Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Марія Матіос
Вирвані сторінки з автобіографії

Дайджест

«ВИРВАНІ СТОРІНКИ З АВТОБІОГРАФІЇ» —

нерівний, «горбистий», як моє дотеперішнє життя,

як піки гір, де я народилася.

Ви будете зашпортуватися.

В іменах, подіях і датах.

Бо тут є ЖИТТЯ.

Бо ці сторінки писалися в різні часи -

люті часи і часи прекрасні,

писалися під різним настроєм,

у блокнотах, у газетах,

на квитанціях комунальних «платіжок»,

в листах, але найбільше -

пам'яттю і в пам'яті.

Тут багато свого і чужого,

переплетеного з «моїм»

якимсь незбагненним чином.

Але дайджест – лише незначна частинка того,

про що я хотіла би сказати, поки можу говорити.

Решта – у повній версії книги,

на якій сохне друкарська фарба.

Велика частина мого життя – цілковита гойданка,

що злітає-падає під одним девізом:

«Або на палю, або на гак».

Але це ще не автобіографія.

Це кілька вибраних секунд мого життя

і життя інших, які вчили мене,

як ТРЕБАчи як НЕ ТРЕБАжити.

Це – лише кілька сторінок із чернетки,

яка ніколи не буде переписана.

Чернетка, що називається МОЄ ЖИТТЯ,

писана від руки.

Коли власної, коли чужої,

коли сльозою, коли сміхом.

Проте ексклюзивно.

Тому вона неприступна хакерам. Дизайнерам.

Її неможливо відретушувати фотошопом.

Виправити – також.

Хіба – лише доповнити.

«Увесь цей час за мною біжить

безконечно жалісливе

«Марічко, верніться!» —

але так само безконечно

вперто мені не уривається

терпець дотепер бігти босоніж

Планетою Життя, чуючи,

як гарячі зашпори розтинають

голі підошви, проте мені

не спадає на думку

вернутися у світ якийсь

тепліший, м'якший,

не такий колючий

і не такий безжальний...»

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

«Ти знаєш, що Ти – Людина?!»

(Василь СИМОНЕНКО).

«Безличник не має лиця, безвірник не має віри».

(Зі слів моєї бабці Гафії Іллівни МАТІОС на прізвисько Соломон із села Розтоки на Буковині).

  Окрім дзеркала, подеколи я зазираю в паспорт.

Дзеркало не лукаве – правдиве. Воно тільки байдуже констатує реальність, а більш нічого. Ось він: твій блиск або тьмяність очей – зморщечки – «ямочки» – «веснянки» – сивина. Та мало що фіксує безстороннє дзеркало! Воно – як правдива жінка, що завжди каже нелукаву правду чоловікові, якого любить. Можливо, каже подеколи занадто недипломатично, так, ніби бере дефіцитний тепер макогін до рук чи (швидше!) дає лупня в чоло. Але при тому – каже. Правду.

А ось папір і те, що на папері... Документ – то жінка кокетлива. Яка і до правди не підступиться, але й брехню не наважиться озвучити. Хіба лише нагадає, що ти – Живий. Живий, якщо вдивляєшся в ці сторінки – зі своїми безтурботними, наївними чи байдужими очима на фото в 16, 25, після 45-ти. Зі штемпелями про переїзди – реєстрації – розлучення – злучення – дітей – групу крові – приватизацію і т. д. Таке ненавмисне кокетство із посвідченням власної персони має свої переваги: гортаючи «паспортний» життєпис – ти перекидаєш сторінки свого Триваючого Життя. І це чудово! Бо в тебе ще є час.

Є час на добрі слова і добрі справи. Є час на людей. На себе. На опір злу. На молитву. Прокльони. Гріхи і покаяння. Сумнів. Гнів. Любов і ненависть. Спокусу. На все-усіське, що придумано не нами!!!!!!!!! А якщо так – то ще є час на ЖИТТЯ. І це – велике щастя, про яке ми не думаємо. Чи намагаємося не думати.

