Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ

Якщо бути точним

Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я – державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має – то й не має. Хто сумнівався?

...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.

На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка , а заодно – куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.

У «президії» – тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке – хоча й мовчазне – напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області , очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області – Франківщина і Донеччина – підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно – це вже інша справа) – є про що домовлятися!

Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» – вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.

...Під час урочистого прийняття на честь свята за столом я сиджу між двома «губернаторами» – ліворуч тернопільський Василь Коломийчук , праворуч – донецький Віктор Янукович. Прийняття у гуцульському стилі: гуцульська музика, гуцульські наїдки. Ненапружене, але й не надто обтяжене серйозними розмовами спілкування. Жарти. Тости. Гарно. «Дві слові» дають митцям, «дві слові» кажу і я.

Сусід по праву руку, застебнутий на всі ґудзики піджака, відчуваю, занадто зібраний. Далі вын ледь-ледь нахиляється до мене і тихо, майже винувато каже: «Я чомусь дуже хвилююся. Допоможіть мені, будь ласка, як правильно сказати по-українськи...».

Тим часом тодішній івано-франківський керівник області Михайло Вишиванюк виголошує тост. А далі – черга Януковича. Він говорить дуже повільно, добираючи слова. Але говорить щиро – ще не дуже вміючи опанувати своє людське зворушення.

Ах, як жаль, що у мене залишилася лише фотоплівка прийняття, а не аудіозапис того слова! А тост був простим і нелукавим. Звучало, приблизно, так: «Я сьогодні щасливий, Михайле (це до Вишиванюка.– М. М. ), що ти мене запросив на Прикарпаття. Чесно кажучи, мені трохи було страшнувато. Я вперше тут пробую говорити українською мовою. І вибач мені, якщо це виходить не дуже добре. Я ніколи не думав, що тут такі щирі і добрі люди. Що вони нас так сердечно приймуть. Я сьогодні відкрив для себе ще одну Україну. А зараз я хочу, щоб ви всі знали, що Донбас – це також Україна. Що у нас чудові українські люди, чудові українські артисти. І я хочу, щоб ви всі почули ці прекрасні голоси».

А далі співали донецькі гості – народні артисти України Петро Ончул (до речі, мій земляк-буковинець), Аліна Коробко розхитувала чоловічу кров чудовими українськими романсами.

І мій сусід праворуч лише тоді скинув свій темний піджак, а далі широко усміхнувся: «Правда, вони прекрасні?» Мене важко спантеличити, але тоді я справді була спантеличена, тому лише відповіла, що Ончул – мій знаменитий земляк.

...Чесно кажучи, мені ліньки зазирати до довідників, якими музеями чи книжковими раритетами «промишляв» у той час Дмитро Табачник Точно знаю, що тоді порад Януковичу «про немиті руки галичан» він не давав.

Журнал. «Країна», 2010 р.

P.S.

9 березня 2010 року. Після покладання квітів до пам'ятника Т. Шевченкові в Києві Президент В. Янукович іде до виходу – у напрямку Червоного корпусу університету. Іде красиво. Справді красиво. Обіч доріжки стоїть уся чиновницька челядь. Ну, не наструнко, але й без вальяжності. І раптом! Чудеса Господні! Чиясь чоловіча шапка (а майже всі простоволосі!) падає просто до ніг Президентові. Ясна річ, такого не помітити не може навіть сліпий.

А вже що казати про видющу відьмачку! (Це я про себе – бо шапка змахнула крилами з голови того, хто ще не змив долоні від обіймів із президентом-попередником, і під ним 9 березня не те, що хитається крісло – там всі чотири ніжки вже підпиляні!)

Президент Янукович дещо сповільнює крок, вітається з шапкозакидателем і йде далі.

Мавр зробив свою справу – мавра запам'ятали.

Мавр робить свою справу далі.

Тепер уже в ранзі міністра.

Захоплююся: не всі такі відважні, хто міг би кидатися шапками перед Президентом із відчаю! Колишній комсомольський вишкіл переріс у передпенсійний досвід...

...але нічого нового ні про людину, ні про людство після 9 березня 2010 року я так і не дізналася...

