Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті – мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі університету, 1 вересня 1977 року. В університет я вступила за результатами єдиного іспиту (як золота медалістка) – твору з української літератури. Не пригадую теми, але пам'ятаю одну цитату, яку я там використала:

 
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Мені всміхнулась доля люба
У сяєві Кремлівських зір.
 

Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: « Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».

Я також їх тоді ненавиділа – отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді – на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом».Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.

А я пам'ятаю свої відчуття: різкий, як під час високого кров'яного тиску, дзвін у вухах, німе – майже Дарусине – мовчання переповненого клубу і мої, розширені від жаху очі: «Невже цей чоловік, якому я мало не щодня кажу «добрий день», ідучи до школи, убивав невинних дітей, вішав людей?!» Я пам'ятаю тодішній свій жах, переметенийзі страхом, і боязнь про щось запитати батьків .Але знаю, що й після того віталася із тим чоловіком щоразу, коли зустрічала на вулиці. Бо у дванадцять-тринадцять років я знала, що живу у найсправедливішій у світі країні. І коли б цей чоловік, що ледве ворушив губами з трибуни на сцені, чоловік, про якого писала районна газета останніми – хіба лише не матюкливими – словами, справді був убивцею, він би сидів у в'язниці. Між тим, що відбувалося в моїй маленькій голівці та у стривоженій дитячій душі, і тим, що відбувалося тоді на сцені сільського клубу, – були ознаки якогось абсурду, цілковитої ірреальності. Воно якось не в'язалося зі щоденними реляціями про щасливе і спокійне благоденствіє довкола. Якщо є злочинці – вони не повинні бути на волі. Якщо вони на волі – вони не злочинці. Адже так?!

«Бандитам тюрми» – це девіз не демократії. Це девіз із мого радянського дитинства, лише казаний іншими словами.

...Відхилившись від «шкільної» теми, я, звичайно, несправедлива до Дмитра Васильовича Павличка. Бо згодом саме він мені відкрив Богдана-Ігоря Антонича, «Зів'яле листя» Франка, білі сонети, світову лірику в перекладах українською, він пристрасно і болюче написав про мою Дарусю. А все ж... а все ж...

Багато хто знав правду того часу, коли мене ще й не проектували, бо моя мама народилася лише 1940 року. Правду знали, бо самі були учасниками тієї правди, але навіщось ті, обізнані, калічили моє покоління брехнею. І творчі люди зокрема.

Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім – майже гранітних – знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Ті знання також були пристрасні, хоч і дуже пафосні. Їх артикулювали справді фахові – й тому дуже переконливі – люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.

І хто мені заперечить, що це, мовляв, не так, той є дуже великий лукавець. Щоб не сказати, брехун. О, так. Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи – наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.

Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами. І я тепер, у полудні віку, знаю, що, крім совісті, ніхто нікого ні про що не змушує писати. І навіть ТОДІ. А як не можеш писати правду – можеш кочегарити чи сторожувати. Або сидіти у пермському таборі. Як це робили інші. Або писати – а потім каятися. Як це також робили ще інші.

Однак ця проблема – не проблема моїх тодішніх учителів. Вони були, можливо, найбільшими заручниками Системи, яка викривлювала гнучкі дитячі хребти учительськими руками. Точніше, викривлювала не руками, а укладеною в учительські уста державною брехнею. Добре продумана Система дурила вчителів, змушуючи їх дурити інших. Через те жодного слова осуду тим, хто щирими словами вкладав у дитячі душі брехню чи півправду, від мене ви не почуєте. Заручник завжди у гіршому становищі ніж ті, хто бере у заручники.

...Але повернімося до моїх вчителів. Адже вони разом із моїми батьками робили мене думаючою і чутливою людиною.

