Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

ВЕСІЛЛЯ МОЇХ ДІДІВ

У мене в руках оригінал одного документа. Румунською мовою. Від нього можна заплакати, а можна засміятися. Залежно від настрою, обставин і часу:

«Клопотання перед префектурою Вижниці від мешканця села Розтоки Власія Матіоса. Повідомляю про свій намір одружитися з Гафією Джуряк і прошу надати дозвіл на святкування весілля з музикою і танцями у період з 10 по 12 лютого 1926 року у будинку Іллі Джуряка (батька Гафії Джуряк) у цьому ж селі». Документ з чіткою печаткою примарії (сільської ради. – М.М.) та підтвердженням начальника жандармської дільниці)2 лютого 1926 року».

Цей документ підтверджує, що моєму дідові (по матері) на час одруження виповнювалося 20 років, а моя бабця (в майбутньому) на час свого одруження мала 14 років і 3 місяці. Прожили вони «у парі» рівно 65років.

Бабця народила 18 дітей. Вижило шестеро. Решту – «як Бог дав – так Бог і забрав». Моя тітка Гафія народилася 8 березня 1929 року, вуйко Юрко народився 22 жовтня 1931, Федір - 23 лютого 1934, Михайло - 19 вересня 1935, Семен – 10 вересня 1938, моя мама Павліна – 2 серпня 1940.

Мама народилася у перший законний день радянської влади на Буковині. У всіх інших моїх родичів, зокрема й тата – румунські метрики. Окрім вуйка Федора, якого в селі називали Федусем, слава Богові, всі топчуть ряст, подеколи співають, а на свята ще перехиляють чарчину.

Мої діди народжувалися «за Австрії», а дякували світові і людям – «за України».

Бабусі Матіос Гафії Іллівні доля відміряла 86 років життя – (17.10.1911 – 16.07.1997).

До діда Матіоса Власія Юрійовича доля також не була скупою – дід прожив 85 років (5.02.1906 – 26.03.1991).

P.S. 31 серпня 2010 р. помер вуйко Юрко.

МОЇ БАТЬКИ

(Одруження на тлі часу)

23 лютого 1959 р. Батьки одружувалися в люті для Буковини часи. Це так здається, що тоді давно закінчилася світова війна. Але тільки не тут, у горах. Не так війна, як повоєнні події (війни в Розтоках, як такої, не було) на десятки літ покривавили тут не одну родину, розсварили не одного брата із братом. 1959-го ще все було свіже. Незагасне. Велика кількість мешканців Розток на той час ще «мандрувала» сибірськими та уральськими снігами без права повернення додому. Новітні колгоспні безштаньки кіньми і тракторами все ще стягали придорожні хрести чи хрести з-перед людських обійсть, встановлені не мертвим чи живим, а просто так – для молитви і згадки про Бога. Діяла сувора заборона ходити до церкви, легально святкувати християнські свята. Та, Боже мій... скільки було отого дуренства – аж до скасування неділі, писання писанок, вітання «Христос ся рождає» чи «Христос воскрес». Це дозволялося хіба що старим, калікам і хворим.

...Моя майбутня мама – Павліна Матіос - закінчила Розтоцьку десятирічку. Мала дуже добрий голос. Хотіли забрати на навчання в школу-студію хору Верьовки. Дід із бабою не відпустили наймолодшу дитину у світ: люди відмовили, мало що... куди... І дівчина пішла вчителювати в початкові класи чотирикласної школи на присілок Софійки(хутір Околена) -за десяток кілометрів від села. Татові – Василеві Матіосові (також Матіосові!) – на той час ішов уже 25 рік. Працював він у колгоспі ім.Кірова, на тваринницькій бригаді хутора Верхня Товарниця. Отам десь між хуторами й зустрілися.

Одружуватися повинні були за звичаями і вірою своїх предків і живих батьків – присягою перед Богом і вінчанням. Але ж мамине вчителювання! Але ж недремні очі ідеологічних «жандармів»! І мамина мама (моя майбутня бабця Гафія – Соломон по-сільському) домовилась із сільським священиком Іларіоном Клим'юком про таємну церемонію вінчання. На околиці села. В чужій хаті. А доньку Павліну «нарадила»: якщо дізнаються в школі, хай каже, що не мала вибору, бо вже вагітна, тому й змушена була пристати на все, аби тільки Василь не лишив її з дитиною.

