Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

СЕМІНАРІЯ

Січень 1985 р. Мої «заводські університети» продовжуються. Я «редакторую». Через своє загострене почуття справедливості я знаю багато чого такого, про що на заводі не кажуть вголос (мені довіряють, з надією, що я бодай журналістським словом не дам «спуску» розперезаним злодіям і шахраям, які вже роблять такі приписки! Такі приписки! За введення нової техніки, за перевиконання соцзобов'язань, за раціоналізаторство, за понаднормові години праці). «Ну, як не перед добром!» – каже мені один бригадир взірцевої комплексної бригади, за язик якому (як і мені) «мама не пряла» (тобто він від природи правдолюбець). Ото я й «пісочу» в газеті тих, хто махлює (поки цензори не зупиняють), а робітничий клас, подеколи не дуже добираючи слова, також на заводських чи то профспілкових, чи партійних зборах правди шукає.

А в суспільстві вже відчувається передгроззя. Так, ніби ще нічого нема, але вже щось є. Є! Бо верстальники обласної друкарні просто під руками тримають металеві форми для некрологів пригадуєте череду траурів: Брежнєв – Андропов – Черненко ), не криючись із прилюдними коментарями щодо цього. Щось є – бо найкращий лінотипіст області, корінний буковинець, здається, Василь Климчук замість фрази «черв невийпленум ЦК КПРС» набрав «черв ивийПленум...», але з роботи «не полетів», бо хто ж буде замість нього безперервних 30 років сидіти за друкарським лінотипом, пити молоко за шкідливість роботи з цинком і свинцем, і набирати тексти (в металі, панове, в металі!) так швидко, ніби кулеметом строчити?!

Щось уже відбувається – бо на заводських партзборах частіше, ніж завше, «чихвостять» знайомих ітеерівців (інженерно-технічних працівників) не так за браковану продукцію, як за політичну близорукість. А фактично – за недоноси. За не-сексотство(зрозумію я дале-е-еко згодом). Інженер Б., комуніст, не попередив, що його колега, інженер К., комуніст, подав документи на виїзд на постійне місце проживання до США. Інженер С. не поділився вчасно з партією про наміри родини інженерів Б. і М. возз'єднатися із рештою своєї родини, що мешкає в Ізраїлі. Конструктор Ш... Раціоналізатор Р... І пішло-поїхало.

Якось викликає мене голова профкому заводу. В кабінеті сидить секретар парткому і ще хтось третій (не пригадую хто). А за столом напроти – симпатичний чорнявий чоловік років 30, родом чи то із Кіцманського, чи із Заставнівського району, із чудовим чорним волоссям, підстриженим не так акуратно (тобто не так коротко), як зазвичай ходять на заводі робітники. Що він Робітник машзаводу – я знаю точно, бо пам'ятаю в обличчя. Але ж на заводі кілька тисяч працівників. Усіх по імені не запам'ятаєш.

– Ну, от, така ганьба, така ганьба для заводу! – каже одне начальство.

Інше начальство також розмірковує вголос:

– Це ж у райком зведення піде. В обком. В ЦК. Погано поставлена контрпропагандистська робота. Ідеологія на «нулю». Доганою пахне, якщо не звільненням.

А й справді шекспірівські пристрасті: чоловік із чорним волоссям подав документи для вступу у духовну семінарію. «Хто треба» про це дізналися (а як би дізналися, якби керівництво семінарії не повідомило кого треба?!), ось зараз будуть «розборки».

– А я тут до чого?! – питаю начальство. – Чи ви мене також рекомендуєте в духовну семінарію?

Але, бачу, мої смішки зараз не пройдуть.

– Треба його переконати, щоб він цього не робив, щоб не кидав тінь на завод.

Тут уже не витримав претендент на семінарію:

– Я, якщо хочете, що би я не робив, можу кинути тінь лиш на самого себе.

«Що то є буковинець!», – думаю собі.

– Ну, хоче чоловік – хай іде куди хоче, – кажу начальству.

...Вони його «молотили» словами довго. Такими трохи «обидними» словами. Але він мав воляче терпіння і насмішливу посмішку. І тут я також додала і своїх «п'ять крейцерів», як кажуть на Буковині з часів небіжки Австрії, бо знаєте, як іноді буває – всі за одного, точніше, всі проти одного. Мої «п'ять крейцерів» дослівно звучали так: «Ну, ви підете вчитися, а як ваша жінка знайде собі іншого?»

Краще б мене в той день оса за язик укусила!