Лідія Семенівна Андрусенко - вчителька математики. Народилася 5 грудня 1936 року в Таращі Київської області. Росла сиротою: батько загинув під час війни. 1953 року закінчила Петровську СШ Таращанського району Київської області. Вступила до Бердичівського педінституту на фізико-математичний факультет. У Розтоки приїхала 1958 року. Померла Ліда Семенівна 22 вересня. 1988 року. Буковинська (розтоцька) земля уже багато років служить їй вічною домівкою.

А вчителька була неперевершена! Під час уроків вона давала диференційовані завдання – слабшим і сильнішим учням. Математичні задачі підвищеної складності були для 4-5 учнів нашого класу щоденною нормою. Вона, може, єдина з учителів завжди дуже суворо казала: «Ти можеш!»

У Ліди Семенівни була «екстравагантна» мода: якщо на уроці геометрії (алгебри, тригонометрії) жоден із старшокласників не знав розв'язку задачі, вона могла викликати когось «дуже сильного» із класів молодших: щоб показати «клас» своїх учнів. Почергово такий «похід» до десятикласників випадав то Колі Минайлюкові, то Славку Бурсукові, то Святославу Романюкові, то мені. Звичайно, старшокласники після уроків кпили з нас, малоліток», що давали їм, старшим, фору. Але це був ще той стимул! Олімпійський, я би сказала.

Двічі на тиждень у нас «засідав» шкільний математичний гурток, куди ходили вибрані Лідою Семенівною. Наш гурток вів мовчазне змагання з математиками-школярами середньої школи райцентру. Це завжди була здорова, але дещо заздрісна конкуренція. Але Розтоки «Ліди Семенівни» майже завжди були першими! І коли у дев'ятому класі я «взяла» п'яте місце на обласній олімпіаді з математики, обійшовши «путильських» і «самих чернівецьких», Ліда Семенівна уперше публічно мене похвалила. Її учні стали знаменитими не завдяки протекції, блату чи грошам. Вони просто отримали ґрунтовні знання.

Олександра Тимофіївна Гусаченко – вчителька географії. Народилася 1 травня 1929 Року в селі Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області (дай, Боже, їй ще здоров'я й здоров'я!). У сім'ї колгоспників. Батька під час війни забрали в Німеччину. 1947 року вступила до Первомайського педучилища. Після закінчення разом із 30 випускниками училища була направлена на роботу у Чернівецьку область. З 1951 року – в Путильському районі. Працювала вчителем молодших класів на хуторі Ями. 1953 року вступила до Одеського університету ім.Мечникова. 1959 – здобула фах географа. У Розтоцькій середній школі пропрацювала 36років. Відмінник народної освіти. Живе в Розтоках.

Завдяки учительській філігранності й учительському «не-сюсюканню» Олександри Тимофіївни я мала всі шанси стати студенткою географічного факультету будь-якого університету України без іспиту: 1976 року, у дев'ятому класі, на республіканській олімпіаді з географії , я посіла друге місце. У мене досі зберігається запрошення від ректорату Чернівецького університету вступати на геофак на пільгових умовах. Запрошення учневі від вузу! – чуєте, теперішні урядовці, ви тепер таке практикуєте, чи ви практикуєте «бомжування» батьківських гаманців під стінами університетів?! А тоді діяв такий закон прийому до вузів (не було тоді слова виші , не було!): якщо ти маєш золоту медаль (а їх у радянський час так мало давали, що це було ціле диво!) і складаєш профільний іспит на «відмінно», тебе зараховують до вузу. Переможець республіканської олімпіади мав право без фахового іспиту стати одразу студентом (за наявності золотої медалі). Без золотої медалі абітурієнт-переможець олімпіади складав усі іспити, крім профільного. 1976 року Олександра Тимофіївна Гусаченко була двічі героем: десятикласник нашої школи, її учень Михайло Григоряк посів перше місце на республіканській олімпіаді.

Я не скористалася своїм пільговим правом, бо й не думала. Я стала студенткою української філології Чернівецького держуніверситету 1 серпня 1977 року, склавши на «відмінно» один іспит – письмовий, з української літератури.

