Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ

2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь – просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» – це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.

P.S. Автотренінг

 
Франтішек ГРУБІН
Еще не осень! Если я
Терплю, как осень терпит лужи,
Печаль былого бытия,
Я знаю: завтра будет лучше.
 
 
Я тыщу планов отнесу
На завтра: ничего не поздно.
Мой гроб еще шумит в лесу.
Он – дерево. Он нянчит гнезда.
 
 
Я, как безумный, не ловлю
Любые волны. Все же, все же,
Когда я снова полюблю,
Вновь обезумею до дрожи.
 
 
Я знаю, что придет тоска
И дружбу, и любовь наруша,
Отчаявшись, я чужака -
В самом себе я обнаружу.
 
 
Но в поединке между ним
И тем во мне, кто жизнь прославил,
Я буду сам судьей своим.
И будет этот бой неравен.
 

* * *

2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим, тому і прикрим для багатьох, характером – Галину Тарасюк – виключити з Національної Спілки письменників України. Яворівський виявився стахановцем – під час одного засідання устигнув виключити одночасно й 5 (п'ятьох!) Шевченківських лауреатів із президії Спілки письменників (зокрема й мене). Байдуже. Байдуже і тепер. Сказано, дядьки – як діти.

Перед тим – тоді – після тогоя спізнаю таку розпуку, такий фізичний біль (він у мене має назву «безанестезійний»), що забави української будь-якої еліти чи еліти-псевдо уже не мають жодного сенсу. Крім короткочасових нервів. Бавитися – це не у тюрмі, як свого часу Дзюба, сидіти.

Сенс має єдине – життя. І я про це завжди пам'ятаю. Адже я народилася в Європі. Тобто на Буковині. А, отже, я знаю не тільки свої прислів'я, але і прислів'я народів-сусідів. Пам'ятаєте оте, польське, де є такі слова: «... – не дамся!»Ну, що не «здоганяєте»? Пам'ятаєте, Іван Миколайчук у «Білому птасі...» співав: « Причесався-прилизався, в білі штани вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі... сів».Це я так 2009 року, пся крев!, «не давалася» хворобі. А Бог і добрі люди помагали.

І ось посеред літа, в палаті, вмикаю телевізор: Господи, Твоя воля... Показують жахливі кадри з місця автомобільної аварії, де загинув молодесенький син Ганни Герман. Хто має діти, має серце і має співчуття, той може собі лише уявити...

(У мене є така незнищеннагарячість – коли когось зобидили, коли хтось у біді, коли неправедно із кимсь вчинили, я тоді шукаю номер телефону цієї людини, дарма, що не знайомої, і пишу повідомлення чи дзвоню, якщо людину знаю). Щоб підтримати. Бо є такі часи, коли твій чорний телефон також мертвіє. І лише тоді ти пізнаєш «хто твій любий друг». Я зателефонувала одному своєму знайомому з проханням дати бодай якийсь телефон Г. М., знайомої мені (тоді)лише із телевізора, зате дуже добре знайомої мого знайомого. І ця худоба на двох ногахвідповіла мені дослівно: « Навіщо? Є люди, яким не варто співчувати...»

О, ви не знаєте мене у праведному гніві! Я тоді стаю не те що здоровою – я стаю Гераклом і Шварценегером в одній особі. Фурією. Бісицею. Чортицею. Всі українські Кайдаші тоді відпочивають або оформляють пенсію.

...Я казала цій істоті, цій худобі на двох ногах, що вона нелюд, що в усіх є діти і ніхто не є безсмертний, бо я була свідком, що було з матір'ю Володі Івасюка після його смерті... я казала так, ніби та Герман була моєю сестрою... Хто мене знає, той знає, як я умію говорити словами фурії...

Але людина без серця і в біді дивиться на іншу людину крізь скельця партії. Або якісь інші скельця. Я поки що не вивчала цей феномен. Але я більше ніколи відтоді не телефонувала худобі.Він у партійному «моноліті», а я – Марія Матіос.Я мати бджіл і мати ос. Про це знає навіть Ганна Герман. Наша. Українська.

P.S.

Худоба на двох ногах тодібула неправа – а я права.

І тепер так само. Права – хоч убийся.

Бо я пам'ятаю, що я – Людина.

P.P.S.

19 березня 2010 p. У вестибюлі Українського дому на 80-річчі Ліни Костенко Володимир Олександрович Яворівський зі мною не привітався: він мене «не впізнав». Мабуть, я була невимовно гарна.

