Текст книги "Вирвані сторінки з автобіографії"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

АВТОІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Товариство! Яке мені діло чи я перша чи ні? Я є!

(Класичне і трохи моє).

«Мене охопив якийсь неспокій за людське серце, таке, як воно є саме в собі...»

«Ні, доки не впораюся з цим малим світиком – з людським серцем, не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя».

(Ірина ВІЛЬДЕ).

«На світі немає нічого досконалого, особливо того, що стосується щастя і задоволення, тільки нещастя є досконалим».

(Ольга КОБИЛЯНСЬКА).

«І так не хочеться лишитись безіменним На цій землі, де плигають олені, Де плаче скрипка і цвіте горох».

(Тарас МЕЛЬНИЧУК).

«Як я люблю оці години праці...»

(Леся УКРАЇНКА).

ПОКИ Є ТІ, ЧИЄ ЖИТТЯ ВИПРОБОВУЄТЬСЯ СЕРЦЕМ І ЧЕСТЮ, – Я НЕ ВТОМЛЮСЯ ПРО НИХ ПИСАТИ

(Із передмови до персонального сайту

www.mariamatios.com.ua)

вересень 2009 p.

1. УСПІХ – ЦЕ ТРИВАЛІСТЬ У ЧАСІ Й ПРАЦЯ

Справжній письменник – це кульова блискавка, що, раз влетівши у твої почуття і думки, уже не може вибратися звідти.

Начитаний письменник – це той, від книг якого шляк трафляє читача, коли над ними (книгами) плачуть, злостяться, шаленіють, шляхтують (проклинають тобто), дякують. Це – як намолене місце.

Я ніколи не силую нікого до читання своїх книжок. І яка мені різниця, до кого мене приписують носії власних комплексів – до письменників масових чи вибраних? Я вибрана читачем. Але я не є модний письменник. Я письменник – грім. Я – дзвонар людського щастя і нещастя також.

Я не належу до тих, хто свій успіх пов'язує із кількістю згадувань в Інтернеті чи з кількістю світських новин про тебе. Це лише маленький сегмент цікавості. Цікавість може бути скороминущою. Успіх – це тривалість у часі тебе як митця. Але жодним чином – не марафон. Не скандал. І ще багато чого «не». І я думаю, що кожен серйозний письменник сам знає, коли він у зеніті літератури і коли йому наступає «гаплик» у літературі.

2. СВОЇМ ПИСЬМОМ
Я НЕ МАЮ ПРАВА ЗАШКОДИТИ

Найчастіше мене запитують, звідки у мене такий феєрверк сюжетів?

Якщо не з життя – то звідки? Якщо дещо довигадаю – тільки для обрамлення. А все решту, все, до крихти! – з довколишнього життя. Переважно, буковинського, точніше, гуцульської його частини. Бо я це життя живу і добре знаю життя інших.

Дехто з наївних «купився» на мою давню тезу про те, що я в своїх книжках вигадую людей, події, сюжети. Це несосвітенна моя брехня, усвідомлена брехня, і мені зараз не соромно в цій брехні признатися. Бо я завжди жалію того, хто став персонажем моєї розповіді (якщо ця людина жива чи живі її родичі). Я тільки художньо переінакшую. Імена, топоніми, антураж, домислюю деталі.

Бо, якщо я назву село та ім'я жінки, яка, будучи дитиною, виказала начальникові Вижницького районного МҐБ майорові Дідушенкові (невигаданий персонаж, навіть із правдивим прізвищем!) своїх батьків 1950 року, то зграя охочих «акул» пера побіжить до неї по одноденну «сенсацію». А вона – вигадана мною Даруся – насправді говоряща, в неї є діти і внуки, і навіть у тому селі, де вона живе, вже мало хто пам'ятає, як і з ким ця жахлива історія трапилася. Мені цю історію довірили. Своїм письмом я не маю права зашкодити ні тим, хто мені її довірив, ні тим, про кого довірили.

