Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ:
пpo «Солодку Дарусю»

«Не буду вживати заяложеного терміну новаторство», але з великою радістю можу відзначити, що авторка цього твору сміливо виступила проти панування модних теорій і літературних настроїв, рішуче відкинула приписи всіляких деконструктивізмів, постмодернізмів та ще інших «-ізмів», а також правил політичної обережності й суспільних табу, і на свій страх і ризик здійснила мандрівку в наше криваве минуле, в наші пекла.

І не тільки для того, щоб зазирнути в ті пекла, але й подолати їх, переселившись туди, і зостатися там на той час, що потрібний для такого подолання.

Ця книжка є сьогодні унікальним свідченням того, як можна подолати минуле не тільки в житті, ай у літературі (бо інакше нація не може існувати, йти далі, розвиватися);

всю оту жахливу радянську ортодоксію, традиційно-національну жіночу (на жаль, і чоловічу) меланхолію,

солодку сентиментальність і ще солодшу романтичність,

які так нашкодили українській літературі.

Прочитавши «Дарусю», хочеться: або когось зарізати,

або самому повіситись,

або...

Ну ж бо згадайте ще якесь читання, що подвигло б вас на такі не зовсім традиційні дії!»

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ,

грудень, 2004 р.

(Лист до членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка)

Продовження «Солодкої Дарусі»
ІВАН ЦВИЧОК.
Справжній і вигаданий

Після приголомшливої для мене прем'єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської у березні 2008 року, вистава «поїхала» в Черкаси на міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному із Інтернет-сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам'ятає живого – справжнього – Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик – гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада – чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся – образ наскрізь вигаданий.

Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.

Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.

1

І я пішла шукати...

Це може видатися дивним, але тільки після виходу роману «Солодка Даруся» мій тато сказав поміж іншим, що колись ходив з Іваном Цвичком разом до школи. Не знаю, як я могла пропустити крізь вуха таку інформацію, але тільки тоді – майже через чотири роки після дебюту Дарусі – я стала «слідопитом» життя людини, яка жила собі аж до 2007 року – і не здогадувалася, який переворот зробила в уявленнях багатьох і багатьох людей, що стали заочними його симпатиками. Як я картаю себе, що свого часу, упродовж тривалого життя на Буковині, була стороннім спостерігачем, але жодного разу – не співрозмовником Івана Цвичка. Цього дивакуватого гуцула, якому доля відміряла складне життя. Як, врешті, майже кожному. Жаль, що мало хто з нас робить вчасно те, що можна зробити вже. Сьогодні.

...А справжній Іван Цвичок, про якого в «Солодкій Дарусі» я написала як про людину мало не «перекотипільну», мав судьбу дещо відмінну від книжної. На те він і художній образ, – крізь контури якого проступає узагальнене.

2

...Цей хутір називається Білий Потік. І належить він Мариничівській сільській раді Путильського району Чернівецької області. Хутір начебто «вгризається» в територію хуторів Нижня Товарниця і Товарінка, які є адміністративними одиницями мого рідного села Розтоки. Дехто із Білого Потоку більше «прив'язаний» до сусіднього (ближчого) села Петраші. Дехто – до Розтік. Залежно від того, де чия фамілія пустила коріння, на якому цвинтарі похована родина чи хто до якої церкви ходить.

Білий Потік, як урешті, й Товарниці – Нижня й Верхня – цілком виправдовують свої назви. В Товарницях люди споконвіків живуть винятково за рахунок худоби (товарупо-тутешньому). Мало чим відрізняється й життя в Білому Потоці, вздовж якого й справді грають-піняться від буйної сили гірські води – цілком білі на обшліфованому природою камінні між гострими скалами й звивистою дорогою. Місцями дорога в Білий Потік така, що страшно подивитися вниз до води. Дехто з «верхівських» (як тут їх називають) людей живе при дорозі. Але більшість – по горбах, куди хіба що можна добратися конем, а більше таки – ногами.

Із груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки-антени мобільного зв'язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого – хоча й замкнутого – простору. Мабуть, недаремно, київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».

Це місце – грунь Яковійчукове – батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Топонім носить ім'я мого прадіда. Григорієва донька Василина – моя покійна бабця, мама мого тата (пам'ятаєте бабцю що бігла за мною, босою, по снігу і просила «Верніться, Марічко!»?).

Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки – не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п'ятого. По війні. Майже в 11-річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука – татового діда. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій – містилася школа. І мій тато перебрався до свого діда Григорія. Де й пішов до школи.

У першому класі, як розказує тато, разом вчилися й ті, хто мав і 17, і 15 років, і ті, кому ледь минуло 7. Отут, у першому класі, тато й зустрівся з Іваном Яремчуком (із наголосом на букві е). Якого згодом уся Буковина й Галичина і справді називатиме не інакше, як Іван Цвичок (від слова цвях). «Між нами була різниця плюс-мінус рік-два, – каже тато. – Але вчився я там лише півроку. А далі відкрили школу в Нижній Товарниці, і я перейшов від діда Григорія назад додому».

Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків – чоловік і жінка, згадує тато. «Імен не пам'ятаю. Здається, були вони із якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року у мене були цимбали, зроблені Шешуром», – каже тато.

А Яремчуків – родичів Івана Цвичка – називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.

Родинне місце Івана Цвичка знаходиться трохи вище від колишньої прадідової отеччини – груня Яковійчукове. Метрів із 500. Тепер це місце так і називається – Цвичкове . Іван вважався безбатченком. І в документах писався Яремчук Іван Марійович. Але мало хто знав справжнє його прізвище, бо звікував Іван під своїм назвиськом Цвичок – твердішим від імені зареєстрованого.

Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по-сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше від усіх. «Мав велику фантазію до моделювання», – каже тато.

Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам'ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія – мамина мама, – ота, що понад чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!

А Йвана пам'ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя – а в якімсь часі сам сконструював з нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїхав: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!

Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці-вушанці. З торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.

3

Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер-постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка із Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті Я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи ЇЇ перебільшенням. Ба, навіть, недоречністю.

На прем'єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота у спектаклі не повинно бути Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої – Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації і автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих – Ярослав та Валентина. А вертоліт – нізащо.

Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам'ятаєте, це те село, до якого належить Білий Потік). І люди їй порозказували.

Як розказали мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, й справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Але... політ був недовгим. Здається, гора називається Кізі.

Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.

4

...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них – були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя – родом із Косівського району – живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.

...А на Цвичковому – земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.

Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.

Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос , який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.

Але це вже буде інша історія.

Газета «Високий замок»,

24 травня 2008 р.

Із промови після прем'єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка

10 жовтня 2008 року, Київ

Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки – актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської – уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).

І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде! – відповів Василь Гутковський.

Але я хочу сказати про інше. Час такий, що багато кому хотілося б звести українство або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар'ятство. Але я не хочу , щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.

Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.

Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.

В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.

Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.

І мене зрозуміли ті, хто б'ється в такому самому пошукові.

Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав'язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи.

Лист до Марії Матіос
МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО
КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...

Шановна пані Маріє!

Не будучи з Вами знайомим, не маю сумніву, що Ваша книжка «Солодка Даруся» видаватиметься ще не один раз.

Я хотів би написати передмову до наступного видання, але потім зрозумів, що це повинна бути післямова. Передмова робиться для читача – щоб заохотити читати далі, або, щоб він знайшов хвильку часу і прочитав таки щось важливо для себе, бо не матиме часу на всю книжку, хоч він її купив...

А післямова пишеться для себе і для того, хто не може після книги спинитися і продовжує нею жити. Ця книга не виграла б від моєї передмови, а програла б, бо я буду проживати і переказувати її.

Проживання – це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба і далі жити. І мені, і моїм землякам. Книга не давала історичної інформації, бо вона піднімала на поверхню, спонукала до роздумів щось таке із двох попередніх поколінь, про що не говорилося, але якось таки передалося поколінню нашому. Через марення дитинства...

Моя, двоюрідна тітка (батькова сестра) була божевільною від того часу, відколи її пам'ятаю. В село, куди я приїжджав із міста влітку, вона повернулася до матері «доживати». Це взагалі такий термін, котрий існував поряд із терміном «догодовувати». Просто, як мені здається, «догодовували» старших і немічних – якщо в них залишалися родичі, котрі могли піклуватися, а от «доживати» – стосувалося бездітних. І мабуть, таких юродивих, хоч у них хтось був із близьких.

