Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

ЄПИСКОП НА КОЛІНАХ [14]14
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]

(комічне під час серйозного)

...Секретар відчиняє двері – і його зіниці то розширюються, то звужуються від жаху: єпископ стоїть переді мною на колінах...

КРУЇЗ КРАЇНАМИ ЧОРНОГО МОРЯ [15]15
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]

Записи від 13, 15, 16, 17-18, 19-20 листопада 1994 року.

1994. Теплохід «СВІТОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ» під прапором ЮНЕСКО. Письменники 23 країн світу.

Юрко Покальчук – керівник делегації, домовляється із Нобелівським лауреатом САМАРАКІСОМ про візит нашої делегації до Самаракіса додому.

YES!! БУЛИ! ДЕТАЛЬНО РОЗПИСАТИ

Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Віктор Неборак, Роман Іваничук, Іван Малкович, Елеонора Соловей, Олесь Лупій

Юрко Андрухович на сцені тренується англійськими словами, написаними на папірці українськими літерами. Він точно колись вивчить англійську! Може, єдиний серед нас, який знає, чого хоче.

«Пси Святого Юра». Неймовірний успіх Неборака на вечорі читання!

Туреччина. Місто Ізмір.

Запис у блокноті від 21.11.94:

«20 листопада у нас трапилася велика біда: пропав Перепадя».

Анатоль Перепадя (як то можна знати кілька мов, а не вміти розказати в поліції, що йому потрібно в порт, де пришвартований наш лайнер?) Того дня в Ізмірі був футбольний матч. Поліглот Перепадя сказав таксистові «ПОРТ», а той зрозумів – СПОРТ. І відвіз його на стадіон. А ми на кораблі думали, що його захопили терористи (там із курдами тоді була чергова напруга). Олесь Васильович ЛУПІЙ написав від української делегації текст звернення до ООН і ЮНЕСКО з приводу «пропажі Перепаді».

НАПИСАТИ ДЕТАЛЬНО: про грека Дімітріса Лессіса , від якого у мене зупинялося серце, коли він казав: «Хай вона усміхається!» (це про мене). Ах, чорти його грець – не грек, а розрив серця! Була би вмерла – який був файний!

МОНАШКИ З МУКАЧІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ [16]16
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]

(Маріє, май совість! – перенеси файл зі старого комп'ютера або допиши на новому!!!!!!)

1995. Осінь. Дорогою на Бєлград, на Міжнародний поетичний фестиваль.

Поїхала в Мукачеве у Свято-Миколаївський жіночий монастир. Монастирські келії – 1772 р. Монастир заснований 1360 р. Федором Коріатовичем - князем подільським.

Чищу на подвір'ї з «сестрами»-послушницями картоплю.

Розказують. Капітоліна, Єпистимія, Агрипіна, Мотрона, Флавія (каже, ми з себе сміємося, із своїх імен), Футилія, Зіновія, Архилая (наймолодша).

«Тут нікого нема без судьби, – каже Футилія, – списати з мене життя, мало у кого таке є. Але що писати: Богом написано».

Живе 76монашок.

Найстарша – 89р. (Гликерія)

Наймолодша – 16 р.

Монастирський цвинтар.

ДОПИСАТИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Повна інформація – в зеленому (шкіряному) блокноті з написом «Совтрансавто».

КЛУБ ТВОРЧОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ [17]17


[Закрыть]

Текст про чернівецький клуб творчої інтелігенції Семена Цідельковського в будинку культури Першотравневого району, що в народі називали «Шепетівкою».

«Шепетівка» часів Цідельковського (з 1983 року) – це творчі вечори-«феєрверки», презентації, зустрічі «після опівночі» зі знаменитостями:

Марія Бієшу

Богдан Ступка

Євгеній Дога (прийшов після концерту в будинку офіцерів о 2 годині ночі. І ми всі до одного його чекали!)

