Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

А потім пішли плітки, чутки, брехні... Яку тільки ахінею не вкладали у вуха люди без імені, без обличчя. Отак іде собі безглузда плітка містом без ніг і без транспорту, котиться колесом – і байка (тобто байдуже!), що одна дурніша іншої, і нема їй спину.

Тим часом Івасюки, як можуть, захищають ім'я сина. Але як можна захистити мертву людину від Системи, якщо навіть мертвого Система викреслила! Софія Іванівна, народжена на Запоріжжі, член партії, пробивається до тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика з проханням дозволити встановлення пам'ятника на могилі сина. Тодішній партійний вождь Львівщини Добрик – це той погромник, хто 1968 року, будучи партійним керівником у Дніпродзержинську, першим заніс руку помсти над «Собором» Олеся Гончара. Тепер він «громив» нещасну Івасюкову матір, син якої свого часу написав музику до спектаклю «Прапороносці», що йшов на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької. Ось які переплетіння доль.

Але, чуєте, ви – ті, що патякають про якісь чудернацькі речі, ті, хто засуджує інших за не-таку поведінку в радянські часи, за не-сидіння у в'язницях, за не-смерть на барикадах, уявіть собі – пам'ятник! розумієте, могильний пам'ятник не можна було встановити, якщо проти цього заперечувала партія! Ось і подумайте: якщо Івасюк добровільно подякував світові то що такого антирадянського, націоналістичного чи якого там іще, було в надмогильному надгробку, щоб аж обком партії контролював його встановлення?! Так той пам'ятник і простояв 10 (десять!) років у львівській майстерні автора-скульптора, і заборона на його встановлення була знята лише 1990року! Лише 1989-го до відкриття першого фестивалю «Червона рута» на будинку, де мешкали Івасюки, у Чернівцях була відкрита меморіальна дошка композиторові. У Львові це було зроблено пізніше.

...Михайло Григорович одного надвечір'я 1991 року несподівано прийшов у Спілку письменників, де я тоді працювала заступником голови. Він хотів виговоритися. Його душили сльози. І він, не дивлячись у очі, а лише у звечоріле вікно в особняку Чернівецької письменницької організації на вулиці Гребінки, розказував мені жахливі речі. І про материні (Софії Іванівни) митарства по обкомах. Про її нелюдські приниження партійними клерками («А я вашого сина не вішав» – це вам не нагадує «А я вашого сина в Афганістан не посилав», -кількома роками пізніше придумане також в партійних кабінетах?!). Розказував про неодноразове спалення квітів на Володиній могилі й мало не щоденні білі хризантеми під дверима квартири Івасюків у Чернівцях. І про те, що його, Михайла Григоровича, таки «дістали» і помстилися. Синовою смертю. Отоді вперше я почула від Івасюка-старшого, що він сидів у радянських концтаборах. Для мене це був не те, що шок – не крізь мене, а мене тієї миті пропустили крізь електричний струм.

А на прощання він подякував мені... за вірш із моєї першої збірки (1983 р. ) із присвятою «М.Г. Івасюкові».Бо це була перша публічна солідарність із батьківським горем, висловлена сторонньою людиною на письмі. Я дотепер не знаю, яким чином цензура пропустила цей вірш у книжку. Можливо, її ввели в оману ініціали батька, а не сина, а можливо, мотив смерті, що звучав у ньому, посприяли тому, що вірш «дозволили». Згодом у Києві у видавництві «Музична Україна» вийшли окремою збірочкою деякі музичні твори Володимира Івасюка із передмовою нібито Софії Ротару. Тоді ж поговорювали, що Ротару таким чином «скуповує» свої гріхи перед Івасюком, завдяки кому вона стала відома світові. І тоді ж казали, що родичі Ротару по чоловіковій лінії, будучи дуже поінформованими, відмовили (заборонили, яка різниця!) її від участі у похороні. А коли згодом зрозуміли, як це вдарить по її імені (маючи доступ до влади і реальну владу в руках), доклали зусиль, щоб трохи реабілітувати Софіїне ім'я в очах публіки бодай таким чином – сприянням у виході збірки. Може, так, а може, ні...