Чи уявімо, що я назву прототип мами Маріци?! У моєму «загашникові» абсолютно однакові дві (!!!) такі долі. Нещодавно я дізналася, що одна із знайомих мені Маріц зробила спробу самогубства – свого і нещасного свого сина.

І декому повертається язик сказати, що це мелодрама?! Що це сентиментальність? Це життя. Дуже жорстоке і немилосердне. У книжці я милосердніша – я написала смерть Маріці, бо навіть моя уява плакала кривавими слізьми від реальних знань про щоденне життя цієї жінки, в дуже обмеженому ареалі існування. Це в Києві здається, що всі кермують «Лексусами» і живуть на Печерську. А ми уявімо продовження драми цієї жінки в майже замкнутому просторі, помножене на брудний людський домисел і невиправданий осуд...

На Івано-Франківщині (знаю точно місце) ще живуть родичі того мого персонажа з «Дарусі» (Киф'як його справжнє прізвище), якому енкаведисти штиком відрубали руки по лікті, коли він намагався скочити у прірву, знемагаючи від тортур, і щоб не виказати свого сина-повстанця. У цьому селі вам кожен третій перекаже ту сцену публічного блюзнірського знущання над мертвим юнаком і дівчиною під стінами сільради, яка у декого викликає роздратування. Мовляв, не могло так бути.

Ще як було!

Так, це все дуже нетипові історії. Не дуже естетичні. Але вони між нами. І навіть, якщо є бодай одна людина, в якої «ексклюзивне» життя письменник не має права пройти повз нього, відвернувши своє слово на більш типове. Типові у нас казарми, гуртожитки і політики.

Може, моя цікавість до нетипових історій від того, що я дуже уважно живу. А значить, уважно дивлюся, слухаю, аналізую. Життя дає неймовірні сюжети, про які хтось мусить сказати. Але сюжет, чиясь історія – це лише каркас для розповіді про людину. Немає нічого цікавішого, ніж рентгенувати людину на тлі часу й обставин. Будь-який час заганяє людину або у клітку, або на трон, або саму в себе. Кожну людину! Кожну. Якщо не діагностовано людину – нема літератури.

З іншого боку мої сюжети – не неймовірні. Вони просто вихоплені з життя, як людина з вогню. Вихоплені мною, а не кимсь іншим. Однозначне, сотню разів переказане – мені не-ці-ка-ве. Пограниччя ситуації, поведінки, вибору – це те, що викликає прискорення моєї думки і пошук засобів для вираження.

А той, хто каже, що це страшно, що це навмисно – ще мало жив. Він не знає досвіду інших життів, крім власного. Він ще не здогадується, які на нього самого можуть чатувати капкани. Які випробування можуть бути з його близькими чи знайомими. Хоча, він, може, так і ніколи не спізнати болю. І слава Богу! Але поки є ті, чиє життя посмуговане випробуваннями серця і честі, – я не втомлюся їх писати. Якщо у мене стане сили... Не знаю, чи варто дорікати письменникові за його вміння дивитися на життя «у бінокль», дуже наближено.

3. Я ТА, ЩО РОЗМОТУЄ БИНТИ
З ОБЛИЧЧЯ МИНУЛОГО

Зараз у моді циніки. Люди всесвіту, а не позиціоновані творці національних культур (хоча тут можна й посперечатися). Співчутливці поки що відпочивають.

А я пробую нагадувати про співчуття.

Про біль.

Про необхідність адвоката для кожної, кожної людини.

Карнавал у творчості – не для мене.

Венеціанську маску я прикладаю на обличчя лише на Маланку. А інший час – я та, що зриває бинти з людського лиця і з обличчя минулого. Так, це боляче. Але ж боляче, очевидно, не лише для читача. Я ж спершу раню себе.

