Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

ТА НЕ ОДНАКОВО MEHІ...
Чи знайдеться, в Україні той, хто дасть «у пику» нахабам?!
(Надруковано у пресі кілька разів («День», «Літературна Україна») у різні роки – а тема залишається актуальною)

1

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

«Все обнулилося», – сказав 2010 року Леонід Кучма, а я захотіла йому заперечити. Все – та не все! «Підкопи» під Шевченка «не обнулилися»!

Може, повторите, Леоніде Даниловичу, свою знамениту фразу про «дати в пику» тому, хто «гавкає» на національного Генія?!

Не цікавлюся подробицями життя-буття відомих людей.

Не маю звички читати «форуми» Інтернет-видань: знаю, як багато оплачуваних «професіоналів» із ранку до ночі «форумлять» потрібних людей і потрібну тему в потрібному руслі.

Але оце ось недавно довелося посидіти у «світовій павутині» й погортати кілька друкованих видань дуже цілеспрямовано: мене цікавила одна інформація про наших предтеч. Про Івана Яковича, Тараса Григоровича і Ларису Петрівну.

...а опісля тривалого шарудіння газетним папером, а також перегорнутими web-сайтами, попри всю свою нелюбов до старих текстів я таки витягую на світ Божий власну статтю мало не семирічної давності.

Після прочитання деяких легальних та анонімних одкровень в інтерпретації сучасних «знавців» хвороб, лямурів, амурів та іншої дурні, яка стосувалася імен трьох великих українців, я подумала: зміст моєї давньої статті не втратив актуальності й сьогодні.

Дарма, що потуги таких трансляторів вигадок, пліток та фантазій схожі на «підкопи кротів біля підніжжя Ельбрусу», як казав би щодо цього Павло Архипович Загребельний.

Однак, як висловлювався відомий кіногерой «за державу обидно».

2

...ПАМ'ЯТАЄТЕ, НА ОДНІЙ ІЗ ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЙ хтось із журналістів поцікавився у тодішнього глави держави (Л. Д. Кучми.– М. М.),що він думає про одну київську газетку, яка помістила чергове гавкання з підворіття на Тараса Шевченка, яке, дивним чином, збігалося якраз із роковинами перепоховання Кобзаря, а також Міжнародним Шевченківським святом «В сім'ї вольній, новій»? І наш тодішній Президент своєю емоційною відповіддю дав під самий дих, думаю, не лише мені. Бо так, як висловився перший чоловік держави, направду висловлюються лише справжні – круті норовом – чоловіки. Президент сказав, що в нашій країні знайдеться хтось, хто дасть за таке « в пику»,і, мовляв, він би сам зробив це із задоволенням. Очевидно, йшлося про «пики» власників газети, які, окрім української депутатської недоторканності, мають послідовно стійкий імунітет до всього, що носить ознаки національного.

...А-а-ах, як жаль, що я своєчасно так і не поцікавилася у Президента, чи доповідали йому відповідні служби про того сміливця, який, отримавши високу прихильність, таки відважився виконати незвичне прохання-сподівання-наказ самого Глави держави, не боячись після цього потрапити до суду...

А тепер і питати нікого.

У теперішньої влади інші пріоритети биття «у пику».

Вони геніїв не стосуються. Хоча чому не стосуються? Ось Лариса Скорик хоче «змести» з лиця землі музей Шевченка на Чернечій горі, щоб не лишити українського сліду не лише від Шевченка, але й від Кричевського. Мовляв, тодішня архітектура і розпис музею Василем Кричевським (1934 року!) в умовах сталінського терору не були такими натхненно-модерними, як 2010 року хотілося би пані Скорик.

