Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

...А, власне , звідки йому, бессарабіянові Колтонюкові, знати, що гуцулам таки треба віддати гори? Де він те видів, що «гуцул смереку візьме, відро води в руки і понесе на вершину, аби лисою не була»?! Хто йому розказував про таке у його Клішківцях, чи в Хотині, що він так вірить в оцей нарід? А Колтонюк із народом (чи з начальством?!) розпочав довготривалу тяжбу за відібрані 45 років тому батьківську хату і землю! Чи він, «людина-загадка», «нетиповий екстреміст» не бачить: ті, що мали би тримати сапу в руках, ідуть з дрюком на нього? І не через те, що Колтонюк – екстреміст насправді, а лишень тому, що вони – всі решта – не такі, як він.

Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них – зламаних, одурених, принижених, «задл я відновлення честі і доброго імені свого батька іматері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію – честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк – найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом « У справі батька. Спадщина».

З 10 грудня. 1988 по квітень 1992 року в ній налічувалося 128 сторінок.

Опісля ретельного вивчення цих документів я сама собі – услід за Заратустрою – сказала: «Тепер я люблю Бога – а людей не люблю». Ті прірви ницості, хамелеонства і брехні, що дихнули на мене зі сторінок численних відписок настирливому шукачеві справедливості Колтонюкові, посунули мене в ще глибші нетрі нелюбові до тих хто іменував себе державною владою. Добра половина з них іменує себе так і сьогодні...

ҐАЗДИ

...І все ж... хто Колтонюкові сказав про гуцулів, начебто вони відро води винесуть догори? Гендечки з моїх Розтік восходить царицею кичера Лиса, та вона насправді не така: на ній лиш кавалок схилу лисий, а вже, бачте, ім'я своїй ґаздині дав. Коли то ще було...

А, теперечки, вже за моєї неповажної пам'яті, під Сіруком (на моїй отеччині) колгосп на «бубон» обголив кичеру Круглу – і ніхто туди і глека води не понесе. Ото і думаю: чи тоту Круглу назвали круглою ще тоді, коли вивергалися гори і Бог давав їм свої імена за формами? Бо я пам'ятаю Круглу лісистою, прохолодною, грибною. Тепер там суцільні вирубки.

Я не дочекаю бачити її знову лісистою.

А нею колись у війні (Першу і Другу світову) коні-ваговози тягли провіант. Там у Сіруку, під час Другої світової, стояла друга лінія оборони. Фронт, правда, обійшов стороною, але глибоко копані дикунки [2]2
  Дикунка (діал.) – окоп, траншея.


[Закрыть]лишилися й потепер.

У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби – колгоспна полонина улітку.

Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато

ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.

Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому.Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.

...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.

Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони – як пуповиною – були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.

Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому – вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.

Юрко Матіос , Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали – ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, – каже моя бабка, – як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка)масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани, пару свиней, наб'ють м'яса».

О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.

...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту – кого від депортації фактично «врятував» тиф – евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.

Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.

Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома – куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...

(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).

А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася

об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.

Хутір Околена , де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками – це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена – як пуповиною – зв'язана з Ямами. Хутір Ями – певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди – наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

ЗЕМЛЯ – ЗАВЖДИ БОЙОВИЩЕ

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» – і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл – до Президента. Від Президента – в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, -що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

...І ТРОХИ БЕЛЕТРИСТИКИ

 ...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій – до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...

Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене – одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець. -М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно! – возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би сказав, що то все були трудові недоходи. Отак і дожилися...

Кажеш, тепер трохи інакше? Ага, інакше: шлею трохи попустили – бери, діду, землю в оренду.

Це таке, якби казали: женися, діду, але не навсігди, а лиш на трошки, зичимо тобі жінку, але потому маєш її вернути такою, як узяв. Ну, а ти подумай: раз не твоя, позичена, – то ти так іобходитися будеш з нею, як із позиченою. Як із сливи, витиснеш усі соки. Оце така є і оренда. А там і «гайдуки» знайдуться (це дід так начальників від землі – бригадирів – називає).Ні, поки земля не моя навіки – я на ній, як злодій».