Але я дотепер пам'ятаю: так, як «ганяла» нас дерев'яною указкою по глобусові й карті світу Олександра Тимофіївна Гусаченко, не ганяв більше ніхто, ніде й ніколи. Тому ми тоді не плутали Угорщину з Венгрією, а на додачу не згадували про Мадярщину, як це трапилося з моїми знайомими не в Розтоках, а у столиці.

Як добре, що в мене були такі вчителі!

Онуфрій Йосипович Клим - учитель хімії. Нaродився 15 вересня 1932 року в селі Виженка Вижницького району. 1951 року вступив до Чернівецького учительського інституту. 1953– 1954 pp. – учителював у Яблунецькій семирічній школі Путильського району. Два роки служив у війську. 1956-1962 pp. вчився у Кременецькому педінституті. З 1962- го – в Розтоцькій середній школі .Працював до 2009 року. 47 років – учителем хімії в одній школі! Вчитель-методист. Відмінник народної освіти.

Мав фантастичне почуття гумору! Був затятим слідопитом. Організовував мандрівки рідним краєм. На уроках хімії любив «хімічити» – експериментувати. Не раз ми, дівчата, вівкали на уроках, зненацька перелякавшись маленького «феєрверку» з колби. Одночасно був дуже строгий .І ми його, поважаючи, таки добряче боялися. Жодного панібратства у школі від жодного учителя ми не знали.

Онуфрій Йосипович живе в Розтоках. Його донька Тетяна (колишній учнівський президент клубу інтернаціональної дружби) вже 30 років учителює в Розтоцькій СШ. Отакі батьки і діти!

Юрій Семенович Кифа – учитель української мови і літератури. Народився 3 травня 1943 року в селі Шепіт Путильського району – помер 4 червня 1999-го . Похований у Розтоках.

Любов до народної мудрості мені прищепив саме він – Учитель з Великої букви, який ніколи не вчив мене (у прямому розумінні). Але це був учитель над учителями. Його особиста бібліотека налічувала кілька тисяч книжок. Знав усе! Листувався зі мною до самого закінчення університету. І Гончарів «Собор» дав мені прочитати саме він. На канікулах, здається, після першого курсу університету. Я пам'ятаю ту синьо-зелену обкладинку серії «Романи і повісті», яку Юрій Семенович дуже просив не показувати мамі. І «Неопалиму купину» я читала саме у нього вдома. А що вже він знав світове образотворче мистецтво! Альбоми, каталоги, журнали... До нього можна було прийти – і забути, на якому ти світі, яка пора року, день, година. Книжки тебе затягували, як вирва. Та чого не міг дати жоден тоді учитель – це вміння слухати життя.Саме Юрій Семенович Кифа навчив мене нотувати не тільки в пам'яті, а насамперед на папері сталі вирази, прислів'я, звороти усного народного мовлення. У мене в Розтоках ще зберігаються картотеки почутого і записаного від людей, досі не використаного. Бо, на жаль, я ніколи не зазираю під час написання книжок до тої «криниці». Я поки що послуговуюся пам'яттю. Проте моя пам'ять – це дзеркало отих білих нестандартних листочків, вирваних із блокнотів неформатного стандарту, де записано слова, вирази, приказки. Із транскрипцією. Наголосами. З указаними носіями цього багатства, датою і місцем запису. Колись ми задумували з моїм учителем видати книжку із його і моїми записами народної творчості, зібраної саме в Розтоках. Дещо я вже оприлюднила устами своїх персонажів. Проте маю надію, що колись таки спроможуся на оприлюднення всього того масиву мовного багатства, яке зберігається в мене і яке, сподіваюся, зберігають правонаступники спадщини Юрія Семеновича Кифи.