Керівник ансамблю танцю «Жок» (Молдавської РСР)

Булат Окуджава

Євген Євтушенко

Роберт Рождественський

«Водіння кози»

Цідельковський телефонує: « Маричка, завтра приезжает...... Можно, мы после вечера посидим у вас дома, поужинаем? Вареники с халвой? Крученики? Отлично! Чем помочь? Ничем? Отлично!»

Він справжній чернівчанин – поет Семен Ісaкович Цідельковський. На своїх зв'язках міг би стати олігархом. На жаль чи на щастя, – Сеня не від того. І слава Творцю! Він від іншого – з ним асоціюється організаційний пік творчого життя Чернівців середини – кінця 80-х років минулого століття. Але ми молоді дотепер, Семене, – бо нас ніхто не «перестрибнув».

КИЇВ: ПІД ДАХОМ ТРЬОХ ТЮТЮННИКІВ І ЛУКАША

Людина планує– Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі – а більш нічого...

Восени 1997-го року я вийшла на пероні Київського вокзалу, ще не знаючи, що починаю життя «з нуля». Ви знаєте, що робить людина у стані афекту в багатомільйонному – столичному – місті, де її не чекають? Я знаю: шукає житло і роботу. Переночувати тиждень-другий можна у знайомих. А з роботою було, ох, було... «А хто ви, власне, така? Тут таких багато!», «Що того, що ви маєте п'ять книжок і член Спілки письменників?! Тут такі-і-і-і акули пера, про яких ви у своєму селі Чернівці й не чули», «Київ – це вам не якісь Чернівці», – ці та подібні присуди перших кількох місяців побуту у столиці були найбільш вживаними у всіх, до кого я зверталася по роботу.

А й справді – а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, – я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї – а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.

І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу!Так, як завжди казала вчителька математики Ліда Семенівна коли розв'язок задачі підвищеної складності вислизав мені з рук...

Я можу! – ці слова не покидають мене відтоді ніколи. Я почну з малого, з елементарного ось із переписування чужого, цілком бездарного інтерв'ю ( я ж витримала чотири місяці клацання на рахівниці!!!!!),але я покладу на стіл перевіряльника паралельно ще й варіант своєї віртуальної розмови з людиною, якої не знаю навіть з телевізора і взагалі не знаю, бо й не чула що є на світі така професія. Але я умію читати, чорт візьми! Я вивчу, що це за фах такий (а потім мені спотайна скажуть: «Эта девочка захотела стать известной, и папочка оплачивает ей журналисткие материалы, написанные другим человеком, но тоже бездарным»). А «девочка», як кажуть у нас на Буковині, – дуб дубом, туман – яром. Та нехай. Це її проблеми. Я клацатиму на машинці, привезеній із Чернівців, не знаючи, що у Києві вже давно ніхто не диктує машиністкам – сам набирає на комп'ютері. І я, ледь не плачучи, ходитиму до Лєни-секретарки, і в позаробочий час учитимусь володіти комп'ютером. Я ніколи не боюся визнати, що я «чайник». Я можу! – клюпаю носом у позичений на три дні комп'ютер – і хотітиму його розтрощити, бо він мені не дається. Але я можу...

Проте ніколи ці слова не промовляю ні вголос, ні шепотом, а понадто – з надривом. Я просто можу – і все. Працьовитістю. І людською совістю. І кожен може. Без протекції. Без кума – без свата – без брата і без нічого. Коли я знаю, що правда за мною, – я буревій. І жоден авторитет мені не авторитет. У мене два авторитети – мої батьки.

А неперервний рефрен карликів завжди плететься шлейфом за розумними людьми: «Тут таких повно!» Це іноді найкращий стимул до якісної роботи – приниження твого людського «я» чиєюсь дутою «розпальцьовкою», яку «кришує» ситий гаманець, або отим зневажливим «тут таких повно!». Повно – то повно, я й не перечу. Але я можу, а дехто з тих «повно» – ні! Адже найкраща «розпальцьовка» – твоя праця, яка, власне, й дає тобі власне ім'я. Впізнаване. Решта буде. Бо тобі неодмінно воздасться по трудах твоїх. Навіть, якщо ти поки що стоїш із однією валізою на вокзалі – й до тебе нарешті доходить, що ти накоїв.

