Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

І все ж фрагменти цього розуміння де-не-де проникають. Вони проникають, тому що коли настає така мить, яку я описала вище, якась частина тебе вже до неї готова. Можливо, ще років із п’яти чи шести тобі доводилось чути підшіптування десь у власній потилиці: «Одного дня, може, вже зовсім скоро, ти довідаєшся, як воно». Отож ти чекаєш, навіть якщо не усвідомлюєш цього напевне. Чекаєш миті, коли затямиш, що насправді ти в їхніх очах є кимось іншим, що там, назовні, живуть отакі люди, як ця Мадам. Вони тебе не ненавидять, не бажають тобі жодної кривди, але тим не менше їх пересмикує від самої думки про тебе – про те, звідки ти взявся у цьому світі і навіщо. Ідея того, що твоя рука може торкнутись їхньої руки, породжує в них відразу. Мить, коли ти вперше дивишся на себе очима таких осіб – вкрай пронизлива. Наче проминаючи дзеркало, повз яке ти проходив щодня протягом усього життя, раптом бачиш у ньому щось нове, щось дивне й тривожне.

Розділ четвертий

Наприкінці цього року я вже не буду опікункою, і хоча це так багато мені дає, мушу визнати, що радію з можливості відпочити – зробити паузу, щоб думати і пригадувати. Впевнена, що частково саме зі зміною життєвого темпу пов’язана потреба витягнути з себе ці старі спогади. Мабуть, найдужче я прагнула розкласти по поличках усе, що сталося між мною, Томмі й Рут після того, як ми виросли і покинули Гейлшем. Але тепер я усвідомлюю, наскільки все, що відбулося згодом, було зумовлене нашим перебуванням у Гейлшемі. Ось чому я так прагну спершу уважно пройтись найраннішими спогадами. Візьмімо, наприклад, цікавинку, пов’язану з Мадам. З одного боку, ми, діти, всього лише видурнювались. Але з другого, як ви зараз побачите, це стало початком процесу, який тривав із плином років, аж доки не захопив наші життя повністю.

Після цього дня згадки про Мадам стали серед нас якщо не повним табу, то вже точно великою рідкістю. Невдовзі ця звичка поширилась за межі нашої маленької компанії і стала спільною для всіх учнів нашого року. Я сказала б, що її особа ще дужче, ніж раніше, викликала нашу зацікавленість, але ми відчували, що намагання копати далі і довідуватись, що вона робить із нашими роботами, і чи Галерея існує насправді – може завести нас на територію, до якої ми поки що не були готові.

Тема Галереї, однак, і далі періодично виникала, отож коли через кілька років Томмі почав біля ставка розповідати мені про свою дивну розмову з міс Люсі, я відчула, як щось у моїй пам’яті відгукується на його слова. І тільки трохи згодом, коли я залишила його сидіти на камені, а сама поквапилась через поле, наздоганяючи подруг, до мене прийшло усвідомлення.

Це був спогад про те, що міс Люсі сказала нам якось на своєму уроці. Я запам’ятала цей випадок, тому що він і тоді мене збентежив, але також тому, що це був один із небагатьох разів, коли Галерею так невимушено згадали в присутності вихователя.

Тривав розпал так званої «проблеми жетонів». Кілька років тому ми з Томмі її обговорювали, і спершу ніяк не могли дійти згоди, коли ж вона постала вперше. Я стверджувала, що нам було тоді по десять. Він думав, це сталося пізніше, але врешті змінив думку і погодився зі мною. Я впевнена у своїй правоті: ми були в четвертому класі молодшої школи – вже минув якийсь час після випадку з Мадам, але до розмови біля озера залишалося три роки.

На мою думку, проблема жетонів пояснювалась тим, що чим старшими ми ставали, тим жадібніше прагнули володіти речами. Впродовж років – здається, я вже це казала – ми думали, що коли твою роботу вибирають у більярдну, вже не кажучи про випадки, коли її забирала Мадам – це великий тріумф. Але на той час, коли нам було по десять, ми вже дивились на це не так однозначно. Дні обміну і система жетонів у ролі грошей навчила нас точності в оцінюванні того, що ми виготовляли. Ми були поглинуті думками про футболки, про декорування стін навколо ліжок, про унікальну оздобу для парт. І, звісно, ми думали про свої «колекції».