Якщо чесно, Михайло Григорович прилюдно і завжди намагався захищати Ротару, коли виникало питання її співу у Горькому в день похорону. Але коли б мене не було під час телефонної розмови Софії Іванівни Івасюк із Софією Ротару у ті хвилини, коли переповнені довколишні вулиці біля будинку композитора кам'яніли від болю, коли б я не бачила, як змінилося обличчя Михайла Григоровича від звістки про не-приїздРотару до Львова, я би пристала до думки про невинність співачки, її наївність і т. д. Але мені це зробити не вдасться ніколи. Бо що мали думати Івасюки про тих, хто у час їх несамовитого болю переходив на інший бік вулиці, не впізнаючи їх без окулярів, нібито зашнуровуючи черевики чи дивлячись на годинник?

Багаторічні німі страждання тричі укладали Михайла Григоровича з інфарктом. Але який він був твердий, відстоюючи честь сина! Від нього ніхто ніколи не почув і слова скарги чи відчаю. Його твердість і впертість, людська гідність були такими, що подеколи перепиняли подих. Батько знав, який у нього син – і він терпляче ніс свій хрест до самої смерті.

Коли Софія Іванівна невдовзі після похорону потрапила до тієї страшної чернівецької лікарні ми з Оксаною провідували її. Софія Іванівна сідала з нами на лавочку, про щось говорила, щось розпитувала, зверталася до нас «дівчатка», але вона була далеко, дуже далеко, вона віддалялася у лише їй видимий світ – і я зрозуміла, що більше не зможу відвідувати її. Дуже рідко я ще приходила до Івасюків додому. А далі – не змогла... Це було понад людське терпіння – дивитися на закам'янілого Михайла Григоровича і на тліючу Софію Іванівну. Але саме тоді й пізніше ми спілкувалися з Михайлом Григоровичем найбільше. В університеті, на письменницьких згодом зібраннях, разом виступали перед читацькими аудиторіями. Він не уникав людей. Але люди, я впевнена, не розуміли глибини його страждань. Хіба лише ті, що самі перейшли через подібне.

Тільки тепер розумію, свідком якої величі духуя була всі ті роки. Шкода, що вони припали на пік моєї юності і «безголів'я» серця, на побутове борсання і елементарне виживання. Мене багато років мучить думка, що я могла бути з Михайлом Григоровичем іншою, уважнішою, глибшою, співчутливішою. Бо коли мене мучила відсутність роботи, житла, незрозуміле (тепер зрозуміле!) затримування виходу книжки, родину Івасюків мучила втрата найдорожчого – на тлі брудних розмов провокаторів чи просто байдужих до чужого горя людей.

Певно, такі думки коли-не-коли навідують не тільки мене. Багато хто з нас, тих, що знали Івасюкову трагедію, були з ним не зовсім справедливі. Але Михайло Григорович був дуже добрим психологом – він умів розпізнавати людей: мав досвід...

...Недавно я перебирала весільні фотографії. Свої. Оксана була у мене в Розтоках у травні 1981. Ось вони всією групою на березі Черемоша, ось біля клубу. А ось весілля Оксанине. Літо -1982. У мене зберігається фото: я в танці з Михайлом Григоровичем. Його худе обличчя у тонких окулярах тоді випромінювало гордість і батьківську утіху. А поруч стоїть неймовірно задумана Софія Іванівна – і дивиться кудись у даль. Як йому було кружляти в танці, коли він знав усю Правду?! Ці фото із двох таких різних весіль – ніби подвійне дзеркальне відображення, нагадало мені події із точністю до навпаки – у мене на весіллі – біле, а потім траур, в Оксани – траур, а далі – біле.

Я справді не знаю, де Івасюки брали сили у той глухий і підлий до них час. Де батько черпав сили. Вони мали би замкнутися, як равлики. Вони повинні були ходити чорні. Вони мали мерти від розпачу і туги. А вони жили – і подавали приклад іншим, як треба перебувати горе і несправедливість. Хоча ні – я знаю, звідки була а залізна витримка. І ви це знатимете, навіть, коли про все, що я розповідаю, почули вперше: якщо прочитаєте книжку табірних новел Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Книжка вийшла із запізненням майже на два десятки років. і ви самі зрозумієте, де люди беруть сили.

Бо було так.

