Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

РОЗТОКИ

«Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія.

Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».

(Леся УКРАЇНКА у листі до О. КОБИЛЯНСЬКОЇ про своє перебування у Вижниці у Ганни МОСКВИ, 1901 року).

«Приїжджайте до нас навесні,

Коли піниться клекіт в потоках.

Як лунають весільні пісні,

Приїжджайте у наші Розтоки.

...Як згадаю – стишу кроки.

Ой, Розтоки, ой, Розтоки».

(Із розтіцької весільної пісні, слова – мої, написані 1976 року для шкільної агітбригади, що виступала на полонинських колгоспних фермах).

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика – але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже з абрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш – Путильський – район (Чернівецької області) – «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького – набагато цивілізованішого – району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження – Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів – уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти – це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила – Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:

– Іване, куда ідете?

– Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з'єднує Вижницю і Путилу, за 30 км від райцентру, за 15 км від залізничної станції Вижниця.

Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла.

На лівому березі Черемошу знаходиться також село Розтоки (нині село Косівського району Івано-Франківської області).

В ряді письмових джерел нинішні Розтоки мають назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева).

Найдавніша письмова згадка про село належить до 1501 року, коли було встановлено кордон між Польщею і Молдавією по Черемошу, а Розтоки на правому березі відійшли до Молдавського князівства».

Із книги «Історія міст і сіл УРСР у двадцяти шести томах. Чернівецька область». К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969. – с. 481.

Голова головної редколегії – П. Тронько.

Отже, «ми» дуже старі – нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» – Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде – розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед – лише Бог.

А на той час, 1969 рік , ця книжка – «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР ...» – була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7).І коли б не наука – не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та мизавжди «під дахом» – про насзавжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію – точно.

Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас , бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).

Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід – і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди – «до побачення...».

Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного»,як любив казати мій дід Власій (по матері).

Бо хіба не «інтересно», що «п ід час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення.Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).

ВІДСТУП ПО СУТІ:

Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю»і «Майже ніколи не навпаки».Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І що тепер, коли в Україні прийшов час працювати на Росію?! Дати мені орден за прозірливість у «Москалиці»? Чи мені тепер на прокурора порушувати карну справу, за те, що не йде в ногу з часом?! За методологією пленумів ЦК КПУ.

Та коли без іронії... Насправді, жінку, яку в «Москалиці» названо Севериною, називали в селі Васютина.З наголосом на букві «и». Тобто Василина. Вона справді все життя самотньо прожила зі своїми гадюками й котами, не буду казати на якому хуторі нашого села. Місце її «маєтку», точніше, вже лише западини і горбочки над підвалом, та обриси хати можна ще сфотографувати й тепер. Я там булa. А син гіпотетичної Теофіли із «Майже ніколи...» не так давно помер не в нашому селі, але в нашому селі живуть його родичі. Тому я навіть не натякатиму, бо за сільським прізвиськом можна вирахувати, хто це.

Не вірите моїм книжкам – прочитайте у Стефаника про «гуманне ставлення солдат до місцевого населення», або у «Щоденниках» буковинського просвітителя Івана Бажанського.Це неймовірно цікаво. І тоді все стає на своє місце. І москальв обох моїх книжках – не національність. Це «служивий», тобто рекрут, солдат, людина війська, незалежно від національності. Отож , москалиця – це байстря, дитина, зачата солдатом.Ото і вся «робота на Росію». У Розтоках, розказували старі люди, найбільше лютували черкеські загони царської армії. І залишене черкеське чоловіче сім'я у дітях, все одно втілене у тому принизливому москаль, щоб не казати байстрюкабо дитина поґвалтування.

Та я відхилилася.

...А про Розтоки можна розказувати не лише крізь призму людських доль, а й цифрами.

Ось трохи інформації про моє село. Для роздумів.

1880 р. у Розтоках налічувалося 1323 мешканців.

1910 р. їх було 2200 (із них – 90 % українців, тобто 1985 осіб). На 15 вересня 1913р.XXст. із села емігрувало 73 особи.

1969 р. – у селі проживало 1227 жителів.

Це, до речі, статистика радянських часів.