ІВАН ДЗЮБА З ДОНБАСУ

...Коли заарештований Іван Дзюба, хворий на туберкульоз легень, міряв камеру СІЗО КДБ на Володимирській, його дружину Марту чи не щодня «виховували» в «інстанціях».

– Что, ваш муж самий умний марксіст? – слідчий Генеральної прокуратури потрясав перед очима Марти речовим доказом – рукописом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». – Ви понімаєтє, целий інстітут работаєт над опровєрженієм всєго етого!

– ...і, очевидно, не знаходить... – докінчила жінка. – Правду важко заперечити...

А за якийсь час після цієї розмови за авторством Богдана Стенчука вийшла рептилька під назвою «Що і як обстоює Іван Дзюба?»

2 березня 1972 року президія правління Спілки письменників України одноголосно виключила Івана Дзюбу зі своїх членів. До речі, чуже повчально прочитати протокол того засідання, де публічні голоблі проти Дзюби не підняв лише Олесь Гончар (це так, до слова).

Того ж 1972 року Іван Дзюба був засуджений на 5 років позбавлення волі за антирадянську діяльність, звільнений через півтора року, реабілітований 1991р.

Кому до вподоби читати спогади і мемуари, хай зазирне у книжку Георгія Крючкова « Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника...».Там є дуже колоритні місця щодо отого «цілого інституту», який спростовував Дзюбу, і вигаданого «Богдана Стенчука», який згодом став помічником В. Щербицького.

...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації.

Не маю жодного сумніву, що саме ці дні, дні гарного життєвого ювілею – 75-річчя академіка НАНУ, одного з перших, правдивих, Героїв України Івана Михайловича Дзюби – народять зливу цілком справедливої і щирої словесної похвали. Проте знаю, з якою іронією він її сприймає. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася, і яка б так природно і глибоко вникала в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка б у приймальню свого службового кабінету заходила, стукаючи у двері Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, незвична для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні із непохитною твердістю у переконаннях і викликали в мені суто людське і читацьке потрясіння. Потрясіння, коли я читала в рукописі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Івана Дзюби.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена, Україна прочитала цю книжку. Адже її написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждав і страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Але його треба почути.

...А із Докучаєвська , із СШ №1, в якій навчався Іван Михайлович, час до часу на адресу Шевченківського Комітету приходять листи – подяки від директора цієї школи Наталі Єрмакової за українські книжки, які Дзюба регулярно надсилає в шкільну бібліотеку.

Іване Михайловичу! Не погоджуюся лише з одним: у таких Людей, як Ви, фінішних прямих немає. Ви ж самі недавно мені сказали: «Оце після 26 липня тільки й почну працювати». Дай, Боже, Вам здоров'я! При Вас і з Вами моєму поколінню легше реставровувати спотворені істини.

Газета «Україна молода»,

27 липня 2006 р.

P.S.

8 серпня 2010року чисто випадково я дізналася про ще один епізод із життя родини Дзюби у час, коли Іван Михайлович перебував уже «під ковпаком», але ще не був арештований. Це початок 70-х років минулого сторіччя. І розповіла мені про це донька Ростислава Андрійовича Братуняп. Наталя. Отже, родина письменника Братуня відпочиває у будинку творчості в Коктебелі. У тому ж будинку творчості– Марта Володимирівната Іван Михайлович Дзюби.Іван Михайлович лікує сухоти, у нього чергове загострення і він чимдовше перебуває на повітрі, а щоранку і щовечора ходить по козяче молоко до когось із місцевих жителів. Наталя Ростиславівнанайгостріше пригадує ті «походеньки» по молоко. Дзюби спілкуються з Братунями, а Братуні – із Дзюбами. І це дуже помітно. Якось Братуні – Наталка з матір'ю Нелею (Царство небесне!) – повернулися до себе в номер і застали там незнайому жінку, яка вивертала шухляди робочого столу Ростислава Андрійовича і всі шухляди, що були в кімнаті. Незнайомка не надто знітилася – лише, скупо вибачившись, сказала, що помилилася номером, вважаючи його своїм. І вийшла.

