Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

А тепер... «Не той тепер Миргород» – це і про Олійника також.

Та повернімося до Лукаша і Дзюби.

Я не знаю, яким був Дзюба минулого століття, крім того, що читала в його книжках і чужих спогадах. Але знаю те, свідком чого була сама. Уже працюючи в Комітеті з Національної премії України імені Т. Шевченка ( 2003року на тимчасову посаду головного спеціаліста брав мене саме Іван Михайлович Дзюба,з яким ми до того не були знайомі, хіба що з публічних зібрань, а через рік він же ж призначив мене своїм заступником по Комітету)я стала очевидцем неймовірно драматичної колізії, коли серед претендентів на «шевченківку» серед інших...

Ні, краще я розкажу дослівно. Бо мене потрясла сцена, яка відбулася за моєї присутності в кабінеті І. М. Дзюби, на Прорізній, 2. Тоді, як вихор, прости мене, Боже! в кабінет влетів один знаменитий член тодішнього Шевченківського комітету. Без «будь здоров» він закипів до Дзюби із порогу такими словами і таким тоном, яких ні до, ні після собі не дозволяв:

– Іване Михайловичу, як можна? Як можна?! На цьогорічну премію претендує особа, яка свого часу казала « краще б він був там помер, у тому ізоляторі, ніж мав писати покаянного листа!» Як можна?!

Хто не знає Івана Михайловича Дзюбу, хай собі просто уявить картину після отого – «як можна?!»

У цей момент Дзюба, – до непристойності скромний Дзюба, який навіть до приймальні очолюваного ним Комітету завжди заходив, стукаючи у двері (так і не навчившись відчиняти будь-які двері лівою ногою, а тільки своїм розумом), витриманий Дзюба, на словах «Як можна?» підводиться з-за столу так, як підводиться у Донбасі над Святогірською Лаврою пам'ятник Артему: швидше із Лаври там зроблять склад за взірцем радянського досвіду, ніж знесуть потворного на тлі святого місця бетонного Артема. Підводиться і каже тихим, спокійним, але твердішим від заліза голосом:

– Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію! – а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.

Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка.Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.

Таких людей я знаю мало. Знаю багато інших. І що не інший – то «совість нації».

Я в дуже гарних стосунках із лауреатом Y. Моя повага до цієї людини не залежить від отого 40-річної давнини « краще б він був помер...»про Дзюбу. «Я там не сиділа», – повторюю Драчеве в усіх тих випадках, коли хтось береться , надто непримиренно судити інших у минулому часі, забуваючи при тому згадати своє, далеко не-бездоганне минуле в тому самому часі. Не беруся судити тих, хто не сконав по всіх кагебістських ізоляторах чи пермських таборах, а тимчасом сидів на чи під п'єдесталом, а не в тому самому ізоляторі... Я і справді не маю такої відваги – бо не маю морального права: я тоді пішки під столом ходила, точніше, ховалася маленькою під кухонним столом від грому. Але це не означає, що моє покоління не має права думати над тими речами, оскільки рикошетом вони обпалили і нас.

...Я не питала дозволу в Івана Михайловича на оприлюднення цих епізодів, але залишки моєї совісті кажуть, що саме такеі, можливо, саме сьогодні – в часи тотальної аморальності й безпринципності – таке не можна тримати в секреті чи для внутрішнього користування. Коли я читала Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій», мене просто «косило» від того, з якою людською гідністю і рівністю, без тіні однозначного осуду, але й з якою само-правдоюДзюба пише про тих, хто запроторював його до в'язниці, хто вів слідство, хто сидів з ним у камері у ролі «підсадок», хто...

Не хочу переказувати. Ось воно, Дзюбине про те і тих , хто не може «вибачити йому (Дзюбі!) провокаторської ролі» і листа про помилування (Боже-Боже, які «неложні і чисті» уста звинувачують Дзюбу! Які перекинчики і пристосуванці!!!).Ви ще читали у когось про самого себе таке безжальне і таке болюче, як у Дзюби?! Ви багатьох «совістей» читали про муки власного сумління:

«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і я до всього був готовий. Але минуло сім років. І багато що змінилося. І я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивався, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в мною змайстровану рамку,з якої я не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чий перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію... ...вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (зрозуміє той хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату...) і уявлення про те, що я можу зробити ще набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох. Але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні і місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан...