Громадянин Румунської держави Михайло Івасюк, після закінчення чернівецького ліцею стає студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях. Через неможливість сплачувати таксу за навчання, яка існувала для українців, селянського хлопця із Кіцманя відраховують з університету. Але він знає про Велику Україну. І він туди хоче. Щоб здобути освіту філолога і філософа, щоб потім продовжити навчання у Греноблі, знаючи творчість Війона і Верлена. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний вчорашній студент Михайло Івасюк – « у замшевих туфлях, змайстрованих братом Юрієм після успішного складання матури», щоб Михайловий « зовнішній вигляд був не гіршим, ніж у студентів із заможних родин» -перейшов румуно-радянський кордон. Він хотів знайти правду на Великій Україні. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, а далі сидів у Одеській в'язниці. Радянська влада «відплатила» йому за таку потаємну любов... трьома роками засудження в печорських таборах.

Кілька цитат із цієї страшної книги:

«Я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною. Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця – линути до свого народу. Мені дали три роки ув'язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов'яга в одеській в'язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт».Отже, «Дон Кіхот, який мріяв про Гренобль, щоб там стати філософом, потрапив на Печору, щоби стати доходягою».

У «Печорлазі» він перебуватиме аж до 1946 року. Хто читав цю книжку – той зрозуміє, чому Михайло Івасюк хотів написати книжку про Сталіна: але «та книжка повинна бути оригінальною, несхожою на інші книги. Її особливість має полягати в тому, що я мав би написати її не звичайною людською мовою, а матюками. Цю книгу повинні читати лише чоловіки».Михайло Григорович написав не про Сталіна особисто, але дав такі пронизливі свідчення сталінової епохи – що я наважуся сказати: книжка «У царстві вертухаїв» «обійшла» би і Солженіцина, і Шаламова, і багатьох інших літописців людської і суспільної трагедії. Обійшла би, коли би до читача прийшла вчасно. Бо вона – найправдивіша з усього Івасюкового доробку, вона без цензури і самоцензури, без «шлагбаумів» і «заборонних цеглин».

Та батько трьох дітей мовчав про свої «відкриття» справедливої радянської влади на далекій Печорі всі довгі півсторіччя.

Михайла Івасюка, за його ж визнанням, «завжди цікавили великі злети людського духу і злети людської підлоти. А тієї підлоти дуже багато в історії, яка потемніла від пляж людської крові».Там, на Печорі, вчорашній студенту замшевих туфлях із батьківського дому, не втопившись у крижаній «лихоманці», не загинувши від цинги, дистрофії і аліментарної пелагри, не міг знати, що через сорок років Доля влаштує йому такий «злет духу» і «злет підлоти» одночасно, який витримують тільки вибрані.

Коли знаєш усю канву такого життя, стає зрозумілим решта. І з'ява таланту сина після цього не видається ні випадковістю, ні пестощами Долі, а тільки – її випробуваннями. Від батька – до сина... і далі.

* * *

2 грудня, 2001 p., телеграма,

Чернівці, обласна філармонія,

директорові КОШМАНОВІ Василю Валерійовичу,

учасникам вечора пам'яті Назарія ЯРЕМЧУКА

Дорогі земляки!

Достойна буковинська громадо!

Баную, що сьогодні не з вами, але думки мої тепер у Чернівцях.

Цього тижня укотре переглядала «Білого птаха...» і під музику глинницьких музикантів плакала. За Миколайчуком.

Цього року знайшла записи 1976 року із зауваженнями Володі Івасюка до одного мого вірша і заплакала сльозами травня-79-го біля закритої труни Володиної на вулиці Московського у Львові.

Цього тижня в палаці «Україна» на вечорі пісень Назарія Яремчука думала: таки правда, що Бог любить Трійцю. Як жаль...

За життя не треба заздрості. По смерті – не треба улесливості.

Радій, Буковино, – ти народила таку Трійцю.

Плач, Буковино, – ти дочасно втратила таких трьох синів.

Думай, Буковино, про тих, хто у тебе є.

З найтеплішими думками

Ваша Марія Матіос,

Київ.

ІЗ ЗАПИСІВ РІЗНИХ РОКІВ

РАССКАЗ ИЗ ЖИЗНИ ГЕРОЯ УКРАИНЫ

...Перебираю множество документов-оригиналов с прошлого столетия, сохраненных моими родственниками, – и такие истории разворачиваются перед моими глазами! Некоторым документы датированы 1885 годом. Не впечатляет? Напрасно. Если подумать, что написаны они во времена Австро-Венгрии. Потом – боярской Румынии. Пережили войны. Дальше каким-то невероятным образом сохранились в советские времена. А ведь за хранение документов, подтверждающих факт покупки-продажи при старой власти земельных участков, или взятого у государства займа, или чего-либо другого, что наводило на мысль о том, что ты хозяин, нет, не хозяин – ты кулак, можно было схлопотать маленький, эдакий «два на два» мерзлый земельный участок где-нибудь в Сибири.