Діти кепкували над юродивими, це зрозуміло. Ярина – так звали мою тітку – не була винятком. Ми бігали за нею і пробували смикати її за одежу, коли вона з бездумно щасливим виглядом виходила з двору на берег річки. А моя бабуся лагідно просила: « Не чіпай його – воно болне».

«Воно» і «болне», тобто принизливо ніякеі хворе– два визначення, сказані без гніву чи сердитості, а просто із сумом і жалем, на деякий час вистуджували наш дурний ентузіазм, бо не було чим заперечити. Ми цю «стару» Ярину, котрій в 1970-х, мабуть, було років 45, вважали рівнею собі, дітям, а через ту юродивість – взагалі нижчою.

Вона померла через кілька років після того, як на початку 1980-х пішла з життя її справді стара – 90-літня мати – моя баба Олександра. Їхня хата, нікому не потрібна, поступово розвалилася, хоча була одною з найкращих в селі в кінці 1940-х, коли батько Ярини, що один із небагатьох вернувся з війни живий-здоровий, працював столяром і слюсарем – майстер на всі руки. Але це трохи інша історія.

Саме в той час Ярина закінчила агротехнікум і поїхала «на Западну» – «організовувати колгоспи». Цю історію мені з нехіттю розповів батько вже в 1990-х. Що і як вона там організовувала, не знаю, але вийшла заміж за МҐБешника. І одного разу прийшли « ті» вночі, і вона, вагітна, якось там вискочила з хати і, перебігши через двір, ускочила в річку і там прочекала, поки « вони» пішли. Застудившись, дуже довго хворіла. Там було все – і запалення легень, і втрата дитини. Але головне, вона дуже злякалася – і заніміла – почала «мекати», а не говорити, хоча перед тим у школі і в технікумі була однією з найкращих. Щось там її в місті лікували, але зрештою «віддали доживати» до матері...

Інша моя двоюрідна тітка – по лінії мами – Марія, була медсестрою. Тоді ж її послали на Буковину, де вона вийшла заміж за «якогось каґебешника» (про це я довідався теж у 1990-ті). Про її чоловіка родичі тут на Київщині казали, що він був гарний до людей і «не обіжав їх, хоч і був каґебешником».

Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «з ападенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі – своїй сестрі – дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...

Але ніколи я не чув, яке там було раніше життя « на Западній», хоч про наші післявоєнні справи говорили. У батьків взагалі було не прийнято, щоб діти «заглядали старшим в тарілки і слухали дорослих розмов», тому нас відправляли «гуляти», нагодувавши. Марія дожила віку в Чернівцях і померла на початку 2000-х.

Мій батько разом майже з усією групою своїх однокурсників 1949 року поїхав «на Западну»,після закінчення агротехнікуму організовувати колгоспи. Про це я дізнався вже у другій половині 1990-х років.

До цього я знав, що він працював десь у Львівській області, але що робив – ніколи не обговорювалося. Тільки, коли заходила мова про те, що хтось із моїх колег чи братів-студентів був із Львівщини чи Франківщини і я з ним гарно затоваришував, батько відводив мене в сторону і казав: «Стережися їх, сину, вони дуже підступні й жорстокі, я їх дуже добре знаю». Так міг із сином говорити тільки батько.

Вже недавно я почав крок за кроком підступати до батька, щоб він мені розповів, як то було. І дізнався, що із 24 осіб, що поїхали 1949 року « на Западну», живими залишилося тільки 16. І що одного його товариша застрелили, а іншому відрубали голову. Батька теж повинні були вбити. І кілька разів він утікав і переховувався, бо попередили місцеві люди.

Розповідати про це і зараз він не хоче, лише говорить, що краще мені цього не знати. Однак нещодавно він розказав, як він лишився живим. Лишився, бо послухав поради МҐБешника, котрий приймав його у Львові й давав направлення в район. Це був якийсь сорокарічний земляк із Київщини, фронтовик, котрий, подивившись батькову анкету, сказав не лізти ні в організацію комсомольських спілок, ні в активне колгоспне життя. «Ти агроном – от і займайся агрономією рік якось перечекаєш і підеш в армію. А звідти – вже куди схочеш. Пістолет табельний сховай і з собою не носи. Вони тебе вб'ють, якщо захочуть, хоч ти на броньовику будеш їздити».