А ви, перепрошую, шановна, коли останніх двадцять років мали реальну загрозу життю (переслідування, тиск, «меч» можливого арешту і т. д.?! Лиш не розказуйте мені казок про поганих помаранчевих «переслідувачів» – що погані – то погані: переслідуваних вони нагороджували, а не відпроваджували на Різницьку). Отож, якщо хочете модерного Шевченка в Каневі (!!!), зробіть, як зробили пам'ятник Генріху Гайне у Дюссельдорфі (ви так любите посилатися на модерне мистецтво!): розчленуйте Шевченка на Чернечій горі – щоб було видно ваш інтелектуальний і людський модерн. Адже, судячи з того, що в Україні з'являється з-під пер, наповнених «бузиновим» чорнилом, Шевченко для вас – уже давно розчленований на кавалки, як Гайне у Дюссельдорфі. Біда лише, що «это две большие разницы» – мистецький менталітет німців, і мистецький менталітет українців, помножений на українську ментальність (лише не приписуйте мені народництво – я і про Архипенка знаю, і про Курилика, і Вархола знаю також, як і про багатьох інших модерністів – неукраїнців).

3

...ДЛЯ МЕНЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ нерозгаданою загадкою цікавість нашого пишучого брата до «зворотної медалі» життя геніїв: тих, хто спричинив нові витоки людської думки чи духу, хто робив прориви в царині науки та культури, давши людству готові матеріальні чи філософські плоди-формули, якими людство (коли вдячне, коли не зовсім) послуговується впродовж не років – століть.

У перманентно повторюваній цікавості до повсякденного життя геніїв, яка особливо гостро проявляється в часи суспільної смути, невизначеності й бродіння, є щось і справді хворобливе, психопатичне. Психологи стверджують, що така надувага до не -творчого життя великих, неординарних людей однозначно вказує на певні особисті проблеми дослідників, скільки б не посилалися такі «сміливці» на досвід начебто «просунутих» у цьому питанні європ і америк. Мовляв, чому б і нам не перебрати спідню білизну великих, коли там, за горбом, – уже все перебрано?

Перебрано – то перебрано, але...

Але ні одна Європа, ні Америка, ні Зімбабве не можуть бути нам указом чи прикладом там де йдеться про наші національні інтереси. І якщо хтось живе з переконанням, що наші великі попередники – це не наші національні інтереси то хай собі живе на здоров'я. Але хай при цьому не вчить мене і таких, як я, сприймати приватне життя предтеч « крізь дірку у задній стінці нужника», як сказав би Юрій Михайлович Мушкетик.

Чи не тоді суспільству нав'язують думку мало не про шкідливість «наближення» до надвисокої температури національних колосів, чия творчість із часом (та що там із часом – із кожним днем!) стає актуальною і затребуванішою, ніж за життя геніїв?!

4

ОДНЕ ДУЖЕ ШАНОВАНЕ МНОЮ ВИДАННЯ захиталося в моїх очах водномить, коли устами юного початківця в науці на повному «серйозі» (тобто без коментарів) забило у дзвони щодо того, що, бачте, вивчення Т.Шевченка у школі через надмір насильства, крові й жорстокості у його творах може негативно (агресивно) вплинути на дитячу психіку. «Кафка, Достоєвський, Шевченко – це літературний екстрім. Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько? – відповідь залишаємо випадковості» – стверджує юними устами дослідниця.

І я після цього розумію, що українське міністерство освіти вже стоїть перед вибором, що йому закладати в навчальні плани: «Владімірский централ», що цілодобово звучить в українському ефірі, життєпис Термінатора – провідника мало не національної ідеї, чи поки що залишити «І мертвим, і живим...».

...Я також читала у школі і «Преступление и наказание», і «Войну и мир», і ще багато чого такого, що здоганяло переважно лише мої підліткові емоції. Але прийшов час – і я прочитала ці тексти вглиб. Я відчула таку потребу. Інтелектуальну. Душевну. Назвіть як завгодно. Для мене такий час надійшов далеко після десятирічки.

