Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Спецслужби, допоможіть вимовити подяку Людині з Серцем у час кровопролиття!

1949року, у рік подій, відображених у виставі, моїй бабусі Гафії (Юр'яні) і Дідушенкові було по 38 років, дідові Власієві – 43, фельдшерка Дуся мала тоді 29 років.

Сьогодні, 10.04.10, день – коли велика частина християнського світу поминає мертвих: завтра Провідна (поминальна) неділя.

Хай усі спочивають із Богом!

А нам – пам'ятати і згадувати їх!»

(Із виступу після прем'єри)

...Але, довго роздумуючи про нашу майбутню зустріч із В. Г. Панченком, мій перший – емоційний – порив минає. І я ловлю себе на думці, що, може, запитаю про прізвища родичів Володимира Григоровича Панченка, які були «на Западній», а може, й ні. Бо це вже не має значення.

Має значення, що ми обоє розуміємо, що це було.

Проблема лише в тому, що ми обоє, нащадки тих, із ким це було, не запекли в собі кров помсти і люті, а прийшли до розуміння, що про це необхідно говорити. Болісно. Але правдиво.

Адже ніщо так не зближує людей, як Правда, розказана неложними устами.

Ще не познайомившись із В. Г. Панченком, всією своєю кров'ю чую, що він любить правду життя, так само, як я. Дякую, Вам, Володимире Григоровичу, що Ви мені помагаєте.

«Сутужна, сину мій, вкраїнська справа», – написала колись Леся Українка.

Але найсутужніша вкраїнська справа – в Україні, – додала би я. Своєю творчістю я хочу робити її менш сутужною. Мені у цьому допомагають люди і Бог.

Марія МАТІОС

липень 2010 року,

Єрусалим.

ГУЦУЛ-СНАЙПЕР НА ПРІЗВИЩЕ ІВАНОВ

Творчість – це снайперство. І митець-снайпер удосконалюється доти, поки не зрозуміє, що може вціляти в саміське серце. Мої слова можуть видатися пафосними, але ж ідеться про творчість...

Уявімо, живе собі Людина. Спокійно. Розмірено. Прогнозовано. Але ось раптово, нізвідки, на неї падає щастя. Не обліковане. Не очікуване. Не-передбачуване. І людина чує, що цього щастя так багато, що воно може поглинути її... і ти чуєш, що піддаєшся цьому поглинанню без опору.

Отакими приблизно були мої відчуття, коли я вперше побачила каталог робіт художника Сергія Іванова.

Я подумала: навіть коли б мені довелося звернутися до Інтерполу, я знайду цього художника з таким широковживаним серед гуцулів прізвищем Іванов.

Я не мала жодного сумніву, що він автентичний гуцул. На щастя, до Інтерполу звертатися не довелося. Я розшукала Володимира Миколайовича Захарчука (якого називаю новітнім українським Терещенком в галузі меценатства) і побувала на тій садибі, у приватному музеї Захарчуків, де й зберігаються дивовижні роботи С. Іванова. Щоби попросити дозволу на використання їхніх репродукцій у своїй книжці.

І тут мене чекало щось містичне: картини хутора Лекече , який (о, дивовижі Господнього промислу!!!!) знаходиться від хутора Сірук, де я росла перші п'ять років, кілометрів за 12, якщо би переступати через горби навпростець. І вони вписані в довколишні краєвиди так, ніби їхні персонажі самі щойно повиходили з лісів і легенд, як кілька років тому з цієї садиби виходив американський мультимільйонер Дональд Трамп.

Була якась містика в тому, що я побачила в каталозі Сергія Іванова, а також на садибі «Лекече», і тим, про що ішлося в моєму романі « Майже ніколи не навпаки». Отой увесь демонічний гуцульський світ, ота незбагненна космогонія, барва, забобон, містика, пристрасть, – все я знайшла в циклі Іванова « Гуцульська міфологія».

Я не знаю – це нове чи не нове художнє слово – левкаси Сергія Іванова – у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка – і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо – гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше – 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст – «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні – замовні – ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас – між художником і письменником – триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо – кожен своє. Але я знаю, що він – мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я – його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!

Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:

«Майже ніколи не навпаки»,

чотири видання «Солодкої Дарусі»,

«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,

чотири видання « Нації»,

«Москалиця» – «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба»,

«Чотири пори життя»,

«Кулінарні фіґлі»,

українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» – «Даруся сладкая»,

«Вирвані сторінки з автобіографії».

Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!