Як добре, що в людини дві «сповідальні», два духівники, які не мають жодного стосунку до правдивого духовного та, власне, й фізичного життя людини:

1. дзеркало

2. паспорт

Дві дати, внесені в обов'язковий «маркер» – дата народження і дата видачі паспорта (а його за життя можуть видавати -надцять разів), дають неймовірне відчуття Свободи й особистої Безпеки кожному, хто ще Живий.

Бо ти не вибирав ні часу, ні місця свого народження, ти не обирав і не призначав собі батьків. Ти не програмував для себе нічого. Тебе просто хтось із любові, безвиході чи цілком бездумно поселив у цьому світі – тебе хтось Народив, щоб ти міг Жити. Тобто розпоряджатися своїм життям. (Це вже інша справа, як розпорядиться твоїм життям іще одна примхлива пані – Доля. Як відредагують твоє життя Люди. Обставини. Час і т. д.).

Але не об тім зараз мова.

Гортаючи сторінки власного паспорта, розумієш: ось тут, на цьому клаптику паперу, сконцентровано твоє життя. Скупо так – ніби крадено. Скромно так – майже сиротливо. Коли каліграфічно. Інколи – не дуже розбірливо. Проте навіть оці – від руки писані десять-дванадцять слів-фіксаторів – це мітки твого життя.

Як добре, Господи, що Ти позбавив людину найголовнішого знання: знання тієї дати,що з'являється (через риску) – після першої.

Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, – кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала би моя велика землячка О. Кобилянська, думати «про повільну минучість часу».І неминучість усіх нашихі не-наших діяньі не-діянь також, думаю я.

«Вирвані сторінки...» – це ще не вся автобіографія. Вірю, що у мене ще є час для цього. А якщо ні – то моє дотеперішнє життя у двох століттях і двох тисячоліттях уже дало таку мозаїку з подій і їхніх учасників, що доповнити його (при потребі) зможуть колись інші. Але цією книжкою я хочу бодай контурно залишити правдивий профіль епохи, в якій минули мої перші півстоліття. Фіксація часу, консервація епохи у невигаданих іменах, датах і подіях, на мою думку, – найбільш правдиві свідки окремої людини на тлі історії.

«Вирвані сторінки...» – це, якщо хочете, стовідсотково книжка про сучасність. Про час, про себе і про багатьох інших людей у часі. І це моя відповідь усім моїм прихильникам і опонентам, які нетерпеливлять мене одним із численних запитань: ЧОМУ Я НЕ ПИШУ ПРО ТЕПЕРІШНЄ?

О-о-о! Ще як пишу! Хіба що лише не чужою кров'ю, але таки по живому. Бо поки людина живе – вона сучасна. Отже, сучасні її думки і дії, і те, щовона і якробить – також сучасне. Але це вже якою філософією послуговуватися, від якої філософії відштовхуватися – що є сучасним?

Годинник «Константін Вашерон» на руці чи постмодернізм у літературі?

Спустошений світ без Бога чи більш удосконалені технології для вбивства будь-якого життя?

Витравлювання моральних законів чи насадження закону виживання нахабнішого?

Кожен свій час має свою філософію і, як не парадоксально це звучить, одночасно позбавлений філософії. Розумна людина завжди вважає, що час, в якому вона живе, позбавлений будь-якого раціонального тлумачення. Бо, якщо третина чи четвертина людства страждає або гине від голоду, а масний український чорнозем, зарослий бур'яном, дає лише урожай «Майбахів» одному відсоткові вибраних, але не перетруджених роботою і не переобтяжених докорами сумління, то філософія котрого з філософів і з якої епохи може бути застосована до такого сучасного часу? Я вже не торкаюся глобальніших, глибших проблем сучасності. Проте моя внутрішня віра і людська впертість збігаються в одній точці: всі коди сучасного і майбутнього «зашифровані» в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого – ми не є спроможні продукувати продуктивнемайбутнє із теперішнього дня.

Теперішнє – це я і те, що мене турбує, на які алюзії наштовхує, до яких думок чи дій спонукає. Іншого сучасного нема.

15 липня. 2010 р., Україна

«МАРІЧКО, ВЕРНІТЬСЯ!»