Немає нічого дивного, коли у післяшкільний час у якоїсь частини людей більше ніколи не виникає бажання шукати смисл життя, розуміння світу чи формувати свої національні почування за допомогою книжок геніїв. Зокрема й книжок Шевченка. Але, якщо у людини все о'кей із психікою, то вона бодай на рівні елементарних шкільних знань матиме уявлення про той-таки проклятий смисл життя не лише через призму героїв Донцової чи Абдулаєва. Чи, бодай, знатиме, що в історії її країни, чи країни чужої, є літературні екстріми, з якихось причин не зовсім доступні чи нецікаві її інтелекту. Але ці «екстріми» є. І вони мають конкретні імена.

Цього достатньо, щоб особа відчувала, що душа її таки «з дерева злізла». У цьому, на мій погляд, – одне із завдань школи в гуманітарній сфері.

У чому я цілком погоджуюся з бунтаркою проти шкільного вивчення творчості Шевченка – то це з вульгаризаторським, совково-ідеологічним, пафосним її трактуванням.

І не тільки у школі.

Що звульгаризовано – то правда.

Що отим несмачним, десятиріччями втовкмачуваним штампом « письменник-демократ, революціонер чи богоборець» відбито бажання відкрити всі, повторюю, всі брами текстів наших класиків – то також правда. Але правда і те, що практика не знає випадків, щоб Раскольніков Достоєвського так руйнівно уплинув на несформовану душу школяра-старшокласника, що він узяв до рук сокиру до кривдника своєї родини. Іще ані одна школярка не скочила під колеса потягу лише під враженням «Анни Карєніної», і жоден національно стурбований громадянин не « заходився вже будить» Україну, мотивуючи це винятково порадою генія.

Так що, думаю, питання про пощаду дитячої психіки «ненавантаженням» її «літературним екстрімом» типу Шевченка і Ко, відпадає само собою.

ГЕНІЙ – НА ТЕ ВІН ГЕНІЙ, що його творчість багатопластова, позавікова і позачасова. Здається, це зрозуміло як Божий день.

І все ж... як хочеться хоча б «укусити» генія, опустити його до себе, якщо для більшого не вистачає снаги. І в цьому ми якось дуже вигідно біжимо попереду всіх.

Світлої пам'яті професор Джеймс Мейс із властивою мудрій людині делікатністю і толерантністю свого часу вгамовував доморощених «сікачів» національних авторитетів, рекомендуючи не толочити великих тільки через те, що не всі вони гнили по тюрмах і не стояли попереду барикад у ближчі до нас часи. Бо тоді виникає закономірне питання: а судді хто?

Чим відрізняється добродій X., якому забаглося оприлюднити власну версію історії хвороби та всіх діагнозів бідного Тараса Григоровича, від нишпорок таємної поліції Бенкендорфа, які під час обшуків відбирали Шевченкові альбоми, де, на їхню думку, «на деяких малюнках зображені неблагопристойні сцени»? Допускаю, що царські тайняки були малокультурними і неосвіченими, через те не мали найменшого уявлення про скульптури Давньої Греції чи картини епохи Відродження. (Але також знаю, що царські «тайняки» мали незрівняно вищу освіченість, ніж «тайняки» останнього п'ятиріччя України. З дипломами у них бодай було все о'кей!).

Але яким же печерним невігласом видається отой «сміливець», який сьогодні мало не плеще в долоні від думки, що, бачте, в добу Інтернету він виявився збирачем і відкривачем страшного «компромату» на «вашого» пророка і генія Тараса Шевченка через оті фривольні ескізи. А вони, між іншим, на думку фахівців, могли б конкурувати з роботами визначних художників.

Інший сучасний «лікар» від українських письменників пішов іще далі: він став транслятором ексклюзивних сповідей іншого ескулапа – почилого в Бозі старого Бланка, Лєнінового діда, – який реінкарнувався саме для того, щоб сповістити про «срамотну» хворобу Кобзаря охочим нащадкам.