...Я справді розглядав «Заяву» як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування, тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин, хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, безумовно, й далі стежать), – як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бетховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музику – як колись. Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самоперекреслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях. Проте слід свій залишили. І я вже ніколине міг бути таким максималістом, раніше, і не поспішав осуджувати інших людей коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших.І коли починаються звичні українські балачки: от, мовляв, той чи той– наша совість,– я кажу: не треба жити чужою совістю треба – своєю.Хоч це і важко».(Усі підкреслення мої. – М. М., с. 564-565).

Людоньки, люди, державні, не державні, будь-які! Ви у когось – із совістей нації, чи її без совісників,або взагалі не-ідентифікованихчитали щось подібне? Бодай приблизне ви чули за всі роки безберегої демократії і деспотії одночасно?! Хтось із справді винних шмагав себе (бодай би словами!) таким батогом?!?! Тільки дуже високі духом спроможні на такі самооцінки.

Але де ви їх наберете – високих, коли вони з утроби – карлики, що у шевців нарощують товщину своїх підошов і підборів, але не дбають про своє нелукаве ім'я? Ото-то... А ви кажете – совісті нації... Безличники вони і безсовісники, казала моя бабця із чотирма класами румунської школи, а ви їх – замість Кобзаря мало не під образи!

* * *

Ви розумієте так, як я – оте Драчеве « а Дзюба був героєм тоді. І теперє», чи ви розумієте інакше? Думаю, ми розуміємо однаково.

...Одні дотепер вважають крок Лукаша на захист Дзюби ексцентричним, здійсненим у стані «афектації», нераціональним. Інші кажуть про шкоду для самого Дзюби такого вчинку Лукаша. Але так можуть міркувати бухгалтери життя – ті, хто не чув ні про Дон Кіхота, ні про моральний вибір; хто не знає, що значить вчиноку час біди іншого; хто прораховує, як на рахівниці, наслідки кожного свого кроку – і пристосовується, пристосовується, мімікрує, самознищується. Хто живе лише з увімкненим розумом. Але подумайте і порахуйте, скільки програшів зашали відомі усім нам люди, які привселюдно – але обов'язково у супроводі телекамер – клялися і клянуться дотепер. Неважливо, кому, і в чому, і чиїм ім'ям. Важливо, що вони завжди знаходять аргументи для своїх клятв, не зважаючи ні на що, окрім кон'юнктури.

І якщо по правді, то і на тоді, коли я дізналася, що ще можу вловити залишки цього нераціонального благородства у стінах найманої квартири на Суворова, 3/31, тобто на кінець 90-х років XX – початку XXI століття, а може, навіть і по сьогодні – для мене той вчинок Лукаша «борюкається» із філігранністю Лукашевих перекладів « Декамерона», «Фауста» чи «Балу в опері». Він може, вищий за «Фауста» українською. Бо «Фауста» можна прочитати в оригіналі. А ось вчинок, дію не можна перекласти ні на іншу мову, ні на іншу людину. Вчинок або є, або ніколи його не було. Не знаю... хай вибачать мені ті, хто думає інакше... У час тотального піару і популізму я не знаю жодного благородного вчинку людей великого польоту. Всі благородства живуть у простій людині.

І те, що так мені було написано Небесним Писарем – мешкати у колишній квартирі Лукаша, – мене якось, і правда, вдарило тоді, ніби струмом. Я в цьому вбачала певну містику, хоча й не схильна до таких речей над міру. Мені хотілося віднайти у тих стінах, які шість років були усе-таки до мене ласкаві, бодай дрібний знак, хоч щось, що сказало би про людину, чиїх фізичних слідів тут не лишилося аніскільки. Але мені конче потрібно було відшукати щось у цих стінах. Як у три свої рочки конче навіщось було добігти босою по снігу до корита з питною водою на хуторі Сірук.