...Днями великий наш певец и мой земляк, Герой Украины, Герой Социалистического труда и пр. и пр. Дмитрий Михайлович Гнатюк рассказал мне душещипательную историю о своем родном брате. Брат-студент в 1940 году приехал домой, в село Мамаевцы (нынешняя Черновицкая область, Кицманский район) к родителям на летние каникулы из Констанцы (теперешняя Румыния), где он учился мореплаванию. (В то время это было одно государство!)

Тем временем 28 июня 1940 года присоединенная к СССР Северная Буковина закрывала некогда открытые свои границы с внешним миром. Но пришло время студенту Гнатюку возвращаться на учебу. Не тут-то было. Граница на замке. Говорят, мол, иди, парень, в комендатуру за пропуском – и валяй в свою Констанцу.

Пропуск?! Из СССР? В Румынию? Доучиваться? Во, нахал! Полиглот! Пятью языкам козыряет. Переводчика требует. Мы тебя быстро научим понимать по-человечески, шпион ты такой буржуазный! Сознавайся, на какую разведку работаешь, какое задание выполняешь – и будет тебе пропуск.

Гнатюк пропуск получил: после долгих пыток истязаний – пулю в грудь.

...А Дмитрий Михайлович говорит, что у него волосы становились дыбом, когда он читал нагло фальсифицированную нелепицу 40-го года, обернувшейся смертью для его брата.

...Сижу в архиве и читаю, как загоняли в колхозы послевоенную Западную Украину... Что мы знаем о себе? О своих корнях? Что нам мешает знать? Интересоваться? Только ли лень и неверие? Ой, ли...

Повний текст надруковано в газеті «24ua», 2007 р., (редактор Віталій Портніков).

ЦЕНЗУРА

1983 рік. Після університету і нетривалої праці бібліотекарем я працюю редактором газети «Машинобудівник» на Чернівецькому машзаводы ім. Дзержинського. Площа – 54 га. 5 тисяч працюючих. Партком на правах райкому. Поліклініка. Будинок культури. Продукцію для нафто– та газопереробної продукції завод експортує у 23 країни світу. Монстр! Таких об'єктів у Союзі два – Чернівецький машзавод і науково-виробниче об'єднання ім. Фрунзе в Сумах. Нашого директора – грека за національністю Фотокакіса Вангеліса Теодосіса (ми його називаємо Іваном Федоровичем) «сватають» міністром важкого машинобудування СРСР. Але міністром стає сумський колега Фотокакіса – Лук'янченко. Фотокакіс, на думку партії, має недолік: занадто любить жінок. Це для міністра не годиться.

Я пропадаю в цехах.Поіменно знаю токарів, слюсарів, інженерно-технічну інтелігенцію. Вони вчать мене життяі справедливості. Як тільки що на заводі не так – «підемо в редакцію!» За статусом та ідеологічною ієрархією редактор повинен входити до складу парткому. Але перший секретар Чернівецького міськкому партії Валерій Євдокименко (рідний брат чоловіка Софії Ротару) дає «нагінку» заводському партсекретарю: «До парткому редактора – ні! Забагато говорить і забагато правди хоче! І на партзборах виступає українською». Євдокименко дотепер не знає, що випадково я стала свідком цієї телефонної нагінки, будучи на той час у кабінеті секретаря парткому зі свіжим – з друкарні – номером «Машинобудівника», через що секретареві парткому не довелося викручуватися (вітання, Валерію Кириловичу! Ви мені кілька справді уроків «гарту» дали! Вони мені не раз знадобилися – за це «спасибі»).

Є ще й інший контроль.Відділ пропаганди й агітації обкому партії, який «стежить» за всією пресою області й час до часу дає «цінні вказівки». Секретаря з ідеології обкому – Михайла Івановича Іванеска (це дід Дениса Іванеска – прес-секретаря Президента України Віктора Януковича) – я поважаю: саме він допоміг влаштуватися мені на завод кореспондентом. У жодну обласну газету мене не брали – мовляв, «батьки під час війни жили на окупованій території і невідомо, чим займалися», а я мала нахабство сказати під час однієї співбесіди, що «у нас не було бойових дій, бо територія Буковини належала Румунії, а мої батько й мама тоді ходили пішки під столом» (вони відповідно 1934 і 1940 р. н. ). Цього було забагато! Але партія дбала про молодих, які подавали надії: отож, Маріє, на перевиховання – у робітничий колектив.