Іноді такі дослідники мені нагадують бомжів (безхатченків?!), що вишукують берегами й урвищами порожні пляшки, які ще пахнуть дорогими напоями.

Бо й справді. Придумати, що Шевченко відбував солдатчину мало не за те, що малював «фривольні ескізи» – для цього, як мовиться, треба не одну пляшку випити чи отримати соціальне спецзавдання від спонсора, голова якого обернута від України, як від хвороби Бехтєрєва.

Про Бланка тут якось і говорити ліньки.

6

СКАЖІТЬ МЕНІ, ЛЮДИ ДОБРІ І НЕДОБРІ ТАКОЖ: чи багато важить для історії питання, скільки алкоголю поглинув геній за життя, скількох жінок перемацав чи скількох позашлюбних дітей залишив по світу?!

На жаль, а, швидше, таки на щастя, геній на те і геній, що все у нього не так, як у середньостатистичної людини. Бо геній – це прорив, заперечення, бунт, руйнація канонів. І не лише в царині творчості.

Так, за багато років ідеологічного трактування творчості як служниці і специфічного доважку до тоталітарної системи, нас навчили так залаковувати, а точніше – паскудити багатьох великих якимись неправдоподібними, фантомними їхніми життєписами, що іншим разом видається, ніби ми мали намір вносити національних геніїв до сонму святих.

Але навіть частина святих – це колишні грішники з печаттю покаяння в серці.

Звичайно, коли на такі – залаковані свого часу – образи духовних провідників нашої (таки винятково нашої, української, нації) останніми роками ллються помиї, ба, навіть каналізаційні фекалії без належного тлумачення і коментарів, то середньостатистична людина, не посвячена в тонкощі психології творчості й законів генетики великих, може отримати своєрідний шок через невідповідність образу усталеного й образу, скинутого з п'єдесталу. Адже людський світогляд – штука консервативна.

Зрозуміло, що саме на це – на руйнацію національних велетів у національній свідомості – розраховані ідеологічні (таки ідеологічні, панове), атаки «духовних» диверсантів сучасності. Якщо нагнітати думку, що геній А. – звичайна, така, як мільйони інших, людина, а не національна пасіонарія – то згодом стає дуже зручно вибивати фундамент з-під цього генія. Адже приходять нові покоління, менше перейняті національними почуваннями чи жадобою знань про попередників, від яких їх відділяють уже сторіччя.

І коли мало не щодня «опускати» авторитети нижче плінтуса... так можна дійти до того, що символом нації стане сила м'язів, а не сила Духу. А на м'язи завжди знаходяться сильніші м'язи. Ось із духом – не густо.

Тому-то багато хто свідомо хоче дати стусана, а частіше-таки копняка Силі Духу з національної культури. Муляє, бачите.

Ніщо не вносить так смуту в часи смути, як методично сіяні зерна снобізму, цинізму, дилетантського розвінчування першооснов – ментальних, духовних, культурних, громадянських.

Отоді випливають на світ Божий трактати про звичайність звичайних людей, які, нібито, дивним чином стали світочами народів і націй. Тоді плодяться якісь хворобливі дошукування, хто скільки їв чи ходив до клозету, як лихословив і т. д. Воно, може, б і нічого, коли би без жовчі та яскраво вираженого психозу. Коли б не на рівні непристойного анекдоту, який має на меті стати істиною.

Спробами роз'їдання національної душі -ось чим є масові потуги нібито наукового патякання про приватні, наголошую, приватні проблеми Великих Людей.

Але запитую вдруге: чи для історії культури має бодай найменше значення те, що Наталі Гончарова у Пушкіна була 139-ою, а може, й 245-ою, якщо вони обліковувались генієм? І що впродовж уже третього сторіччя важить більше: «Я помню чудное мгновенье»,чи ті образливі, принизливі для прототипу «чудного мгновения» Анни Керн – пізніші її характеристики в листі Пушкіна до одного із своїх друзів?!