У травні 2010 року у Варшаві, на міжнародній книжковій виставці, до українського стенду, де відбувалася презентація моєї «Солодкої Дарусі» польською мовою, підійшов дуже високий чоловік. Він запитав, чи є щось українською про Анну Герман. Хтось відповів: « Про неї ще не написали, але вже пишуть».

Фотографуючись зі мною, молодий чоловік спробував уточнити, хто в Україні пише книжку про його маму.

Я спробувала уточнити, хто він.

Це був син співачки Анни Герман.

Українці з України мали на увазі Ганну Герман.

ДЕРЕВА ЖИТТЯ І ПАМ'ЯТНИКИ СМЕРТІ.
Парк барона Василька

...Їдучи багато років до батьків через смт. Берегомет Вижницького району Чернівецької області, й навіть колись провідавши знайомого у селищній лікарні, тривалий час я не знала, що придорожнє приміщення селищної лікарні – це залишки колишнього маєтку відомої на Буковині родини Васильків.

Микола Василько – (1868-1924) ще один мій знаменитий земляк «через три горби», як кажуть у Розтоках, про якого я нічого доброго в молодості не чула, аж поки не стало можливим почути чи дізнатися самій. Микола Василько – відомий буковинський політик, до розпаду Австро-Угорської монархії – український посол у австрійському парламенті від Буковини. Під час Першої світової війни зорганізував Гуцульський курінь січових стрільців. У часи «української революції» – міністр фінансів в уряді Симона Петлюри. Власним коштом утримував всі дипломатичні місії УНР в екзилі аж до самої смерті – 1924 року.

Пишучи на хуторі Лекече «Москалицю», одного дня я подалася в мандри до Берегомета у супроводі відомого вижницького лікаря-фітотерапевта і відомого буковинського краєзнавця Федора Чев'юка. Найперше ми заїхали на цвинтар у Берегометі. І Федір повів мене до місця родинних поховань Васильків.

Я знайшла у блокноті тодішні записи (із кам'яних пам'ятників-надгробків):

Александер Василько 17.12.1827 – 20.08.1893

Георг Василько Сіретський 17.11.1864 – 24.03.1940

Віктор Василько 19.05.1872 – 13.07.1934

Еліза Василько 21.04.1874-10.09.1943

Віктор Василько 1874 – 1943

Константин Василько 20.08.1891 – 25.12.1932

У часи побуту Васильків у Берегометі родина володіла великим масивом землі, величиною в 50 тисяч моргів, із них – 40 тисяч моргів лісу. Вони мали палац з електричним освітленням, водогін, оранжерею, стайню для верхових коней, господарські забудови.Під час Першої світової війни, коли Буковину тричі окуповувало російське військо, росіяни все це спалили, пограбували, коней забрали. Не спалили тільки стайню. А від палацу лишилися лише мури та згарище.

У маєтку Васильків був розкішний парк із екзотичними породами дерев. Залишки цієї краси є ще й дотепер і частково належать селищній лікарні, а частково – берегометській громаді. Жахливий стан унікального природного куточка привів мене згодом у кабінет тодішнього голови Чернівецької облдержадміністрації Володимира Куліша. На той час (2008) обласний голова почув мою тривогу і згодом Чев'юк написав мені: « Питання, яке ви порушили про садибу і парк Васильків, вирішується позитивно як заповідна зона».

(Треба поцікавитися, як опікується нинішній обласний керівник Михайло Папієвісторичною і природною реліквією. З Папієвим ми одночасно вчилися в Чернівецькому університеті. Маю багато цікавих спогадів про той період і про цікаві перипетії життя).

Ще Федір Чев'юк написав: « Тоді в Берегометі Марія Василівна фотографувалася в дуплі липової альтанки».

Подивіться на обкладинку цьогорічної книжки-білінґви «Солодка Даруся» (українською та російською мовами): із вищербленого часом дупла липи викочується колесо. А тепер уявіть мене в тому дуплі, де можна поміститися ще одній людині. Художник Сергій Іванов на моє прохання «витравив» мене із липової «схованки» і для обкладинки книжки помістив туди колесо з мого київського городу, придбане в Розтоках у їздового Юрка Бурака. У цій же «Солодкій Дарусі» є ще одне фото з нашого городу – бузьок у гнізді, розташованому на старій груші. Там теж є колесо, подароване нам Юрком Матіосом із хутора Околенчик (пригадуєте президентського «водія»-їздового?).