Бо ти можеш! І майже ніколи не навпаки!

...По Новому році мій «мільйоннокупонний» сват, поет Михайло Шевченко , («усі ми трохи від Шевченка») тодішній голова функціонуючогона ой час Літфонду України, що знаходився на вулиці Суворова, 3, знаючи мої поневіряння у стопці по всіх тих Троєщинах і «в дідька за дверми», сказав, що в цьому будинку будуть здавати в найм однокімнатну квартиру, але власник хоче рекомендацій, бо час такий – шулерський. Ось Михайло мене й рекомендував, оскільки знав, як «облуплену».

Господарем квартири тоді був Федір Тютюнник .Так-так, двоюрідний родак (фамільянт, сказали би на Буковині) Григорія і Григора Тютюнників.

Очевидно, коли б не такий ідеологічний час, а може, не такий характер, Федір Григорович мав усі шанси стати третім знаменитим Тютюнником. Бо справді мав міцний талант прозаїка-оповідача, дуже точного в деталях спостерігача сільського життя, а надто – був гарним стилістом і пейзажистом. Щось таке в його прозі було від російських «почвенніков» Федора Абрамова, Валентина Распутіна чи Василя Бєлова.

Бог його знає, чому так, але Федір Тютюнник (Царство йому небесне!) мав певні чи то заздрощі, чи то претензії до своїх двох знаменитих родичів та родичів їхніх родичів. І я тепер розумію, що це, може, було підсвідомо, але часто-густо навіть мотивовано: Григорій і Григір своєю відомістю справді затьмарювали талант Федора. Проте, чесно кажучи, після довголітнього спілкування із Федором Тютюнником (а він у спілкуванні був дуже важкою людиною, хоча подеколи його можна було розговорити), я думаю дещо інакше, ніж думають інші. Бо на прямолінійне «Київські письменники кажуть, що ви не любите своїх родичів. За що?»,я подеколи отримувала дуже докладні, розлогі оповіді про непрості родинні стосунки Тютюнників. І я для себе точно знаю: претензії Федора, особливо до Григора стосувалися суто житейських колізій. У якихось своїх доводах Федір Григорович був навіть дуже переконливий, якщо судити людей за середньостатистичною мірою, а не з точки зору геніальності чи окремішності від інших. Це були доводи-претензії селянина до селянина, людини до людини, родича – до родича, а не письменника до письменника. Я його ніколи не засуджувала за це. Адже наші людські претензії до своїх близьких, не зважаючи на їхню відомість-невідомість, мало коли відповідають високим ієрархіям. І не кожен Великий є великим у дрібницях. Чи майже ніколи таким не є.

Але доволі часто у Федора Тютюнника знаходилися неймовірно теплі й сердечні слова непідробленої любові-жалю до Григора і Григорія. І це свята правда, бо я це чула на власні вуха від неговіркого Федора упродовж шести років найму квартири на Суворова, 3 (аж до його трагічної смерті під колесами несамовитого авто на сільській вулиці на Полтавщині, здається, чи не у його день народження).Чула у ті 2-3 дні, коли він приїжджав до Києва по гроші за квартиру, на безкоштовне рихтування свого здоров'я у письменницькій поліклініці на Рейтарській, і коли він у Києві ночував. А ночував він завжди тільки у себе, в однокімнатній квартирі (житловою площею 18 кв. м), завжди на дивані, а ми родиною перебиралися на тапчан і підлогу у кухні.