«Августонько, ти залишилася, вірною твоїй Батьківщині, вона не розкішна, не чарівна, вона тебе виростила, в її найтихіших самотніх закутках криється те, що ти любиш... ти не можеш її залишити тільки тому, що вона не має гарного обличчя...

Я залишуся цій Батьківщині вірною, вірною до смерті, нехай мене сто разів висміють, що я прилипла, як селянин, до землі. Ну, то я селянин!

А вони вмирають із туги за Батьківщиною».

(Ольга КОБИЛЯНСЬКА в листі до Авґусти КОХАНОВСЬКОЇ).

* * *

– Марічко-о-о-о-о! Верніться-я-я! Марічко-о-о-о!!! – задихаючись від морозу і бігу одночасно, кричить бабця Василина у білий, безконечно непорочний простір гір, укритий товстезним шаром неторканого снігу, на бігу то скидаючи, то закутуючи цвітасту – у ружі – хустку круг голови. Без верхньої одежі, в незмінній вишитій сорочці, у горботці-запасці, серед заметеного снігами хутора, вона скидається на біблійну Рахіль, що розпачливо рятує свою дитину.

– Марічко... верніться, прошу вас, застудитеся, заслабнете, Марічко! Верніться! – відсапуючись від несподіваного «марафону», просить задихана бабця, уже не біжучи – лише ступаючи вузенькою стежкою, між білих кучугур.

Може, бабця навіть плаче – бо раз у раз витирає змокріле обличчя ружевою хусткою.

Але хіба я її чую?! Хіба я знаю, що таке сльози розпачу і любові упереміш?!

...Вовняна зелена сукеночка у великі білі горохи лопотить на мені, як лопотить од вітру вершечок старезного бука неподалік. А я, боса-босіська!!!

скачу, ніби молоденьке козеня, колючою білою стежкою, прокопаною чи то дідом Онуфрієм, чи татом Василем від будинку до незамерзаючого навіть узимку корита, з якого ми беремо воду для їжі, і може, мою чорну голівку й не видно з-поміж тих кучугур. Від хати до корита – добрих півсотні метрів: є де розбігтися. Далеко позад мене вже лише хекає бабця Василина. Але навіщось мені конче – а хоч би що! – потрібно добігти до того корита і зачерпнути руками води!

Гострий сніг впивається шпильками в підошви, сукенка ледь не примерзає до тільця – а я підскакую між чистими стінами снігу, хапаючи жменями сніг до рота – і несказанно тішуся своїй витівці: ага, я від баби утекла, я від діда утекла, хіба що лише не кочуся отим котигорошком, про якого вчора на ніч розказувала мама... а поки на хутір повернеться мама з татом... я, боса, ще встигну поскакати козичкою під розпачливий акомпанемент бабусиного «Марічко, верніться!»... ще встигну нахапати стільки морозу в груди, що його якраз вистачить заробити легеневу хворобу, яка невідступно ітиме за мною багато років жменями фтівазіту, борсуковим салом і білими халатами; хворобу, яка відбере можливість ходити до дитячого садочка, яка ніколи не навчить мене бавитися з ляльками – лише потоваришує мене із самотністю, а згодом сотворить культ співчуття до всіх, кого болить ... Мабуть, тому я так люблю оті прості й щирі чотири рядки мого чудового земляка і правдивого поета Бориса Бунчука:

 
Поезіє!
Журо і віро!
Допоки слово буде жить,
Твоєї істинності міра -
Людино, що тебе болить?!
 

О, але поки це буде... до того я ще встигну назавжди закарбувати очима і пам'яттю чисту серцевину калейдоскопічного безмежжя моєї дідизни і батьківщини – серцевину отого крихітного хутора Сірук, що затиснутий смерековими і буковими піками, як оборонними валами, де в білих привидах снігу тоді тулилося лише чотири хати – Томнюків, Матіосів, Романюків і ще одних Матіосів. А ще я встигну назавжди запам'ятати, як тоді вперше і востаннє в житті татовий ремінь трохи розігрів задубіле на морозі моє сраченя під речитатив найжалісливішої на світі бабусі Василини перед сином (« Не бийте, Василю, малу холєру, вона ще не розуміє, що то може пошкодити...»),і свої намертво стиснуті зуби (аби лише не заплакати!)...

