Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

КАЖІТЬ МЕНІ, ЯК БУДЕМО ЖИТИ ДАЛІ?!

«Яке ж ти право маєш говорити від імені народу, коли не знаєш чим той народ вечеряє, і з якими думами прокидається вранці?»

(Ірина ВІЛЬДЕ, «Окрушини»).

– А ви, вуйку, брали би'сте землю, якби тепер давали? – запитала я модного чолов'ягу, що показував мені дорогу до баби Дригібчихи.

– Я?! Якби май молодший, то брав би, а діти мої – вже ні. Маю п'ятеро синів, а ні один порядку від землі не знає... Щасливо вам гостити, дочко, – прочинив ворота на подвір'я.

...Ось вона переді мною – колишня веренчанська багатійка, що мала аж п'ять гектарів землі. На сьогоднішні мірки – це, певна річ, куркулька, п'ять полів і кожне, як людина, – з найменням: Соложата, Валянка, коло Бульбони, на Бомбелевій скалі.

– Йой! Багачка! – сплескує в долоні, сімома десятками років укрита, Марія Тодорівна Дригібко. – Колись п'ять гектарів – це якраз до норми, щоби не голодно жити. А тепер, що то є? Та ж було усього насипом у державі. А де то си діло? І хто це вигадав таке? Що це си зробило? Якби я могла туди піти, ади, чуєте по радії верховна сесія говорить, то я би си запитала: «Люди добрі! Ви маєте совість чи ні? Та же подивіться на цю дрантиву бабу, що вже панчіх не має. Устидно мені було би піти на друге село чи десь переночувати у когось. Два дні ходила до магазину за панчохами. Та й що?... То кажіть мені, як будемо жити далі, га?!»

Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон – так і написала.

– Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так – беріть, а далі – мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене як дружив, то дав землі орної, дав кавалок за сіно, дав посаженого, щоби мала що зібрати, а на другий рік уже із своїм Василем могли си обертати і йти вперед. То на тих полях у нас була і пшеничка, і жито, і ячмінь, горох, кукурудзки, фасульки, гарбузики. Мали ми пару коней, четверо-п'ятеро овечок, І самі двоє робили. Тяжко робили, але ж молоді, моцні, то нам весело було. Я мала порядок на все, знала: весна – повипераю все святошне, рублем потачаю, наскладаю, бо зараз сапання си утворює, то май буде роботи, а там друге сапання, а там вже барабульки, кукурудзи підгорнути. Буряк висапаю. Чекаю жнив. Що собі – то собі лишимо, а решту до держави. Лиш для себе ніхто не робив. А держава мала де що купити. Ненько аж до Кіцманя лишки хліба возив на заготовку, але там як було тано (дешево.– М. М.), то вертає назад і чекає, поки держава не купить дорожче... Це, дочко, за Румунії було.

А в сорок третім році чоловіка до румунської армії забрали. Я з двома діточками лишилася. То мій Василь через 15 років вернувся. Ще с'ми одинадцять літ були разом, та й забрала нагла смерть Василя. Так що я си не нажила, лиш си накарала. Але дякувати Богу і за це.

А вже як колгосп прийшов, то усе позабирали, усе почистили, порозтягували. А куда? Казали, до колгоспу. Та якби то так... А хто? Та ті, що робити не хотіли, ті, що сиділи на присьбах, коли я лиш від сапання йшла.

А як здача була? Людей вивозили. Я сама си бояла. Казав мій ненько покійний: «Як стук до дверей, то ти у заднє вікно тікай». Бо знаєш, що не виконаєш. А виконаєш – то ще йдуть брати і йдуть, і йдуть. Я у піч сховала десять кіль жита – і то забрали.

Поки чоловіка з Румунії не було, то я в колгоспі і дояркою, і на строїтельстві робила. А що мала? Дві кілі [10]10
  Кіла (діал. ) – кілограм.


[Закрыть]пшенички дали. Розумієте? Дві кілі! Це якраз, щоби до Різдва стало. І жита щось за 15 кіль. А чоловік як вернувся, то ми хустку продали – вугля справили, поросятко купили. Чоловік у мене був дбайний. І діти мої шпаровиті. Син та й донька. Не прокурять, не проп'ють. Ну, хіба десь так трохи... Але слухайте, ми зараз також можемо випити по порції обидві. То таке.

Син у мене – Василь, також – у Чернівцях заводі робить. Але землі хотів би. Ой, так би робив коло землі! Каже: «Мамо, я плуг зроблю». А до чого, як нема де розвернутися?