Говірким Федір Тютюнник ставав іноді за вечерею. Алкоголь він тільки нюхав, казав, «я відпив своє», але любив посмакувати моїми кулінарними витребеньками. Якогось разу він довго мовчав, а далі запитав: «А ви знаєте, хто у цій квартирі жив до мене?» Звідки мені знати? Мої знання були елементарні, суто практичні: очевидно, у цій квартирі до Тютюнника – побутового аскета – господарем був аскет не менший, ніж він, коли б не сказати, людина байдужа до побуту зовсім. Інакше, чого б тоді ця квартира була така убога, ледь не з дірявими вхідними дверима, з погано припасованими швами зливних і газових труб на кухні та у ванній кімнаті? Якщо вірити сусідам, Тютюнник у цій квартирі насправді ніколи й не жив – бував лише наїздами, і просив нас не афішувати свого мешкання у ній (очевидно, мав якісь причини бути таким недовірливим, дуже боявся податкової служби і ЖЕКу, бо найм житла він там не реєстрував). Отже, виходило так, що ми насправді жили у квартирі, де витав дух його попередника, який не дбав про своє мешкання як домашнє вогнище бодай елементарно.

«Тут жив Микола Лукаш , – після паузи сказав Федір Тютюнник. – Знаєте про такого?» – «Зобижаєте!» – відповіла на те я. Це було несподіванкою і розгадкою тривоги Олеся Лупія одночасно (про це я розкажу окремо).– «Але так не буває! Я також, як і Лукаш, народилася 19 грудня!» – «Буває!» – ото і все, що сказав того разу Тютюнник.

Вже трохи згодом, коли я почала спілкуватися з іншими мешканцями будинку, у мене склався свій калейдоскоп уявлень про Миколу Лукаша, якого я за життя жодного разу не бачила, бо класне, і бачити не могла – він помер 29 серпня. 1988 року. Але я знала, що це був саме той – 12 червня 1973 року тричі(!) виключений зі Спілки письменників України, можливо, найвидатніший український перекладач Микола Лукаш, хто добровільно – у радянські часи! – зголосився піти до в'язниці, аби лише звідти випустили Івана Дзюбу.

Але Дзюба 1973-1974 pp. зі своїм задавненим туберкульозом легень! – усе ж відсидів майже два роки у внутрішній тюрмі («ізоляторі») КДБ за написання 1966 року книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Однак « пряме політичне звинувачення (арешт. – М. М. ) висунуть» після « експертизи, за десятьма підписами науковців та письменників, здійсненої за завданням ЦК, в якій працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» кваліфіковано– через сім років після написання та оприлюднення(!)– як «антирадянську». Це було ще одне обґрунтування арешту», -пише І. Дзюба у книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К.: Криниця, 2008. -С. 532, 557).Отже, І. Дзюбу за документ, надісланий ним же до ЦК Компартії України (!), арештували у січні 1973-го.

Кажуть, що й «герої нашого часу» – суддя-«колядник» Зварич і генерал Пукач також сиділи чи сидять у тих стінах ізолятора на вулиці Володимирській, 36. Не знаю. Та, зрештою, це не має особливого значення. Має значення лише суть – кого за що і коли садили, і як у той час поводилися інші.

Для тих, хто не зовсім «у темі», я наведу кілька документів» (перші два взяті із першого тому книжки «Наш Лукаш»,2009, видавничий дім «Києво-Могилянська Академія»):

Документ перший:

«Лист до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також копія листа до Президії правління Спілки письменників України:

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров'я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова. 3, кв. 31. 23.III.1973».

Документ другий:

«...Іван Драч пише, що незадоволений моїми зіпсованими стосункамиз... (далі йде перелік). Я кілька разів голосно зауважив із цього приводу,

що псував ці стосунки цілком свідомо. Навіть з Іваном-академіком, якому я не хочу вибачати його провокаторської ролі, коли він зрікся свого творіння, надісланого до ЦК...(с. 342)».

«З письменницьких вождів я вибув так само швидко, як з редакторів «Ранку». Якраз у цей час критик Іван Дзюба надумав обговорити з керівництвом ЦК свої погляди на національну політику(підкреслення моє. – М. М. ) всемогутньої безпомилкової партії. Вже назва Дзюбиного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» давала усі підстави до вгадування недвозначної відповіді начальства. Такою вона й була. Викликаний «куди треба» Дзюба невдовзі зрікся своїх шкідливих поглядів і засвідчив це зречення на папері, опублікованому для повчання ідейно нестійкої публіки».(с. 346) – Віталій Коротич.