...Скільки ще лишилося, таких дідів на Буковині?

Ті, хто пише заяви про збільшення своїх земельних наділів, ужене хочуть бути злодіями. Але закони такі, що не можуть зрозуміти господарів чи бажаючих бути такими. Господарі ж не можуть зрозуміти законів, які зв'язують руки і женуть подалі від землі.

Господар не в змозі зрозуміти, чому, як каже Василь Фуга з Хотина , « коли нас грабували – було кому і було законно. І усі конституції були на їхньому боці».Тепер же, коли страх, що є не порадником, а зрадником, поволі виповзає із закутків душі селянина, як з останньої криївки, новітні безчесні закони знову окільцьовують цю душу і роблять її зневіреною ще більше. Бо коли я хочу робити, а мені не дають, я потрапляю у безвихідь. У безвиході я озлоблююся і стаю непоступливою, як Колтонюк, або агресивною, як Д., що побила свою сусідку.

Чому ми в такому разі заокруглюємо очі від подиву і невдоволення, коли чуємо про пристрасті «навколо отієї гарної..., живої і свіжої, шкода лиш, що не говорить» землі-годувальниці, землі-самодержиці життя?... Ті, хто чинить із нами не по совісті, але начебто за законом, не є залежними від людей. Але ще великий Робесп'єр помітив, що «той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов'язків, а безкарність – це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві».

Ось так.

ДАЮ ВАМ ПОЛЕ... КОНЯ...
І ДОБРУ СОВІСТЬ

«Як загнали в калагоз ня – тілько світа ввидів,

А ти, мамко, ня питаєш, чом синок твій знидів?

В калагозі лани ворю та й собі співаю,

Бо мав поля штири фальчі, а тепер не маю».

(Із буковинської народної пісні).

Вони не знали страху. Ті, що водили перами робітних і совісних буковинців, заганяючи їх із волі у рабство. З приватного – у колективне.

Жах і елементарна бридливість до брехні тримали мене упродовж усього часу, поки я працювала у фондах обласного архіву. Жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою. Що пішли за нею, як у прірву, потягли туди дітей своїх і внуків ,і вже на дні, на самісінькім дні провалля заволали до людей, до світу, одурені, обдерті як липка козами. Маю велику втому, щоб всує доводити, що то не віра – а страх, який, як відомо, – не порадник, а зрадник...

«Розум варт гроші», – каже моя бабка Гафія.

Ті, що писали про добровільну начебто здачу своєї кровної землі на користь «усуспільненої праці», видаються мені божевільними. Однак, то лише емоції. Їх швидко гнуздають посірілі архівні пташки із зблідлими від років (а може, й під тягарем своєї суті) заявами... заявами... заявами...

Вчитуйтеся, люди, громадяни, панове, товариші, товаришечки!!! Ми всі бодай раз писали схоже... просилися «добровільно» до якихось кошар...

З АРХІВУ:

Рік – 1949.

Район – Вижницький.

«Ти гадаєш, Айвасюку [3]3
  Айвас і Джурджуван – одні з найбільших буковинських землевласників часів Лук'яна Кобилиці.
  Ланц (діал.) – ланцюг.


[Закрыть] ,

що твоя Вижниця?!»

Що ж... вижницькі ґрунти колись належали найбагатшим дідичам Буковини – Айвасу і Джурджувану безсумнівно. Але не тільки їм. У цім краю були ґазди й окрім дідичів. З різними наділами. Від кількох моргів до десятків і навіть сотень гектарів землі.

Та після айвасів, воєн, національних принижень і втрат у цей край вкотилася Чума в образі Волі. Вона неволею чи труй-зіллям збирала людей в ініціативні групи з організації ще однієї неволі – колгоспу. Поневолювачі були «хитрими». Знали коли збирати людей: 13-14 січня, на Старий Новий рік, на Василія. Власне, у такі дні й збирати нікого не треба: самі збираються. До церкви. Так зробили у селі Мигове. І замигтіли прізвища Шутаків, Токарів, Шпетків, Берників. Прізвища різні. Почерк на заявах – один.