Цей найбільш гострий спогад-видиво з дитинства не потьмарився й досі ні найдивовижнішими дивами і красотами світу, баченими на власні очі, ні найгострішими відчуттями, що вражали моє жіноче серце у час пристрасті чи болю. Бо саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року , з білого хутора Сірук, загубленого між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я – Людина.

Що я робила три роки перед цим, не знаю. Точніше, не пам'ятаю. Мабуть, так само, як і по тому, у пахучій царинці-пасовищі, пила ще паруюче молочко з медом («просто з-під корови», кажуть на Буковині) із білого горнятка в зелену квіточку, яке зберігається тепер у мене в Києві;

мабуть, їла сир зі сметаною із дерев'яної надщербнутої мисочки, яку згодом моя тітка подарувала мені на весілля;

зазирала, певно, під дідові верстати у майстерні, яка була розміщена у заглибленні гори, а вже на «даху» майстерні стояла наша розкішна (як мені здавалося), майже квадратна дерев'яна хата під бляхою;

дивилася, певно, крізь вікно, як посеред білої днини риють схили обсадженого нагідками городу дикі свині зі своїми маленькими чорними дітками...

Щось, я мабуть, робила і до трьох років. Бо все це подеколи зринає перед очима так ясно, так гостро, ніби з учорашнього дня. Але те, що я Людина, я усвідомила саме тієї миті, – біжучи босою не зимовим хутором – Планетою. І на Планеті нас було лише троє: сніг, бабця і я. Мені навіщось – кров із носа! – потрібно було будь-що добігти до незамерзлого корита з питною водою, зачерпнути її дірявими дитячими долонями і фонтанчиками запустити в біле небо.

І увесь цей час за мною біжить безконечно жалісливе бабусине «Марічко, верніться!» – але так само безконечно уперто мені не уривається терпець дотепер бігти босоніж Планетою Життя, чуючи, як гарячі зашпори розтинають голі підошви, проте мені не спадає на думку вернутися у світ якийсь тепліший, м'якший, не такий колючий і не такий безжальний...

Тепер я розумію: саме той біг босоніж снігом не тільки не атрофував мою впертість, але назавжди загартував рецептори болю.

Без того бігу я ніколи б не стала тією, ким я є.

...У школі , коли нам «душу-травмуюче» розказували про подвиг комсомолки Зої Космодем'янської, про підпали нею фашистських складів (чи чого там іще) в одному з підмосковних сіл; про те, як німці-фашисти вели її на страту босоніж снігом, як прилюдно вішали – я так гірко плакала, як плакали раніше чи не всі радянські жінки, уперше дивлячись індійські фільми. Але нам не розповідали, скільки цивільних людей заплатило тоді життям за оте підліткове геройство.

У семирічному віці я плакала і за генералом Карбишевим у партері Чернівецького театру, щосили стискаючи мамину руку... а імітовані холодні води лилися з-під софітів на полоненого радянського генерала – і він крижанів на сцені на моїх очах, аж поки не зробився суцільною білою брилою. Я не знала тоді про існування театральних спецефектів. І мені серце розривалося на дрібні осколки від жалю до людей, що натурально страждали на сцені.

Сила мистецтва? Виховання? Дитячий комплекс? Ні те, ні друге, ні третє. Я не знаю, як це називається у психологів, соціологів та усіх фройдів. По-людськи воно називається співпереживання, співчуття, передане батьківськими генами, – і ніяк інакше воно не називається. І співчуття, як і людське в людині загалом, не залежить ні від часу, ні від ідеологій, ні від людей.

Проте, я добре пам'ятала власні відчуття босих ніг на снігу – і свою затятість, щоби лишень добігти до води, поборюючи вогонь йорданського снігу у підошвах.