А тепер... Що тепер? Питаєте, ци добре у колгоспі робля? Не знаю, як у другому, а у нашому селі недобре. Слухайте, як то так? Зерно пропадає на землі. А-ну дивіться, я туто перед вами фасульки на столі перебираю, кожну, аби не впала, бо це моє. А в колгоспі, у полі? Пошкрябали, пошкрябали – та й пішли... Отак ґаздують! Що робля багато – то так. Але що з того?

(Запис зроблено 1991 року,

в селі Веренчанка Заставнівського району

від Марії Тодорівни Дригібко).

«НЕЛЮБА ТИ МЕНІ?..»

«Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено од його імені, він, напевно, підняв би клопотання про заміну свого прізвища».

(З «Окрушин» Ірини ВІЛЬДЕ, батьківщина якої – село Веренчанка Заставнівського району).

А може, лише отут, у Лужанах Кіцманського району на Буковині, могла вродитися всесвітньо знана пісня:

 
«Чом, чом, чом, земле моя,
Так люба ти мені,
Так люба ти мені?..»
 

Прикордонна земля, якої тут надзвичайно мало, – масна і солодка. На межах держав будь-яка земля стає об'єктом конфліктів, бойовиськ. Вона завжди належить усім відразу, що її оточують. На ній завжди є автохтони і зайди.

Але на ній завжди є люди, яким земля таки належить.

Вона тут люба. Бо її обмаль. Нею хочуть володіти всі, хто вміє з нею говорити сапою, рискалем, плугом, трактором, сівалкою, комбайном.

Я не буду давати рецептів. Я їх не знаю. Люди знають.

Лиш Бога ради, владо! Товариші! Панове! Депутати! Демократи! Ті, хто на коні й під конем!

Не робіть зла цим чоренним від роботи буковинцям.

Не розганяйте їх скопом із колгоспів, як скопом туди заганяли. Землі таки у нас мало. Навіть, коли всю роздати, не більше 25 соток кожному вистачить. Але ці люди хочуть роботи. Думайте, голови, як їм дати роботу.

За нами так багато чорного і злого, що й не знаю, коли та чорнота зійде... Я не хочу, щоб хтось, колись потім гортав, як я, архівні документи (якщо до них буде доступ) і сивів із розпуки і відчаю: за що така доля?! І доки?!

Нам хотіли зробити землю нелюбою.

Не вдалося. Отже, надійшла пора її леліяти?

Любімо землю, поки вона ще любить нас...

Якщо ще любить.

(Дякую за допомогу у пошуку обласної преси за 90-ті роки минулого століття

Марії НИКИРСІ,

доцентові Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича

Дмитрові МІГУЦІ

та прес-секретареві Чернівецького міського голови Миколи ФЕДОРУКА

Ірині ВИШНЕВСЬКІЙ.

Липень 2010 p.).

P.S.

Недавногортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918-1940, 1941-1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено... 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знають причини іншості нашої ментальності. Як мало знають про історичну долю Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.

...Коли Василь Білек - знаний не тільки на теренах СНД буковинський колекціонер – непоспіхом розкладав пожовтілі від часу поштові листівки з історії Чернівців, я завжди чула, як спазми переймають горло. Власник колекції, якою міг похвалитися мало хто в Україні, Василь колись сказав, що «оці старі поштівки пахнуть» йому, як «похітлива жінка». І ще Василь казав, що саме із приватних послань-поштівок він дізнався про те, що Чернівці впродовж їх історії (особливо австрійської) називали то «маленьким Парижем», то «Віднем у мініатюрі».

«А чому б ні? – запитував мене Білек на початку 90-х. – Коли у давні часи кавові зернятка до Чернівців доставляли через Гамбург із Південної Америки, міщани спілкувалися трьома європейськими мовами, панянки зодягалися в салоні «У Француженки» за останнім писком паризької моди, а запеклому театралові експресом можна було встигнути на віденську прем'єру».

Ясна річ, що такі, як я, також дратуються, коли нас мало не батогом щодня переконують галопом бігти у Європу. А я тоді беру руки в боки і також нахабнію, бо мене з Європи ніхто й не депортовував. Бо Чернівці порівняно із сьогоднішньою Полтавою, Запоріжжям, Донецьком, де немає українських книгарень, – це таки полікультурна Європа, але з українською визначальністю. Як у колишньому Союзі – Прибалтика.

«Чернівці – це корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом». Цьому свідченню відомого вченого Георга Гайнцена із книги « Там, де собак називали іменами олімпійських богів» – понад сто років. І хоча змінилася команда, пасажири і прапор, а корабель і далі тримає курс між Заходом і Сходом, добре пам'ятаючи своє минуле.