Танасій Юрійович Данко дуже «просився» в колгосп, хоча сам був уже непрацездатний, мав 64 роки, про що чистосердно сповістив у заяві: «А поле, що я здаю у колгосп, усе засіяне. І здаю коня, плуг, борону і прошу не відмовити».

О, свята простота сільської людини. Та він, отой ненажерливий молох, відмови і не сподівався. Навпаки, наразі давав свободу вибору: пишіть, вуйку, добровільного змісту і розміру заяву, абис'те лишень не забули сказати про свою добровільність. Це вже потім молох (читай: Система) виробив синхронність форм і змісту подібних добровільних «прошеній». Ви часом, читачу, не пробували при вступі до партії (не кривіться, це було колись!) написати трохи відмінну від затвердженої заяву? Вас прийняли з нею? Отож бо! Вашим батькам нагадувалипро обов'язковість добровільності, вамуже підказували мету, задля якої ви йшли на цю «добровільність»: «хочу бути в перших лавах будівників комунізму».

Бідні ми люди... як ми щиро просилися бути в перших лавах обдурених.

Дмитро Маркович Фівка , просячись до колгоспу, «бажав», щоб «списали з мене всю землю. До крішки (до крихти)».Це при шістьох душах дітей!

Його односельчанка Фрозина Олексіївна Шутак сповістила ініціативній групі, що вона за спеціальністю кравчиня. І не чується у здоров'ї. Але буде «виконувати ваші накази і, як хлопець (син тобто. – М.М.) буде відпущений від школи, буде робити він».А при тім здає до колгоспу «ковальський інструмент, молотарку, річне лоша, жеребну кобилу, корчугу і сани».Сердешна жінка власноруч закабалювала сина-школяра.

Господи! Діти, внуки шутаків, берників, крикунів! Чи знаєте ви про непорочні душі своїх предків, спокушені й затоптані дияволом, якому було байдуже до особи, до її літ, здоров'я, праці?! Чи захищали б ви диявола, як робите й потепер, боячись розламати ярмо на власних шиях? Чи боронили б ви отих потвор, що сидять вам на плечах, звісивши ноги, і поганяють... поганяють... Як не в колгосп, то в ланку, як не в бригаду, то у фірму... але аби лише не на своє полечко, не на свою кішницю...

Ви ще не вірите, що це диявол! Вірте, людоньки, вірте. Не мені – оцьому пожовклому клаптеві паперу. Писала Домка Дмитрівна Шутак. З Мигова. «... Втім, що я перестаріла, бажаю бути в колгоспі, усуспільнюю поле, бо більше нічого не маю».

А їм більше нічого й не треба було. Дарма, що ви, жінко, через місяць по тій заяві подякували цьому світові. Вони знали, що вам недовго мозолитиме очі ваш і вже не ваш ґрунтець. Ви вмерли,

Домко. Швидше всього, таки від старості. Та, може, за ніч до смерті вам снилася ваша розорана нивка? Ви ж знали, що цей сон – віщий: земля сниться – іде до смерті. Що доведеться палити смертевні свічі. Ви знали...

Мой-мой, скільки 70-літнім вуйнам видзвонили достроково після такого Старого Нового року. Вуйни і вуйки були відкритими. Вони не таїлися. Їх змушували вибирати між двома папками: «До Сибіру» і «До колгоспу». Вони вибирали менше зло. «Просилися» усуспільнити.

Данко Михайло Семенович не знав (чи, може, не знає), що впоперек його заяви поспішливо повідомлено: « Заарештований». По всьому. Коли позбувся землички. Інший бідака теж «просився». Помітка на заяві багатообіцяюча: «Утриматися до вияснення». Цікаво, що з'ясувалося після усіх фільтрів? Далека дорога випала?

«Я прокинусь в старості, як вуйна...», – тішить себе надією поетеса Віра Китайгородська.

Я не знаю, чи я прокинуся у старості... я вуйна вже... отут на цьому місці, за архівним столом... у мене запікається кров у жилах.