Коли арештували Дзюбу, все стало зрозуміло: тоді, в Коктебелі, у номері Братунів, робили обшук. Сподіваючись знайти щось недозволене – «дзюбине». Хоча одночасно пустили чутки, що в будинку творчості начебто «завелися» злодії.

НЕПОТЬМЯНІЛЕ ПЕРО З БІЛОГО ПТАХА
(Богдан Ступка)

(Із книги «Богдан СТУПКА: митець і людина», К.: Книга, 2008)

МЕНІ здається, що Бог подеколи кладе свою долоню не тільки на чола окремих людей, але і на певні землі. Іноді думаю, що Божа долоня на горах і лісах мого села Розтоки на Буковині тремтить і дотепер. Бо, окрім багатющих легенд, ця земля має й правдиві історії, звичайно ж, міфологізуються з часом, додаючи вікових ароматів, або незбагненної туги за часом, якого нам не наздогнати, та, далебі, й не зрозуміти.

Саме в нашому селі Юрій Федькович невдало сватався до попівни Павліни Волянської, а нині фамільний склеп священиків Волянських сусідить із могилами моїх діда-бабці по батькові – Онуфрія і Василини.

І, як на мене, оця якась надзвичайна людська аура й аура природна саме цього куточка гуцульської Буковини знайшли своє відображення і у фільмі, місцем народження і прописки якого є моє село і про яке я хочу розповісти своїми – невигаданими – словами і невигаданою історією.

У 70-му році минулого століття , коли мені було 10 рочків, у Розтоках на якийсь час відкрився «філіал Голлівуду»: тут відбувалася надзвичайна для того часу і для того рельєфу подія: зйомки художнього фільму « Білий птах із чорною ознакою ». У Розтоках господарювала кіностудія ім. О. Довженка. Село було «наводнене» знаменитостями.

А в домі моїх батьків – Павліни Власівни та Василя Онуфрійовича Матіосів, – в найбільшій, про гостя, кімнаті квартирувало зіркове «кіношне» подружжя: режисер-постановник «Білого птаха...» Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. На той час вони були справжніми знаменитостями: Юрій Герасимович уже «відзначився» оператором тріумфальних «Тіней забутих предків», а Лариса Валентинівна зіграла там головну роль.

Не забудьмо, що час, про який іде мова, мав ознаки часу дрімучого (в розумінні ідеології). Проте кіноіндустрія як така переживала час піднесення.

Отож навесні 1970 року наша хата стала «готелем». Іллєнки квартирували у великій хаті, літню веранду тоді «орендував» молодший із Іллєнків – Михайло. Найстарший – Вадим – навідувався в Розтоки кілька разів хіба що у гості. Ціле літо я мала постійну – дуже своєрідну – роботу: безшумно занести рано-вранці у спальню по півлітровій склянці свіжого (з-під корови, кажуть у нашому селі) молока з медом і знову безшумно причинити за собою двері.

Кілька років тому, прочитавши в одному з моїх інтерв'ю, як я зранку носила до спальні Іллєнків паруюче молоко з медом, мені зателефонував Юрій Герасимович(Царство йому небесне! – М. М., липень, 2010)і сказав, що з молоком я щоразу заносила ще й свіжу гірську трояндочку – ружу, яка росла в нашому дворі.

Чесно кажучи, я цього не пам'ятаю. А оскільки він телефонував мені вже після виходу роману «Солодка Даруся» (у журнальному варіанті він називався «Трояка ружа»), я тепер думаю: а може, у моїй підсвідомості увесь цей час продовжувала жити та щоранкова квітка, і вона «озвалася» через роки у моєму найулюбленішому романі? Хтозна... Той загартований лютими гірськими морозами скромний трояндовий кущ 1981 року довелося викорчувати, коли батьки лаштували весільну «палатку» для мене. Але, мабуть, мама так тужила за тим скромним цвітом, що не в'янув і в холодному грудні, що тепер у нас перед будинком – цілий розарій: 25 кущів розкішних троянд різного кольору.