Тому, коли мене запитують, чому я засіла в своїх книжках у недавній історії «западенщини», мені навіть ліньки відповідати. Що тут незрозумілого, коли оцій моїй недавній історії, історії Буковини і Галичини, в написаній сьогоднішніми мудрагелями історії відведено 2, 5 сторінки?

І ви мене хоч убийте, а я залишуся із думкою, що попит на власну історію не зникнув навіть у теперішньому такому розшарпаному суспільстві. Не зникнув, бо й таких, як я, – багато. Багато хто розмірковує: а де і якими рядками вписані в нашу історію життя таких, як брат моєї тітки Параски – Дмитрик, який віддав Богові душу лише за те, що за час, поки він служив вітчизні Румунії, його вітчизна стала Радянським Союзом, зробивши з нього ворога?! Хто і яким чином розкаже про долі цих людей?

Якщо не сімейні хроніки, не совісні історики і письменники-реалісти, то хто?!

МОЇ ПЕРШІ ЗАРОБІТКИ [11]11
  Текст у повній версії книжки.


[Закрыть]

(Недописане. Почато 2002 року)

Зима 1975 р. В учительській нашої сільської школи пролунав телефонний дзвінок. З редакції районної газети. Це все одно, що тепер зателефонували би з адміністрації Президента. Цікавилися, чи є у школі така учениця – Марія Матіос.

– Є, – відповів хтось із учителів, – аж три Марії Матіос. І всі Василівни. Котра вас цікавить?

– Та, що пише вірші.

Уся вчительська глянула на мою маму-вчительку: «Ваша Марічка пише вірші?!» Мама ніколи не нишпорила у моїх записах, але відповіла: «І вірші пише також».

А 15 лютого 1975 року в районній газеті « Радянські Карпати » вперше була надрукована добірка кількох моїх пейзажних віршів із передмовою редактора Михайла Крилатого.

До місяця я отримала свій перший гонорар: 7 радянських рублів. У восьмому класі. Це було нечувано! У тата-колгоспника була зарплата 70, У мами – 95.

ДОДАТИ з Назарового комп'ютера!!!

І сюжет про стюардесу НАДЮ Курченко!

Мої перші 7 – зароблених! – рублів увійшли у нашу сімейну хроніку: моя мама зробила мені подарунок і додала подарунок від батьків.

...На двох красиве-е-енних горнятках із розписом, схожим на петриківський, було вигравійовано срібними літерами (у Вижниці, у граверній майстерні):

«Марічці від батька і мами 11.04.75»

«За особисті успіхи березень 1975 р.»

Ці горнятка тепер у моєму домашньому робочому кабінеті в Києві.

6 ГОДИН ДО МАВЗОЛЕЮ

Липень 1976 р. Москва знемагає від спеки і гамору. А ми – мама з татом, я і мої братики-близнючки – охолоджуємося, як і всі довкола: сидячи просто на краях величезного фонтану на території всесоюзної ВДНГ (виставки досягнень народного господарства). Це, мабуть, найбільш людне місце в усьому Радянському Союзі. Тюбетейки, чалми, хустки, сарі, парео, капелюхи, сомбреро – все це рухається довкіл нас, як скельця в калейдоскопі. А ми ловимо обличчями бризки фонтану і попри втому, спеку і набухлі ноги обговорюємо найбільшу новину сьогоднішнього дня: похід до Мавзолею Лєніна.

Того року наші батьки – тато-колгоспник і мама-вчителька – взяли «розстрочку» у сільському магазині, записавши на себе чи то килим, чи щось інше, а насправді – взяли готівку в рублях, і зробили дітям подарунок: влаштували подорож до Москви. Причина була поважна: мої брати готувалися до першого класу школи, а я – приміряла банти до класу випускного. Хто має бодай «зелене» уявлення, як у ті роки можна було потрапити до столиці СРСР, той може чесно оцінити дію наших батьків. Проте нам усе ж було легше, ніж усім охочим побувати в столиці: в Москві жив мамин рідний брат. Проблема ночівлі відпадала сама собою. До того ж дядько Михайло, який працював водієм у фірмі «Совтрансавто» мав власну «Волгу». Білу. І 50-ти кілометрова відстань від квартири на Волоколамському шосе до центру Москви, яка тоді мені видавалася відстанню від Землі до Місяця, щоранку долалася нами радісно і швидко.

Батьки не водили нас зоопарками чи ЦУМами втрапити тоді до ЦУМу, вистояти в черзі чверть доби і вийти із пакунком туфлів фірми «Цебо» – означало 100-відсотково підтвердити своє перебування в Москві). Мама з татом щоранку «запрягали» дядькового «білого вола» – і ми то сиділи в партері концертного залу Кремлівського палацу з'їздів, то лишали свої очі на неймовірній розкоші картин Третьяковської галереї.