А ось статистика сьогоднішня:

2010 року в Розтоках налічується понад 2049 о сіб. У самому селі мешкає 1502 особи, на хуторах, які належать сільській раді така пропорція жителів (у липні 2010 року):

Товарниця – 254,хутір Ями – 197,хутір Околена – 96осіб.

А ось показники народжуваності та смертності останнього часу:

2005: народжених 16, померлих 24

2006: народжених 24, померлих 22

2007: народжених 28, померлих 24

2008: народжених 30, померлих 19

2009;народжених 35, померлих 27

У першому півріччі 2010 року народилося 13 ,померло 15. За кордоном перебуває 57 мешканців моїх Розтоків. Цілими сім'ями. Більшість із них має дозвіл на постійне проживання у Євросоюзі. В селі є середня та музична школи, дільнична амбулаторія, клуб, дві церкви (Московського та Київського патріархатів), приватний будинок побуту, (зокрема з перукарнею), магазини, бари, ресторан, приватна автозаправка, кілька приватних пилорам.

Але повернімося до того місця, де я сказала, що втрапила в історію. То була саме ця – «Історія міст і сіл УРСР...».

Отже, початок вересня 1968 року. Я йду зі школи. З 2-Б класу. У шкільній сукенці, а поверх неї – синій светрик із білими розводами по краях. На вулиці якраз біля сільського клубу – чималенька група незнайомих людей. З ними тодішній директор школи Микола Миколайович Томків і парторг нашого колгоспу ім.Кірова Ілля Миколайович Тащук. Чоловік із фотооб'єктивом перепиняє мене посеред дороги і просить зайти на подвір'я клубу. Якраз до сільського пам'ятника: високого чотирикутного стовпа, пофарбованого голубою фарбою, із червоною зіркою на верху. А далі хтось із дорослих каже знайти ще когось із учнів. Я біжу в хату за клубом – «до Йорчихи» (пам'ятаєте із «Солодкої Дарусі»?) Там живуть інші люди – родина Кирюків, але село цю хату називає хатою Йорчихи – за іменем її колишніх господарів, часів Австрії і Румунії – Йорків. Кличу Віру. Вона молодша від мене на рік. Віра бере портфелик першокласниці – й нас двох «портретують» між пам'ятником і клубом, на тлі осінніх квітів.

Через рік мама приносить додому грубезну книжку – «Історію міст і сіл...». І на 488 сторінці, у нижньому лівому краю, на фото – дві маленькі дівчинки на тлі сільського майже палацу. І підпис: «Будинок культури с.Розтоки. 1968».

Отак я вперше потрапила у справжню історію, випадково опинившись на сільській вулиці, в гірському селі Буковини, дорогою зі школи додому.

P.S. На той час то був справді сучасний – діючий – будинок культури: сільський хор і танцювальний колектив періодично займали призові місця на оглядах художньої самодіяльності в районі та області, вистави сільського драматичного гуртка збирали небачені аншлаги! А коли наш учитель хімії Онуфрій Йосипович Климвиходив на сцену в одній із ролей п'єси Олексія Коломійця «Фараони» чи у п'єсах Андрія Макайонка, зал готовий був розпастися на «три части», як Буковина з відомої пісні часів Першої світової війни!

На другому поверсі тодішнього будинку культури містилася сільська бібліотекаіз фондом у кілька тисяч книжок. Там же, на другому поверсі, в окремому приміщенні, яке дорівнювало площі бібліотеки, був сільський краєзнавчий музей.На громадських засадах його директором (збирачем експозиції і хоронителем експонатів) була моя мама – Павліна Власівна Матіос,завуч місцевої школи і вчителька історії. Боже мій великий! Скільки мама туди вклала душі! Збирала по людях старі речі, а особливо документи австрійського, румунського та радянських часів: нотаріальні записи, акти купівлі-продажу, розписки, зобов'язання про здачу сільгоспродукції. Ходила в сусідні – Івано-Франківські Розтоки. Приносила звідти також стоси пожовтілих документів, на яких, проте, чорне чорнило писаних готикою літер і тепер бездоганно читають знавці німецької та румунських мов.

Але що гріха таїти – найчисельнішими були експонати документів нашої родини по материній лінії. Чи то материній мамі, а моїй бабусі Гафії передався ген порядку, успадкований нею від свого батька Іллі, а мого прадіда, чи може, вона підсвідомо сподівалася, що саме на підставі законних, належним чином оформлених, документів Матіосам колись повернуть їхні землі й ліси, нажиті важкою працею... Так чи інакше, але бабуся ретельно зберігала старі документи у певному місці, проте згодом таки віддала їх доньці (моїй мамі) до музею.