Дуже строгою вчителькою ботаніки та біології була у нас Ніна Сидорівна Матійчук , яка щодня долала добрих п'ять кілометрів туди і назад із сусіднього села через Черемош, з Івано-Франківської області. Пригадую кумедні картини десятого класу, коли нас на уроках біології, під час вивчення проблеми людини, її розмноження і т. і. розсаджували за парти окремо – хлопців і дівчат. У десятому класі! А ще пригадую, як ми скрупульозно вираховували на уроках раціон для великої рогатої худоби. З формулами, калоріями і т. д. Можливо, саме під впливом Ніни Сидорівни Матійчук багато випускників Розтоцької школи здобули фах зоотехніків, агрономів, ветеринарів.

Ніна Сидорівна дотепер мешкає в сусідній області, але, на жаль, літня повінь 2010 року, відсутність телефонного зв'язку і дороги не дали можливості ні мені, ні моїм батькам уточнити деякі моменти її біографії, адже вона вже давно не працює у нашій школі, має за плечима близько 80-ти років. Проте я пам'ятаю, що Ніна Сидорівна родом із Донецької області. Закінчила у Києві «Голосіївську» сільськогосподарську академію, працювала в колгоспі секретарем парторганізації, а далі – багато років учителем біології в буковинських Розтоках.

МОЯ ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Бог на світі є. І я черговий раз переконалася в цьому у липні 2010 року.

Останніх років п'ять я безуспішно намагалася розшукати свою першу вчительку Марію Федосіївну Мазурик. Ні моя вперта настирливість, ні телефонні пошуки, ні наша міліція, ні «Ключовий момент», ні преса, ні... ні... не змогли впродовж багатьох років зробити таку дрібничку: на просторах великої, але все-таки осяжної і реєстрованої нашої України розшукати Вчителя від Бога. Людину, яка, поклавши мені в руки залізне перо дерев'яної чорнильної ручки, а заодно – фарфоровий біло-фіолетовий каламарик у виїмку дерев'яної парти, навчила так те перо тримати, що, певно, й умру із ним – прирослим уже не до руки, а до душі Словом, яке випурхнуло з-під того пера.

О, так, у нашій країні знають усе: хто де і в якому офшорі пчихав чи у яких «трусяках» засмагав на пляжі; у нас ті, що мають дбати про національну безпеку, дбають про те, щоб знати, що відбувається у родинних спальнях і про що говорять телефоном... Та що мені розказувати вам, що вміють у нас деякі особи подеколи без освіти і фаху, але із шаблями, вийнятими із піхов! А ось знайти у реєстрах держави людину хорошу... Однак, ми живемо в «свобідній» країні: хочеш комусь сказати «спасибі» – шукай сам.

Я зі шкільних років пам'ятаю пісню «кто ищет, тот всегда найдет». І вчила нас її Марія

Федосіївна Мазурик – моя перша вчителька, перше місце роботи якої – Розтоцька середня, школа Путильського району Чернівецької області.

У повній версії цієї книжки буде окремий розділ про людину, яка відіграла в моєму житті фундаментальну роль. Але на момент, коли я пишу ці рядки (1 серпня 2010 року),моя рука все ще тремтить, щоб набрати номер її телефону, здобутого після неймовірних зусиль, але завдяки добрим і, безперечно, фаховим, відповідальним людям, які відгукнулися на потребу однієї людини знайти іншу людину задля вдячності.

Вісімнадцятирічну Марію Федосіївну Мазурик після закінчення педучилища (не знаю, якого) направили на роботу в гори. Ми були її першими учнями. І все, що у нас, її колишніх учнів, є хорошого і доброго – то її заслуга.