Це тепер у Розтоках можна робити хрестини з весіллям в один день, а тоді було дещо інакше...

Знаєте: усюди є «добрі» люди. І між гуцулами також. Про таємне вінчання донесли куди треба саме ті, що самі тепер припадають на коліна перед Божими образами. Але моїй майбутній мамі брехати про завчасну тяж не довелося. Молодюську вчительку не покарали. Чи то вже тоді розуміли безглуздість припису, чи «прокліпали» непослух із практичніших міркувань? Бо хто буде «у дідька за дверима» вчити дітей, як вчила моя мама в Околені? Коли в одній кімнаті – одночасно чотири класи, вчителів не вистачає, а за горбами – і світу не видно?!

ТАТО

...Наш майбутній тато відпустив молоду дружину вчитися на стаціонар Чернівецького педучилища. А тоді вже і я знайшлася. Швидко. Тітка Гафія каже, що я дитя першої – шлюбної – ночі. Мені завжди гарно від такого знання.

Але тато не відривав маму від навчання. Їздив із дитиною у гості на квартиру, яку наймала мама із однокурсницею Анною Минайлюк у півпідвалі на вулиці Островського у робітника Чернівецького гумовзуттєвого заводу Яші Рабиновича(До слова: Анна Миколаївна Минайлюк стала мамою мого однокласника Миколи – випускника Львівської політехніки, теперішнього головного інженера нафтопроводу «Дружба»).Рабиновичі дали мамі ключ від квартири, довіряли їй сімейні видатки й таємниці, й ніколи не замикали від неї кімнату ,де зберігались фамільні коштовності. А Сруля Срульовича Рабиновича, окрім дружини Дори, Яшою називали всі: не «положено» було в радянські часи місцевих людей окремої національності називати власним іменем, як «не положено» було місцевих буковинців-автохтонів призначати на керівні посади. Номенклатура на Буковині завжди була «приїжджа».

Один із моїх осмислених дитячих спогадів – гостювання Рабиновичів (Яші зі своїми дітьми Євою і Фімою) у нашій новій хаті в Розтоках. Це вже десь 1965-1966 роки. Згодом Рабиновичі, як і майже 30 тисяч чернівецьких євреїв, виїхали на свою землю обітовану. Цікаво було б дізнатися про їхню подальшу долю. Бо я, як у тумані, а все ж пам'ятаю довгов'язу постать трохи старшого за мене Фіми з рудим кучерявим волоссям, що гасає нашим подвір'ям, а його тато Яша шипить гусаком на неслухняного сина: «І ви мнє будєте сказать, что ето прілічно?!»

МАМА

Коли я слухаю мову або читаю «опуси» декотрих нардепів, мені кортить, щоб моя мама-вчителька написала з ними диктант. Так, як учили в тодішньому педучилищі, бігме, не навчали в мої часи і в університеті. І точно, не навчають в університетах теперішніх. Навіть за гроші. Але мама Павліна згодом, уже з трьома дітьми на руках, таки закінчила історичний факультет Чернівецького держуніверситету. За тридцять вісім безперервних років учителювання в одній школі заробила два ордени – Жовтневої революції (20.08.86, посвідчення № 102645) і «Знак Пошани» (10.07.81, посвідчення № 1452804), а також звання « Відмінник народної освіти » – (посвідчення від 7.01.86).

Ви чули, щоб у ті часи сільським учителям давали такідержавні нагороди за просто так чи за гарні очі? Мама вивчила стількох і таких, що можна би книгу писати лише про це. І знов грішна думка... коли я подеколи читаю україно– і людиноненависницькі епістоли, писані шулерськими руками, мені кортить, щоб моя мама прочитала нотацію таким «діячам» на тему міжнаціональної толерантності й мультикультурності, а найчастіше – просто історії. На прикладах живих і мертвих, відомих і незнаних. Але тих, хто укладає конституційні засади міжлюдських відносин без парламентів і дипломованих провокаторів. Мама стількох навчила цьому за час свого вчителювання! А її навчили – батьки і закони співжиття в усі часи толерантних буковинців. Дуже повчальний досвід.