Тоді, звичайно, я не розуміла та й не знала (не лише силою віку, але й через жорстокий ідеологічний час) про природу людських страждань воєнних і повоєнних часів, про те, що на моїй землі, отам, просто-таки на моєму хуторі Сірук, земля на той час ще не загоїлася від апокаліптичних бід і кривавого людського болю.

Але гостре відчуття чужого страждання до мене прийшло через книжки, які читала мені мама, через перші театральні враження, коли ми їздили до театру майже за сотню кілометрів до Чернівців, а найбільше – таки через шкільне виховання. Байдуже, що воно було суціль ідеологічним. Проте, саме зі школи я знала значення слів – Вітчизна, патріотизм, рідна земля, самопожертва. То вже зовсім інша справа, які це були приклади – отого патріотизму. А справа номер один – це те, що ці поняття були пов'язані із рідною землею, і що ти у це – Вірив!

Однак, пам'ятаю й інше, коли я на уроці запитала свою першу вчительку, як міг Павлик Морозов виказати свого батька?! Я ще не знала тоді слів донос, ідеологічні міфи, розкуркулювання, репресії, депортації.А питала тому, що нам дуже детально розповідали про «героїзм» Павлика Морозова і таких, як він, – адже піонерська дружина Розтоцької школи мала його ім'я. Школярі у радянський час зобов'язані були знати не тільки хронологію доносів дітей на своїх батьків, але й прізвища членів бюро райкому, обкому і політбюро КПРС. Історію України знати не треба було. Такого предмета у школі не викладали.

...А тепер ось, у полудні віку думаю: який добрий Господь до мене, – бо після всіх перипетій життя Він не атрофував мої рецептори болю і щирі сльози не перетворив на крижини. Бог таки добрий, бо дотепер я плачу від чужого болю так само, як уперше плакала в партері Чернівецького театру, і як далеко не завжди плачу від болю власного.

НЕ ЗАБИРАЙТЕ ЭТУ БОЛЬ

...Женщина лет эдак за пятьдесят истово целует мои руки, не говоря ни слова, – а я невольно смущаюсь: вокруг столько людей!

...При скоплении большого народа мужчина становится передо мной на колено прямо перед книжным прилавком – а мне хочется немедленно поднять его, еще и пригрозить пальчиком, дескать, зачем такая экзальтация? Лучше скажите словами.

Каюсь: мне всегда почему-то неудобно, когда люди так горячо, порой смешно, порой экстравагантно выражают свое восхищение.

...Молоденькая мамаша, обвязана грудными близнецами, проталкивается сквозь очередь за автографом.

А меня в это время сверлит навязчивая мысль: зачем этой улыбающейся на все «32» счастливице моя подпись? Разве тремя-пятью словами скажешь точнее, чем в книге? Я разве становилась бы в очередь за автографом к известному человеку? Другой раз за день в кабинете побывает, как я их именую, «треть людей из телевизора» и «половина совестей нации», а ты и не подумаешь попросить такую невинность – оставить свою роспись на книжке или альбоме.

Но люди бывают такими разными, что иногда и тебя доведут до слез! Особенно на книжных выставках.

Вавилонское скопление народа и порой до изнеможения утомительное многочасовое общение с ним на Львовском Форуме издателей или во время «Медвина» в Киеве дает писателю столько сюжетов для будущих книг и поводов для размышлений, что, после всего, хочется убежать в какую-нибудь пещеру, дабы спрятаться от избытка информации.

Порой болезненной. Порой невыносимой.

Иногда задумываешься: а стоит ли брать на себя столько чужой боли?! Ведь можно свернуться улиткой – и радостно принимать такую приятную каждому творцу похвалу, восторг, восхищение. Но нет! Тебе обязательно надо знать: кто? Откуда? Почему читает твои книги? Что не воспринимает в них? Чего ожидает от тебя?

Зачем тебе это? Наслаждайся успехом и не трать свое сердце на чужую информацию. Но нет! Тебе обязательно быть еще и социологом. Независимым, кстати. Ух! Проклятое твое совковое воспитание! Ведь никто теперь тебя не заставляет быть глашатаем, трибуном или совестью нации. Ты не отчитываешься ни за сюжет, ни за коллизии, ни за акценты ни перед одной институцией.