Однак поїхати з Москви, не побувавши у найсвятішому місці для тодішньої радянської люди ни...Це було би безчестям. Так думала я: відмінниця, юнкор, призерка всіх можливих олімпіад, у тому числі республіканських, а найголовніше тогорічна переможниця Всесоюзного конкурсу учнівських робіт на кращий твір із російської мови. І щоб я не була в Мавзолеї?! Та я би з Москви тоді не поїхала. З нашого села там побувала лише одна-єдина людина – передова доярка всієї Чернівецької області, делегат з'їзду КПРС Калина Антонівна Дмитрюк (тоді, пам'ятаю, злі сільські язики плескали, що норкову шубу, в яку зодягнули на з'їзд молоду красиву жінку прямо на міжрайбазі, туди ж – на міжрайбазу – і повернули після закінчення партфоруму). Про історію із шубою я дотепер не запитала Калину Антонівну (дай, Боже, їй здоров'я). А про відвідини Мавзолею... тоді у мені ворушився черв'як доброї заздрості до Калини Антонівни, що вона там була – а я ні.

...І ось близько п'ятої ранку «Волга» розтинає шумну «волоколамку»: нам треба о шостій бути в Алєксандрінському саду, звідки рухається жива черга до Мавзолею. Мамо рідна! Я думала, ми перші – а ми у хвості, якому вже кілька десятків метрів! Вистоявши майже шість годин на 25-градусній спеці у черзі, кінця і краю якій не було видно ні попереду, ні за нами, ми мовчки покинули її. «Не був, то й не треба, – сказав тато мамі. – Але, як діти хочуть, будемо щось робити». І ми подалися у бік ЦУМу, звідки – як на долоні – видно найбільших щасливчиків цього світу: тих, хто під бій курантів входив під мармурове склепіння Мавзолею. Моя жовто-зелена сукенка прилипала до спини, долоньки моїх семирічних братиків-близнючків із смішними чубчиками на голих – стрижених «під нуль» голівках – також стікали потом, але я поцілувала тата з мамою, перекинула на груди косу, що діставала колін, «проінструктувала» хлопчиків, міцніше стиснула їхні ручки... І ми утрьох пішли через порожню Красну площу. Перший кордон міліції не дуже придирався до нібито заблудлих дітей. А ось ближче до середини... То був перший у моєму житті допит. Гарною російською, зі сльозами в очах я розказувала, як ми з дітьми бігали у ЦУМ «по нужді» і загубилися від батьків. А батьки, мовляв, ондечки, в черзі, вже за якийсь метр від Мавзолею. Он наша мама у фіолетовому брючному костюмі. Похнюплені братики хлюпали носами, гарною українською підтверджуючи мою благородну брехню. Так ми пройшли три кордони варти. А коли опинилися біля самісінької черги... Тоді заплакала я, бо більше брехати не могла. І, о, небеса, – люди розуміюче розступилися, а хтось іще дав хлопчикам по цукерці.

...Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши в домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство.

ІЗ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ [12]12
  Текст у повній версії книжки.


[Закрыть]

ДОПИСАТИ,

як працювала всі студентські роки (1977-1982)на 0,5 ставки (50 радянських рублів!) у редакції університетської газети «Радянський студент».

Тоді ж мала підвищену стипендію – також 50 рублів.

Багачка була!

Імпортний «брасматік» для очей коштував 16 руб. Нічна сорочка – 5 руб.Про джинси можна було мріяти!

Але ТОДІ у крамницях ні імпортних чобіт, ні туші для очей, і нічого іншого «нормального» – НЕ БУЛО!

Все якісне треба було «дістати» у «фарцовщиків». Багато хто із студентів, особливо із факультету іноземних мов, таємно займався такою трудовою діяльністю, за що міг мати (власне, багато хто мав) неприємності з міліцією, аж до виключення з університету.

З університету на моїй пам'яті виключили

– одного фізика-п'ятикурсника за писанкипісля Великодня у його кімнаті в студентському гуртожитку,

– кількох студентів-істориків із побутовими (формулюваннями,але пізніше я дізналася, що то насправді були «політичні» виключення (за читання забороненої літератури, за висловлювання про стиль сучасного життя, за розказані анекдоти). Декого з «розумних» істориків виключали з відповідним формулюванням політичного ґатунку – і хлопці їхали на роботу в Тюмень чи десь у тому напрямку. Щоправда, добровільно.