А я подумки підтверджую: певно, що так – бо майже ніколи не навпаки.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
газети «Сільські вісті» 2001 року

від читачки Н. із Полтави

(свідомо не називаю прізвища, бо я не питала дозволу в автора. Синтаксис і орфографія збережені):

«Зовсім випадково мені потрапив до рук «шматок» газети, навіть не знаю і назви, де фото письменниці Марії Матіос, і стаття «Репресована свідомість реабілітується довше, ніж людина». Згазети дізналась, що авторка має 6 поетичних і 2 прозові книги. А проживає в Києві. Чому пишу? Тому, що болить і крається серце за нині вже покійних батьків, бабуню, які свого часу проживали в Львівській області, а в 1950 по 1958 р. були виселені на спецпоселення в Хабаровський край.

Мама на той час ще не заміжня була і зі своєю мамою такою ж малограмотною (мама всього 2 кл. закінчила) була виселена сама не знаю і за що. Можливо так, як пише Марія Матіос через те лише, що прізвище було таке саме, як у тих, що якимсь чином за чиїмись спинами відкупились від Сибіру, тайги. Та Бог їм суддя. Забрали: спалили хату, навіть майно не описали, як треба було. Написали «Архівних даних немає» в довідці, яку видали, коли її я реабілітації добилася в 1991, здається, році. Та поїхавши, на її Батьківщину, підняли архіви. Записано – хата, стодола, так мамин брат двоюрідний сказав мені: «Так мама ж сіно не їла. Як була стодола то і ясно, що була корова, хата ж свиня і в хаті все». І от про відшкодування вартості майна, зайшла в Самбірське УМВС, в райраду по питанню реабілітованих. Та жінка сказала «Люди добрі. Держава бідна. Одною рукою дає, іншою забирає. Ви більше нічого не доб'єтеся. Більше витратите на ті довідки, ніж що отримаєте».

Мені болить інше. Мама, царство їй небесне, весь час згадувала яке там було життя серед комарів в тайзі влітку і взимку, на лісоповалі. Коли волосся в бараці примерзало до стіни (ну от плачу, бо це і мій біль, бо моя сестра Оля на рік старша і я там родились). І першу дитину (походивши по глибоких снігах і сильних морозах мама мало не втратила). Та слава Богу, врятували в утробі, а потім новонароджену з чиряками на голові.

Прошу мене пробачити, що пишу і плачу, болить душа, повернулись не на Батьківщину, а зовсім в інші краї на південь. В 1958 p., коли їх відпустили, але не радили їхати на Батьківщину. А куди їхати з сім'єю? Чоловік, 2 дітей і наша бабуня.

Що є цікаво, що мама там аж на далекому Сході знайшла свою долю. Теж зі Львівської області, але Старосамбірського району. І в 1955 р. одружилась. Як я вже писала в жовтні родилася моя сестра, а через рік – я. В цьому році 6 жовтня, як Бог дасть, доживу – 50 р. виповниться.

Та я хочу Вас попросити чи дати мого листа Марії Матіос чи її адресу. Я прагну прочитати ті 2 її прозові книги. Я хотіла б щоб вона мені їх вислала, я прочитаю і їй поверну. Я запитувала в бібліотеках наших, шкільну і сільську бібліотекаря, в районі. Якщо вона в них описала ті події, тих сталінських репресій – я так би мовити глибше влізу в шкіру моїх батьків і сама відчую той біль, страждання їх за своєю маленькою батьківщиною, за родом; так пекла душу мамина пісня «На Україну повернусь», що і я плачу і ридаю, коли чую її. Кажуть, «на все воля Божа». Можливо, туди і треба було потрапити, щоб знайти свою долю і дати життя нам 3. Та все ж не можу збагнути, чим завинили перед державою 2 баби, що Господь так розпорядився».

P.S. Я, звичайно, книжки надіслала.

КОЛИ НАПОЛЕОН ОКУПУВАВ ВІДЕНЬ

Із виступу на прес-конференції в УНІАНі, 13 листопада 2007 р.

(напередодні всеукраїнського форуму «Україна – зона культурного лиха»)

Коли свого часу армія Наполеона окупувала Відень, Гайдн відчиняв вікна свого будинку і щодня демонстративно грав австрійський гімн. Наполеон наказав виставити французьку варту біля воріт його дому, щоб ніхто не міг зашкодити творцеві. Але це був Наполеон.

Сьогоднішні українські ліліпути державотворення намагаються формувати як не розстрільні, то похоронні команди для всього пласту української культури. Духові оркестри цих команд уже взяли перші акорди. Але ми всі тут для того, щоб ці акорди не стали мелодією.

Тому, дорогі мої брати Капранови, у розмові про гуманітарну катастрофу в Україні не оминути політики і політиків. Бо за цим надзвичайним станом, окрім банальних грошей і переділу власності, бовваніють антиукраїнська політика і антиукраїнські політики. І всі вони мають імена. І всіх їх треба називати поіменно. Щоб ніхто не був забутий.