Батько зненавидів справу агронома так, що далі навчався в будівельному інституті, і працював де завгодно, тільки не в селі. А в Західну Україну так ніколи і не поїхав, хоча був в усіх точках СРСР.

Шановна пані Маріє!

...Якби я писав продовження Вашої повісті «Просили тато-мама», про ту, що втікала з криївки, то я би дописав, що той МҐБешник (котрий ішов за Корнелією і, врешті, на ній оженився), був десь із Київщини чи Дніпропетровщини родом. І його батьки так само навчали його Шевченковим віршам. Вони в той час взагалі могли цитувати Шевченка годинами – навперебій – як ми зараз можемо обговорювати новий фільм. І я би написав, що той молодий офіцер був 1926-1927 року народження, і пам'ятав і перший голод 1932 року, і другий – 1946-1947. Перший – як дитина – з розширеними від страху очима, бо кожен день хтось вмирає. Другий – вже як курсант, що бачив лише спухлих від голоду своїх родичів, але боявся їм допомагати. Боявся і лише молився, щоб це закінчилося. Боявся і ненавидів те, як він виживає, і мріяв, щоб усе коли-небудь, як-небудь закінчилося.

Він ішов за тою дівчиною свідомо. І свідомо взяв її заміж. І не тому, що вона була вродлива, як то описано в книзі. Навіть, якби вона була калікою, з обличчям, побитим віспою, він би це зробив. Бо він спокутував свої гріхи, котрі вчинив сам, чи бачив, що робили його товариші, винищуючи повстанців.

Чи був він до цього в серйозних спецопераціях?

Чи міг пересидіти ці страшні місяці чи роки братовбивчої війни, втікаючи якось від найстрашніших вбивств і депортацій?

Чи мстився за своїх загиблих товаришів, чи просто чекав, коли все скінчиться?

Оті МҐБешники та «стрибки» були моїми земляками, а хтось – моїми родичами.

Українці нищили один одного, бо був такий час, а в душі бриніла, мабуть, одна та ж сама фраза із Шевченка – « Тяжко жить на світі, а хочеться жить, хочеться дивиться, як сонечко сяє, хочеться послухать, як море заграє, як пташка щебече, байрак гомонить, або чорнобрива в гаю заспіває...»

Юродива Даруся ходила берегом Прута чи Черемошу, бо вона отримала «конфетку», а божевільна моя тітка Ярина – берегом Дніпра, бо її чоловік сам ту конфетку Дарусі давав...

Володимир (Григорович) ПАНЧЕНКО,

директор Інституту суспільних досліджень,

12 липня 2010 p., Київ

P.S. (Лист від Марії МАТІОС

Володимиру Г. Панченку)

Я справді дивуюся, що у наш цинічний і прагматичний час люди беруть ручку до рук, пишуть цілі сюжети, витрачають час і гроші на пошту...

Несповідимі путі твої, Господи, в дорозі до людини...

Але, якби я навіть хотіла вигадати подібну історію і те, що відбулося в мені і зі мною на свято Петра і Павла, 12 липня 2010 року, після того, коли я прочитала листа від В. Г. Панченка, я все одно не змогла би «припасувати» всі пазли так, щоб вони збіглися в просторі і часі. Проте я точно знаю, що нічого у цьому світі не відбувається випадково.

Отже, я, Марія Матіос, українська письменниця, автор «Солодкої Дарусі» й ще кількох обговорюваних в Україні і поза її межами книжок подеколи жінка навіть небоязка, поки що не розшукала Володимира Григоровича Панченка і не познайомилася з ним, хоча, можливо, у Києві наші офіси – через дорогу.

* * *

...Коли ми врешті після знайомства з Володимиром Григоровичем нап'ємося кави,

наговоримося не тільки про книжку, а й про все, що пече двох українців, не позбавлених відчуття реальності...

коли я також розкажу йому невигадану історію фельдшерки Дусі (зі справжнім її ім'ям) з новели «Юр'яна і Довгопол», надрукованій у ще одній моїй книзі « про Западну» («Нація»), з якої деякі персонажі «перекочували» в «Солодку Дарусю»,

коли признаюся, якою була нещадною до своїх персонажів майже 20 років тому, у час написання більшої частини «Нації», – визнаю, що була нещадна, бо не заховала за вигаданими прізвищами та іменами справжніх людей, що пережили тойчас,

коли... коли...