Тебя самого разрывает боль.

Ты просто украинский писатель.

Просто – да не очень. Тебе обязательно быть трибуном не только качественного, но обязательно совестногослова. А это чревато. Нет-нет... наверное, вы подумали о каких-то «репрессиях». Ничуть! Чревато каждодневным разрывом твоих сердечных сосудов, твоих нервных окончаний, отвечающих за твою же боль.

Ты запросто тоже смогла бы стать клоуномили конферансьев творчестве. И те, и другие обязательны в любой полноценной литературе. И они справедливо востребованы читателем. Это как в моде. Ты ведь тоже носишь модные – сезонные – вещи. Но тяга твоя к классическому стилю почему-то такая же неистребимая, как тяга многолетнего алкоголика к бутылке.

...Женщина отпускает твои руки – и на тебя извергается еще один вулкан человеческой драмы. Оказывается, женщина таким образом благодарит тебя за твою же книгу, которая помогла ей... понять своих родителей и примириться с ними. Женщина родилась в Запорожье. Родительские корни – в Западной Украине. Но родителей в послевоенное время – как свидетелей некоторых обстоятельств,повлекших за собой гибель невинных людей, – вывезли в Запорожскую область. Подальше от ненависти и мести. «Хорошо, что не в Сибирь», – всхлипывает женщина и сквозь слезы продолжает интимный свой рассказ. Ее, как и меня, воспитывала советская школа и коммунистическая идеология, но в ней проснулся интерес: а что же все-таки там было? А о том страшном времени родители молчали пли отбивались казенными, заученными идеологемами. У дочери возникли напряженные отношения с родителями. Она не могла понять, почему ее родители были недовольны советской властью, если вот, она, их дочь, учится, имеет работу, воспитывает детей... Какой такой еще справедливости добиваются ее родители в последние годы?

Она делится своими впечатлениями от одной из моих книг. Горячо благодарит меня. И я чувствую, что мне нужна валерьянка.

...Человек нашел мой телефон и вычитывает меня под «первое число». «Пани Мария, неужели вы не понимаете, что есть люди с особенно тонкой психикой?! Что они могут быть гипнотизированы вашими словами? Ведь они очень убедительны, эти слова! И какая-нибудь несчастная сделает со своим любовником то же, что сделала ваша героиня в «Життя коротке, щоб казати «ні». Вы не чувствуете ответственности за то, что вы пишете?!» – донимает голос из телефонной трубки.

Чувствую, мой дорогой. Но что мне сделать со своимвоспитанием и своими убеждениями?! И рука моя тянется к ящику стола с лекарствами, а другая рука «продуцирует» снова трепанацию боли.

...Крайности? Может быть.

Резюме? Простое.

Наши люди не разучились чувствовать и воспринимать боль посредством слова. Они всё-таки много читают. У них всегда – поверьте мне! – есть спрос на книгу. Именно на украинскую. А в украинских писателей всегда есть предложения – множественные! Хороших, кстати, книг. Но не всегда есть выбор. Ни у тех, ни у других. Но это другая тема.

...Распечатываю почту – и...

Вы догадались, о чем мне написала женщина из Николаевской области? Нет? И не надо. Это приватные истории. Я их не обнародую. Мне легче выдумывать,дабы ни у кого не осталось обиды на меня за рассекреченную тайну. Я не хочу быть Николаем Мельниченко, хотя я никому не давала присяги.

...Писатель – он мазохист. Он истязает себя не только своим опытом. И даже если он юморист – он все равно знает, что каким-то образом, может, самым невероятным, рассказанная им история «срикошетит» в чьей-нибудь читательской судьбе. Что уж говорить о тех, кто «истязает» народ драмами, психологическими триллерами?

Но даже если мне – за причиненный вред человеческой психике, за читательскую горечь или проклятия – гореть в огне, Боже, не отбирай у меня эту боль слова.

Божечка, ведь эта ты диктуешь мне эти страшные, но справедливые слова страданий, радости, печали, но, в конечном счете, – все-таки слова прозрения?!

Газета «24ua»,

28 березня 2007 р.