Федір Чев'юк достеменно вивчив дерева в парку , заснованого Васильками 1890 року. Ось перелік видів дерев, що ростуть у колишньому парку Васильків і потребують захисту й уваги:

тис ягідний, тюльпанові дерева, тисуга канадська, ялівець віргінський, ялини балканські, кедр сибірський, кедр карпатський, псевдомодрини (всього 4 екземпляри на території СНД, 2 – в Нікітінському ботанічному саду в Криму, 2 – в Берегометі), гімго, липи, буки, дуби різних видів, кущі не збереглися.

* * *

Однак до батьків я можу їхати й іншою дорогою. Через місто Вашківці. Також Вижницького району. Це батьківщина батьків Рамона Гнатишина – колишнього генерал-губернатора Канади, першого українця, що посів таку високу посаду в англомовному світі. У Вашківцях також є багато цікавого.

КАМІННІ ГОСПОДАРІ
АВСТРІЇ, РУМУНІЇ І РЕШТИ

Скільки разів їздила з Чернівців до Розтік через Вашківці – а жодного разу не зупинялася біля єврейського цвинтаря при самій дорозі, у меморіальному музеї майстра народної вишивки Георгія Гараса була, з автором безсмертної «Черемшини» Василем Михайлюком зналася, славнозвісну вашковецьку Маланку святкувала, а ступити два кроки вбік із вулиці чи то було ліньки, чи то безпечна й жорстока молодість ніколи не цікавиться вічністю.

Але надходить час, коли майже судомно починаєш збирати всі калейдоскопи чужих життів, щоб дізнатися про людське життя – найбільше. Може, на цвинтарях – і не найкраще місце для поповнення інформації, але що найточніше – це точно. Цвинтарі – найретельніші зберігачі ставлення живих до мертвих. Здається мені, що в роки моєї ранньої молодості тут, на вашківецькому («жидівському» у народі) кладовищі, не всі камінні пам'ятники завжди стояли рівно. Багато які лежали в траві. Але, може, то лише моя нетривка пам'ять. Бо зараз сірі, постарілі від часу ряди специфічних єврейських автографів у вічність стоять майже що «наструнко», обвиті хіба що диким плющем чи некошеною травою.

О, як багато там закодовано таємниць, драм, трагедій, розпуки. Ніби знаючи наперед, що якійсь владі можуть прийтися не до снаги безмовні послання вічно гнаного народу, їхні нащадки вписували сльози своєї розпуки двома, а то й трьома мовами: а може, хто і почує? А може, хто й відчує, якими неоднаковими колесами трамбували тут жидівську долю різні держави? І як по всьому – залишився лише клаптик землі під порослим мохом надгробним каменем. Як багато могла б я прочитати чи додумати, коли б мені відкрилися ці дивні письмена ідишу та івриту.

Найдавнішими похованнями, що знайшла я у Вашківцях, є два майже однакові пам'ятники людського зросту з чорного граніту. Видно, їм також дісталося немало: краї надщербнуті, ніби збиті молотком. Та камінь – дужий. Витримав.

Ось під оцим – доктор медицини Ісідор Шайт. 26.01.1871 – 17.04.1912. І тихі слова скорботи за молодою людиною.

А під сусіднім – Еміль Вільнер, аптекар, 1865-1929. І приблизно однакові слова печалі.

Але ось вона – печать часу і колісниця історії навіть коли б про неї й не хотів знати, доктор Шайт, народився і помер за часів старої бабці Австрії та Франца Йосифа, тоді як аптекар Вільнер також мав нагоду скуштувати добра і ласки могутньої Австро-Угорщини, але розпрощатися з білим світом йому довелося за часів Романія маре (Великої Румунії тобто) і його величності короля Мігая. Навіть не думаючи про такі складні геополітичні речі, ці прості істини зафіксували тодішні майстри надгробків. Доктору Ісідору Шайту останнє пристанище зробив умілий майстер Вільгельм Москалюк, із Черновітц. Так звучала назва Чернівців німецькою за часів Австрії. А аптекаря Еміля Вільнера споряджав у камінну вічність не менший майстер – В. Редер, із Черноуць. А це вже румунська назва буковинської столиці.

(Докладно розказати про родину Москалюків і Редера.Про могилу австро-угорськихта російськихвоїнів, які загинули в Першу світову війну 1914-1918 pp. Знаходиться на християнському кладовищі в Садгорі. Впорядкована 1935-1936 pp. Автор надгробка – Вільгельм Москалюк.Буковина часів Першої світової війни – арена жорстоких боїв. 1935-1936 pp. румунський уряд, виконуючи рішення Міжнародного Червоного Хреста зі вшанування пам'яті загиблих, перезахоронив останки загиблих солдатів та офіцерів. Напис румунською мовою« НЕВІДОМИМ ГЕРОЯМ. 1914-1919». Садгора)*.