Але знаю точно, що, тамуючи тремтіння в голосі й дрож у тілі, на прощання я не втримаюся і таки запитаю Володимира Григоровича Панченка: «А які були прізвища ваших родичів, що «приборкували» «Западну»у 49-ому?».

Моя цікавість буде не жадібна і не мстива. Просто людська – пам'ятлива. Із присмаком і гарячістю сліз од відчаю...

Бо може бути так, що хтось саме із його родичів чи земляків саме 1949 року «організовував колгосп» ім. Кірова у моєму селі Розтоки на Буковині, в якому мої покійні дідусь і бабуся стали першими його засновниками, а моя рідна тітка Гафія – першою дояркою і першою із трьох комсомолок села. Їх туди добровільно записали.

І навіть, коли б трапилося так, що ми із В. Г. Панченком, обоє в унісон, розказуємо одну і ту ж історію, але з різних берегів одної – української – ріки, я знаю, що я обніму його як брата, і навіть, якби трапилося неможливе – і всі ці живі люди справді збіглися б у просторі і часі у моїх Розтоках, нічого в мені не зміниться. І може, ми навіть разом будемо плакати – кожен над своїм, але таким спільним, – бо ми зрозуміли одне одного, ніколи не бачачи і не знаючи одне одного.

Я так би хотіла, щоб усі розуміли одне одного, п рощалиминулі провини і робили усе для того, щоб таке не повторилося.

Це, звичайно, поки що моя фантазія – стосовно моменту нашого неминучого знайомства. Бо ще ніхто так не сказав: може, то мій родич дав Вашій Дарусі цукерку. Хоча не один думав. І це я знаю точно.

Але я також знаю непомильно, що подарую Володимирові Григоровичу отой листочок, який я тримала в руках 10.04.10 на сцені Івано-Франківського драмтеатру ім. І. Франка, після прем'єри вистави-реквієму «Нація». На тому листку дослівно записано таке і казано після вистави мною таке:

«10.04.2010,

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, ДРАМТЕАТР

Сьогодні, 10.04.10, у наших найближчих сусідів-поляків – біда, яку не спроможний осмислити людський розум: одночасна апокаліптична втрата 86 осіб із політичної, духовної та культурної еліти нації.

Подумаймо про цю трагедію і мовчки пом'янімо загиблих у авіакатастрофі під Смоленськом. Таке може спіткати кожного. Тому помовчімо хвилину...

...У «Програмі» спектаклю «Нація», крізь який символом проходить лялька-мотанка, написано:

«Мотанка – стародавня лялька-оберіг. Вважається, що лялька-мотанка є посередником між живими й тими, кого на цьому світі Вже чи Ще немає».

А ще у програмі написано – НА ОСНОВІ РЕАЛЬНИХ ПОДІЙ.

У виставі, як і у книжці, не тільки реальні події, але й реальні люди.

Я хочу розказати про цих реальних людей оскільки час і люди так довго мовчали про їхні діяння, що майже всі вони уже давно відкланялися на всі боки всім іншим – добрим, злим, совісним і несправедливим. Поки хтось думав, розказувати чи мовчати, Господь Бог сказав їм «добрийдень!». Отже,

Прототипи дійових осіб у книзі та у спектаклі «Надія»:

– Юр'яна, Юстина – МАТІОС Гафія Іллівна. Моя бабуся по матері – (17.10.1911 – 16.07.1997),українка, народилася в с. Розтоки Чернівецької обл., освіта – чотири класи румунської школи, засновниця колгоспу ім. Кірова (1949) в с. Розтоки, мати шести дітей (четверо живуть у Розтоках, один – у Москві, один – помер), довголітній голова сільської жіночої громади, похована в Розтоках. 2011року бабусі виповниться 100р.

– Власій Джуряк (чол. Юр'яни)– МАТІОС Власій Юрійович.

Мій дід по матері – (5.02.1906 – 26.03.1991),

українець, народився на хуторі Сірук Чернівецької обл., неграмотний, засновник колгоспу ім. Кірова, бригадир будівельної бригади колгоспу, батько шести дітей, похований у с. Розтоки. 2011р. дідові виповниться 105р. з дня народження і 20р. із дня смерті.