О, моя бабуся таки була донькою свого батька! Мій прадід Іллямало не чверть сторіччя обиравсясільським головою Розтоків, не знаючи жодної писаної літери. Але з документами у примарії (сільській раді по-теперішньому) був повний порядок – бо писарем у прадіда був Йоган, який, очевидно, тепер став би великим чоловіком. Отже, моїй бабусі у спадок передався не лише природний розум свого батька, а й частина не тільки приватних, але й документів сільської громади «комуни Розтоки», неконфіскованих, очевидно, жодною владою. Мій прадід Ілля помер 1944 року, маючи далеко за 80.

В останні роки перед розпадом СРСР, а далі і в перші роки «за України» (як кажуть у нашому селі, за аналогією до «за Австрії», «за Румунії»), коли почався хаос у головах і в діях, сільський краєзнавчий музей кілька разів грабували чи чинили над нимчи просто у ньомунаругу. Задля розваги. Бо тоді в селі ще не було барів і ресторану, а їдальні чи «нічного» магазину, як раніше, уже не було.

Мама встигла забрати папку документів, які стосувалися нашої родини. І тепер я майже олігарх – у мене є документи, датовані 1893 роком. Своїм «олігархічним» становищем я мушу завдячувати своїй мамі. Бо вона, вчителька на 90 рублів зарплати, в радянські часи брала відро яблук із домашнього саду і везла в Чернівецький обласний архів. Яблука були презентом співробітниці архіву, яка володіла румунською мовою. І архівістка-перекладачка на документах робила резюме з одного речення: «Акт купівлі-продажу землі Кулєрки Марії у Різуна Михайла», «Довідка про сплату оренди за пасовище сільською громадою села Розтоки» і т. і.Мамі ніхто не давав подібних розпоряджень, не вимагав це робити і не платив за це гроші.

Просто – це наша мама.

P.P.S.2005 року, після присудження мені Шевченківської премії, найбільш неформальним і найбільшприємним привітанням була телеграма з Розтік за підписом сільського голови Василя Михайловича Матіоса. Із «мокрою» печаткою.

Текст вітання такий «неформатний», що я його хочу навести повністю:

«Вітання Марії Матіос

З нагоди вручення їй премії ім. Т.Шевченка

Зрушились зими, збудились води і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша травичка. Зеленим духом дмухнули смереки. А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну і шумливу. З Сірука на Околену, з Околени на Синичену кичеру, з потічка на потічок пурхає коломийка, така легонька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпаються крильця:

 
На високій полонині
Розвилася чічка,
Не був би я в полонині,
Якби не Марічка...
 

Так, саме в цього краю заясніла зоря: «жінки, як жінки. Багатоликої, феєричної».

Сьогодні громада села Розтоки пишається тим, що саме в нашому мальовничому куточку народилася Марічка, про яку у ці перші весняні дні говорять усі українці і не тільки...

Ми, розтоківчани, щасливі і горді з того, що наша Марія Матіос, удостоїлась на Національну премію ім.Т.Шевченка за роман «Солодка Даруся» і зробила добрий почин для нашого села.

Нам близька творчість Марічки, бо вона в своїх творах оспівала «пів землі у незагойних ранах» і душі тих, «що бродять десь отож по Магаданах із запахом ялиць». Вона знає, що біль душі – це незагоєна рана.

Наша шана батькам, які виплекали таку талановиту гуцулку.

Дякуємо тобі, Маріє, за те, що вміла глибоко проникнути в душу гуцула – гонорового, волелюбного, але нескореного.

Ми щиро здоровимо тебе з рясним і розмаїтим творчим ужинком, високою державною нагородою.

Твої розтоківчани бажають тобі міцного здоров'я, творчої наснаги, подальших здобутків на ниві творчості для утвердження і розбудови Української держави. І ще бажаємо тобі розкрутити шал жіночого аркану до висоти чоловічого – Лесі Українки та Ліни Костенко.

З глибокою шаною та любов'ю твої Розтоки.

