Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 26 страниц)

І ВСЕ-ТАКИ – HE НАВПАКИ
Із есе до книги «100 тисяч слів про любов»

1

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної – психічної чи психологічної – безпеки.

Бо я якась така... нав'язливо-апокаліптична... занадто архаїчна... немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

Багато в чому – так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми – ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати – але думати – про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального. а вибраноголюдського досвіду) – завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас – моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство – оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.

А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей,так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.

Але це також не є точним визначенням – засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти – не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.

Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.

Ніколи.

За жодних умов.

Хоча – це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б'ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.

2

...Фільм «Апокаліпсис» [30]30
  Назва американською фільму.


[Закрыть]Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису» [31]31
  Назва новели (У кн.: Нація. Одкровення (Львів: ЛA «Піраміда». 2006).


[Закрыть].

Які вони різні – печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани – часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому – зброя масового враження: ідеологія.

Але що за печерним чоловіком на ім'я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов'ю. І швидкість їх наздоганяння – космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави – Любові і Смерті – у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Ось вони – ті троє, яких жодного разу я не обминула й обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох – Людини, Любові і Смерті.

...Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але, чомусь, здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.

Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.

І ніхто не знає, чий ореол густіший.

І хто ж усе таки на півкроку швидше?!

І чому ці тіні – завжди тільки наввипередки?

І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани з особливою – єзуїтською – філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя, Людину.

І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.

Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка – це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров'я, якщо натрапили на засідку!).

Інших незнишуваних засідок-капканів, окрім Любові й Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта – доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об'їхати. Розминутися. Уникнути.

А з цими двома – ніяк.

3

«Любов – це відсутність страху» – каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, – самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.

Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене... попереду мого розуму і глузду... наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє – від нього, але до серця іншого...

І це називалося так само просто, як і незбагненно – Любов.

Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою загадкою.

Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все ,– тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.

...«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», – не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу – це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже... якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх – отих пречудових крайнощів!..

4

...І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові й розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.

У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони й атоми... фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки... майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття...

Однак поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у незморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата... і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі... ні нашого знання про них... нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.

Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи. І ніхто не отримає Нобеля.

Бо не закриється книга народження Любові.

Як не відкриється день її відходу.

Не стане приступною суть приходу Смерті.

Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Смерті.

І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи.

Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному.

Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті.

Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я – щаслива. Чого і вам бажаю.

...А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю – Смертю.

Ви це також знаєте.

Я тільки вам іноді нагадую.

У книжках.

(Харків, «Фоліо», 2007 р.)

P.P.S.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

«Я людина еластично-уперта (таких багато серед жіноцтва), скептична розумом, фанатична почуттям.

До того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він таки добрий для гарту».

(Леся УКРАЇНКА).

...Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє «скринька Пандори» – і я її зобов'язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й «розпечатаних» тих скринь. А все ж... Українська історична «скринька Пандори» – вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще бездонніші скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника – не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь – за своє: землю, вітчизну, родину. І т. і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції «украденого щастя». І мені цікаво досліджувати «украдене щастя» нації і «украдене щастя» окремої особи, які так взаємопов'язані, що подеколи можна говорити про «сіамську» природу таких історичних «крадіжок». У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки – це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі й культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам'яті.

Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ – ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа – (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим – справедливістю, третім – безглуздям. Але тому воно й цікаве – життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини.

Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов'язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних «не був, не сидів, не притягався». Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати «шлагбаумом» для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни.

Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах.

Мої книжки і люди в них – це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І річ не в тому, пов'язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті й честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії «западенської» – тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія давнього Риму чи древньої Греції.

Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині – без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому всі мої літературні дарусі, юстини, юр'яни – це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням – і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час.

І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це – аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас – рідних в усіх куточках України – доти, поки Бог даватиме мені Слово.

Апатія, яскраво виражений соціальний анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не може стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.

Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.

Не вірите?!

А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок – і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа – але розумна. І дії її – розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.

15 липня – 15 серпня 2010 р.

Київ – Єрусалим – Київ

ДЯДЬКО МИХАЙЛО

1949 рік. Умоєму селі на Буковині організовували колгосп. Дуже просто – в сільраді військові пропонувала вибір: "Отут записуються до Сибіру, а тут до колгоспу Дивіться, Власію, куди краще: у вас шестеро живих дітей (це до мого діда – М. М.)". Можна не розказувати, що вибрали Матіоси. А до колгоспу "добровільно" забрали телицю, віз (я бачила увесь той список в архіві).