Красивий чорноволосий чоловік звів на мене виразні очі й сказав, ніби проштрикнув списом: «До цього я знав, що ви розумна жінка, а ви зараз таке дурне сказали...»

Мені соромно за оте «дурне» потепер. І коли б я знала, де той чоловік – на заводі, в полі чи в церкві – я би й сьогодні просила у нього пробачення. За оте давнє – «дурне». Бо дурне слово, сказане а хоч би й сто років тому, ніколи не стане розумним, які би виправдання і арґументи ми не наводили.

АЛОПЕЦІЯ В ЧЕРНІВЦЯХ,
або
«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко...»

1988 рік. Початок вересня дав поштовх новому життю у Чернівцях. Правильніше сказати би, дав поштовх першій публічній непокорі на Буковині часів перебудови. В обласному центрі почали масово лисіти діти і дорослі. Заговорили про якісь страшні речі страшними словами: алопеція, стронцій, талій, радіоактивний бор. Влада або відмовчувалася (а чого би й ні – мала досвід часів Чорнобиля), або всіляко маскувала витоки будь-якої інформації, але обов'язково злісно і підступно робила «наїзди» на тих, хто пробував говорити чи бити тривогу. У місті був передпанічний стан. Загальна нервозність охопила область. Невідома хвороба розповсюджувалася так стрімко, що народ почав виходити на вулиці. Для протестів.

Місто стояло «на вухах». Говорили про одного таксиста, який, удосвіта їдучи додому, бачив, як вулицею ім. Лук'яна Кобилиці машини спеціального призначення везли укриті брезентом «олівці», іншими словами ракети, і з однієї машини лилася цівка рідини. А далі начебто мили вулицю, очищуючи її від ракетного палива, що пролилося на асфальт. Потім пішли чутки, що таксист пропав. А згодом підтвердилося – таксист мертвий.

Далі в університеті організувалася група ентузіастів, очолювана викладачем геофаку і керівником міської екологічної організації (не пригадую її назви) Віктором Фрейліхом , яка начебто мала достовірні дані, що все було саме так, оскільки в той час СРСР ліквідовував суперсекретну ракетну базу «Яремче-16» і ракети вивозів через Чернівці, де й трапився витік ракетного палива.

У Чернівцях працювала державна комісія. Очолював її заступник голови Ради Міністрів України з питань військово-оборонного комплексу, член Політбюро ЦК Компартії України Євген Вікторович Качаловський.

На чернівецьких підприємствах працювали групи лекторів-роз'яснювачів – «збивачів» паніки. Але народ не втихомирювався. Розпал громадянської непокори припав на вечір і ніч з 24 на 25 листопада 1988 року, коли біля Чернівецької міськради зібралося 10 (десять!) тисяч людей. Було тривожно. Говорили про можливі погроми державних установ. Про масові акції непокори. Багатолюдний – небачений! – мітинг ( не на 7 листопада, не на 1 Травня!)мав шанси перетворитися в регіональну революцію.

Я вже зараз не пригадаю, а навмисне не цікавилася, яким чином «погасили» полум'я осмисленого народного гніву. Тоді ще вміли це робити натискуючи на якісь потаємні важелі, щоб обійшлося без бійки і кровопролиття.

Хочу розповісти неспростовне.

Напередодні цих перших масових заворушень соціологічна лабораторія Чернівецького державного університету під керівництвом доцента Адама Мефодійовича Маковецького зробила у місті дослідження стосовно того, що думає народ про причини хвороби, шляхи подолання паніки, спосіб поведінки влади і т. д.

Результати були геть «плачевні»: мешканці Чернівців не мали сумніву у військовій складовій хвороби, народ на 120 відсотків не довіряв владі, вимагав відставок і покарань, хворі вимагали посиленого лікування, народ не довіряв угодницькій пресі, стовідсоткова довіра була до групи Фрейліха.

Мій колишній викладач курсу етики по університету Адам Маковецький особисто розповів мені за кілька місяців по тому таке. Коли він приніс результати соціологічного дослідження в кабінет секретаря обкому партії з ідеології Михайла Іванеска, там уже був Качаловський. І коли Качаловський ознайомився з висновками університетських соціологів, Адам Мефодійович каже, що мало не втратив свідомість: стосом паперів із результатами дослідження розлючений Качаловський зі словами на кшталт «ось до чого призвела ваша ліберальність» ударив Іванеска по обличчю. У присутності Маковецького.