За законами логіки, я повинна була би прийти сьогодні на цю прес-конференцію з мазепинкою на голові і з батогом у руках. Так міг би сьогодні зробити будь-хто з моїх колег-письменників, тих, хто не вважає себе «узким слоем украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

По-перше, «узкий слой» не буває успішним. А по-друге, конкуренції не бояться ті, хто вже має певний досвід творчого прориву поза кордони України.

Але я не в мазепинці. І замість батога я використаю слово. Бо я не люблю епатажу. Я люблю правду. А правда полягає в тому, що нас, українських письменників, ялова українська влада, яка дедалі впевненіше набуває ознак влади україноненависницької, заганяє в бункер. І вхід у цей бункер – в самісінькому серці столиці.

Бо зачистка України від української книжки показово починається з Хрещатика під показовим патронатом нинішнього уряду.

Бо показовий погром книгарні ПЛАНЕТА відбувся в приміщенні, в якому знаходиться міністерство палива та енергетики.

Бо колишня книгарня МИСТЕЦТВО – це частина приміщення аграрного міністерства (квота комуністів). Ноу-хау міністерства агрополітики з продажу повітря у двох арках при в'їзді на Хрещатик, 26 заслуговує або книги рекордів, або пера Ільфа-Петрова, або уваги прокурора. Залишилося хіба що укласти угоду з іншою урядовою структурою – Держтелерадіо, продати повітря у 3-й арці, й зробити вхід у Національну радіокомпанію таки входом у бункер.

Я питаю: чому про ці погромні спецоперації інтелектуальних осередків сором'язливо мовчить твердий фахівець із петлюрівських погромів професор Табачник? Чи не тому, що на сторінках одного з київських видань він б'ється над архіважливою проблемою:

«Миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству»... ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции»?!

Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.

Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.

Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.

Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників – не мовчати, не боятися і не просити.

Тільки вимагати.

Чинити опір.

Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО [28]28
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]

ДОПИСАТИ про:

• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).

• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки ( у кольоровому блокноті).

• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).

• Вірш, присвячений мені, – « Маріїні джинси» (!!!!)

• Як я редагувала його книжку « Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.

• Форум видавців у Львові-2001.

• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.

• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.

«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.

Марія Матіос:
«ЖИТТЯ КОРОТКЕ, ЩОБ КАЗАТИ «НІ» – СОВІСТІ І СТРАЖДАННЮ»

– Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш – «Нація»... Ти любиш шокувати читача?

– А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую – я працюю і думаю.А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.

Якщо хочеш, то назва книжки – «Нація» – це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.

На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою – живу – картину українського життя та її недавньої – повоєнної – історії. «Нація» – це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.

Історія, як і час загалом, – це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.

Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу – теперішнього і минулого.

– Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття – нація.

– О, ні! Чим більше зараз політики говорять про формування української політичної нації громадянського суспільства, тим менше можна їм вірити: насправді вони як чорт ладану остерігаються самого цього поняття в його первинному значенні й через те добирають бозна-який словесний камуфляж, аби тільки не «заплямувати» себе приналежністю до нації.

– Твоє письмо – дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.

– Я розумію, що ти маєш на увазі – мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.

Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистихлюдей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний– аж по саме нікуди – оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу,породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.

Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси – така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.

Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США. – М. М.), коли водномить було усічено всі американські – національні – символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.

Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.

Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта – обрамлення.

– Ти стверджуєш, що життя коротке?

– Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас – майже нічого не значить і що насправді – воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.

P.S.

26 липня 2010 р.

Якби ти мене чув, Васильку, то я би тобі крикнула, що життя не просто коротке – воно коротюське. І я дотепер не можу стерти номер твого мобільного телефона. Але й подзвонити не можу. Не сердься... У тебе було ласкаве волосся і добрі очі. Ви там із Покалем, Римаруком і Славком Павлюком сваритеся чи байдикуєте? Не сваритеся, знаю... Юрко Покальчук не дасть. Він був мудрий, бо жив – як хотів. Кожного з вас любила по-своєму, але до вас не хочу. Станьте троє – як три богатирі – на отій Петровій брамі і ще не пускайте туди нікого! Рано, хлопці... Рано. Рано й тобі, Ульяне (Олесь Ульяненко)!

ДМИТРО ТАБАЧНИК

Я знаю точну дату і навіть годину, коли Дмитро Табачник залюбився у мене безнадійно і досмертно. На щастя, наша любов взаємна. Невитравна. Як сказала би Ліна Василівна, «така любов буває раз в ніколи». Подеколи я навіть пишаюся: не кожен історичний полковник і антиквар так щиро і віддано любитиме ту, що «ще вчора спустилася з полонин», звідки в ясну погоду видніється вершечок Говерли. Та ще з 220– річним багажем знань про свою фамілію (родину). Цікаво, що мій «коханчик» знає про себе?... Треба колись запитати. Може з'ясуватися, що він також Тютюнник. Четвертий у моєму житті. Остатний! – сказали би в моєму селі. Останній тобто.