МУСИВ БУТИ І ДЗЮБА,
МУСИВ БУТИ І СТУС...

...2008 року , морозного січня, я ішла разом з Іваном Драчем до Центру Леся Курбаса на моновиставу Галини Стефанової за книжкою Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу», висунутою на здобуття Шевченківської премії. Іван Федорович, показавши кудись углиб подвір'я на Володимирській, сказав: «Отамо-о-о-о колись сидів Дзюба... Я там не сидів». Цебуло якось так казано... Так казано, що мене обдало холодним жаром!

Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидінняДзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи – руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації – і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010,що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші – і я вірю, що так було, тому Драч і оприлюднив цей факт, і не думав, що назавтра скажуть квасні патріоти. Не Звягільському ж мав Янукович показувати свої переживання. Начебто патріотам можна віршувати, Олександрові Турчинову можна бути членом Спілки письменників – а майбутньому Президентові України – зась записати у блокнот чотири рядки! Його ж теж, як кожну людину, напевно, щось болить! То що ж такого поганого сказав Драч?!

Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього – часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: « Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є », – і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.

Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.

Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців ,у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу – Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» – «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.

Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський(«Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.

Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко(теперішній директор столичного видавництва «Академія»)подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» – (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», – це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася ?«Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

 
«Ліна КОСТЕНКО
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини мене спини і схамени
Поки ще можу думати востаннє
Поки ще можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум'ям згорю»
 

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор – це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий.Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже – ніби простягає руку допомоги:

– В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми – то й із програми. І я видихаю:

 
«Іван ДРАЧ
На сто колін, перед стома богами
Я падаю: прийди мені, прийди...
Шматують світ немилосердні гами...»
 

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії – 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше).Інтелектуальний параліч – це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою – і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся!Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

– Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона – солодка...І я видихнула уже востаннє:

 
«Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ
Треба хліба людині й металу,
Треба музики і п'єдесталу,
Та над все, над усе, до загину,
Треба віри людини в людину».
 

Ух!

Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти – це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любовслухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, – є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, – Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умертизаради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок – а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами – а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред»(підкреслення. – Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство – просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, – як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!

...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би – про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю – у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові – вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!

ВІДСТУП ПО СУТІ: (ексклюзив для Д. Табачника):

(Газета «Дзеркало тижня», червень 2010р):

«Положить конец политическим интригам» и «объединить страну с помощью искусства» Вадим Писарев пообещал еще весной. ...В конечном итоге талантливый балетмейстер воплотил в жизнь свою идею культурного проекта

«Восток – Запад». И «объединение страны», очевидно, начиналось с культурной экспансии донецких – на Запад. Донецкий национальный театр оперы и балета им. А. Соловьяненко почти месяц гастролировал по нашим, западным городам. В интервью «Зеркалу недели» г-н Писарев рассказал об итогах этих гастролей.

Уривок із інтерв'ю народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, художнього керівника Донецького Національного театру опери і балету ім. А. Солов'яненка Вадима ПИСАРЄВА:«В Ивано-Франковском драматическом театре нам показали спектакль «Нація» по произведениям Марии Матиос. Поверьте, после этой постановки вся наша донецкая труппа – а это довольно искушенные артисты – буквально плакали и не стеснялись слёз... Таким было потрясение! Мы все вернулись в Донецк под большим впечатлением».

...Ох, подеколи зітхаю вечорами – як жаль, що не чули інвектив Дмитра Табачника всі три, а може, й більше Тютюнників. Як жаль, що не бачили ні Стефан Турчак , ані Мстислав Ростропович, ні Богодар Которович , ні сам Герберт Караян свого найбільшого послідовника (та що там послідовника – конкурента!) в диригентському мистецтві – народного захисника і блюстителя парламентської «палички» Михайла Чечетова. Якої грації його рука! А скільки інтелектуальної потуги, гнучкості в його диригентських жестах! Незаздрісна, я подеколи таки заздрю, як Табачник заздрить мені: це ж скількома талантами нагородила природа одну людину!