А у вас хіба ні, коли читаєте, що писав Степан Дмитрович Лашкіба: « Прошу вашого дозволу прийняти мене у колгосп... з моїм полем, лошака однорічного даю вам, бо більше немає що дати, ніякого інвентаря, тільки з доброю совістюі прошу не відказати».

Я не любуюся. Не ідеалізую. І не проклинаю. Але це тільки ми вміємо бути такими делікатними навіть тоді, коли просимося у пекло. І з доброю совістю. Вона недаремно велика, буковинка Ірина Вільде. Вона таки мала рацію, вважаючи, що вроджена делікатність нашого народу таки вивищує його над іншими. Не звинувачуйте мене, що повторюю за нею крамолу.

Василь Степанович Данко мусив «відзвітувати»: « Здаю поле. За мене жінка буде виконувати зобов'язання. Я тяжко слабий інвалід першої групи. І щоб жінка працювала два дні, а два дні в домі, щоб мене дотримати такого слабого, Щоб була при моїй лежі».

А ви думаєте, звідки воно іде, що безрукі, безногі інваліди і дотепер щороку проходять переатестації, ніби комусь відомий факт відновлення руки. О, заява Данка начебто і не заява, а донос на самого себе.

А тут-таки, поруч, у Берегометі , нашіптувач заяв був або з меншою фантазією, або надто боявся відступити від шаблону. Майже всі заяви писані одним стилем – « чесно працювати, виконувати всі обов'язки». Начебто до колгоспу берегометські Боднарашики тільки те й робили, що безчесно обходилися із своєю землею, а тут раптом знайшовся той, який звільнив їх від безчестя...

Та, мабуть, втиснути свою працю в оте «виконувати всі повинності» будь-кому важко, тим паче ґазді. Ось і натрапляєш на відхилення у змісті. Писав Миколай Олексійович Боднарук:«Здаю 3,88 га поля (орне 2,04), насіння, фураж на всю площу. Далі здаю 1 коня з упряжжю, віз, плуг з колісницею, дерев'янов, борону дерев'яну, 2 корчуги, сани, 1 ланц [4]4


[Закрыть] 2,5 метра».

Миколаю Олексовичу! Берегометський колгосп «Більшовик» приготував для вас ланцюги свої. Дужчі від ваших.

Однак страх і примус – це одне. А віра в страсі залишалася вірою. «Я починаю віросповідання адвентистів. Прошу звільнити мені вихідний суботу від заходу до заходу сонця».Це одкровення належало Марії Михайлівні Боднарук.

Читайте зі мною, любі, й далі... Тут безмір людського болю. Тут драма на драмі. Був би лишень Шекспір.

Дмитро Параскович Максимчук , в якого померла жінка і лишилося п'ятеро малих дітей, яких «нема кому обійти, а троє ходять в школу»,віддавав 4,47 га землі, з яких 1,20 га – орної. «Спеціальність моя боднар. Більше буду робити вдома», -просив чоловік.

У селі Велике Паладія Миколаївна Мотовилець відкраювала від себе « 2,61 га, один старий плуг, 30 кг вівса і 25 кг барабулі »на користь створюваного колгоспу «8 Березня».

Святий Боже! Якби не ті барабулі – колгосп би не зав'язався. Думаю: якими чужими були ті назви для буковинців: «Більшовик», «8 Березня», ім.Леніна, ім.Молотова. А слова... слова... «усуспільнюю землю», «дуже хочу працювати у колгоспі». У Лопушні в колгосп брали скопом. За 21 січня 1950 року (якраз на свято Івана-Хрестителя) (протокол №1) до колективного господарства ім.Чапаєва (теж чисто буковинський герой) було прийнято 136 осіб. Уявляєте, темпи, розмах колгос пного будівництва краю?!

Гіркий мій сарказм. Крізь сльози. Бо в Лопушні і в Шепоті вже й не писали, що люди віддавали під себе. Заяви писані олівцем. Однією рукою. Однаковісінько: « Прошу прийняти...обов'язки буду виконувати чесно і добро совісно... прошу не відмовити...»

Рука писаря не сполучила ці поняття «добро» і «совість».