ВІДСТУП ПО СУТІ:

Я дуже шкодую, що маючи багато разів змогу запитати Михайла Івановича Іванеска (8.11.1936 – 6.08.1997)про це, я так і не наважилася.

14 травня 1996 рокув Києві, у приміщенні Спілки письменників України за сприяння тодішнього (та й нинішнього) міського голови Чернівців Миколи Федоруката тодішнього заступника голови Чернівецької облдержадміністрації з гуманітарних питань, а нині професора університету Анатолія Круглашовая зорганізувала і провела творчий вечір дев'ятьох буковинських поетів молодшої генерації (за що на мене образилася класична «верхівка» Буковини) – де були

Борис Бунчук, Микола Бучко, Володимир Вознюк , Іліє Зегря, Катерина Міщенко, Василь Кожелянко, Мирослав Лазарук, Віра Китайгородська і я.

Вечір мав шалений розголос. Київська «верхівка» із доброю заздрістю обмінювалася враженнями. Кілька притомних на той час народних депутатів від Буковини «малювали» перспективи книговидавничого буму на Буковині, я жартувала що президент Кучма почув про наш вечір – і на радощах підписав указ про призначення нового голови облдержадміністрації Георгія Філіпчука, який перше своє слово в новій ролі казав на теперішній вулиці Банковій, 2, перед письменницькою елітою України. А Мирослав Лазаруктут-таки був «засватаний» Філіпчуком на посаду начальника обласного управління культури (Миросю, у мене легка рука – я твоя нанашка! І по «Буковинському журналові» також!). Під аплодисменти захвату співали Рахіля Руснакіз Кіцманя та Ігор Чернюк(наше буковинське диво у Києві!). Файно!

На фуршеті, трохи осмілівши від доброго коньяку, я підійшла до Іванеска (він тоді очолював державний комітет у справах національностей та міграції України), і вже, було, відкрила рот для давньої цікавості про той епізод із Качаловським. Однак я швидко зніяковіла, бо Михайло Іванович підніс дуже делікатний (ну, мало не весільний) букет квітів і розчулив мене компліментами. А жінка часто живе вухами... Свідком цього епізоду був, добре пам'ятаю, поет Станіслав Зінчук(світла йому пам'ять), який тоді працював у відомстві Іванеска. Отож, мені якось не випадало в такий вечір (майже ніч) при свідках ворушити неприємні спогади. А даремно. Бо невдовзі Михайло Іванович розпрощався зі світом. Розповідали, що смерть його була жахлива: будучи у відпустці у рідному селі Typятка Глибоцького району на Буковині, він пішов у ліс по гриби. І знайшли його в лісі мертвого через якийсь час, після оголошення розшуків. Але попри всю свою колишню високу партійну посаду він залишився у пам'яті багатьох людей, які щось таки бачили на своєму віку, людиною «без партійного фанатизму» і без немудрого бігу «поперед батька в пекло».

Я не маю жодного сумніву в правдивості ситуації, розказаної Адамом Маковецьким. Оскільки тоді в соціологічній лабораторії працював мій чоловік. І він у той же день, коли Маковецький повернувся з обкому, сказав удома, що трапилося щось надзвичайне, бо Адам Мефодійович хапався за серце і казав, що така держава приречена. Це казав Маковецький (вічна йому пам'ять!)! Маковецький, який навчав нас етики, володів іспанською мовою, кілька років викладав в університеті на Кубі. Делікатний і обережний Маковецький, що неймовірними власними зусиллями створив першу після Києва соціологічну лабораторію, добре розуміючи важливість соціології як науки (яку дуже і дуже не визнавали в Радянському Союзі)!

Але у мене також є ще й особиста історія, пов'язана з чернівецькою алопецією. Я в той час ще працювала на машзаводі. І ось моє чуйне поетичне серце продиктувало тоді приблизно таке:

 
«І цю білюсіньку конвалію,
задує вітром чи дощем.
Укриє стронцієм чи талієм.
Або якимсь добром іще...
І ця білюсінька конвалія
Зів'яне білими грудьми....
Від бору, стронцію чи талію.
А ми?!»
 

Я заверстала ці вісім – на мій погляд, цілком невинних – вісім рядків у лівій нижній частині шпальти чергового номера нашого «Машинобудівника» – і відвезла матеріали в обласну друкарню. Зверстала. Вичитала номер. Поправила помилки. Підписала до друку. Віддала цензорам на підпис (точніше, на печатку « Дозволяю до друку » ).Увечері, як завжди, телефоную у кабінет цензора (чи цензориці). Я мушу почути, що номер дозволено друкувати. Тоді я знову повинна приїхати в друкарню на вулицю Леніна, на дозволеному цензором екземплярі поставити свій підпис «У світ!» і віддати друкарям...