Але я все ще про програму, де насправді не було тої віри людини в людину, про яку так зворушливо сказав Забаштанський – а вони, програмісти людської долі, взяли його – і «попрасували»: не вписалася «віра людини в людину» у їхнюпрограму.

...Улітку 1984року (тепер уже світлої пам'яті) Володимир Забаштанський з великою групою українських письменників – Іван Сварник-старший(земля йому пером), Любов Голота, Анатолій Кичинський, Ігор Римарукі ще... і ще... – під час літературно-мистецького фестивалю «Червневі зорі», що його щорічно тоді проводила Чернівецька обласна організація Спілки письменників під незмінним багатолітнім керівництвом Василя Фольварочного, дорогою з музею Ю. Федьковича у Путилі зупиняться в моїх Розтоках, де я тоді «турлюнькала» (колисала) свого маленького (а тепер уже великого) хлопчика Назарчика, щоб привітати мене з першою поетичною збіркою «З трави і листя»(Київ: Радянський письменник, 1983) і слухатимуть – і не наслухаються мою бабцю Гафію (пам'ятаєте сільського Соломона); через місяць Володимир Забаштанський, Петро Осадчук, Петро Скунць і Степан Пушикнапишуть мені рекомендації до Спілки письменників. І мене туди приймуть. 1986року. Був такий колись період у Спілці письменників, за часів головування Павла Загребельного,коли він зробив чи не дворічну перерву приймання до письменницької братії будь-кого. Жодного не прийняв майже упродовж двох років. Жодного, хто пройшов уже й президію Спілки! І добре робив. Тепер так не роблять. Тепер одномоментно, скопом, п'ятьох Шевченківських лауреатів «ротують» (від слова ротація), а по-простому «виключають» із президії Національної Спілки письменників. Щоб не були такі розумні – не дзявкали не в унісон!

Питання для кмітливого – чим відрізняється Національна Спілка письменників зразка 2009 року від просто Спілки письменників взірця 1973-го, коли звідти тричівиключали Миколу Лукаша?!

Український філософ Сергій Кримський2010 попрощався зі світом із думкою про Сковороду, а вониживуть із думкою про ротацію.

Онде й Борис Олійник(ще одна «совість нації») 1973року один із небагатьох також «совістей нації» не голосував за виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників, а 2010року після 9 березня(!) «напружує» м'язи, як би позбутися Марії Матіос із Шевченківського комітету. О, часи, о, звичаї! А ви кажете– комуністи. Ну, не унсовці ж! І вік начебто не для борюкання з маленькою жінкою такого вели-и-и-икого чоловіка Бориса Ілліча! І статус. І колишні заслуги.

(Пригадую, як улітку 1990року я їхала зі своїх Чернівців як представник обласного відділення Фонду культури (ще України, як казала моя бабця, не було) у Лубни на відкриття пам'ятного знаку на роковини Голодомору, який згодом мав стати меморіалом жертвам Голодомору (автор проекту – знаменитий архітектор М. Ігнащенко). Як тодішня компартійна верхівка опиралася відкриттю того хреста на кургані, але твердість і авторитет Бориса Олійниказробили своє – знак неподалік Мгарського чоловічого монастиря,таки був відкритий. З усієї України тоді з'їхалося багато народу. Було багатолюдно, спечно і трохи сумно. Бо ж нічого про ті жахіття моє покоління не знало. Старі мовчали. Старі – плакали і хрестилися. Міліція стояла осторонь. Як і сам пам'ятник стояв осторонь шляху (партія придумала, що на кращому місці знак встановлювати не можна, бо начебто там проходять стратегічні комунікації. Ми ходили з Володимиром Прядкою, багато говорили про тодішню українську перспективу, Ігнащенкотішився, що його задум ближчим часом буде втілений у меморіал. Хоч не так сталося, як гадалося).