СУВОРОВА, 3

...Для тих , хто не знає, варто сказати, що будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці – суто письменницький. На радянські часи – елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» – пам'ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври. Тоді, 1998 року, навкруг усіх цих будинків росло дуже багато зелені, веселіли чудові двори з дитячими майданчиками і т. і. Тут запросто можна було зустріти впізнаних із телевізора людей: відомі українські журналісти, що працювали колись по редакціях компартійних видань, співаки, артисти; зранку Олек сандр Ткаченко (той, що не перший, але й не другий) з руки годував голубів, і мій тато колись здивувався: не повірив, бо той був без охорони; тут нерідко можна було зустріти Вадима Гетьмана, і я добре пам'ятаю ранок наступного після його вбивства дня, коли міліцейське очіплення прискіпливо дивилося услід усім, хто проходив повз будинок, здається, під номером 11, і як один із міліціонерів попросив мене поквапитися додому (а я йшла із продуктового магазину, що був на розі Гетьманового будинку), щоб не викликати підозру.

Звичайно, письменницькийбудинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. – це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала – консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.

А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті – 2000-го року.

Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», – сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.

Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі – бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.

Я дуже хотіла мати одну із тих Дімаровських прикрас, але тоді для мене це було би «не підйомною» ціною, а на шахраювання я ніколи би не погодилася, бо добре знаю: якби я уголос «гикнула» про своє бажання, Дімаров віддав би ту красу із рожевим камінням за «спасибі», не питаючи«свою Дусю». Пам'ятаю спокусу в лютому 2002 року, коли я чепурилася на авторський вечір у Спілку письменників із нагоди представлення на Шевченківську премію моїх книжок «Нація » і «Життя коротке »: Дімарови двома голосамиумовляли мене прикрасити шию тією коштовністю, бо вона дуже пасувала до справленої мною обновки. Чесно сказати, не пам'ятаю, чи послухала я тоді Дімарових. То й вигадувати не хочу. А фото з тогочасного вечора не маю. Якщо й послухала – то зі скрипом. Пам'ятаю, що я поборола в собі бажання здійснити своє бажання -попросити продати коштовність.

Пам'ятаю інше. Важливіше. Шевченківську премію мені 2002 року не дали. І правильно зробили. Бо інакше я би ніколи не написала «Солодк у Дарусю». Але я про Дімарова. Коли я увечері після звістки про не -премію повернулася з роботи (а я тоді працювала в РНБО України, на вул. Банковій, 11, каб. 371) на Суворова, 3, на дивані, безсоромно просячись в руки, лежала книжка спогадів Дімарова. Син сказав, що заходив Анатолій Андрійович (а він у нас ніколи доти не був), приніс книжку і пляшечку дімаровської «горобинівки». «Знав, коли принести...», – подумала я, але книжку розгорнула. Темно-зелена книжка « Прожити й розповісти» (Або Повість про сімдесят літ), 1998 року видання. З дуже зворушливим автографом і підписом « Дід Анатолій»!

Що вам сказати... Після поганих чи неприємних звісток кожна людина реагує по-різному. Я не питала інших, як вони реагували на звістку про не-присудження їм Шевченківської премії (хоча реакція деяких номінантів і навколономінантних осіб перфектно прислужилися мені у майбутній книжці « Премія »). Я ж увесь вечір по тому читала Дімарова, забувши про премію, про найману квартиру, про худенький гаманець, та про все я тоді забула – бо мені сам Дімаров своїм голосом із книжки розказував про Життя, а не про премію і якісь дурниці, які час до часу мучать кожного з нас.

Якщо комусь із тих, хто читає ці рядки, колись стане так зле, що ви захочете напитися, скочити з мосту у воду чи когось задушити – не робіть цього. Прошу вас дуже – прочитайте енциклопедію загартування, мудрості, філософії й гумору під однією обкладинкою справжнього патріарха української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова «Прожити й розповісти». Такого молодого сміху, такого життєлюбства у найнеймовірніших ситуаціях, як у Анатолія Андрійовича Дімарова, народженого 17 травня 1922 року, ви ближчим часом не знайдете. Бо анемічні наші сучасні псевдо-пророки, хоча й горлянисті, як вранішні півні, та гнилуваті усередині, депресивні. Не-тверді. А Дімаров найефективніший антидепресант для будь-якої людини, незалежно від її фаху, суспільного становища чи віку... Без плачу і важкого серця, вколисана Дімаровим, я за кілька днів сіла в поїзд на Тернопіль – і через місяць мала першу частину майбутнього роману « Солодка Даруся». Але то буде згодом...