На вашківецькому цвинтарі багато поховань з 1937-1938 років. Очевидно, природні

смерті. Багато жінок. А ось це карбування літер мені видалося особливим: «Здесь похоронена Хана Едрайх, трагично погибшая, в расцвете 17 лет. Июнь 1941 г.»Що за цим життям і такою ранньою смертю?

14-15 череня 1941-гороку, за тиждень до початку війни, з Буковини радянська влада вивозила «на вічні екскурсії» до Сибіру десятки тисяч неблагонадійних, господаровитих політично активних і навіть своїх симпатиків. Але у цьому ж червні німецькі колони вже били жидів. То що за трагічна історія спіткала бідну Хану? Мабуть, ми вже не дізнаємося.

А за кілька днів, дорогою з Коломиї, я зупинилася біля ще одного придорожнього пам'ятника із зіркою Давида. Там викарбувано: «Вічна пам'ять евреям м. Коломиї та навколишніх місць, загиблим від рук нацистських катів у 1941-1944 pp.».За 500 метрів від цього місця височіє християнський храм. Радіо в машині сказало, що сьогодні, 5 травня – Всесвітній день Голокосту.

А я згадала бабусину давню розповідь про те, як вона кілька днів переховувала у стозі сіна вагітну єврейку-біженку з Польщі, коли туди прийшли вже німці, а на Буковині ще стояла Румунія. І згадала іншу бабусину розповідь про місцеву багачку Рахіль, яка змушувала сільського наймита кидати до свинського корита вареники з сиром, а сама заходилася сміхом так, що її чоловік Мойша просив: «Тримайте панію, щоб не надсадилася від сміху».

Отака вона, непримиренна історія, що мирно сусідить на цвинтарях та в людській пам'яті і не дає спокою совісним і допитливим. І посилають нам свої знаки камінні господарі минулого, сподіваючись у вічності на те, що хтось із нас виявиться добрим дешифратором. А може ,вони ні на що і не сподіваються?

УКРАЇНА ВІД ЛУКАВОГО

Проект газети «Україна Молода» – «Батьківщина-13»

(Надруковано 13 серпня. 2004 р.)

УКРАЇНА БЕЗДУМНА

...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Ґоґенколись створив свої фантастичні полотна пристрасті й сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими, якщо їх порівнювати з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Ґоґенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве й бездумне!

Це після тридцяти «з хвостиком» починаєш вдивлятися в суть. Кольору. Очей. Людей. Держав.

... МОЯ прихована мрія побувати на Таїті щезла так само несподівано, як і зародилася: змалечку навчена батьками трудитися, я була глибоко вражена тим, що на Таїті, виявляється, немає слова «працювати». У тамтешній мові його замінює лексема «відпочивати», «гарно марнувати час».

Але була ще одна причина мого збайдужіння – внутрішній шок від картин іншого художника: Альбрехта Дюрера. Коли я спізнала його полотна, світ мені відкрився ніби по-іншому. На перший погляд, малоестетичні випуклі очі дюрерівських героїнь із неземною глибиною печалі в них, жилаві перетруджені жіночі руки без слідів минулої, а може, й незазнаної ніжності – усе це знову й назавжди вернуло мене в мої гори, де чи не кожен гуцул – потенційний дюрерівський клієнт, навчений гарувати, а не марнувати час.

Та ось упродовж останніх семи років, кільканадцятеро разів обшнурувавши Україну вздовж-упоперек, я дійшла сумного висновку. Уся вона – нинішня Україна – своїм виглядом і суттю стоїть у черзі до гіпотетичного українського Дюреpa, який не лише зафіксує для історії глибину безрозмірної безнадії цілої країни, але й означить в її уявному портреті сліди все ж збунтованого розуму і колективної свідомості, контури її осмисленої думки. Такі ж чіткі й однозначні, як жили на руках портретованих свого часу Дюрером.

Але, може, Україна поки що не вивергала зі своїх надр сучасного духовного та інтелектуального Дюрера через те, що в нашій – українській – ментальності немає поняття «думати», як на Таїті – «працювати»?!