Жаль, але, мабуть, я не вмію писати про радість так глибоко, як про страждання. Але іншим разом думаю: а що про неї писати? Радій собі – та й годі. Або дивись серіали. Чи слухай досвіткових солов'їв. У кожної радості свій вираз обличчя.

А у страждання він один – той, що потребує розуміння. Може, тому іноді мені здається, що я не пишу – розумію кожного свого персонажа, проживаю його життя. Тоді мені не важить – ймовірна чи неймовірна його історія. Вона тоді – історія, яка відбирає частинку мене. Це таке своєрідне донорство. Безперечно, твоя кров може не прижитися в тому, кому ти її віддав. Але ти віддав!

Якщо читач розуміє, чому ти так зробив – добре. А не зрозуміє тепер – зрозуміє пізніше, на заході життя. Якщо, звичайно, згадає про прочитане в мене, коли його вдарить життя.

Та краще би не вдаряло.

4. ЯКЩО Є НА СВІТІ БЕЗОДНІ -
ХТОСЬ МАЄ ПОБУВАТИ НА ЇХНЬОМУ ДНІ

Моє ментальне «сидіння» в Буковині в одних викликає щире захоплення, в інших – ледь стримуване роздратування. Багато хто «присів» на цікавість до минулого, як на голку. І багатьох цікавить, яка вона, Буковина, сьогодні?

Точно знаю: така ж, як учора.

Так, вона тепер «нафарширована» супутниковими антенами, мобільними телефонами, вона розпсячена і здеморалізована, вона на четвертину еміґрована в чужі краї! Але слухайте, за тридцять років – із 1914 по 1944 – у ній майже два десятки разів мінялася влада!

За таких умов не треба барокамери для випробування людини!

Так, Буковина тепер добре рахує не наші гроші, ґешефтує, батрачить, колядує, лихословить носить китайську одіж і багато співає не-наших пісень – але суть її та сама, що й за часів Австро-Угорщини чи й далі.

Вона все одно інакша. Ментально. Світоглядно. Вітально! Вона має стержень. А це означає що там завжди присутній міфологічний елемент. Чи присмак. Чи знак. Він передається у спадок генами. Він незнищенний, навіть якщо за рік зміниться три уряди. Бо є живий кровообіг – людини, природи і старої, як світ, традиції.

Ні в дитинстві, ні потім, десь років до двадцяти шести, я не ходила до церкви. Ми вдома легально не святкували релігійних свят (усе в діда з бабцею по матері, й то потайки – мама моя була завучем школи)... та що там згадувати той дурний час...

Але разом з тим, я всмоктала в себе все, що дає мені право сказати не тільки, що я знаю, але й ВІДЧУВАЮ натуральність отого первісного життя гірських людей, якого немає без віри, без забобону, без боязні, відваги, витривалості, терпіння. Хіба цього мало, щоб нести це у слові? Навіть коли б я хотіла звільнитися від цієї ноші – не змогла б.

Але ні... таки змогла. У «Мамі Маріці...» – я не гуцулка і не буковинка. Там немає ознак території. Там є гетто людини-матері. Там є материнська безвихідь у час материнської любові і є трибунальне мислення оточуючих, базоване на домислах. А це – не має ані територіальної, ані часової прописки.

Хоча в «Мамі Маріці...» чітко прописаний час – це 70-80-ті роки СРСР. Але може, ця моя річ є проривом в якусь іншу сферу – понадлюдського болю. Зрозуміти його неможливо без досвіду власної безвиході. Я б ніколи не написала того, чого не знаю достеменно. І мені самій подеколи лячно зазирати в безодню.

Але якщо є на світі безодні – хтось має побувати на їхньому дні. Хто сказав, що цього не може робити письменник?!

І ось у цьому випадку мене абсолютно не цікавить, количитач відчує подих тієї безодні. І скільки читачів... Так, це удар у тім'я... так, це удар під дих... так, це не ерогенна зона. Це зона ненормованого болю . Він може бути незрозумілий чи невідчутний тому, хто акцентований на інших речах, у кого нема щеплення до болю чужого, так, він подеколи може бути не дуже естетичний, цей біль... але він є. І я не можу про нього не казати.