Для мене більше промовляє інше: Пушкінське «Дрожи, Кавказ» на тлі Шевченкового « Борітеся-поборете».

Може, саме оце «борітеся» так муляє новітнім переписувачам життєпису генія? Але, коли ви вже так, панове, відвернули свою інтелектуальну голову у бік «просунутої» Європи чи Америки, то слід згадати оте «борітеся-поборете», кинуте кілька років тому в обличчя всього українського суспільства устами тодішнього американського президента. Кинуте – та почуте тільки наполовину.

7

...ПОДУМКИ ВИБУДОВУЮ ЛАНЦЮГ дивацтв, комплексів, трагедій і драм світових геніїв – і, диво-дивне: не знаходжу такого агресивного, непристойного поривання будь-якою ціною скинути їх із малих чи великих п'єдесталів національних культур, як це свербить новітнім вундеркіндам з українських теренів.

Поблажливість – так, іронія – скільки завгодно, але ж не намагання викинути на смітник історії, не топтання чоботами і не підле підмінювання фактів чи виривання з контексту часу, подій, ситуацій.

Мій буковинський земляк, німецькомовний єврей Пауль Целан під час чергового нападу гострої шизофренії кинувся в Сену – і тим самим запечатав свій земний шлях. Але ні євреї, ані німці, ні французи не додумалися назвати це збоченством чи ще якось інакше, щоб тільки применшити чи принизити особистість поета. Лиш незмінно трагічно пливе над світом складна і страшна Целанова « Фуга смерті», відтворюючи атмосферу нацистських гетто в часи Другої світової війни. Та ще австрійці сприяли встановленню пам'ятника поетові на його прабатьківщині – на Буковині.

Між Румунією та Україною доходило мало не до міжнародного конфлікту за будинок Арона Пумнула - вчителя румунського генія Мігая Емінеску в Чернівцях. Життя Емінеску було сповнене усяких випробувань, аж до божевілля, але якось нікому не спадає на думку саме через це ставити під сумнів велич автора безсмертного «Лучаферула».

Ну, сидів собі свого часу Ґоґен на Таїті, зваблюючи і розбещуючи малолітніх таїтянок, – і що людству з того? А ось розкоші його фарб здатні звести з ума не одну розумну голову, тому й непомірно високу ціну мають його картини й по сьогодні, і щось я не знаходила джерел, які б указували на зародження сумнівів щодо геніальних творів художника лише через невигідний, на чиюсь думку, штрих у Ґоґеновій біографії.

Вам переповісти драми Ґойї, Ґійома чи Верлена? Згадати про Достоєвського? Мопассана? Байрона? Бетховена , вродженого від туберкульозної матері й сифілісного батька? Чи розповісти про перебіг конфлікту автора «До Елізи» з великим своїм учителем – Ґайдном?

І що з того?

Чи мені особисто не однаково – що Петро Ілліч Чайковський був нетрадиційної (чи якої там?) сексуальної орієнтації, і чи він сам випив отруту, чи йому вкоротили життя у прямому розумінні слова його, можливо, і справді високоморальні родичі й організатори суду честі? Однаково, бо кожен нормальний щораз умирає і відроджується під музику до «Лебединого озера». Та й не тільки...

Хіба для сприйняття поезії Бориса Пастернака має принципове значення кількість абортів, зроблених від нього Ольгою Івінською, про що вона детально розповіла у спогадах, чи, може, важливіше, скільки разів вона сиділа у сталінських таборах саме через свій зв'язок із опальним поетом?

Приписуваний чи справжній інцест Марини Цвєтаєвої із власним сином і ОГПушна біографія її чоловіка Ефрона тільки поглиблюють її власну драму як людини, але не становлять цікавості для того, хто хоче просто читати справжню поезію, а не бабратися у перипетіях життя її автора.