У липні ц. р. я нарешті відновила свої забуті знання, бо дізналася (чи може, й не знала), що моя перша вчителька народилася в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області. Працювала в Розтоках недовго – всього п'ять років. Наймала літню кухоньку у родині Леликів (усім їм земля пером!), а останній рік роботи в нашій школі їй виділили однокімнатну квартиру зі спільним входом у сільському будинку для молодих спеціалістів. Я багато чого забула, проте добре пам'ятаю, що прийшла до Марії Федосіївни в день її від'їзду з Розтоків, а вона сиділа у голих стінах своєї «однокімнатки», чи то сумна, чи ще якась така незвичайна, що в мене стиснулося серце. Вона дуже любила і дбала про своїх «гавриків» із піонерського загону імені Васі Шумського, вона вчила нас гарних українських пісень і гарних манер, палила з нами вогнища, грала з нами в «Зірницю» і «Вожатий-вожатий, подай піонера». Вона була неймовірно красива, молода, мала модну на той час зачіску – велику «ґулю» на маківці. Носила коротке пальто теракотового кольору. Мала м'яку черкаську вимову. І величезне терпіння застібувати і пришивати одірвані з наших пальтечок ґудзики, витирати зашмаркані носи, пильнувати за вчасним харчуванням. І ще багато-багато чого було у нашої першої вчительки такого, що я не можу забути дотепер.

Добрий смак до одягу і зовнішнього вигляду, дбайливий догляд за довгим волоссям, уважність до долі інших, зацікавленість мистецтвом і літературою і багато чого, привитого з дитинства, – це її рук робота. Тепер я дивуюся її неймовірному терпінню, коли Марія Федосіївна вчила мене писати. Якби існував конкурс найбільш непривабливого письма, іншими словами – конкурс некаліграфічності, – я безсумнівно посіла би перше місце а хоч і на просторах СНД.

У радянські часи у школі був такий предмет – каліграфія. А я від природи шульга – тобто «лівачка». Ви уявляєте цю гримучу суміш – каліграфічне письмо першокласниці-шульги, яка навідріз відмовляється брати чорнильну ручку у праву руку? Тоді «ліваки» не проходили під жодним приводом! За цим дуже суворо стежило райвно, контролювала дирекція школи, і ще бозна-хто стояв тоді над учителем, який повинен був привчити «першаків» до казарми. Марія Федосіївна мала до мене нелюдське терпіння! Вона нібито лінійкою чи указкою «шльопала» по пальцях, а другою рукою водила мою неслухняну праву руку рівненькими рядками зошита «в косу лінію». А мої сльози змішувалися з фіолетом чорнила, і я знову і знову, зціпивши зуби (чим не біг по снігу до йорданського корита?!), водила скрипучим пером, затиснутим пучкою правої руки, ламаючи свою природу «лівші».

...Якщо я нарешті знаю теперішнє місце проживання моєї першої вчительки, я обов'язково щось придумаю гарне для нашої зустрічі. Не лівою рукою. Але на цю хвилину знаю, що Марія Федосіївна Мазурик мешкає із родиною в селі Чабанка Уманського району Черкаської області. І знайшла мені її начальник управління внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації Елеонора Антонівна Левицька на моє приватне прохання до голови Черкаської обласної держадміністрації Сергія Борисовича Тулуба , за що їм обом моя щира людська вдячність. Елеонора Антонівна, з якою я спілкувалася лише телефоном, опісля всього сказала, що пошуки моєї першої вчительки припали на півріччя смерті її матері, також у минулому вчительки, і що з матір'ю Елеонори Антонівни була схожа ситуація, коли її колишні учні мало не через двадцять років розшукали її, а донька стала свідком тієї неймовірної зустрічі.

Марія Федосіївна Мазурик попрощалася з Розтоками 1972року. Мені її розшукали у липні 2010.

Як гарно, що у нас ще є люди, які мають терпіння, вміння і моральну відповідальність шукати людей не з примусу, а з чиєїсь внутрішньої потреби.

МОЯ ФАМІЛІЯ

«...поки Бог не скаже «добрийдень!»,

а люди – «до побачення...»

(Моє).

Якщо ви непричком (зненацька, раптово) потрапите на мою батьківщину – в село Розтоки на Буковині – й запитаєте, де живуть батьки Марії Матіос, вас усе село в один голос запитає – котрої?

