Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

НАШІ СПІЛЬНІ УНІВЕРСИТЕТИ

(із книги привітань до 50-річчя професора Віктора КОЦУРА, 2009 р. )

Чим далі, тим більше впевнююся, що в житті немає нічого випадкового. І що немає на світі для будь-якої людини вищого заступника і важливішої«протегуючої» особи, ніж Праця і Робітне Ім'я.

...Перше серпня 1977року. Чернівці. Моя радість не має ні дна, ні назви: я – студентка філологічного факультету, відділення української мови та літератури Чернівецького державного університету. Для мене – золотої медалістки Розтоцької середньої школи Путильського району на Буковині (це майже там, де «дідько каже добраніч») – ця радість може зрівнятися хіба що з казкою. Адже зарахування відбулося за результатами першого іспиту – письмового твору з української літератури. Для сільської дитини тодішнього часу це було підтвердженням існування певної справедливості, адже у ті ідеологічно люті часи золоті медалі не давали за гарні очі, і конкурс на вступ до інститутів-університетів не був конкурсом батьківських гаманців. Та й які там могли бути гаманці у батьків – сільської вчительки і колгоспника...

Радість – радістю, але вже за тиждень усіх студентів-медалістів, які вступили з першого іспиту до Чернівецької альма-матер... відрядили на «трудовий фронт». Добре пам'ятаю, що тоді нас було не так і багато, як для дванадцяти факультетів: не більше трьох десятків. Отож, за тиждень праці роззнайомилися фізики з ліриками, математики з істориками. Не всіх, звичайно, зараз пригадаю.

Але от Віктора Коцура запам'ятала не тільки тому, що ми одночасно вперше у своєму житті давали інтерв'ю для університетської багатотиражки «Радянський студент», а тому, що не забуду ніколи, як він тоді... вправно орудував шваброю і молотком. Нашій трудовій бригаді медалістів дісталася відповідальна праця: підремонтувати студентські гуртожитки, в яких нам згодом дали місця для проживання.

Кілька майбутніх істориків і філологів (і ми з Віктором у тому числі) мали свій «фронт» – підрихтувати ізолятор на першому поверсі гуртожитку №2А Не знаю, як тепер, а в тодішні студентські часи гуртожитська інфраструктура передбачала багато зручностей для студентів: читальний зал, їдальня, медпункт, пункт прокату, перукарня, санаторій-профілакторій, ізолятор (на випадок тяжкого чи інфекційного захворювання).

Наш ізолятор був доволі запущений: виламані ручки дверей, надламані підвіконня, тріснуті шибки, небілені стіни. І, о, диво! – ми, переважно сільські діти, закачавши рукави, працювали тоді так, ніби нас іще чекали іспити і ніби ми щонайменше мали за спиною професійно-технічне училище. Над Коцуром підсміювалися: він був один із хлопців у нашій дівочій ремонтній бригаді. Дуже скромний, мовчазний, з виразними темними очима. Але мав якусь надзвичайно зворушливу усмішку, самими кутиками губів. Працював не кваплячись, але старанно й акуратно. А на дівчачі жарти не ображався і не відповідав «взаємністю».

Відрихтований ізолятор у нас прийняли без зауважень. І навіть по домівках відпустили на день чи два раніше.

А перший семестр, пам'ятаю, щодня зустрічалися в читальному залі нашого студмістечка. Далі студмістечка стало замало – і вже читальний зал наукової бібліотеки університету світив нам вікнами до самого закриття.

Чомусь так яскраво в бібліотеці не запам'ятала більше нікого – лише Віктора Коцура. Може, тоді в ньому народився справжній дослідник. Бо жодна тодішня наукова студентська конференція не минала без Коцурової доповіді чи повідомлення.