Усі інші поняття є в надлишку – робити, гарувати, старцювати, жебрати, боятися, вислужуватися, плазувати, побиратися, продаватися, колінкувата, принижуватися, прикидатися, грати дурника, наймитувати. А з думанням у нас – туго. Принаймні з тим думанням, яке згодом формує свідому дію свідомої людини.

ЩОЙНО люди з владних верховин адаптували свої артикуляційні органи до вимовляння по складах таких слів, як Євросоюзі євроінтеґрація, зі скрипом навчилися розшифровувати не раз прокляту ними ж абревіатуру НАТО(таку ж залякувальну для суспільства, як для дітей перед вечірнім сном Бабай), а вже, дивися, передвиборна «швидка Настя» вкотре розвертає неповторні українські політичні голоблі біс його знає в якому напрямку, ніби наші керманичі, яким зусібіч блимає EXIT, і справді перебувають на межі безумства.

Який Шекспір зі Стефаником укупі здатні осмислити дії цієї малорослої, розкаряченої на всі боки держави, де слово «думати» для її зверхників, як і, врешті, для багатьох громадян, вживається лише як антиалкоголь – з похмілля? Шевченко в свої тринадцять «пас ягнята за селом», що, проте, не загнало його в резервацію тугодумства. Україна ж на 13-му своєму позаутробному році пасе задніх у світових цивілізаційних координатах, не дбаючи про своє реноме аніскільки, як дівка з Кільцевої київської дороги. І саме в цьому між владою і суспільством стоїть знак рівності: в не-думанні.

Держава , 13 років тому узаконена почасти достойниками, почасти – скороспілими пристосуванцями, дотепер залишається позбавленою точки опори, з порушеною координацією рухів, із припливами-відпливами зовнішньої температури і систематичними коливаннями внутрічерепного тиску. Тому в очах розумних людей скидається на малолітню калічку-олігофрена, яку випробовують на космічній центрифузі. І нещадний у законах співжиття світ байдуже спостерігає, чим закінчиться цей варварський експеримент, влаштований дитині безголовими батьками і публікою-свідком, якій ніколи зважитися нарешті думати.

Плебс плебсом, пардон, електорат електоратом, але й він не є суцільним випускником допоміжних шкіл для розумово відсталих. Проте, наше суспільство думає переважно так, як п'є прихований алкоголік: крадькома, щоб ніхто не бачив. І не знав, що він думає насправді, скрутивши в кишені дулю. Алкоголік – дружині. Суспільство – державі. Так і живемо. Ніби житимемо двічі.

УКРАЇНА ДЕКОРАТИВНА

Сьогодні дуже модно говорити і досліджувати Україну incognita, Україну малознану. Та коли б я була вченим, а не письменником, я б з усією силою своєї сільської впертості досліджувала Україну теперішню. Бо мине якийсь час, і байдужа Історія залишиться із брехливо зафіксованою нинішньою нашою брехнею, написаною кон'юнктурниками від науки і політики, й неопротестованою суспільством. Я б розвінчувала Україну декоративну.Бо майже в усіх своїх проявах, тих, які безпосередньо стосуються Держави, вона така ж несправжня, як декоративні фрукти в рекламних роликах. Штучна, як пенсійного віку жінки у штучних віночках на сцені палацу «Україна» під час звітних концертів регіонів. Як штучна армія псевдовчених з академічними титулами, але без письмових примірників своїх дисертацій у бібліотеках. Як жалюгідна самозвана українська еліта з «відмотаними» чи гіпотетично можливими майбутніми тюремними термінами. Як неприродна «Золота фортуна» і неестетичний «Прометей-престиж». Як замариновані одні і ті ж обличчя в «Людині року» Як фанерна українська пісня із олігофренічним приспівом «У-у-у... молода країна... у-у-у... наша Україна».

Не наша вона, не наша. І туман у ній густіший, ніж на Британських островах.

І великий філософ нашої сучасності – Ліна Василівна Костенко сортує ці покручі жорстко й нещадно: «...одна з причин – це ушкоджений тоталітаризмом адаптований розум. Це ще гірше, ніж поневолений... Бо, за словами Ніцше, ув'язнений поневолений розум хоч стрепенеться і вдариться крилами в ґрати. А адаптований розум не здатний до ривка, він до всього швидко звикає і не реагує навіть на подразнення».

Якого іще фізичного і психологічного каліцтва треба зазнати загіпнозованій сьогодні нації, щоб «вдарити крилами в ґрати»?! Ґрати ж можуть виявитися імітованими. Власники ґрат – вони також люди зі страху.