Не знаю, чи ви мали колекції там у себе. Якщо вам доводилось зустрічати давніх випускників Гейлшема, ви завжди, раніше чи пізніше, починали впадати в ностальгію з приводу колекцій. У часи дитинства ми, звісно, сприймали це як належне. Кожен мав дерев’яну скриньку зі своїм іменем, яку тримав під ліжком і наповнював своїми здобутками: речами, придбаними під час Розпродажу або Днів обміну. Я можу пригадати одного чи двох учнів, які не надто переймались колекціями, але більшість із нас страшенно про них дбало, з усією старанністю ми виймали предмети, щоб їх продемонструвати, а інші предмети обережно ховали.

Річ у тому, що на той час, коли нам було по десять років, переконання, начебто те, що Мадам забирає твою роботу – велика честь, зіштовхнулося з відчуттям втрати найбільш ліквідних речей. Ці проблеми остаточно назріли, коли виникла «проблема жетонів».

Все почалося, коли дехто з учнів, переважно хлопці, почав бурчати, що ми повинні отримувати жетони як компенсацію, коли Мадам щось забирає. Чимало учнів із цим погодилось, але інших ця ідея обурила. Якийсь час ми обмінювались аргументами, а тоді одного дня Рой Д. – на рік старший від нас, автор чималої кількості виробів, які вибрала Мадам – вирішив піти і поговорити на цю тему з міс Емілі.

Міс Емілі, наша головна вихователька, була старша від решти. Не надто висока, вона мала у поставі – завжди дуже прямій, зі зведеною догори головою – щось таке, що створювало враження високого зросту. Вона збирала своє сиве волосся на потилиці, але окремі пасма завжди вільно звисали і літали навколо голови. Мене б таке довело до сказу, але міс Емілі ніколи на них не зважала, ніби це було б нижче її гідності. Надвечір вона виглядала страшенно дивно: пасма розтріпаного волосся звисали з усіх боків, а вона не напружувалась навіть, щоб прибрати їх з обличчя, коли розмовляла з вами своїм тихим, стриманим голосом. Всі ми неабияк її боялись і не думали про неї в той самий спосіб, що про решту вихователів. Але ми вважали її справедливою і поважали її рішення. І навіть у молодших класах ми, мабуть, визнали б, що саме її присутність, хоч як вона нас відлякувала, водночас дозволяла почуватись у Гейлшемі безпечно.

Щоб податись до неї без запрошення, слід було мати міцні нерви. А піти з такими вимогами, як у Роя, скидалось на самогубство. Але Рой уник того жахливого вичитування моралей, якого ми очікували, і протягом наступних днів ми довідувались, що вихователі теж розмовляють – і навіть сперечаються – про жетони. Врешті-решт нас повідомили, що ми таки будемо отримувати жетони, але небагато, бо якщо вашу роботу відібрала Мадам – це «виняткова честь». Це не вдовольнило жоден із таборів, тож знову розляглися суперечки.

Саме на цьому тлі того ранку Поллі Т. озвучила своє запитання міс Люсі. Ми сиділи в бібліотеці навколо великого дубового столу. Пам’ятаю, у каміні горіло поліно, а ми займались читанням п’єси. В якусь мить рядок п’єси наштовхнув Лору на якийсь дотеп на тему жетонів, і ми всі засміялись, зокрема й міс Люсі. Тоді міс Люсі сказала, що оскільки в Гейлшемі всі ні про що інше навіть не говорять, нам слід забути про читання п’єси і провести решту уроку, обмінюючись нашими поглядами щодо жетонів. Саме цим ми і займались, коли Поллі ні з того ні з сього запитала:

– Міс, а навіщо Мадам взагалі забирає наші речі?