...Який-то був непередаваний час, я зрозуміла далеко по тому! Нашим подвір'ям ходили Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Джемма Фірсова, Вілен Калюта, Наталя Наум, Василь Симчич, збираючись на щовечорове обговорення відзнятого матеріалу та довге чаювання. Тато виносив на подвір'я стіл і стільці. Мама розставляла чашки щойно придбаного чайного сервізу – теракотового в білі горохи. І починалося дійство!

Богдан Ступка, котрий мешкав у нашої близької сусідки Єлени Петрюк (по-вуличному Ціпцірякової), й дотепер через мене «отримує» від старенької привіти. Тоді 28-річний , у нас казали « красивий, як огир»,(тобто молодий жеребець), Богдан Сильвестрович дотепер згадує наїдки, якими його частували в цій розтіцькій хаті на зйомках фільму, від котрого бере початок його велика кіно-слава.

У «Білому птасі...» Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря . За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчикові. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха...» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. У тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотніков) – бандерівця Ореста – не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне – не-ві-до-мий.

... Отож щовечора, потайки (бо батьки суворо забороняли) з-поза краєчку літньої кухні я спостерігала цей «великий хурал» знаменитостей, хоча тоді ще не здогадувалася, що на моїх очах твориться історія, яка, зрештою, певним чином вплине і на мою долю. А поки що я була свідком надзвичайно емоційних обговорень кожного знімального дня, кожного епізоду, голосних суперечок і дискусій. Це справило тоді таке гостре враження, що, іноді мені здається, заплющу очі – і все відновиться знову: червоне, як вогонь, волосся Вівді-Джемми Фірсової, смачний, розкотистий сміх Миколайчукачи притаєна печаль очей Наталі Наум.Сприйняття цих неординарних людей, тодішньої довколишньої природи, обставин, окремих моментів мистецького життя дало мені розуміння несамовитої працьовитості і впертості цих людей. Вони вставали вдосвіта, їхали на зйомки часто до схід сонця, приїздили втомлені глибоко вночі, але щоразу – сідали обговорювати те, що відбулося, і планувати наступний день, чекаючи сонячного дня, на які тоді було таке скупе карпатське літо.

ТОДІ все наше село і половина Путильського району «працювали» на кіностудії Довженка, включно із дітьми. Мабуть, це був зоряний час сільських гаманців: дорослим платили багато – від 5 до 10 рублів денних за участь у масовках чи окремих сценах. Діти отримували по півтори – три рублі. Такими були мої найперші самостійні заробітки. Нас возили на масовки» у Стебні, Дихтинець, Товарницю. Ми грали весільних гостей, метушилися перед камерами, наші кожухи й вишиті сорочки поливали теплою водою замість дощу брандсбойди пожежних машин, газдиньки заломлювали руки від такої шкоди (але ж денька в 10 рублів важила дорожче, ніж шиття!). А «привілейовані» масовики – ті, що мали чорні (і тільки чорні!) парасолі – зиркали на нас дещо зверхньо: мовляв, ага, ми такі, передбачливі! А коли в Дихтинці на короткий час треба було заходити в річку, нам тут же розтирали ноги горілкою і вгортали теплими ковдрами студійні жінки.

Зараз, переглядаючи фільм, зустрічаюсь із рідними, близькими чи просто односельцями – і чую, як мені стискається серце і сльозяться очі. Я приїжджаю в село – і бачу їх, постарілих, багато разів випробуваних життям, людей. Декотрі з них у «Білому птасі...» зіграли частину своїх доль. Багатьох їх, як і багатьох акторів, вже немає на цьому світі. Але ось, у кадрі, вони молоді, красиві, рухливі: розтіцькі дядьки, що повалюють в ріку румунський прикордонний знак, дядьки, котрі з печери «викурюють» бандерівців, жінки зі зморщеними обличчями, але з очима філософів.

Особливо Одокія Яків'юк на прізвисько Чікірда – неперевершена сільська вишивальниця, чиї рушники і доріжки нині прикрашають мою «гуцульську» кімнату на дачі. Пригадуєте, є у фільмі такий кадр – жінка з обличчям на весь екран дивиться вам у саміську душу, ніби прозирає лише їй щось відоме?