Хоч університет наш тоді налічував 13 тисяч студентів, але «стаціонарними» із споріднених факультетів добре зналися між собою, товаришували, ходили на дискотеки, знали про успіхи-невдачі одне одного. З Коцуром доводилося бачитися часто і в гуртожитку, бо кілька років хлопці-історики займали п'ятий поверх гуртожитку філологів, точніше б сказати, філологинь. Одного разу Віктор навіть заступився за кімнату №434, в якій я мешкала. А було так: хлопці-історики (особливо у надвечір'я) пантрували, коли дівчата з нижнього поверху повисувають у вікна голови. А тоді вже лили зверху води – скільки хотіли. Вереск, сміх, образи за зіпсуту зачіску. Ото якось Коцур спокійно, але переконливо і виступив нашим адвокатом, чим, мабуть, дещо розсердив своїх однокурсників. Відтоді води на наші голови поменшало. Але були якісь інші жарти, особливо, коли хтось із істориків «підбивав» клини до філологинь.

...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, – професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій до мене приходять читачі й кажуть: наш ректор (мій викладач, мій сусід) Віктор Петрович Коцур – ваш великий прихильник, пані Маріє. І я тішуся, як дитина, що людина, чия відповідальність є очевидною, пам'ятає мене зі студентських років. І так само, як я стежу за його науковою діяльністю, стежить за моєю творчістю.

Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, – рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.

З повагою

Марія МАТІОС,

випускниця ЧДУ 1982 року,

письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,

почесний громадянин міста Чернівці.

ЩЕ ПРО МОЄ СТУДЕНТСТВО І НЕ ТІЛЬКИ

В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.

Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони – дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.

...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» – мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) – «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали – вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).

(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)

Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» – вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...

Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була – за систематичні пропуски навчального процесу).

Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.

Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!).І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.

Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик « Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)

Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 – на роботу. 13.00 – 13.45 – обід. 17.15 – закінчення роботи. Телефон – ні. Нічого – ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті – слухаєш – не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся – нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки М ихайло Козоріз , очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.

По чотирьох місяцях нестерпної роботи, після якої я надовго зненавиділа нові книжки, я прийшла у приймальню тодішнього ректора університету Костянтина Червінського із заявою звільнити мене за власним бажанням. Це була тривала розмова. Адже молодий спеціаліст (такими були всі випускники, які працювали за розподілом) мав право на пільгове житло, яке він отримував упродовж трьох років, а найголовніше – на постійну прописку за місцем проживання. Ні того, ні іншого у мене не було. Була сім'я. І ми з чоловіком ледве знайшли кімнату у Чернівцях у квартирі з господарями. Квартири у найм тоді ніхто не здавав – заборонено. А як здавав – то підпільно. Або в комуналці. За кімнату платили 50 рублів. Зарплата бібліотекаря тоді була 100. Податки загальні, податок за бездітність, профспілкові і т. д. – на руки «чистими» 80 рублів.

Ректор говорив зі мною, як з дитиною. Хоча хімік за фахом К. Червінський (19.05.1919-22.08.2002) не був людиною сентиментальною. А все ж умовляв.

(Ага! Мене умовиш, якщо я прийняла рішення!).

А на прощання сказав: «Єдине, що вам можу пообіцяти – не подавати документи в прокуратуру за те, що ви не працюєте за розподілом». Так-так, тоді могли притягнути до кримінальної відповідальності, якщо ти покинув місце роботи, куди тебе «розподілили» після університету!

Однак я мушу чесно сказати, що через кілька років, після мого виступу у драмтеатрі з нагоди, здається, ювілею Ю.Федьковича, К.О.Червінський підійшов до мене і сказав: «Даремно я вас тоді не вмовив. Я почуваю себе дещо винним. Вами наш університет буде пишатися». Не думаю, що ректор був винен. Винна людина мало коли визнає свою вину... А я своїм університетом справді пишаюся. І мій підпис стояв другим після підпису Андрія Кушніренка у поданні до Верховної Ради України про необхідність присвоєння університетові імені Федьковича.

...Отож після бібліотеки я опинилася на вулиці. В обласні редакції не брали, хоча усі там мене знали дуже добре – я була активним дописувачем. Відмова формально звучала правильно – нема прописки. А нема прописки – нема роботи. Замкнуте коло.