...А поки що... Єдиною найближчою родиною нам у перші роки найму квартири на Суворова, 3 були Лупії – Олесь Васильович , його дружина Леся Степанівна і один із їхніх синів. Ото вже свята правда, що краще мати доброго сусіда, ніж поганого родича! Але Лупії були не просто добрими сусідами – вони були найближчими. І вони були єдині, з ким ми на той час у тому будинку спілкувалися (окрім хіба Станіслава Зінчука , якого я знала, ще живучи у Чернівцях). Вони були єдиними, кого я просила доглядати за квартирою, коли була у від'їзді; перед ким могла «поплакати в жилетку». Бо вони єдині на той час знали, як насправді мені «заможно» живеться і які «мерседеси» мене возять.

Неймовірно делікатний, подеколи делікатний до здивування Олесь Васильович Лупій по кількох місяцях нашого побуту у цій квартирі сказав: «Знаєте... будьте дуже обережні на кухні... особливо із трубою, що йде від газової плити». Я, звичайно, здивувалася: господар нас начебто й не попереджав. А коли прийшов співробітник газової служби, він мені розтлумачив, що й до чого і чому.

Одне слово, коли Миколі Лукашеві дісталася квартира на Суворова, він демонтував кухонне начиння, із газовою плитою вкупі, одрізавши газові труби так, що наступному господареві було і справді непереливки, коли довелося відновлювати кухню. На місці кухні у Лукаша була бібліотека. І мені, чи то від утоми, чи від перегріву «мізків» подеколи здавалося, що на плиті шкварчать не млинці, а сторінки зниклих безвісти (чи не безвісти?) раритетних книжок Лукашевої бібліотеки. Не дуже розумна думка, але подеколи справді бувало. А коли одного разу Олесь Васильович сказав, що наш письмовий стіл стоїть на тому самому місці, де стояв за життя Миколи Лукаша, нарешті зрозуміла, що я таки знайшла Йогосліди: це була незникла аура Миколи Олексійовича, всотана в пори стін і вікон, можливо, розлита в повітрі, спущена на волокнах сонячних променів чи захована у листі височезних тополь у вікні.

Бо інакше не можу пояснити, чому після багатьох років, коли я не написала жодного власного рядка , а всю свою енергію, знання і працьовитість переливала в чужі тексти так, ніби переливала власну кров, саме там, на Суворова, 3, в якийсь неймовірно важкий для мене момент, я раптом стрепенулася від простої, дуже простої ясної думки: я письменник – а не іміджмейкер, не прес-секретар і не спічрайтер (я й про слова ці дізналася лише в Києві. Коли по телевізору згодом пішла реклама кави «Три в одному», пожартувала, що це про мене). Так, мені для людини надзвичайно розумної, найбільш ерудованої на той час в українській політиці (із верхнього ешелону влади лише Володимир Горбулінконкурував тоді і донині в загальній ерудиції але хто й коли в українській політиці зважав на ерудицію політика?),не було жаль своїх щирих – багато в чому наївно-бунтівливих – думок, які не видозмінювалися в публічних виступах цієї людини. І мені здавалося, що – коли я можу «потрапляти» своїм письмовим стилем, лексикою, зворотами, врешті, деякими ідеями в «десятку» політичної поведінки такої потужної людини, яка жодного разу (жодного!) не озвучила тексту нечитаного, «порожнього», яка вміла щодня вдосконалюватися і дуже жорстко вимагала цього від підлеглих, то я знаю цю людину. Моє щастя було в тому, що й тоді я не написала жодного слова з «робочого» примусу чи слова, в яке би сама не вірила. Але й нещастя моє було в тому, що зі своїм ідеалізмом, максималізмом і непоступливістю, волею випадку, а точніше, першим своїм спонтанним, але дуже ґрунтовним інтерв'ю з людиною «великого» формату, інтерв'ю, яке викликало величезний суспільний резонанс, без підготовки і протекції, не маючи «зеленого» уявлення про політичну сферу, я « затесалася між чоловічі аркани» великої, справді дуже великої політики.