Від імені виконкому Розтоківської сільської ради, громадськості, всіх односельчан, сільський голова Василь Матіос.

09.03.2005 р.»

Мені минуло 50. А Розтоки досі називають мене Марічкою.

І тому я не зістарюся ніколи! Мене тільки просто може не бути.

Бо мої Розтоки – це те місце на землі, де не можна не бути Поетом. Навіть, коли твоє слово – кинджальне.

МОЇ ВЧИТЕЛІ

«Я читав ці книжки... читав і запитував подумки: «Та в якій школі, в яких учителів оце чортеня так навчилось писати?»

(Анатолій ДІМАРОВ, із передмови до першого видання «Солодкої Дарусі», 2004 p.).

На моїй шкільній віньєтці написано «21-й випуск Розтоцької середньої школи 1967– 1977 рр.»

«У Розтоках, у роки панування австрійських та румунських бояр, була лише одна початкова школа з трирічним строком навчання. Містилася вона в тісному приміщенні, збудованому ще 1905 року».

(«Історія міст і сіл УРСР», с. 484).

Насправді, було не так, як пише ця «Історія...». Школу в Розтоках відкрито 1864 року. На час закінчення мною РСШ їй було 113 років. 1969 року, коли я «вискочила» з «Історії міст і сіл...» на 488 сторінці, у Розтоках налічувалося 536 учнів. Їх тоді навчало 55 учителів. 1977 року в десятирічці було 586 школярів. 2010-й може «похвалитися» лише 240 учнями РСШ. Щоправда, на сьогоднішню зменшену кількість учнів у нашій школі вплинуло не стільки зменшення народжуваності (а вона в селі все ж переважає смертність), скільки те, що не лише сусідні села нашого району (Мариничі, Підзахаричі), але й село Виженка Вижницького району і село Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, звідки традиційно наша школа мала «рекрутів» для навчання, «розжилися» на свої повноцінні навчальні заклади.

Не знаю, чи було ще де в Україні таке село, де б зібралося таке яскраве гроно учителів від Бога! І я точно знаю, що фаховість будь-якої людини будь-якої професії починається з фундаменту – зі знань, закладених у шкільні роки (до речі, як і брак фаховості також). Якщо, звичайно, було кому ці знання закладати у круглі гарбузики дитячих голівок.

У мене такі вчителі були. І я хочу, щоб ви їх також знали. Багато хто з них завершив свою земну дорогу. Але, якщо я їх пам'ятаю, а таких, як я, багато, мої вчителі продовжують мене вчити й надалі.

Валентина Захарівна Задимидченко - моя вчителька української мови і літератури. Народилася 16 січня 1925 року в місті Запоріжжі. Батьки були вчителями. 1940 року батьків направили на роботу на Буковину, в село Лопушна Вижницького району. Батько Захар був директором Лопушнянської школи. Десятирічку Валентина закінчила у Вижницькій СШ. Заочно навчалася в Чернівецькому університеті. Випускниця філологічного факультету. З 1950 року – вчителька української мови і літератури Розтоцької середньої школи. Останні 5 років свого життя мешкала в Чернівцях.

Валентина Захарівна у школі вчила мою маму, мого рідного дядька Семена. Вчила й мене. Її улюбленим завданням для учнів було написання домашніх творів. Улюблене завдання моєї вчительки через роки стало моєю професією.

Найбільше учительське натхнення у нашої «мовнички» (так у нас називали філологів) викликали складнопідрядні речення і творчість О.Довженка. Про складнопідрядні речення у своїх творах не розказуватиму, оскільки тут «дока» не я. Але розкажу інше. Я дуже добре пам'ятаю той момент у десятому класі, у кутовому кабінеті школи, коли Валентина Захарівна навіщось перевірила, чи твердо причинені класні двері. Тоді, приклавши палець до губів, почала вести урок. Тема була – Довженко. Стишивши голос мало не до шепоту, вчителька розповіла і про Довженковий «Щоденник», але сказала, що це книжка заборонена, про неї відповідати на уроках не слід, як не слід казати десь-інде. Так я вперше почула про, можливо, найбільш болючу українську книжку українського Генія, затиснутого лещатами жахливих часів.