З великими трудами, через кілька місяців я опинилася на тимчасовій роботі на машзаводі. І пропрацювала там... вісім років. Це була Академія життя – не університет. Це, може, найгустіші мої спогади. Бо це так, ніби кинули тебе У воду, а ти не вмієш плавати. Нічого, «обтесали»! І правду в очі говорити там же навчили. « Будь ворогом наперед, ніж потому», – казала колись моя бабця так само.

Ось так комуністична партія дбала про майбутніх своїх погромників!

А Бог планував інакше...

Один колишній історик десь на початках 90-х довірливо розказував, як у ніч на 22 травня(день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні) щороку «плазом» між кущів «добував» у Чернівцях квіти від погруддя Т. Шевченкові у тодішньому міському парку відпочинку і культури ім. Калініна. Тоді це мені було дивно, бо я про жодні події, пов'язані з 22 травня, нічого не знала.

Дізналася більше від Миколи Тимошика – випускника журфаку Київського університету. У 80-ті роки він працював кореспондентом обласної газети «Радянська Буковина» у відділі сільського господарства. Він розказував, як їх, студентів, совісні викладачі застерігали, просили, спарили – не йти до пам'ятника Шевченкові у Києві 22 травня. Ходіть хоч кожен день, хоч скупіть усю квіткову «Бесарабку» – лише не 22!

Ми з Миколою товаришували, і на початках його роботи я була йому маленьким гідом по Чернівцях і навіть Буковині, оскільки на літніх канікулах щороку тимчасово працювала в редакції (на час відпустки редакційної секретарки Ірини). Тодішній редактор «Радянської Буковини» Михайло Лазаренко мав сентимент до працьовитих людей, поважав людей творчих (а мене, мабуть, трохи жалів), був дуже довірливим, за що згодом і поплатився. У нього із сейфу викрали папку з документами «Совершенно секретно». У папці було рішення бюро обкому партії про необхідність посилення контрпропагандистської роботи з боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму. Ясна річ, з партії – «шлюз», каже моя мама, з роботи – «шлюз». Отакі були часи. Михайло Іванович (легка йому земля!) розказав мені про це значно пізніше. Ми з ним спілкувалися не дуже часто, але щиро. Я його провідувала в обласній лікарні після операції – і він одного разу заплакав: «Я тебе на роботу в редакцію не взяв, бо не дозволили, і ти прийшла, а ті, кому я «вибивав» обкомівські квартири, кому...» Прожив він після того не дуже довго .Не кожна людина, викинута з «вовчим» білетом, живе довго. Його дружина Олена Іванівна зателефонувала мені в гуртожиток і повідомила про смерть Михайла Івановича. Я на похорон ходила. З редакції були не всі.

А чернігівець Микола Тимошик нині – професор журфаку Національного університету ім. Шевченка. Відомий «огієнкознавець». І видавець. І чудова людина. Із твердим характером справжнього українця. Буковина навчила! Ми негусто, але з приємністю згадуємо свою буковинську молодість, а подеколи жартуємо: «Якби я тоді був (була) знав (знала), що ти будеш такою (таким)! Я би...»

Але дружину Микола вибрав собі буковинку Надію! Із Вижниччини. Майже мою землячку.

Файні були хлопці. Але не всі. Не-файних не пам'ятаю. Ліньки!

ІВАСЮКИ

«Я ЙОГО МАМА...»
(28.08.1922 – 6.03.2002)

Зима 1976 р. У Розтоки в школу приїхала перевірка з області. З облвно. З інституту підвищення кваліфікації вчителів. Ще з якихось інстанцій... Дві жінки з перевіряючих розмістилися у нашій великій кімнаті. «Пролюдній», кажуть у Розтоках. Тобто тій кімнаті, яка для (про) людей. Найкращій тобто.

Такі перевірки у сільських школах бували частенько. Перевіряли все. Учительські плани. Методику викладання. Рівень знань учнів. Політичну поінформованість. Дисципліну. Фізичну підготовку. Одне слово, усі завжди були в тонусі.

Здебільше частину комісій доводилося забирати моїм батькам до себе додому, адже в селі тоді ніде було переночувати в пристойних умовах, окрім приватних квартир. Це згодом колгосп відкрив невеличкий готель і баню.