Мій «Машинобудівник» уперше вийшов «сліпий». Тобто на місці «білюської конвалії» зяяла біла дірка. А через день щось я там змушена була поставити інше (не пригадаю, варто подивитися в архів), бо газету передруковували. Адже це було нечувано і безпрецедентно, щоб у номері зяяла пустка. У мене ще зберігається та білизна другої сторінки «Машинобудівника».

Та це ще не все. Напередодні я записала на обласному радіо чи то у Любомири Паранюк , чи то у Миколи Смолінського (земля йому пером) для поетичної сторінки цикл ліричних віршів. А поміж ними я втулила ту «конвалію». О 18.15 вмикаю «брехунець» – і чую (о, Єзус Марія!) концерт. І концерт починається піснею « Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко». Отже, поетичну передачу у повному форматі «вибракували» з ефіру (ні, щоб «вирізати» неугодний уривок!) та ще й насміялися наді мною таким нахабним чином!

Через кілька днів відбувається «профілактика» Чернівецької Спілки письменників – письменницькі збори за участі мало не всього партійного керівництва міста й області, й чомусь заступниці голови облвиконкому. Пам'ятаю всіх поіменно. «Партія» розказує, як молодий член Спілки Радянських письменників Марія Матіос припустилася ідеологічної помилки у своїй роботі – написала вірш про конвалію, що гине від радіоактивного бору.На що вона натякає у такий важкий для області ідеологічний час?! Не вистачає, щоб завтра колектив машзаводу, підбурений редактором, вийшов на вулиці (ото вже збурювачка спокою, ото силачка, та Марія! – ну чистий тобі сьогоднішній Вірастюк!).Тут своїх «бузутерів» вистачає.

Партія розказує? Але і я «партії» розказую. Про «Чуєш чи не чуєш...» розказую. Про більмо в газеті Ще щось там розказую. Гаряче так. Палко!

Не знаю, що вонимали робити тоді зі мною і ще кількома не зовсім, німимиписьменниками – я усе ж тоді була не одна. Мені згодом Василь Кожелянко розказував, як вони на початку 80-х його «обробляли». За мене заступився завжди гарячий Анатолій Крим (він 17 листопада 1988 року в «Літературній Україні» після тривалої «тяганини» усе ж надрукував статтю «Тривожно нині в Чернівцях...», чим також спричинив невдоволення партійної верхівки. Адже він називав тодішнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР і міністра охорони здоров'я України Романенка, який рекомендував зачиняти кватирки в квартирах і не піддаватися безпідставній паніці). І заступився Іван Іванович Кілару – редактор обласної партійної газети « Зоріле Буковіней », що виходила молдавською мовою. Кілару умів якось так, ну, якось так сказати, де дипломатично, де жартівливо. Де ще якось суто по-буковинськи, що й заперечити було нічим. Мовляв, ще молода, лише дві книжки, член Спілки, дуже емоційна, з віком пройде, працює у робітничому колективі, багато виступає з віршами перед трудовими колективами, вірші не шкідливі, ліричні, ось і він бере її на ті виступи, вона врахує свої помилки і дослухається порад старших товаришів... Треба було знати Івана (Іона) Кілару! Він завжди заступався майже за всіх письменників і допомагав їм. Про його творчість не буду. Кілару сам усе прекрасно розумів – і на особливе місце в літературі не претендував. Але Іван Кілару був вхожий в усі обкомівські двері. І завжди міг підстрахувати «непокірного», користуючись своїм ім'ям, а найголовніше – «земляцтвом» із М. Іванеском. Але ні один, ні другий не здогадалися би «проробляти» навіть «шкідницю»-жінку під час вагітності. Знаю!

Проте і це ще не все про алопецію. За кілька днів після того до Чернівців писати про алопецію приїхав кореспондент московської « Литературной газеты » по Україні Сергій Кисельов (рідний брат Льоні Кисельова. Чи ви любите, як оте його, Льонине:

 
Я постою у края бездны.
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке»?)
 