Але безпосередня участь знаменитого Сікейроса в енкаведистській організації убивства Троцького, – погодьтеся, де дещо інше, аніж «французькі хвороби» Єсєніна , причина божевілля Вацлава Ніжинського , чи історія хвороби Нурієва.

Я не хочу знати, з яких причин Соломія Крушельницька не залишила для нащадків своєї крові й плоті, бо це її особиста проблема, але я знаю, що перед російським самодержцем вона співала рідною мовою. Як і знаю те, що радянська влада «гальманула» Крушельницьку під час вакацій у своєї родини в ненажерливі «червоні» обійми назавжди, не давши навіть можливості завершити приватні справи в Італії, громадянкою якої була неперевершена Мія.

І навіть коли б Ольга Кобилянська тричі була лесбіянкою (Володимире Вознюче, тільки не бий у пику надто боляче її кривдникам!), це не має жодного значення для історії, оскільки її – вже тоді європейське – письмо дає нам змогу пізнавати людину в своєму часі з такою переконливістю, що я міняю бібліотеки сучасної психологічної літератури за її одну «Природу» чи «Землю».

Що мені з того, яка драма продиктувала Лесі Українці всі оті «хтосічки» в листах до своєї літературної посестри, коли я сьогодні, через сто років, читаю Лесині листи до своїх сучасників – і хапаюся за голову від їхньої прозірливості?! Бо її визначення влади і митця сьогодні звучать дошкульніше, аніж сто років тому.

Сентенція, сказана не мною, що ніхто, навіть видатні політики, ніколи не випереджали поетів і мислителів, і в цьому випадку справджується з неймовірною точністю.

8

ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

Ясна річ: усі оці дивацтва, чи знаки судьби, чи карма, чи просто не-се-ред-ньо-ста-тис-тич-на поведінка геніїв чи видатних людей певним чином відбивалися на тих, хто на той час перебував у полі їхньої орбіти: родичів, знайомих, друзів, колег. І звичайно, ж у людей виникали емоційні реакції на них – несхвалення, осуд, образи, заздрість, інтриги.

Ці – певним чином зафіксовані – реакції з відстані часу, без певних пояснень, розкодувань можуть нам видатися доконечними і безсумнівними. Адже ці реакції проступали переважно в листах, писаних по гарячих, а, отже, суперемоційних слідах.

Так. Для людей, що свого часу оточували геніїв, очевидно, мало значення все: хто до кого ходив, що сказав у пориві настрою, чи як і з ким привітався. Але для історії усе, що поза творчістюгенія, – це майже нічого, якщо не йдеться про життєписи черниць і ченців.

І ось іноді напівсерйозно-напівжартома я думаю: може, для сучасних великих людей (але правдиво великих, а не роздутих грошима з власної кишені чи кишені спонсорів) краще, що вони, здебільше, тепер не листуються між собою, а послуговуються телефоном чи електронними скриньками, або ж воліють мовчки і в самотині, не меншій від чернецтва, совісно робити те, що їм диктує Бог?! Залишиться ж бо тільки зроблене ними. І більше нічого. І на цьому тлі потьмяніють плітки чи напівправда.

9

ДЛЯ МАЛОВДУМЛИВОГО важко зрозуміти, а може, й погодитися: те, що роблять вибрані Богом люди, – це не складання іспитів в інститут благородних дівиць чи матеріал для написання ікони.

І Шевченко, і Франко, і Леся творили не задля того, щоби бути канонізованими за церковними канонами. Вони були живими людьми зі своїми живими пристрастями. І кожен із них карався, але не каявся не через те, що малював (з точки зору таємного управління царської жандармерії) фривольні малюнки, чи мав гріхи перед родичами Ольги Рошкевич, чи – як Леся Українка – мала проблеми з власною родиною через тривалий громадянський шлюб із молодшим за нею Кльонею Квіткою.