ТАТО

...А наш тато, що з 15 років пропрацював у колгоспі, прищепив своїм дітям те, що передається тільки в родині: працьовитість і почуття справедливості. В армії в Люберцях (під Москвою) тато шоферував. Дотепер на фотографіях усіх однополчан називає поіменно.

А вчитися не мав змоги. Безпаспортному колгоспникові повоєнного часу дорога до міста була «заказана». Його університетами стала важка фізична праця: в лісі, на пилорамі. Тому наш тато все вміє робити руками – від гри на цимбалах і сопілці до дерев'яних карнизів і «півників» із жерсті. Хіба що фальшивих грошей не вміє робити. Але, коли свого часу тата призначили колгоспним комірником, він вступив до Кіцманського сільськогосподарського технікуму (це я вже школу закінчувала, вже два братики-близнюки протирали черевики у футбол). Та за рік тато покинув науку – не давалися йому формули із хімії і фізики. Пам'ятаю, як тато сердився то на себе, то на стиль навчання: «Загублять людську працю... Ми всі там – працюючі колгоспники. Від корів і коней. Нам конкретні знання потрібні, а не формули. Формули – для молодих, в інститутах... а тут би краще вчили краще ґаздувати...»

Я ніколи не здогадувалася татового диплома. Але коли навідуюся до батьків, неодмінно лізу на горище хати, розкриваю величезну паперову коробку і перебираю – перебираю старі квитанції і касові ордери. Коли тато працював комірником, подеколи котрийсь із їздових привозив до нас додому то мішок кукурудзяної муки, то комбікорму, то жому. І вивантаживши те добро в комору чи стодолу, незмінно подавав мені папірець із печаткою – «касовий ордер»: «Поклади на місце, – казав їздовий. – Тато казав, що знаєш, куди». Я заносила квитанцію про сплату виписаного в колгоспі товару у верхню шухляду дерев'яної шафи у спальні, підтверджуючи увечері татові наявність того фінансового документа. Часом думаю: навіщо батько дотепер тримає ті пожовтілі папери?!

...Але подеколи мені кортить нагодувати ними тих, хто безсоромно й нахабно перед усім світом чваниться своїми розкошами: «Вони не ваші, ті розкоші! Ви вкрали і привласнили їх у таких, як мій батько». Це свята правда. Колись, на початку 90-х, тато віддав свої сертифікати на зароблене всім життям одному підприємству, яке зранку до вечора з радіо і телевізора видурювало ті частки народного добра у совісних і довірливих, як тисячі й мільйони таких, як мої батьки... На тім татові дивіденди й закінчилися, не починаючись.

Чи слід дивуватися, що в нашій родині так гостро розвинуте почуття справедливості? Адже яблука від яблуні, якщо й котяться, то не так чуже й далеко...

БАТЬКИ І ДІТИ

...Подеколи, коли тато дратується перед екраном телевізора, виловлюючи ВСІ новини, він каже мамі: «Жінко, ми з тобою також олігархи. У нас троє дітей. У нас п'ятеро внуків. Ми ні в кого нічого не вкрали. Ми нікого не вбили. Не обмовили. У нас чиста совість. Хіба це не багатство?»