І все ж найбільше я знаю свою Буковину. Як виявилося, ці знання цікаві не лише для мене.

Колись я читала про дивні імена моїх персонажів. Але я їх і не вигадую. Я їх списую.З життя. І сьогодні на Буковині зустрінеш Яворію, Каетана, Флорію, Христофора, Іполіта, Октавіана, Амалію, Едвіна, Теофіла, Магдалину, Хризонта.Це також є передаванням коду, світогляду, приналежності, зрештою, до певної культури чи орієнтації на певну культуру і традицію, зафіксоване в імені.

Дідичі (тодішні багатії) – ровесники моїх прадідів – до 1918 року потягами їздили з Чернівців до Відня на оперні вистави. В моєму селі за часів австрійської монархії була ферма для розведення дроздів. Дроздовий язик із Розтоків, виявляється, був делікатесом у тодішній Франції. Отже, теперішній Євросоюз, очевидно, таки добре вивчив можливості і шляхи і тодішнього, і, можливо, й теперішнього експорту дроздів із Розтоків до Європи, якщо нам все ще «світить» ота інтеграція в цивілізаційний світ?!

Чи варто дивуватися, що Західна Україна більш орієнтована на Європу, ніж, скажімо, Харків? Уже мій дід, до слова, розповідав мені про європейські порядки в Чехії, коли він був мобілізований на трудові роботи до румунського війська під час Другої світової війни. Як відомо, Буковина тоді входила до складу Румунської держави. А Румунія до 1943 року виступала союзником Німеччини. Цікаві, скажу вам, дідові спостереження, як на той час і для неосвіченої людини.

Через горб від мого села була велика німецька колонія, заснована в другій половині XIX століття. А звідти – культура сільськогосподарського виробництва, садівництва, культура міжетнічного спілкування. Так, нащадків тих німців у теперішнім селі Багна, як і в нашому, не лишилося. Але ж лишилося у свідомості тих, хто це знав, а далі передав у генах, лишив в іменах і звичаях. Це ж ніяким указом про європейську інтеграцію не запровадиш відчуття мультикультурності, толерантності до іншого, не такого, як ти.

У жоднім документі не відчуєш того, чого навчив мене дід Власій, розказуючи про початок Другої світової війни 1939 року, коли з іншого боку ріки (з Галичини – території тодішньої Польщі) тікали на румунський бік євреї, биті нацистами, і як їх тут, на румунському боці, хто переховував, ризикуючи життям родини, а хто й живився їхнім золотом. Але на своїй Батьківщині я ніколи не знала, що таке фобія щодо іншої людини, не такої, як ти, за вірою, мовою чи традицією. То хіба я можу пропагувати протилежне?

Коли б наші державці бодай раз занурилися в історію Буковини по «саміські вуха», вони би знайшли ключ до розуміння того, як будувати національну державу, не утиснувши нічиїх прав. Бо територіально нинішня Буковина – це мінімодель всієї України. Є в ній свій національний П'ємонт (Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путила), є «червоний пояс» (Сокиряни, Хотин, Кельменці), є певні ознаки Криму (Герца). Але загалом є велика згода, яка ні разу не переросла у розбрат чи міжнаціональний конфлікт. Так, на Буковині, як і в Греції, є все (можливо, недаремно послом України в Греції тривалий час був буковинець Валерій Цибух). І мабуть, не за гарні очі генерал-губернатором Канади довший час був Рамон Гнатишин, чиї батьки народжені у Вашківцях.

На Буковині може бути все.

Так, це дещо осібна земля, яка навчилася жити за цивілізаційними законами мультиментальності і мультикультурності.