А там немає місця ні моралі, ні доброті, ні співчуттю. Там ти не можеш відповідати за рішення, прийняте людиною, яка своє рішення подеколи оприлюднює так – ніби б'є довбнею по голові, не пояснюючи своїх мотивів, і аж тоді ти змушений шукати слова для публічного виправдання цієї людини, бо ти думаєш, що за цим стоїть щось таке... недоступне твоєму розумінню. Ти думаєш... А доволі часто за цим бовваніє елементарна безвідповідальність, егоїзм і... страх.

Але жоден день того випробувального для себе часу я не проміняла би на день перебування задурно навіть на Мадейрі, куди мені найбільше хочеться, як хотілося колись на Таїті. Жоден Оксфорд із Гарвардом вкупі не дають таких знань і досвіду (переважно із негативним присмаком), як спостерігання зблизька процесів, які потім політологи назвуть історичними.

Вже потім, згодом, ти ясно зрозумієш, що був в епіцентрі найновітнішої історії. Був там із волі Божої – щоб стати згодом літописцем тих – і не тільки тих – подій. Їх рентгенологом. Діагностом. Був – щоб побачити і пізнати всю свою країну в її величі й ницості. Як побачити в такій же величі й ницості багатьох і багатьох знаних і незнаних людей, зіткнутися із їхньою підлістю і благородством, добротою і жорстокістю, їхньою безкордонною наївністю і вірою, доброчинністю, мімікрією, убогістю і величчю духу, непідробною любов'ю і непідробною ненавистю. О! Тобі зіпре дух і слово від своїх відкриттів, що одночасно жахатимуть і захоплюватимуть тебе. І ти побачиш свою Україну такою цілою і єдиною, великою і немудрою, хитрою і ніжною, Україну однаково гарних і не дуже гарних людей, Україну совісних і безсовісних, моральних і ницих. І кожен із них – із твоєї України – тобі даватиме урок. І щоразу інший. І в якийсь момент ти відчуєш себе побитим, ніби ота японська «груша»-манекен, яку гамселять, щоб звільнитися від поганої енергії. Ти відчуєш, що ти задихаєшся від своїх відкриттів... Що тебе розчавлює, фізично знищує чужий людський біль, вилитий кривими літерами на папері, в особистій розмові, голосом у телефонній трубці. Ця брила душитиме тебе щодня дужче і дужче – і ти вже не зможеш тримати всього цього в собі.

...Може, саме отой старий письмовий стіл, що стояв на тому ж місці, що й за часів Миколи Лукаша, може, накопичена в тому місці енергія протала тоді в мені запеклі згустки людського болю, які волали зі стосів документів, листів, телеграм, записок, телефонних дзвінків і т. д. Та квартира на Суворова, 3, чесно кажучи, повинна була би зірватися не від витоку газу з погано демонтованих газових труб, які навіть знаючі майстри варили-переварювали задля нашої безпеки і безпеки сусідів. Та квартира повинна була би вибухнути від колосальної всеукраїнської інформації, сконцентрованої у папках, конвертах і моїй голові.

Але, чесно кажучи, такого ще одного джерела знань народного і державного життя, таких фізичних та інтелектуальних навантажень (коли за одну добу ти долаєш три області України, ніколи не будучи упевненими, що тобі на великій швидкості не проб'ють «їжаками» колеса чи не випустять на дорогу психічно хвору людину), я вже й не здолала би. Бо це шкідливо для здоров'я. Та и на осмислення побаченого, дай Боже, щоб вистачило життя.

Ось у той момент і трапився «прорив дамби» – 9 березня (знов 9 березня!) 2000 року у Києві, на вулиці Суворова, 3, у квартирі Миколи Лукаша і «трьох Тютюнників одразу» я відкрила комп'ютер і створила папку «Марія Матіос». А тоді створила файл – «Не плачте за мною ніколи» (я завжди ставлю під текстами дати їх початку і закінчення). Дотепер я вважаю, що ця новела залишається моїм творчим здобутком за 27(наперед би більше, як кажуть на Буковині)років моєї скромної праці в українській літературі. Новела була про смерть. Але я про смерть тоді говорила устами моєї покійної бабусі-Соломонихи – не-приречено. Приреченість будь-якої людини завжди може йти лише від Бога. Люди тільки допомагають збагнути цю істину.