Вечеряємо. Батьки. Діти. Перевіряючі. Наш дім багатий – ми вже маємо чорно-білий телевізор. На той час це майже розкіш. Із Москви йде музична передача. Три молоді буковинські «олені» – Володя Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич у супроводі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка » співають чи то «Червону руту», чи то «Водограй». Успіх – неймовірний. Ми всі за столом раді – начебто хтось із нашого дому потрапив на екран телевізора. Володимир Івасюк дає опісля коментар про народний мелос у своїх піснях, про стан сучасної естрадної пісні.

Моя мама зітхає: «Яка, мабуть, щаслива Володина мама, що має такого сина...»

Одна із наших гостей за столом, жінка надивовижу спокійна і скромна, трохи повагавшись, у відповідь також зітхає, проте легко і радісно, але наче й винувато: «Так. Щаслива. Це я його мама».

Німа сцена тривала довго. Бо Софія Іванівна Івасюк уже кілька днів квартирувала в нашій родині, але і словом не обмовилась (не похвалилась!) своїм знаменитим сином. Отака була скромність матері всесвітньовідомого композитора.

...Коли моя мама їздила в Чернівці, вона деколи заходила в обласний інститут удосконалення вчителів, де тоді працювала Софія Івасюк, дасться, методистом.

Але саме того зимового вечора 1976 року Софія Іванівна попросила переписати у зошит мої учнівські вірші. Вона пообіцяла віддати їх Михайлові Григоровичу Івасюку – своєму чоловікові, доцентові Чернівецького університету, уже знаному на той час письменникові-прозаїку.

Не пригадаю, яким чином я уперше навесні того ж 76-го потрапила до Івасюків у гості. На тодішню вулицю Маяковського, 40. Здається, Софія Іванівна зателефонувала моїй матері в школу, що Михайло Григорович хотів би поговорити зі мною про мої перші проби пера. Будучи на обласній олімпіаді з географії, суботньої днини я несміливо натиснула кнопку дзвінка квартири Івасюків, не попередивши господарів про свій візит (до речі, телефона в чернівецькій квартирі Івасюків не було до кінця 80-х). Відчинила двері хатня робітниця Міля (Царство їй небесне!). Михайло Григорович і Софія Іванівна були вдома

Уявляєте стан 16-річної дівчинки у товаристві знаменитого письменника, який тримає в руках учнівський зошит у кліточку, списаний рукою школярки-початківця? Отой самий зошит переданий Софії Іванівні зимового вечора в Розтоках.

Михайло Григорович знайомить мене із молодшою донечкою – моєю ровесницею Оксанкою. А потім довгенько й терпляче говорить зі мною про мої вірші. Господи, ну, які там могли бути вірші? Але такт! Івасюковий такт педагога і великого естета! Ерудиція. Французький прононс. Він цитує Бодлера і Верлена. Він говорить про Аду Негрі. Він говорить про Заратустру. Про Лесю Українку і її «Блакитну троянду». Я чую, що я німа. Але все чую! Все!

Михайло Григорович не критикує і не хвалить. Він каже, що творчість – це праця. Щоденна, виснажлива, як фізична робота, праця. «У поті чола. І труд – як у бджілки». Тоді я подумала: якщо я й далі буду писати, візьму собі псевдонім Олена Бджілка(що згодом я і зробила).

А на початку серпня знову зателефонувала Софія Іванівна і попросила приїхати у Чернівці. Виявляється, Михайло Григорович показав Володі мої вірші. І Володя зацікавився ними. Володя тепер гостює у батьків, так що є можливість попрацювати над текстом.

P.S. Софія Іванівна Івасюк - народилася в Запорізькій області . Померла 6 березня 2002 рокуу Львові. Похована у Чернівцях.

P.P.S.Михайло Івасюк знав, що казав. Усе – про творчість – справдилося. Бо творчість – то каторга, а ти її вірний і слухняний каторжанин. Але ти за жодних умов не маєш наміру позбутися цієї каторги. Може, у когось по-іншому. А в мене так – як казав не Заратустра: так казав мені Михайло Івасюк.