5. ЗАРАЗ ДУЖЕ ВИГІДНИЙ ЧАС ДЛЯ ВІЙНИ,
А НЕ ДЛЯ ОСВІТИ

Я списую профіль часу. Та перш, ніж писати, я «товаришую» з архівами, коли йдеться про те, чого не знаю чи в чому сумніваюся.

Історія Буковини – зовсім інша історія, ніж історія решти України! Ця, начебто локальна, історія Буковини стосується сотень тисяч людей. І вона інша, ніж історія Галичини. І інша, ніж історія решти України.

А я хочу ту історію розказати, бо вона в літературі мало розказана. Не заохочувався такий розказ за радянських часів! Безперечно, вона може бути не всім цікавою, моя заглибленість в історію. Але я й не наполягаю. Не нав'язую. Я лише показую і розказую. Я кажу: замисліться. Це з нами було. Це геополітичне поле Європи, де витворилася унікальна модель співжиття різномовних і різновірних людей, які в часи лихоліть співіснували краще, ніж БЮТ із НУ-НС у час миру. Чи нема підстав для розмислів?

Зараз дуже вигідний час для війни, а не для освіти. Я маю на увазі війну в ширшому значенні, ніж просто газова чи політична війна. Бо це свідома війна з українством, війна з моральністю, вселюдськими чеснотами. Тут надто багато зацікавлених і надто багато жертв. Той, хто не підкутий знаннями чи допитливістю до знань, подеколи й не спроможний сам розібратися в тому, що ти йому пропонуєш.

Так, у мене є речі, які я сама розумію, занадто гарячі, пульсуючі, як кров із розрізаної вени; вони не так швидко будуть сприйняті. Як та ж «Мама Маріца...» Але я завжди знаю, чому я у творчості йду таким шляхом, а не іншим. Чому я обираю людину в історії, а не людину на карнавалі. Хоча історія – це також частина великого карнавалу...

Але жодна критика і жодна похвала не псує мені кров. Бо я не полюю за нею. Та, зрештою, ніколи не вступаю в полеміку з «полемістами» моїх творів.

Я, швидше, мисливець за людиною в часі і в собі.

Але коли це стосується історичних реалій – тоді я можу ставати лютою. Бо я захищаю не себе. Я відстоюю те, чого моє покоління не вчило в школі – історію України. Зараз вже вчать. Але я не люблю чорно-білих кольорів, однозначних тлумачень і переписування подій із точністю до навпаки. Правда завжди посередині. Вона подеколи також малоестетична з точки зору однолінійних.

Зате читачів я завжди «моніторю». Моє незмінне відкриття впродовж останніх років – російськомовний читач! Це диво! І це правда. І я знаю, що його прибуває.

Не прибуває лише української політики в російськомовних областях України, чим, до речі, дуже успішно користає армія оплачуваних українофобів. А там, на Сході, – не менші українські патріоти ніж на Волині. Це я точно знаю. І це стосується не літератури. За це я взяла би румунського бука (палицю тобто) до наших вітчизняних політиків. У такий спосіб за часів Румунської держави карали тих, хто не дотримувався законів держави.

6. ЛЮБОВ – ЦЕ ВІДВАГА

Та понад усе – моєю творчістю рухає любов. А її формула проста і дуже-дуже однозначна: любов – це відсутність страху і це відповідальність за того, з ким ти поріднений серцем. Все решту має дуже мало значення. Щоб не сказати, не має значення жодного. Тоді можна розкошувати, маючи одну валізу на двох, але повне серце. Я знаю, що таке рай у халабуді з п'ятдесятьма копійками в кишені. Тому мені ніколи не буде страшно навіть у палаці. Життя утратить барву, коли я відчую, що моє серце порожнє до того, кого я люблю, чи коли, боронь, Боже, спорожніє серце того, хто любить мене так само.

Творчість – це також любов. Вона невичерпна, вона безконечна, якщо ти допитливий і не лінивий.

Творчість – це також безстрашшя, відвага.