Ці люди – не лише колоритні, вони природні, натуральні, живі, без надриву. Їх ніхто не вчив імітувати біль, тривогу, радість, ненависть. Вони вихоплювали із себе перед камерою саме те, що потрібно було режисерові. Цих людей неможливо придумати навмисне. Коли дивлюся фільми Еміра Кустуріци, я думаю, що і його персонажі живуть у якихось моїх – світових – Розтоках.

Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук. Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час до часу позичав свій баян на курсах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові із фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець – Іван Миколайчук. Так відновилося їхнє приятелювання. У Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину, і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата – Василя і Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос – на той час студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука – рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)... Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха...» Дотепер.

...ДЛЯ зйомок одного з найтремтливіших і найдраматичнішх епізодів фільму – весілля попівни Дани (Лариса Кадочникова) і червоного командира (Олексій Бакштаєв), моя бабуся Гафія «спорядила» мене в обов'язкові для тодішнього кіно етнічні одежі: вишиту сорочку, вигаптуваний кептарик і філігранної роботи телячі постоли, вийняті... із домовини.

Мої дід із бабусею (по матері) були великими оригіналами: вони заздалегідь, 1967 року, виготовили собі домовини, куди вискладали всі потрібні для смерті речі. Від одягу – до свічок і поминальних склянок. Щоліта бабуся мене просила перетрушувати речі із домовини, « щоб не набрали сопуху», а ті постоли були такі, що нині на київських «Сезонах моди» вони, слово честі, стали би подією. Ось я й випросила для зйомок ту красу. Звичайно, я щасливо угробила делікатну взувачку, бігаючи перед камерою, під імітованим пожежними машинами дощем у епізоді, коли збираються до танцю Дана з Орестом (Лариса Кадочникова з Богданом Ступкою). Отож бабусі Гафії довелося знову йти до дихтинецького майстра замовляти собі нові постоли для смерті. До слова сказати, ці події відбувалися 1970 року. Дід Власій помер 1991-го, бабця Гафія – 1996-го. Домовини, час до часу позичені тим, хто потребував їх негайно, чекали на моїх діда з бабцею понад чверть століття.

Для мене ключовою фразою «Білого птаха...», як, зрештою, і ключовою проблемою фільму, є вигук Ореста-Ступки: «Це мої гори! Я тут ґазда, і мені вирішувати, кому тут жити!» Ось він, загнаний між скелі і звірів, «бандерівець» Ступка потрясає світ криком-воланням: це моя земля! Ніхто не має права посягати на неї! Я хочу тут господарювати, жити, любити, народжувати дітей. А ви заганяєте мене в бункер і змушуєте брати до рук зброю. І оте Ступчине «це мої гори!», мені здається, зробило більше, ніж усі контрпропагандистські «викрутаси» тодішньої ідеології. Той біль безвиході і любові стирчав цвяхом у мозку, бо змушував думати.

...НІХТО не може нас навчити любити свою землю, як і ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов. І так само ніхто не може змусити нас бути господарями землі без нашого на те бажання. Мені здається, що лише тоді, коли людина відчує себе господарем землі ментально вона може впоратися з усім, чим її випробовує життя, упоратися з найбільшими викликами долі. Можливо, в часи, про які йдеться у фільмі, а це 30-ті – 40-ві роки минулого століття на Буковині, коли цією землею і людськими долями котилися колеса кількох – швидкозмінних – влад, переділ держав, війна явна і війна не-оголошена, але триваюча, нерідко братовбивча, можливо, й справді тоді було чіткіше видно – хто твій ворог і хто твій приятель. Але, як показав цей фільм і підтвердив час, протистояння «брат на брата» у межах однієї – унітарної – держави, залишилося.

...А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму – була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці... дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави – Румунію і Польшу, і де розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук – Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова й акценти – «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти , вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, весільна музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в миколайчуковому «Вавілоні-ХХ».