Взаємна любов завжди починається і продовжується однаково – спочатку з опору, а згодом – синхронізується. Ви думаєте, у нас із Табачником було по-іншому?!

Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна – почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами – перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь , окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік – «настоящий полковник» – я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» – не підлогу ж замітати. Встигну!

Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких – є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, – але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я – заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони – про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.

Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».

Фу!

А територія стола – залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, – багато.

Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.

Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра – тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.

Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:

«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»

«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»

Господи милостивий... та він же любить мистецтво, раритети і мою «Націю» – а ви його на нари, пся крев?! Я виросла в поліетнічному краї, але коли йдеться про чиюсь особисту честь і честь державної премії, моя толерантність каже усім «до побачення!»

«Проти вас порушено кримінальні справи?! За несплату Шевченківської премії???????????? У такому разі я готова відсидіти за вас половину терміну, а хоч би це була тричі розпомаранчева влада!»– (ох, не чує цього Микола Лукаш, який 1973 року «ласкаво» просив у ЦК Компартії України дозволу «відсидіти» у в'язниці замість Дзюби! За написану книжку! Де ще Табачник знайде таку самопожертву за нього і за ідею 2008 року, окрім моєї?) 1973-й і 2008-й – «это совсем другой коленкор!», кажуть ті, хто знає. Тоді колядувати не можна було. Тепер «велено».

А він винахідливий, Дмитро Володимирович. Мабуть, на місце Патона моститься, бо хто б іще спромігся на такий винахід:

«Якщо ви така добра, то заплатіть їм Шевченківську премію зі своєї зарплати!»

Христе-Боже! Та Стус-батько перевертається на тому світі за Стуса-сина!

Ох, і припечатав мене тоді Табачник по саме нікуди!

...Ви думаєте я до Києва їхала? Я не їхала – рахувала. В умі й у стовпчик, на ноут-букові й загинаючи пальці. Я навіть лаялася (ага, як добре, що і я знаю кілька таких «парканних», «устидних» слів!). О, ні! Щоб сплатити урядовий борг із власної зарплати мені знадобиться... Ні-і-і-і... так довго не живуть навіть на полонинах. Навіть такі витривалі, як я. Але, прости мене, Боже, за прегрішеніє моє – за заздрість: бо я так чорно позаздрила під час тієї лічби Табачниковій зарплаті!!! І чому я не гуманітарний «віцик» – я би таки заплатила лауреатам державний борг?!

Я не червоніла би за ті гроші перед Дмитром Стусом чи він переді мною... (Бо, коли я читала сторінки Стусової «шевченківської» книжки, де він описує процес ексгумації батька... як він власними руками розкопував батькову табірну могилу... Як відкривав труну... як іншу, цинкову, труну до Києва ладнали... Ви можете це уявити?! І саме тоді уперше в житті я пошкодувала, що народилася не-чоловіком. Бо у Варшаві вперше в житті я хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому!).А Стусика я чомусь люблю, як свого старшого сина, і чомусь завжди однаково – поблажливо і з розумінням,що би про нього не говорили інші: бо я не була у його шкірі, коли йому казали, що його батько «у тюрязі». І ті, що говорять, – там не були.

О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було ДмитрикаВасильовича Стуса коло іншого Дмитра. Володимировича.Бо Стус би не встояв! Він, гарячий, був би точно зіпсував варшавський дрес-код Табачника.

Але у Дмитра Стуса ще є час!

Несповідимі путі твої, Господи...

* * *

...Отак починається і триває велика любов двох великих українців, як наша незнищенна – іще з Варшави – любов із Табачником! Це вам не велика політика з кимсь чи без когось! «У меня пересыхают губы от одной лишь мысли о тебе» – написала одна із моїх улюблених російських поетес Марія Петрових. Цікаво, чи Він знає, що я Її знаю? Полонина ж усе-таки, хоч і зелена.

А знаєте, скільки я маю заздрісників через те що в моєму житті є такий чоловік! Своїми ексклюзивними нараціями він перевершив усіх знаних мною чоловіків за таке моє не дуже й коротке життя! Не кожна жінка має такого, хто вдаряв би сам себе довбнею алогізмів: «апологетика фюрера і Рейху, майстер пера, класик, який ще не вмер»(Свят-свят-свят! Навіть задля класики не хочу вічності)... Як вам такі ексклюзиви? Заздрите? Не хочете читати автентичного Табачника, заздрісники ви такі?! То читайте Табачника в інтерпретації Івана Михайловича Дзюби липня Божого року 2010. Ет, свята наївність! Я думала, що на світі один лиш Дмитро Табачник. А на світі є Дзюба. І від цієї думки мені твердо спиться щоночі!