Із Сергієм Кисельовим я колись познайомилася у Києві через тодішнього кореспондента «Літературної України» Юрія Пригорницького, для якого я стала «гідом» під час закладання фундаменту (точніше, під час риття котловану) Дністровської ГЕС десь року чи не 1979.(Так і є оте наше спільне фото – на самому дні котловану!) Буваючи в Києві, я разом із Пригорницьким кілька разів гостювала у Кисельова вдома, здається, мешкав на вулиці Червоноармійській.

І ось Сергій Кисельов приїхав у Чернівці. Майже таємно. До мене додому. І таки цілком таємно я зводила його із Фрейліхом і людьми з його групи, що займалася незалежним розслідуванням причин алопеції, знайомила із фізиками-теоретиками, десь ми ховалися тоді по якихось майстернях художників і в наукових лабораторіях інституту Корнелія Товстюка. Влада категорично – під усяким «соусом» відмовляла Кисельову у зустрічі. Це ж Москва напише! «Винахідливі, – сказав Сергій, почувши мою історію з цензорами і обласним радіо, – дуже винахідливі». Потім у «ЛГ» (в Москві!) вийшов матеріал Кисельова про чернівецьку алопецію. Але казав мені згодом Сергій, що його дуже «обчикрижили». «Мабуть, таки військові», – казав. Однак фактом публікації я мала певну сатисфакцію – бо напряму мала стосунок до її появи.

Не знаю чому, але саме на похороні Сергія Кисельова у Києві кілька років тому я відчула космічний страх, страх-параліч. Тоді, коли труна із його тілом опускалася у підземелля крематорію...

P.S.

А викладач геофаку Чернівецького держуніверситету, голова групи незалежних екологів, який тривалий час збирав матеріали про причетність військових до «чернівецької хвороби» напередодні оприлюднення цих документів зненацька захворів. Віктор Фрейліхзгаснув 24 травня 1995року від якоїсь загадкової – дуже повільної і мученицької– хвороби: отруєння невідомою токсичною речовиною, на тлі якого розвинулася гостра нирково-печінкова недостатність, що й спричинила смерть. Чернівці казали, що смерть його була насильницька– «багато знав і тому прибрали». Цілком можливо. Правду дізнаємося не ближчим часом. А може, вже не дізнаємося ніколи.

СЕРГІЙ ЄСЄНІН. КОНСТАНТІНОВО [13]13
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]

1988 рік. Рязань. Виїзний пленум Спілки письменників СРСР. Я як письменник із Чернівецької області, яка має дружню угоду і «соціалістично» змагається з областю Рязанською, делегована на Пленум Спілки письменників СРСР.

Наш поет Віталій Демченко терміново, але дуже сумлінно (він також посідає осібне місце серед чернівецьких письменників: щоб не вдаватися до обов'язкових «ідеологічних паровозів», Демченко у складі професійних мандрівників-скелелазів-байдарочників щороку «освоює» Далекий Схід і Північні широти безкрайнього СРСР, а потім, переливає це у чудові пейзажні поезії, сповнені прихованої пристрасті й чутливості, мовчазної чоловічої ніжності і глибини. Так, тоді можна було сховатися хіба що у природу, чи в лірику. Ідеологам важко до нього придиратися – він керує обласним літоб'єднанням, іншими словами, дає «дорогу» літературним «надіям» і пише російською мовою. Але я знаю, що він справжній(!)перекладає мені цикл віршів про Афганістан («Із Хосту. Кандагару. Із Кундузу...»). «Афганський цикл » в Україні не друкує жодне видання....................................................................

Їду.

У Рязані в одному номері живу із племінницею Сергія Єсєніна (ми листуватимемося з нею кілька років). Вона дуже багато мені розповіла тоді такого, що публікувалося частково пізніше, але були й такі речі, про які я не читала навіть тепер. У неї були проблеми зі здоров'ям і я час до часу надсилала у Москву сушені лікарські трави, які спеціально збирала мені наша сільська травниця Паюта Борсук (Ґаврилеєва).....................................................................

Рязань.

Юрій Бондарев. Валентин Распутін. Олександр Проханов. Станіслав Куняєв. Василь Бєлов. Віктор Астаф'ев. Сергій Єсін. Юрій Кузнецов. Володимир Краснов. Багато інших дуже відомих письменників.

Під час літературного вечора в Рязанському драмтеатрі , де ніде голці впасти, всі довколишні вулиці й площі забиті людьми. Гучномовці виведені на зовні. Ажіотаж неймовірний.