Зрештою, ніхто ж бо сьогодні не змушує благоговіти чи молитися ні на кого. Хоча би й на того ж таки Шевченка. Це різні речі – мати спущений зверху план «мочіння» опозиції, і мати бодай би царя в голові, якщо не національну свідомість, сформовану в людині не обов'язково за вказівкою Кобзаря, але бодай би за вказівником землі, громадянином якої ти є.

Але, з іншого боку, подивімося, як збігаються смаки і національні, а швидше, антинаціональні почування тих, хто впродовж безпрецедентно демократичних часів безкарно нокаутує національного пророка, і тих, хто надає «зелене» світло під такі псевдоправдиві опуси.

Очевидно, ж невипадково устами цих господарів в Україні час до часу запускають думку як не про необхідність прийняття закону про подвійне громадянство, то про дві державні мови.

А представники легальної влади в Україні на такі випади, як мовчали, так і дотепер мовчать. Номер місця у партійному виборчому списку – штука важливіша, ніж реакція на чергову гидоту про когось, із чиїм іменем асоціюється (таки асоціюється!) нація. Бо не їхні це національні інтереси – висловити свою – однозначну! – позицію неприйняття відьомських ігрищ на могилах великих попередників. Національних, уточнюю.

10

...Ніхто з нашого та й не тільки нашого громадянства, шановні «розпинані» і «спихані» Кобзаря з національного п'єдесталу, не палив і не зносив до бібліотек чи в книгарні Шевченкові книжки через надмір жорстокої правди (а не жорстокості) в них.

Зате історія знає, як Кнуту Гамсуну читачі повертали його книжки за співробітництво з нацистами.

Ні один суперпатріот ніде в Україні та й ніде інде не звалює Шевченкових погрудь через те, що, бачите, Шевченко прихиляв свою голову до жіночих грудей, можливо, частіше, ніж ті, що справді боготворять його. Бо шпіцрутени влади на його тілі й третина років, «роздарована» тюрмам, як сказав світлої пам'яті поет Петро Скунць , промовляють, очевидно, чіткіше, аніж плітки, домисли чи миттєві образи сторічної давності.

Чого гріха таїти: найбільшими заздрісниками і «шкідниками» знаменитих чомусь завжди виявляються миршавенькі землячки...

І може, вперше мені жаль, що ми маємо державу такої, що аж свавільної демократії,коли нікого ніхто у солдатчину не відсилає і навіть не дає «у пику». Навіть писарям із телеграфним почерком письма, письма, отруєного жлобством і цинізмом до держави, яка у своїй демократії розперезалася так, що дозволяє себе ненавидіти з усіх інформаційних рупорів.

Що вже свобода слова – то аж по саме нікуди, не те що для моніторингового комітету і особисто Ханни Северінсен.

...А начитаним, із знаннями іноземних мов, чужими паспортами в кишенях шановним добродіям хочеться порадити: лишіться того ровера (велосипеда), як сказали би у Львові. Облиште Шевченка у спокої. Ні захисту, ні возвеличення, ні розвінчування він не потребує, а ви заживаєте собі слави загумінкових, маргінальних людей, навіть коли ви шнуруєте бродвеями. Та й державні мужі на цьому тлі виглядають якимись, (пардон!) недоношеними, якщо не можуть навіть писнути на захист тих, під чиїми портретами клянуться і начебто будують Україну.

А кому вже так кортить позмагатися з Шевченком чи змодернізувати так свою творчість, щоб про неї заговорив світ, то для першого разу своєю рукою напишіть вісім рядків чи бодай абзац власного тексту, від якого би здригнулася бодай одна людська душа. Навіть, якщо це станеться після того, як на вас знайдеться якийсь Панько Куліш і підправить вас вправною редакторською рукою.

А тоді роззирайте під мікроскопами геніїв.

Але не драми їхнього життя. Хоча... їм від того однаково.

Та не однаково мені.

І не однаково ще дуже і дуже багатьом людям в Україні.