Цей фільм, якщо прискіпливо і правдиво дивитися на проблему національно-визвольних змагань, – обрубаний немилосердно, обсмиканий, вихолощений. Але завжди слід пам'ятати про реалії часу, на тлі яких народжувався «Білий птах...». Згадаймо, це початок 70-х років, наближалася друга хвиля арештів української інтелігенції, а вона була страшнішою, більш цинічною. Тому, на мій погляд, фільм із такою проблематикою – проблематикою національною, проблематикою «нації під прицілом Калашникова», був справді чимось надзвичайним у культурному житті. Зняти фільм про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні й довести стрічку до широкого екрану, тільки після того, як він здобув перемогу на Міжнародному – Московському – кінофестивалі – то був справді виклик Системі добре упорядкованій, бездоганно діючій і нещадній у своїх присудах.

Пам'ятаючи про ці обставини, я менш категорична в оцінках фільму. Із дзвіниці сьогоднішньої багато чого я там не знаходжу. У цьому фільмі глибини цієї драми стосунків між братами ми знайдемо якнайменше, мало мотивацій тих чи інших вчинків, психології стосунків, тільки контури надзвичайно напружених подій й тектонічного розламу однієї сім'ї. Як тепер мені здається, фільм схожий на малюнок олівцем, що намагається окреслити діагностовану проблему.

Адже події того часу, про який йдеться у фільмі, до кінця не артикульовані й дотепер. Мене ніхто не переконає, що про той час і трагедію багатьох сімей буковинців і галичан уже все сказано. У радянські часи це було чорно-білим кліше.

В 90-ті роки, наприкінці століття, при відкритих архівах, документах і художній фантазії, здавалося, можна було би побачити увесь складний спектр проблеми. Та зі зрозумілих причин у 91-му експлуатувались кліше пожовклих старих фото... із точністю до навпаки. Чорно-білий мистецький акцент не дає барви, не дає відчуття повноти і правдивості змальованого. Тому, я думаю, ця перша екранна ластівка, цей «Білий птах...» відкрив шлюзи для повного осмислення історичної і суспільної проблеми.

Для тих, хто бачить цей фільм вперше, потрібно вже писати розлогі пояснення: чому Дзвонар-батько тримає вдома таку кількість будильників (а він був контрабандистом з румунського боку на польський бік), за що спалили хату (за законами тодішньої Румунської держави, до складу якої входила Буковина у 1918-1940, 1941-1943 роках, непослух говорити виключно румунською карався 40 ударами букових палиць), чому місцеві жителі зустрічали військо совітів з хлібом-сіллю (а вони насправді саме так зустрічали, за що, очевидно, їх перших потім і вивезли вагонами до Магадану та Сибіру). Про ті часи треба знову говорити, і чимало. І без ретуші.

Бо той час і зараз рикошетить по нас, нинішніх. Бо нерозуміння суті історичної проблеми породжує дуже багато сьогоднішніх суспільних проблем.

Я б дуже хотіла, щоб ті часи, несприятливі для українського кіно, української книжки, української пісні – нарешті минулися, щоб усе мудре, совісне, гарне, сильне могло вільно створюватися і вільно доходити до нації. Без купюр. Ретуші. Обрізувань.

А перо того «Білого птаха з чорною ознакою», думаю, не потемніло з часом, хіба що тільки трішки зістаріло. Але воно ще літає наді мною, і над моєю країною, бо країна ще не зрозуміла глибини того, що було з нею – з країною і її людьми – в часи, які ще вміщаються у вік однієї людини, однієї родини. Дехто з них іще живий, той, із справжніх часів справжнього білого птаха з чорною ознакою.

І як добре, що оте Ступчине «це мої гори!» не стало епізодичним у великій кар'єрі Великого Актора. Може, він навіть не здогадується, чим воно здетонувало для таких, як я, і ще тисяч і тисяч вражених.

P.S. У липні 2010року, коли помер Юрій Іллєнко, деякі українські телеканали непомірно скупо – двохвилинно – говорили про видатного режисера і його внесок у світовий кінематограф: він був опозиціонером до діючої влади. Ліліпути ніколи не зрівняються з гуліверами. Ніколи!