Скільки на сьогодні в Розтоках моїх посестер – точно знають хіба що в сільраді. Бо Матіоси в Розтоках – що Шевченки на Черкащині.

Поки я була старшокласницею, на перших порах плутався навіть наш сільський поштар Гаврило Дарій , розносячи пошту по дворах, бо мені через день, окрім інших листів з усього Союзу, приходило 4-5 з армійськими штемпелями. Нерідко листи, адресовані мені, Гаврило віддавав якійсь іншій Марії Матіос. Майже завжди та, інша, здогадувалася чи «вираховувала» за змістом справжнього адресата і віддавала розпечатаний конверт мені чи моїй мамі.

МАЛЕНЬКИЙ ВІДСТУП ПО СУТІ:

У 70-ті роки була така мода – клуби інтернаціональної дружби у кожній школі. Звичайно, це була чітко продумана і добре вмонтована у

систему навчання і виховання ідеологічна мода. Отож, наш шкільний КІД, яким керувала вчителька української мови і літератури Панченсо Ірина Василівна, а його президентом була старшокласниця Таня Клим, листувався з КІДами усіх республік (!) Союзу. Згодом зав'язувалося індивідуальне листування учнів. Мені приходили листи з Прибалтики, Казахстану і Свердловської області. Приходили ще звідкись, але, мабуть, вони були менш цікавими, тому я їх не пам'ятаю. Пам'ятаю, що моя однокласниця Наталка Михайлюкпривезла з «Артеку», куди її нагородили путівкою за відмінне навчання, адресу Алми Алматовни Алматової -нашої ровесниці із Казахстану.

Я з Алматовою листувалася багато років. Навіть на перших порах університету. Знала всі пересування кочівних юрт її батьків, що випасали радгоспних коней на безмежних просторах казахського степу, уявляла запах і смак кумису, описаних Алмою так чітко і точно, ніби вона була технологом. Можливо, я їй так само смачно писала про свої гори. Це було дуже цікаво. Але найкращий для мене спогад – коли в одному з листів дівчинки Алми (що по-казахськи означає «яблуко») із Семипалатинської області було прохання написати російською транскрипцією слова «Червоної рути». Це був 1974рік. Івасюкова пісня, як писала Алма, у Казахстані «почти народная». І я великими буквами, переробляючи «і» на «и», «и» – на «ы», а «е» на «э», переписала слова «Чэрвонои руты» для кочової дівчинки Алми, в душі неймовірно пишаючись за нашупісню. Я тоді не знала, які несповідимі путі Господні в дорозі до людини.

Поштар Гаврило Дарій носив тоді й отих 4-5 листів із армійськими штемпелями. Намагався завжди віддати мені особисто в руки, хитрувато усміхаючись і подеколи кажучи: «Я мамі казати не буду». Учорашні учні, а сьогоднішні солдатики – мої земляки – писали з армійських частин усього тодішнього Союзу РСР. Географію й етнологію також можна було вивчати за тими листами. То була не любовна лірика (ну, може, за винятком одного-двох листів), а майже завжди – розповіді про добрі й не дуже добрі армійські «порядки», спосіб життя між ровесниками інших народів, про їхні звичаї і звички і т. д. З точки зору вивчення психології тодішньої молодої радянської людини цей епістолярій може служити гарним матеріалом для аналізу й узагальнень.

І я часто думаю, що то була не така вже й вада – наша молода наївність і щира віра бодай у щосьу середині 70-х років. Коли не можна було не те що вірити в Бога – згадувати про його існування. Коли ти у свої 16-17 був «сліпим», не був циніком, коли ти ще не знав, що у той самий час, коли ти у російській транскрипції пишеш українські пісні для казахської школярки, на світі вже є Стус і Дзюба, є тюрми, є репресовані й вимушені «неповерненці» у твій рідний Сірук і Розтоки. Ти не знав, що довкіл тебе є іншежиття. Не знав... Та нічого ти тоді не знав! Бо був молодий. Ти просто дуже добре вчився, засвоюючи багато всякого, у тому числі – зумисної брехні. І коли тобі потрохи, згодом, через багато років почали відкриватися безодні суспільних і людських жорстокостей, коли вони тебе придушать – примусять ДУМАТИ, ти з відчаю від несподіваного розчарування гортатимеш пожовтілі солдатські одкровення 70-х. І вони на тебе дихнуть чистотою. Наївністю. Делікатністю. Простотою. І таки – першою любов'ю.