Що думають 1977 року десятикласники про вчительку, яка розповідає їм про заборонену книжку письменника, творчість якого вивчають у школі, чиє ім'я носить одна з найпопулярніших кіностудій країни, в якій «мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз»? Як книжка може бути заборонена, якщо через дорогу від школи – переповнена сільська книгарня?! Гафія Хімчинська у ній продає. І все довозить і довозить із бази книжки – аж машини з чернівецькими і всякими іншими номерами, що їдуть по екзотику в гори, зупиняються не біля сільської їдальні – а біля книгарні? Правильно, десятикласники тоді крадькома крутять пальцями біля скронь: старіє наша Валентина Захарівна – їй уже 52 роки, хіба щось та й не переплутаєш у такі роки?

О, жорстока, немилосердна молодість...

Через кілька днів після того уроку Валентина Захарівна Задимидченко принесе нестандартного формату книжечку у білій палітурці, дасть мені у коридорі й скаже: «Тільки щоб не бачила мама» (мама тоді була завучем школи). Це був «Щоденник »Довженка. Старе якесь видання. Цензуроване, звичайно. Але я чомусь дотепер пам'ятаю деякі речі з нього. Саме з того видання. Ну, наприклад ,про те, що коли митець творить – він вищий від усіх правителів разом узятих.

Валентина Захарівна тішилася, що я пишу вірші, друкуюся в газетах, маю звання «Юного кореспондента». Але вона чомусь завжди мала бурчливий настрій, коли у школу приходило повідомлення про мою першість на районних, обласних і навіть республіканських олімпіадах. То були олімпіади з математики, географії, фізики чи хімії. Коли з області зателефонували у школу, що її учениця Марія Матіос завоювала перше місце в СРСР серед учнівських творів російською мовою , Валентина Захарівна тільки зітхала. Але подеколи її «проривало» – була вона гарячої натури: «І чому така несправедливість?»

Несправедливість таки була, навіть, коли б я хотіла її не знати: в радянські часи олімпіад з української мови і літератури, а також з історії України не було! А ви кажете...

2001 року, коли Валентина Захарівна вже мала 76 років і мешкала у дітей у Чернівцях, я приїхала з Києва і в одному з клубів Садгори у Чернівцях презентувала книгу прози «Нація» і книжку поеми «Жіночий аркан». Я запросила Валентину Захарівну на ті вечірні посиденьки – і вона без осуду, а лише посміхаючись, дивилася, як мої чернівецькі колеги (серед яких були й мої давні залицяльники) театрально падали в танці на коліна і цілували золотий ланцюжок на моїй спідниці. Який то був вечір! Обнімаючи її на прощання за плечі, я, жартуючи, запитала: «Вам не встидно за сьогоднішні посоромиі за мене?!» Валентина Захарівна зітхнула так само, як колись у школі: «Таких учнів не соромляться». Напевно, знала щось більше, ніж я, про закони творчості і не-творчості також. Вона ніколи не була багата на похвалу, але за навчене нею – мені потепер дякують редактори і коректори моїх книжок. Та, думаю, не тільки вони.

Того вечора Валентина Захарівна подарувала мені репродукцію якоїсь дуже вдало підібраної для мене картини – із гірськими шпилястими краєвидами. На звороті кульковою ручкою (її рукою) написано: – « Дорогій моїй учениці Матіос Марії Василівні з великою повагою і щирим серцем. У день презентації її книги, з успіхом і щастям у житті. З повагою В.З.Задимидченко, 17.12.2001, Чернівці».

Валентина Захарівна Задимидченко померла 1 квітня 2004 року , похована в Чернівцях.

Один її син, кажуть, живе в Німеччині. Донька-лікар працює за кордоном. А другий син, здається, в Чернівцях. Але я їх нікого не бачила вже «сто років» – відтоді, як Валентина Захарівна продала будинок у Розтоках.

І хоч я на могилі Валентини Захарівни не була, але моя рука завжди пише словами, навченими зокрема і вчителькою В.З.Задимидченко. Бо вона навчила мене розставляти диктовані Богом слова так, щоб вони були почуті людьми.