Ми всі замовкли. Міс Люсі нечасто злилась, але коли вже злилася, то зміну настрою можна було визначити непомильно, і на якусь мить ми подумали, що Поллі зараз отримає прочухана. Але тоді стало очевидно: міс Люсі не злиться, вона просто глибоко замислилась. Пам’ятаю, як я гнівалась на Поллі, що вона так тупо зламала неписане правило, але водночас я нетямилась від збудження: що може відповісти міс Люсі? Я, безсумнівно, не була єдина, кого охопили ці суперечливі емоції: фактично кожен метнув у Поллі гострим поглядом, перш ніж нетерпляче обернутись до міс Люсі – і це було, вважаю, страшенно нечесно щодо Поллі. Після тривалої мовчанки міс Люсі мовила:

– Все, що я можу вам сьогодні сказати: вона забирає їх із поважної причини. Дуже важливої причини. Але якщо я спробую пояснити її вам зараз, навряд чи ви зрозумієте. Сподіваюсь, одного дня вам усе пояснять.

Ми на неї не тисли. Навколо столу запанувала атмосфера глибокого збентеження, і хоч як би ми нетямились від бажання почути більше, ще дужче прагнули, щоб ця розмова зійшла з непевної стежки. Вже наступної миті ми знову з полегшенням сперечались про жетони – може, дещо вдавано. Але слова міс Люсі мене стурбували, і я думала про них вряди-годи протягом наступних кількох днів. Ось чому того дня біля ставка, коли Томмі розповідав мені про розмову з міс Люсі, яка сказала, що нас «недостатньо навчають» певних речей, у мене в голові виринув спогад про той випадок у бібліотеці, а також про один чи два схожі епізоди.

Поки ми говоримо про жетони, я хочу розповісти трохи про Розпродажі, про які я вже кілька разів згадувала. Розпродажі були для нас дуже важливі, тому що завдяки їм ми могли отримувати речі ззовні. Наприклад, футболку Томмі було придбано на Розпродажу. Там само ми купували собі одяг, іграшки, особливі речі, не створені руками інших учнів.

Раз на місяць нашою довгою дорогою прибував білий фургон – і весь корпус разом із прилеглими територіями наповнювався збудженням. У мить, коли фургон починав заїздити у двір, там уже чекав цілий натовп – переважно учні молодших класів, тому що коли тобі вже минало дванадцять або тринадцять, ти не міг дозволити собі так відкрито демонструвати захват. Але насправді захоплені були геть усі.

Згадуючи про це сьогодні, стає дивно, що ми так хвилювалися, оскільки зазвичай Розпродажі були великим розчаруванням. На них не було нічого, що бодай віддалено можна вважати особливим, тож ми витрачали наші жетони, обмінюючи зношені чи поламані речі на приблизно такі самі. Але розгадка в тому, мабуть, що кожен із нас колись таки знаходив щось особливе на Розпродажу: куртку, годинник, кілька ремісничих ножиць, які ніколи так і не використовувались, натомість завжди гордо зберігалися біля ліжка. Кожному з нас доводилось одного разу щось таке знаходити, тож хай там як ми намагалися вдавати протилежне, нікому так і не вдавалось витрусити з себе давні відчуття надії і хвилювання.

Хоча був таки певний сенс у тому, щоб стирчати біля фургона, поки його розвантажували. Якщо ти вчився у молодших класах, то міг ходити хвостиком до комори за двома чоловіками в комбінезонах, які переносили великі картонні коробки, допитуючи їх, що там усередині. «Багато подаруночків, сонечко», – звучала звична відповідь. Далі, якщо ти продовжував запитувати: «Але там – щедрий урожай?» – вони усміхалися рано чи пізно і відповідали: «О, так і є, сонечко. Дуже щедрий урожай», – приносячи тими словами трепетну радість.

Коробки нерідко були відчинені, тож можна було угледіти в них різні речі, а іноді – хоч вони й не мали на це права – чоловіки дозволяли витягнути кілька предметів назовні, щоб краще їх роздивитись. Ось чому на безпосередню мить Розпродажу через тиждень чи більше школою ширились різноманітні чутки – наприклад, про винятковий спортивний костюм або музичну касету, і якщо починались якісь проблеми, то майже завжди їхньою причиною ставало те, що одночасно кілька учнів прикипіло серцями до тієї самої речі.