Та повернімося в Розтоки, де ви, можливо, опинилися непричком і шукаєте батьків Марії Матіос, як шукала їх кілька років тому школярка із Одеси Настя Нгуєн. Я вам підказую, як це зробити найлегше: варто лише поцікавитеся, де живе Василь Андріячуків або Павліна Їлашкова. І вас непомильно спровадять на вулицю Федьковича 16, а по-сільському – на кут Царина. (Вже після «шевченківки» я прочитаю в одній із газет найбільшу «хохму» про себе, що я народилася в родині Федьковича).

Татову фамілію (родину) в селі називають Андріячами (за іменем мого прапрадіда Андрія Фоковича Матіоса) або Андріячуками. Мамину – Їлашками (за іменем мого прадіда Іллі Джуряка, колишнього сільського голови, якого сільська громада обирала впродовж майже чверть століття). Сільські прізвиська – непомильні. І найбільш надійні там, де половина села – Матіоси, четвертина – Різуни з Григоряками і Джуряками, і дві четвертих – Томнюки з Борсуками і Яків'юками разом.

Фамілії Андріячуків і Їлашків – файні ґазди, вам скажуть у Розтоках, бо «дуже тримаються купи». Якось я хотіла підрахувати ВСІХ своїх родичів по обидвох «плечах», та на 71-му нині живому родичеві по маминій лінії й зостановилася. Рахувати є що: коріння моєї родини «вгризлося» у скалисті карпатські гори на 220 років. Я знаю з прізвищами, іменами і датами своїх родичів до 1790 року. Це – «олігархічне» багатство. Його неможливо конфіскувати, взяти під заставу, пропити, прогайнувати чи перепродати через будь-який фонд майна у будь-якому офшорі. Хто не розуміє цінності цього багатства – тому я й не розказуватиму. А хто хотів би шукати і своє коріння – можу стати консультантом, узявши до себе у консультанти свого тата. Але я не «переплюну» свого тата: він у мене в питаннях дослідження роду та історії Сірука – професор. Із десятикласною освітою.

Отож, «знайшлася» я, як кажуть у нашому селі, 19 грудня 1959 року , в четвер, увечері, на зимового Миколая. Оце такого «миколайчика», а точніше, сказати би «миколаїху» благополучно допомогла знайти моїм батькам сільська акушерка Юля Сергіївна Солодченко (по чоловікові Бойчук). Юля Сергіївна – Царство небесне! – (1937-1993) була родом із села Дарівка Канівського району Черкаської області. Майже через чверть століття після мого народження вона так само благополучно разом із сільським лікарем, Заслуженим лікарем України Паскарем Яковом Олексійовичем і акушеркою Пашею Холеван допомогла і мені вчинити» мого золотого хлопчика. У тому самомуроддомі в Розтоках... Чистенький був роддом – без чернівецького стафілококу. Тому я й вибрала Розтоки для народження своєї дитини. А ще тому, що місце благословенне: з пологового «подіуму» на другому поверсі амбулаторії було видно верхи зелено-синіх гір, а із безкоштовної «VIP-палати» на одне ліжко для матері, а інше – для дитини – церкву. Розтоцька церква була занесена у реєстр найдавніших церков України. Жаль, що її торкнувся «євроремонт», хоча й не у таких масштабах, як багато деінде. ...Ось отаке довге коротке життя моєї родини. Як будь-якої іншої родини, якщо його знаєш. Точніше, якщо хочешзнати...