P.S. Бог є. І подеколи Бог має ім'я Закономірний Випадок.

28 липня 2010 рокуя брала участь у відкритті книгарні ім. Б. -І. Антонича у Львові. Після виступів, автографів, тривалого спілкування з відвідувачами до мене підійшов геть сивий чоловік мого віку з неймовірно голубими очима. Він запитав, чи я впізнаю його. Я дуже нервую, коли бачу, що людину знаю, але не можу згадати її ім'я і обставин, за яких ми познайомилися. Цього чоловіка я точно знала. Але поки силувалася згадати, він мені допоміг:

– Василь Олійник.Пам'ятаєш, Чернівецький університет, як ми разом робили ремонт у гуртожитках після вступу? Вітя Коцур. Ти. Марина, яка їздила потім на Івасюків похорон. Другий гуртожиток. Історики.

...Звичайно, я пригадала події двадцятивосьмирічної давності – «щось із ним було не так, як з усіма». І я нарешті дізналася те, чого й справді не знала. Знала лише, що моя колишня університетська любов Л.Р. у час літніх канікул надсилав мені листи, в яких цитував вірші Василя Олійника з Надвірнянщини. Але я не знала, що то був той самий Олійник-історик, з яким ми мешкали в одному гуртожитку і якого напередодні останнього – випускного – іспиту у червні 1982року виключили з університету.

У Львові-2010 Василь розказав мені всю ту драматичну історію, яка закінчилася для нього виключенням з університету із формулюванням «исповедует идеологию украинского буржуазного национализма».Ми довго згадували дуже багатьох наших спільних знайомих, багато говорили про свої студентські часи, а мене свердлила думка: яке паралельне життя існувало за видимою благополучною Системою, що давала можливість безкоштовного навчання, але навчання ретельно регламентованого!

Василь в університетські роки читав Грушевського, вів щоденникові записи, очолював історико-філософський клуб «Веракс» (за що і постраждав).

Я про Грушевського ні слухом ні духом не чула, закінчивши університет із червоним дипломом, але в університеті у мене зародилося багато сумнівів стосовно, як я вважала, несправедливості тогочасного устрою щодо людей, які уміють самостійно мислити і не підлещуються. Мене тоді гризло, чому пустобрехи, демагоги, крикуни мають такий шалений успіх і «зелене» світло скрізь, а той, що має знання і розум, пробивається через якісь штучні перепони?

Коли Василя Олійника виключали з університету за «сповідування ідеології українського буржуазного націоналізму», я якраз складала випускний іспит з наукового комунізму. Відмінницю, за п'ять хвилин письменницю державна екзаменаційна комісія не надто «мордувала» додатковими питаннями. Професор Іларіон Іларіонович

Cлинько,який викладав у нас сучасну українську мову, спершу запитав про специфічні форми гуцульського діалекту – і я відтарабанила про всі оті мені рідні «май більше», «май менше», «так ся робить», «так ся діє». А далі він мене приголомшив несподіваним: «Як, на вашу думку, зміняться стосунки в радянській сім'ї після остаточної побудови комунізму в СРСР?»

Коли би професор Слинько ударив мене по голові довбнею, це було би менш несподівано, ніж таке безглузде запитання з його енциклопедично-фанатичної до української мови голови. І я (чудо без пір'я!, але маючи вже річний досвід подружнього життя) сказала, як думала: «Думаю, що не зміняться ніяк, бо стосунки між людьми не залежать від суспільної формації, а суть людини насправді не змінилася з печерних часів».

Ні! Ну, ви таке чули?! Бідний був тоді професор і вся ДЕК! Історика Василя Олійника, можливо, того самого дня виключали за «ідеологію націоналізму», а мене питали про остаточну побудову комунізму. Мало того, комісія змушена була сама дезавуйовувати своє дурне запитання своїми ж розмірковуваннями про родинні стосунки при комунізмі, а ті розмірковування не трималися купи.

Отаке було воно, паралельне життя в межах одного університету. А країни?!

Василь Олійник дотепер учителює в одній із львівських шкіл. Він викладає історію. Думаю, що гарно викладає.

А я по приїздові до Києва, ніяк не заспокоївшись від почутого, відшукала текст свого спогаду-привітання про ще одного «фігуранта» – медаліста-історика моєї студентської юності – Віктора КОЦУРА.І знов подумала про паралельні світи на одній планеті.

Але ми всі троє – і Олійник, і Коцур, і я – були дітьми того часу, який мав багато потаємних ніш, про які тоді із нас трьох знав, очевидно, один Василь Олійник. Ми з Коцуром про ці ніші дізналися пізніше.