Віра Андріївна Литвиненко - вчителька фізики і мій багатолітній класний керівник (аж до випуску зі школи). Народилася 10 серпня 1937рокув селі Сенча Лохвицького району Полтавської області. Закінчила 1959 року Львівський педінститут. П'ять років працювала у Виноградівському районі Закарпатської області. З 1964 року – вчителька фізики Розтоцької середньої школи. Фізиком був і її покійний чоловік, неймовірно чутлива, тонка і делікатна натура – Олексій Юрійович Добра. У селі і в школі його називали Олексієм, хоча, кажуть, він мав мадярське ім'я, бо був родом із Закарпаття, але розмовляв прегарною українською літературною мовою. Шкільний фізкабінет Добра-Литвиненків був «начинений» усілякими колбочками, приладами, дротами, дротиками і т. д. І мої однокласники Коля Минайлюк, Святослав Романюк, Славко Бурсук не один раз робили там досліди – аж дим ішов із кабінету! Але м'який Олексій Юрійович доволі часто «прикривав» самодіяльність «винахідників »перед значно суворішою Вірою Андріївною.

Ця пара вчителів навіть узяла на своєрідні «поруки »найпершого шкільного «інженера», мого однокласника Миколу Минайлюка , чиїм голосом одного обіднього дня одночасно заговорили два сільські гучномовці з електричних стовпів біля клубу і біля колгоспної ферми: «Говорять Розтоки ».А далі на все село, з 14 до 15 години (якраз час перерви вуличного «брехунця») – пішла музика. Микола «викидав такі коники» ще кілька разів. Аж поки не почалася дещо інша «музика», коли в село з з'їхалися «хлопці» з району («ніхто не знає так тебе, як знають хлопці з КДБ»).Уявляєте, 1976-1977 роки?! Несанкціоноване «врізання» в ефір?!

До речі, тоді дісталося не тільки моєму однокласникові Миколі, його батькам і вчителям. Тоді дісталося навіть Варварі Крижанівській - багатодітній матері, звичайній жінці то зі шваброю, то із сапою в руках, чоловік якої був інвалідом. Хлопці» приписали їй «український буржуазний націоналізм» за неправильно пофарбований власний будинок. Я пам'ятаю той будинок дуже добре, бо він якраз через дорогу від мого дядька Юрка: його верх тоді був жовтий, низ – синій. «Яка була фарба в сільмазі, такою і пофарбувала!» – клялася-божилася Варвара перевіряльникам із району і з сільради, ні слухом ні духом не знаючи про потаємні знаки клятих націоналістів на фасадах будинків. Але за день хата Крижанівських стахановським темпом зверху донизу перефарбувалася в самий жовтий колір. Може, він і дотепер такий. Треба буде подивитися.

Віра Андріївна з Олексієм Юрійовичем були незвичною як на сільські мірки інтелігентною учительською парою, яка завжди викликала захоплено-заздрісні коментарі. За все! З відстані часу я розумію, що їхнє подружнє життя, це було саме оте – «така любов буває раз в ніколи».

У дев'яностих роках я приїхала з Чернівців у Розтоки і ми з мамою ішли вітати Віру Андріївну з днем народження. На сільській вулиці хтось сказав: щойно Олексія Юрійовича забрала «швидка» у Вижницю... За кілька днів був похорон.

З того часу я не можу вітати свою вчительку з днем народження. У мене цей день асоціюється зі смертю її чоловіка. Я знаю, що це неправильно, але я не можу... За нас усіх, учнів 10-Б, це майже завжди робить Микола Йосипович Минайлюк – колишній «підривник» радянського ефіру, випускник Львівської політехніки, один із чільних співробітників нафтопроводу «Дружба». А Святослав Романюк став кадровим військовим, тепер – полковник у відставці, його «електронні» знання знадобилися були колись на Байконурі, а закінчив він службу – у Львові. Фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту закінчив ще один «шкідник» ефіру з нашого – «віро-андріївського» – 10-Б – Ярослав Семенович Бурсук. Він став відомим на Буковині освітянським керівником, пройшовши перед тим «школу» учителя, директора школи, завідувача райвно.

А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах – фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні – Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.

Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) – вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів. Із 1959- го – учитель Розтоцької СШ. 1964 року закінчила російську філологію Чернівецького університету. Донедавна мешкала з родиною в Розтоках. Живе на батьківщині чоловіка, також мого вчителя креслення і трудового навчання Богдана Васильовича Курилюка у Стецевій Івано-Франківської області.

Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.

А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 – 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.

А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».

Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість – доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.