А ось із завідувачем сектора преси обкому Орестом Васильовичем Проданюкомстосунки заводського редактора не складалися – хоч убийся! Хоч ми разом на сторінках «Літературної України» друкувалися, хоч уже в Києві згадували моє прізвище у літобоймах. А не складалися через... недотримання мною державної таємниці у пресі.Тобто через цензуру. Щотижня, у день підписання газети «У світ!» необхідно було отримати візу цензора – «До друку!» Візу давали не завжди: приписів нерозповсюдження інформації тоді було багато! Але ніхто нас не знайомив із письмовими заборонами. Орест Васильович розказував про них на пальцях або зачитував реєстр забороненого.

Раз на квартал «пресовики» з обкому збирали редакторів області на «прочуханку». І чомусь я завжди була рекордсменом із порушень. То я в своєму «Машинобудівнику» рідко даю рубрику «Українські буржуазні націоналісти – люті вороги народу». То погано лаяли мої ітеерівці, що побували за «буґром», тамтешні стандарти життя у рубриці «Два світи – два способи життя». То антирелігійна пропаганда у нас нікудишня. І тоді я ні-ні – та й заздрила редакторці Малаховій із Дністровської ГЕС (це мама покійної журналістки Наталі Кондратюк),яка була взірцем гарного порядку.

Кінець літа 83-го. Я в очікуванні близького «декрету». Але на нараду йду. Орест Васильович «добрий» – кричить так, що сусідні будинки чують: «А товаришка Матіос відзначилася найбільше: розсекретила гарнізонний музей Будинку офіцерів у Чернівцях (Боже, Оресте Васильовичу! Табличка висить на стіні будинку офіцерів, щомісяця там гастролюють знаменитості, місто заклеєне афішами про концерти в будинку офіцерів – Клавдія Шульженко, Радмила Караклаїч, Карел Готт, Валерій Леонтьєв, Махмуд Есамбаєв, хто учора із Польщі співав «Кольорові ярмарки»? Мариля Родович!? А ви про державну таємницю!),фронтовику Біскулову приписала слова, що вони із батьками їли ховрахів у 33-му. Не було 33-го!» (Саме із уст обкомівця я вперше дочула про голод!)«Встаньте, товаришко Матіос! Встаньте! Я би на вашому місці не улибався!»

Напівжива, червона, як рак, стою перед сонмом самих чоловіків-редакторів, тримаю руками випнутий живіт і думаю: «Хоч би отут не вродити». І в цей момент підводиться редактор Вижницької райгазети «Радянська Верховина» Анатолій Брижатий (земля йому пухом!): «Цього неподобства я слухати не хочу!» – і прямує до дверей... Вибух бомби у залі засідань обласної газети «Радянська Буковина», де відбувалася ця «прочуханка», не мав би такого ефекту і наслідків, як демарш редактора районки у присутності кількох чільних працівників обкому партії.

Ото вже що правда – то правда: Схід і Захід завжди були разом у відстоюванні людської гідності, бо Анатолія Брижатого у гірський район Буковини зміцнювати ідеологічний фундамент гуцулів «прислали» із Херсонщини , із Чаплинки, здається.

...Коли почалася «перебудова», головний «жандарм» буковинських журналістів Орест Васильович Проданюк першим у області відкрив приватну газету під назвою «Вечорниці», яка спеціалізувалася на порадах, рецептах, провидцях і т. і. Він привів священика для освячення редакції. І обласні вечірні вісті показували цей сюжет у найкращий час.

По правді кажучи, я не тримаю каменя за пазухою. Дурний був час. Але виховання! Мій живіт вивершувався перед очима, як Синичена кичера над Розтоками, а партійний бос кричав про державну таємницю, що всім була відома. Партія точно не «інструктувала» тоді нікого робити такі показові виступи із вагітною жінкою! Та що тепер товкти воду у ступі... Сьогодні також моляться так, що згодом чоло треба зашивати.

Скорочена версія надрукована в журналі «Країна», 19 лютого 2010 р.