І так само, як і любові, я не хотіла би позбутися цієї відваги до останнього подиху.

ТЕЗИ [29]29
  Текст у повній версії книжки


[Закрыть]
(до виступу на презентації книжки «НАЦИЯ»
і «ДАРУСЯ СЛАДКАЯ» у Москві, листопад 2007 року»)

Проблема любой нации через очень пристальное увеличительное стекло ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ психики, поступков, действий – это, на мой взгляд, предмет исследования для каждого серьезного писателя. Иногда я употребляю выражение «Писатель, находящийся в сознании», то есть, СОЗНАТЕЛЬНОГО писателя.

Чем можем быть привлекательна наша культура для внешнего мира? Некой не-разгадкой. Исследованием ментальных, исторических и т. д. особенностей.

Примеры: Маркес, Кобо Абэ, Акутагава, Павич...

Ясунари Кавабата получил Нобелевскую премию «за писательское мастерство, с исключительной яркостью выражающее суть японского способа мышления»(!!!!!)

Неужели современной цивилизации нечем больше заняться, чем познанием сути японського мышления? Ан, нет! Видимо, суть таких познаний может приблизить к разгадке сути «японского чуда»? Не в ментальности ли человека кроется ключ к разгадке более глобальних вещей?

РОЗШИРИТИ....................................................

У Ольги Кобылянской есть чудесное выражение: «я прилипла к земле. Как крестьянин... А они умирают от тоски за землей».

Я не умираю от тоски за Родиной. Она у меня есть и никто никуда ни от кого не денется. Ни я от нее, ни она от меня. Но иногда мне кажется, что мое слово кровоточит от тоски и печали, потому что мы – Украина – не распознаны сами собой и не распознаны миром. Либо распознаны так искаженно, так тенденциозно, что одной писательской жизни не хватит опровергнуть эту печаль.

И вот эта невыносимая печаль заставляет меня нажимать на самые болевые точки истории и человека, заставляет пробираться в самые что ни есть пограничные зоны обстоятельств, психики. Туда – что находится за гранью среднестатистического понимания. Либо вообще незнания.

Поэтому я иногда кажусь сама себе кротом, сыщиком, хирургом, диагностом, реаниматологом, травником, исповедником для всех, рожденных под «мышкой» моего компьютера. Но я никогда не выступаю прокурором для своих персонажей. За что, кстати, мне часто достается. Я адвокат даже последнему негодяю.

РОЗШИРИТИ....................................................

«Нацией» и «Дарусей сладкой» я предложила вариант испытаний украинского человека историческими жерновами начала и середины XX века. Если точнее, кровоточащими обстоятельствами, историческими кровоподтеками, ссадинами. Они бьют рикошетом в день сегодняшний.

Жизнь испытывает человека ежедневно. Неважно, чем. Всемирной глобализацией, птичьим гриппом, бедностью, славой. Ведь перестройка, Армия Людовая или Армия Краевая, расширение границ НАТО или границ ЕС – это только обстоятельства. Это КАПКАНЫ, ЛОВУШКИ, расставленные на человека, как капканы на зверя.

И мне как писателю интересно исследовать поведение, но главное – мотивацию человека в границах этих ловушек. Исследовать не сами ловушки, а человека в них. Я просто выбираю исследование тех капканов, которые кажутся поучительными для меня как писателя, либо для тех, кто будет осмысливать мои книги.

История всегда обманывает и оставляет на произвол совестливых и порядочных людей. И вот человек остается в своем укрытии, в бункере своих страданий. Я стараюсь исследовать каждый миллиметр этого «бункера».

Если бы потребовалось одним предложением обозначить суть моего творчества, сделать такую автоинтерпретацию, я бы сказала так: Каждый человек всегда имеет свое алиби и свою неоспоримую правду, которая другим может показаться несправедливостью, даже жестокостью.

Поэтому даже негодяя в своих книгах я должна любить так убедительно, чтобы его возненавидел читатель.