Із тих пір мій дід і бабця по матері – Власій і Гафія Матіоси – вважалися фундаторами місцевого колгоспу імені Кірова. Їхню двадцятирічну доньку також Гафію, записали першою комсомолкою села і першою дояркою створеного колгоспу. Ферма розташовувалася в горах. Поки дійдеш: за кожною смерекою могла чатувати смерть. Бо хто ж буде любити ТИХ, хто забрав корови, вівці, землю? І хто буде любити ЦИХ – що доять тепер ті корови, косять сіно на привласненій силою землі, рубають ліс?

Через кілька місяцівкомсомолку Гафію Матіос через обмову відомого родині чоловіка заберуть на МҐБ, затискуватимуть дверима пальці, тикатимуть голками під нігті і сміятимуться з мокрого одягу, залитого грудним молоком: Гафія годувала грудьми піврічну доньку, яка тепер мала шанс залишитися без матері. Причина "душевного" прийому в райцентрі була простою: що бачила, що знає, що чула, поки ходила на ферму? А чому не бачила, не чула, не знає? Он у сусідній камері батько, мовляє, уже все розказав.

Власія Матіоса, фундатора колгоспу, а тепер – бригадира колгоспної будівельної бригади, тиждень допитували про те ж: що знає, що бачив? Он і донька в сусідній камері про все призналася... Власій добре знав роботу сокирою. Але ж хто буде любити стукіт його сокири, коли сокира б'є по тім'ю ТИХ, на чиєму ґрунті він тепер будує колгосп? І хто буде любити ТИХ, хто дав йому в руки сокиру?

...1952 рік . На весь десятий клас – єдиний хлопець: Михайло Матіос(син Власія та Гафїі). У селі оголосили набір на Донбас у фабрично-заводські училища. Михайло самовільно втік у Вижницю, де зібралися новобранці.

Батько ще застав ешелон. Але забрати додому 17-річного сина не зміг – документи вже були оформлені. Іншого способу вирватися із безпаспортного українського села в середині XX століття – не існувало.

...Якоїсь ночі в середині п'ятдесятих у вікно Матіосів постукали. Господиня запитала: "Хто там?"

– "Це я, мамо... Михайло. Приїхав з Донбасу". Голос ніби Михайловий. Та хто знає. Удень стукають одні. Вночі – частенько ті самі, але вже в інших одежах. І треба бути не менш винахідливим, ніж над прірвою. "Мамо пустіть, це я, Михайло, ваш син," – просив голос "Посвіти сірником лице..." – заплакала мама, не довіряючи нічному гостеві. І лиш опісля відчинила двері. За той випадок сумління мучило бабцю до смерті: „Який час був, дитино! Сина в хату не пускала!"

...Дядько Михайло, 1935року народження, з тих пір, як утік на Донбас, «доброї» юшки за життя спробував немало, але в село не повернувся. З Донбасу забрали в армію. Служив у війську в Москві. У Москві й залишився. Був у армійському ансамблі пісні і танцю солістом, дотепер має голос, що як заспіває "Ой, ви очі волошкові..." – на другий кінець села чути. Та не склалася сольна кар'єра: захворів на легені. А далі – шоферував у "Совтрансавто", Європу уздовж-упоперек об'їздив. Одного з колишніх радянських послів возив за кордоном. Отакий ось надійний гуцул.

...Теперішня московська діаспора громадян Росії Матіосів – дуже велика. Але дядькова дружина, автохтонна московка тьотя Зіна, приїжджаючи на Буковину, дотепер згадує бабусину мамалигу. Пам'ятаю, бабуся вивертала кулешу на дерев'яний круг, Зіна мочала її у мед – то так і нас усіх навчила смакувати не гуцульський наїдок. Звідтоді Розтоки знають смак нової страви – кулеші з медом.

У 70-і роки, пам'ятаю, в московській програмі "Время"був гарний сюжет про дядька Михайла. А наступного дня з районного КҐБ до бабці з дідом приїхали "допитливі" хлопці. Що за диво: всесоюзний телевізор хвалив, а ми під боком не поінформовані?!

А коли я в студентській анкеті написала, що один з моїх дядьків працює в радянському посольстві за кордоном – кілька місяців перевіряли – не може бути: з бандерівського ж краю.