...Із своїх скромних зарплат колгоспника й сільської вчительки батьки завжди викроювали копійку. Брали кредит – «розстрочку» – і вкладали ці гроші в дітей. Як? Дуже просто? Мама передплачувала до десятка газет і журналів, виписувала словники і книжкові новинки через мережу «Книга поштою» (дотепер пам'ятаю адресу; Київ, вул.Попудренка, 38). Возила дітей у Чернівці в театр. Напередодні першого класу моїх братиків – 1976 рік – батьки зробили нам мандрівку в Москву. Була тоді «Третьяковка», концертний зал Кремля, Большой театр і Мавзолей Леніна (це окрема смішна і повчальна водночас тема). І це також окрема тема, як батьки позичали гроші, щоб придбати одному із синів-школярів саксофон всесвітньовідомої чехословацької фірми «Супер Аматі», ціна якого тоді становила 650 радянських рублів, а іншому – фортепіано, бо обидва вчилися у сільській музичній школі. Один із них закінчив музучилище із класу диригування. Але музикантом не став, а став кандидатом юридичних наук. Та, власне, і я баяністом не стала, хоча батьки мені так само придбали інструмент, бо вчилася і я по класу баяна і, мабуть, ще й тепер зіграла би непомильно «Суліко». Тоді навчання трьох дітей у музичній школі коштувало луже багато (порівняно із зарплатою). Тато мав 75-80 рублів. Мама (завуч школи з виховної роботи) – 90-110. Чоботи фірми «Цебо» тоді коштували 120, перстень із бурштином – 180. Персидський килим – 350. Підвищена студентська стипендія – 50 рублів. Туш для вій – 16. Автобусний квиток із Чернівців до Розтік (через перевал Німчич) – 1 руб. 40 коп. Наша мама їздила на сесії в університет, маючи в кишені 3 рублі. 2,80 вона витрачала на дорогу. На 20 копійок привозила трьом дітям дві вафельні трубочки. Начинка в них була така, що нині й не порівняєш ні з чим!

ЖИТТЯ СКЛАДАЄТЬСЯ З ДЕТАЛЕЙ

...Життя складається з деталей і ці деталі мають назву.

...Коли 1977року маму викликали на бюро райкому партії (вчителька, комуністка, завуч школи), перед усім складом бюро (самі чоловіки!!!) зачитали лист «доброї» людини із села: мовляв, як може виховувати наших дітей така

вчителька, свекор-удівець якої щонеділі ходить до церкви у свіжовипраній і прасованій вишитій сорочці?! Хто пере йому сорочку, як не невістка?! Переказувати тодішню партійну дискусію – шкідливо для здоров'я. Але мамине резюме було наступне: «Мій свекор живе в моїй хаті. Він батько батька моїх дітей. А ви, кожен із вас, хотів би мати таку невістку, яка би не прала сорочок батькові свого чоловіка?! Ви мені пропонуєте його здати в будинок перестарілих?»

Тоді нашу маму захистив перший секретар Путильського райкому партії Андрій Васильович Коцюба : «Я би хотів мати таку невістку, як Павліна Власівна!» Мамі дісталася догана – за прасовані свекрові сорочки.

Але чи ви розумієте суть того часу?! Адже мама була за крок від виключення з партії. На ті часи дітям була би заказана дорога в науку. Бо щоразу, в усіх університетських анкетах я справно пояснювала, що робили мої батьки під час окупації. Уперше (свята наївність!) я написала: ходили під столом (уявляєте!). А воно ж було правда: моя мама – 1940 року народження. Тато – 1934. Та й окупація на Буковині була не така, як в усій решті України. Отака історія, доктори історії без текстів дисертацій!

До речі, Андрій Васильович Коцюба щороку 2 серпня вітає нашу маму із днем народження.

...Та це не єдиний «цурис», як кажуть на Буковині, тобто не єдина пригода із тодішньою владою, яку може згадати наша мама. Тепер вона все це розказує із величезним задоволенням. І навіть із гумором. Тоді це могло їй дорого коштувати.

Десь під кінець 80-х у наше село нібито для зустрічі з нібито своїми виборцями приїхав тодішній депутат Верховної Ради СРСР від Чернівецької області генерал Варенников (пригадуєте, він згодом в Україні під час ГКЧП посідав чільне місце). Виборів як таких у радянський час не було. Була 99,99 – відсоткова імітація народного волевиявлення із призначенням депутатами лояльних осіб незаплямованої «українськістю» репутації, а далі кілька разів на рік були засідання сесій рад усіх рівнів, де депутати просто голосували за наперед заготовлені партією рішення.