Живих Матіосів (по материній лінії) на 10.04.10. – 71 особа. Найстарша – моя тітка Гафія, 82 p., наймолодша – моя двоюрідна племінниця Анна, їй сьогодні 4 місяці від дня народження. Сьогодні «тривають» у часі 4 покоління цих Матіосів. Вони громадяни 4 держав – України, Російської Федерації, Італії та Греції.

У залі на спектаклі присутні мої батьки та ще 5 осіб із Матіосів, тобто нинішні ТРИ покоління, фамілії.

– фельдшерка Дуся – БУБУЛЬЧУК Євдокія Андріївна(дівоче прізвище невідоме) – (6.04.1920 – 7.04.1989), росіянка, народилася в м. Тюмень, Росія.

Із багатодітної сім'ї (мала 5 сестер: Анна, Віра – жили у Ярославлі, Надія – в Донецьку, Валя – в Тюмені, Дуся – в Розтоках). Учасниця блокади , оборони та прориву Ленінграда. 1944 – учасниця жорстоких боїв на кордоні з Угорщиною. На Буковині – з 1946 р. Її чоловік-буковинець – «стрибок» Олексій Бубульчук 1946 р. – був ліквідований боївкою УПА. Вагітна Дуся врятувалася в дерев'яному туалеті (по-сільському – у виходку), зумівши знадвору закрити защіпку дверей і залізши на «сидіння», тому її ніг «не помітив» ліхтарик «нічних гостей». 30 травня 1947 р. у вдови Дусі Бубульчук народився син Олексій (помер 30.01.78). До останніх днів життя Євдокія Андріївна працювала в сільській амбулаторії. Її дуже любили односельці, бо була співчутливою, хоч і дуже твердою. Сама жодного разу не звернулася по лікарську допомогу. Похована в с. Розтоки. На Благовіщення, три дні тому, виповнилося 21 р. із дня її смерті.

У залі на спектаклі присутня невістка Євдокії Бубульчук – Олена Павлівна, учителька української мови та літератури Розтоцької СШ.

– Дідушенко -підполковник НКВД ДІДУШЕНКО Григорій Мусійович – (21.01.1911 – ?), українець , рідна мова – російська , народився у с. Дмитрівка, Воронезької обл.

Освіта – середня, ФЗУ, Сталінський хімтехнікум. Курсів НКВД і партійно-політичної освіти не мав.

Працював столяром, механіком на заводі ім. Кірова в Макіївці , з 1938 р. – в органах НКВД Орджонікідзе, Краматорська, Ворошиловграда, Красного Лиману, Старобільська (Сталінська обл. ), Саратова, Баку.

На фронтах Великої вітчизняної війни не був.

Дідушенко – ровесник моєї бабусі.

Працював в органах НКҐБ Коломиї, Станіслава (Івано-Франківська) – 1945-1947.

З 1.01.47 – заступник начальника Сторожинецького райвідділу МҐБ,

з 1.09.47 – начальник Вижницького райвідділу МҐБ (Чернівецька обл. ), до якого тоді адміністративно належало с. Розтоки.

Нагороди – бойова зброя за успішно виконану роботу НКҐБ в умовах воєнного часу (1944).

1950 – член бюро і пленуму Вижницького РК КП(б)У Чернівецької обл.

Стягнення – 20.01.44 – 20 діб арешту за безвідповідальність і злочинне ставлення до виконання запитів (у Краматорську).

У Станіславі – 18.01.45 – догана за грубе порушення норм Кримінально-процесуального кодексу. 27.10.50 – 5 діб арешту за пиятику, відсутність належної вимогливості і низькі показники в роботі (у Вижниці).

1952 р. – підполковник НКҐБ.

Всі дані – з особової справи Г. М. Дідушенка.

Оприлюднені вперше сьогодні, 10.04.10, через шість років по тому, як мені з ними (частково) дозволено було ознайомитися.

– Дов(л)гопол (оперуповноважений МҐБ чи МВД у с. Розтоки Чернівецької обл. ) – росіянин. Бабка казала, «фест твердий був маскаль».

Інші дані – в архівах спецслужб.

Попри всі зусилля мені поки що не вдалося добути відомості про людину, яка у смертельний час зуміла залишитися ЛЮДИНОЮ, і завдяки якій мої дідусь і бабуся залишилися живими.