4 жовтня. Константіново. День народження Сергія Єсєніна. Народу – тьма-тьмуща. Я від України одна. На сцені – російський «партер» літератури. Трохи хвилююся. Читаю три вірші. Перший українською, два – у перекладі Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш « Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів – прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак – уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець – і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, – аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi) . Єсінкаже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.

Мій афганський цикл (українська з російською поперемінно) викликає неймовірно теплу і бурхливу реакцію. В Росії не надто «модна» ця тема, хоча в усіх на устах. Проте не дуже голосно. А ще на Рязанщині, де в крамницях із самого ранку продають «біленьку»... у трилітрових банках. Я спершу, було, подумала: березовий сік. А тут – гість з України. Їй можна читати про Афган – вона гість.

ВІДСТУП ПО СУТІ:

До мене на машзаводі прийшла група колишніх афганців, і з вдячності, що я відстоюю їхні права (побутові, звичайно), сказали: «Якщо лише хтось вас намагатиметься образити...» Але я по їхню допомогу не зверталася: кілька разів бачила, що бувало із кривдниками, коли кривдили тих, хто «пройшов» Кандагар і Хост, і під чиїм упливом я написала той довго заборонюваний для друку – але не для читання! – цикл.

1983року, приїхавши писати до обласної газети про практику студентів-географів у селі Репужинці Заставнівськогорайону, я зомліла просто посеред кімнати, побачивши до середини оголеного Миколу Жука, який «штопав» собі гімнастерку: на ньому від швів не було живого місця. 28 грудня 1979року (наступного дня після офіційного введення військ)Жука «ввели» до Афганістану, а 11 січня 1980 рокубронетранспортер, у якому знаходився і Микола, був підірваний. Він врятував себе сам: дивом вибравшись із палаючої машини, зібравши руками нутрощі і засунувши їх разом із піском у розірваний живіт. А коли відповз, машина зірвалася. Непритомного солдатика підібрали згодом свої. Лікували Миколу в Самборі Львівськоїобласті. А коли він згодом у Чернівцях прийшов у військкомат по , документи, штабний клерк сказав, що не знає, де Жук порвав собі живіт: Жука, мовляв, в Афганістані у складі обмеженого контингенту радянських військ не було, а ветеранами держава визнає тих, хто потрапив туди з 1983року, і взагалі «він його в Афган не посилав».

(Військову частину мого чоловіка ввели на територію Афганістану ще у серпні 1979 року. Уже в 90-ті російські архіви відповіли йому, що названої частини, у якій він тоді служив лейтенантом, у складі Радянської армії... ніколи не значилося. Але треба знати мого чоловіка, коли йдеться про справедливість, щоправда, він виявився менш рішучим,ніж Жук, хоча так само став доктором наук, професором історії).

Мені ду-у-у-же, ну дуже! саме зараз! хочеться розказати, що зробив тоді у військкоматі Микола Жук, але... Але я не питала на це дозволу доктора економічних наук, професора, свого земляка, а нині киянина Миколу Васильовича Жука.Якщо дозволить – обов'язково внесу у повну версію книжки. Знаю, що він не пішов на соціальне дно, як сталося це з багатьма-багатьма тими, кому тилові щури казали «а я тебе у Афганістан не посилав»; як сталося це і з деким із тих, хто обіцяв мене захистити від кривдників.

Пленум.

У Рязані на пленумі відчуваю фізичну оскому: москвичі задають тон «почвенничеству», багато говорять про те, що в усіх бідах Росії винні інородці і т. д. і т. п. Тут якось тхне неприємно – людиноненависництвом (слова ксенофобія я тоді ще не знала).Якась така вже й не надто прихована ненависть до всіх. Крім росіян ( пам'ятаєте, згодом часто вживане, добре продумане! Єльцинське – рассияне!Закличне. Патріотичне). Недобре. Знайшла тодішній запис у блокноті: «Не люблю, коли вину звалюють на інших, не враховуючи вини власної»...

А з Сергієм Єсіним ми також тривалий час листувалися, уже навіть після розпаду Союзу Колись опублікую листи, повні життя, роздумів про творчість і якоїсь просвітленої людської печалі від розуміння багато чого на світі. Такий смішний епізод із того листування: ми обмінялися кулінарними рецептами. Єсін любив капусту – і я йому написала рецепт квашеної капусти із тміном, морквою і опеньками, як роблять у нас у Розтоках, чим він був дуже здивований, і навіть дещо уточнював у наступному листі, а мені Єсін надіслав рецепт смачненьких пиріжків із капустою (треба знайти!).Я їх пекла у Чернівцях..................................................................