Отож, як на радянський час, приїзду гірське село (у «край чудес и беззакония», – любить казати мама)депутата союзного рівня зі своєю свитою – подія надзвичайна. У сільському клубі зібрали людей, начальство, поговорили для «про форми» – та й по всьому. Мама каже, все було розписано, прісно так, як тепер прісним є лаваш. І ось моя мама, завуч із позакласної роботи місцевої школи, підходить до генерала Варенникова і питає, чи міг би він завітати до школи, щоб подивитися на умови навчання дітей, поспілкуватися зі школярами, педколективом? (Це тепер депутатів – цеглі ніде впасти, а в радянські часи – чи не 4-5 на всю область). «Чому б ні?», – відповів депутат-генерал і пішов пішки від клубу до школи. (У нас вдома зберігаються фотографії зустрічі Варенникова зі школярами). Поки діти, вчителі й техробітники засипали гостя запитаннями (а в нашому селі всі говірливі) – «добрі» сільські люди уже обривали телефони райкому партії, райвиконкому і райвідділу КДБ. Ще кавалькада депутатських машин підбирала свій хвіст на сільському повороті, як Павліні Власівні повідомили, що їх із директором школи на завтра викликають у райком «на килим». За самодіяльність, утрату політичної пильності та втручання у графік роботи депутата Верховної Ради Союзу. «Розбір» польотів закінчився просто: « визнати роботу партійної організації Розтоцької СШ недостатньою із подальшими організаційними висновками». Це означало виключення з партії і зняття з роботи.

Але ангели літають над розумними і не дуже розумними головами завжди. Пролетів якийсь притомний ангел тоді і над Путильським райкомом партії. Хтось сказав на тій «головомийці»: «У Павліни Власівни дві високі державні нагороди і донька письменниця, а та така – що їй рота пластирем не заліпиш. Буде ще більший скандал. Це ж все-таки була зустріч із генералом, а не з бандерівцем. Ну, а що траву біля школи до зустрічі з депутатом не фарбували... ну, що зробиш...»

Той, хто це казав, знав що каже: колись у Розтоках у вітрині придорожнього продуктового магазину задля демонстрації повного сільського благополуччя виставили зірвану з сусіднього городу петрушку – в той день через село мав проїжджати перший секретар обкому із кимось із Києва. І той, із Києва, що перевіряв роботу лісового господарства в районі і сплав лісу рікою, на прощання, після надцятої чарки, сказав: «Усе у вас добре. Все розумію. Лише не зрозумів, як на річці розминаються плоти-дараби, коли одна дараба йде за течією, а друга – проти течії?» Директор лісгоспу, зрозумівши зі спеціалістом якого рівня має справу, не кліпнувши оком, відповів: «Дуже просто! Одна дараба заходить у прибережні кущі, а друга – пливе далі». Коли б не сам директор лісгоспу мені розповідав про це – я, слово честі, не повірила би. А тепер, 2010 вірю усьому. Тобто вірю в можливість того, що буває – що й тверезий співає. Бо розум в аптеці не купиш, бо розум – варт гроші.Це не я придумала – так кажуть у Розтоках і всіх навколорозтіцьких полонинах.

ОДА

«Якщо Василь Онуфрійович включає румунську весільну музику, це значить, що має приїхати хтось із дітей», – прогноз нашої найближчої сусідки Надійки – непомильний.

Василь Онуфрійович і Павліна Власівна Матіоси добре знають, що троє їхніх дітей раді хоч щотижня святкувати їм не те що золоте весілля, а кожен день їхнього життя. Аби тільки здоров'я у тата й мами! Аби тільки ніколи не боліло сердечко. Не сльозилися очі. І щоби Бог їм відміряв іще стільки, скільки самі захочуть! Бо вони нас навчили бути справжніми і цінувати справжнє. Вони завжди цікавиться, що і як роблять їхні діти. Коли ми помиляємося, нас по голові не гладять. Але коли чують про нас добре, знаю, що мовчки і стримано, а все-таки пишаються. І хоч ми їх не обсипали сріблом-злотом, у нашій уяві – вони золоті: наш тато Василь із профілем римського цезаря, і наша мама Павліна – з очима святої Мадонни...

...І так уже п'ятдесят другий рік. Разом.

А ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ...

13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.

Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.

Отже, похорон мав бути у нас.

Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак , що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, – а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.

Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», – там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, – рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.

Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» – «поза» Йорчиху.

...В університет я приїхала в чорному – і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене – чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.

Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...

А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.

А життя я знаю з Життя.І більше ні з чого.

Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.