Розпродажі були цілковитим контрастом порівняно з приглушеною атмосферою Днів обміну. Їх проводили в Обідній залі, яка повнилась юрбами і галасом. Штовханина і крики були складниками загальних веселощів, тож більшість часу всі перебували в хорошому гуморі. За винятком моментів, коли, як я вже казала, то тут, то там траплялися збої і учні починали хапати і смикати речі, іноді – битися за них між собою. Тоді наглядачі погрожували все закрити, а всі ми опинялись перед імовірністю вичитування з боку міс Емілі на зборах наступного ранку.

Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу – зазвичай на зборах ми стояли – і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть довше. Вона рідко підвищувала голос, але в ньому чулися сталеві ноти, тож ніхто з нас, навіть учні найстарших класів, не сміли видати жодного звуку.

Нас охоплювало колективне відчуття того, що ми – погані, що ми підвели міс Емілі, однак хоч як ми не старались, але не могли повністю зрозуміти її лекцій. Частково вона розмовляла власною мовою. «Неварті привілеїв» та «зловживання можливостями» – ось дві повторювані фрази, які ми з Рут пригадали, впадаючи у спогади в її кімнаті в центрі Давера. Її основний мотив був доволі прозорий: всі ми були особливими, будучи учнями в Гейлшемі, тому тим більше розчарування наставало, коли ми погано поводились. Однак поза цим її промова тонула в тумані. Іноді вона інтенсивно нагнітала, а потім раптом зупинялась і повторювала щось на зразок: «Що це таке? Що це таке? Що може нам заважати?». Після цього вона просто стояла, заплющивши очі, насупившись так, ніби намагалась знайти відповідь. І хоча ми почувались збентеженими і спантеличеними, все ж сиділи там, бажаючи їй зробити те внутрішнє відкриття, якого вона так прагнула. Врешті вона зітхала – сигнал, що нас буде пробачено – або з такою ж легкістю вибухала словами: «Але мене неможливо стримати! О ні! Так само, як не стримати Гейлшем!».

Якось, коли ми згадували ці довгі промови, Рут зазначила, що їхня незбагненність – страшенно дивна річ, оскільки на уроках міс Емілі говорила з рафінованою чіткістю. Коли я сказала, що іноді помічала, як головна вихователька блукає Гейлшемом, мов сновида, і розмовляє сама з собою, Рут аж образилась і мовила:

– Вона ніколи такою не була! Як би Гейлшем міг бути таким, яким він був, якби відповідальна особа була пришелепкуватою? Міс Емілі мала такий розум, яким можна колоди різати.

Я не сперечалась. Звичайно, міс Емілі могла бути надзвичайно гострою. Якщо, скажімо, ви були там, де не слід бути на території головного корпусу або прилеглих територій, і чули, що наближається хтось із вихователів, ви часто могли десь заховатись. У Гейлшемі було повно схованок, зовні і всередині: шафи, закутки, кущі, живоплоти. Але коли наближалась міс Емілі, ваше серце падало в п’яти, тому що їй завжди було відомо, де ви ховаєтесь. Так, ніби вона мала якесь особливе чуття. Ви могли сховатись до шафи, щільно зачинити двері і навіть м’язом не поворухнути, але все одно знали, що кроки міс Емілі зупиняться поруч і зазвучить її голос:

– Так. Негайно вийдіть.

Саме це трапилось якось із Сільвією К. на сходовому майданчику другого поверху – міс Емілі тоді страшенно розгнівалась. Вона ніколи не кричала, як, наприклад, кричала міс Люсі, коли злилась, але лють міс Емілі була набагато страшніша. Її очі звужувались і вона люто шепотіла сама до себе, ніби обговорювала з невидимим колегою, на яке жахливе покарання ви заслуговуєте. Спосіб, у який вона це робила, змушував вас розділитись на дві частини: одна до смерті прагнула почути, що буде, друга понад усе не хотіла про це довідатись. Але зазвичай у випадку міс Емілі нічого жахливого не ставалось. Вона майже ніколи не залишала вас після уроків, не змушувала відробляти провину, не скасовувала привілеїв. І все одно, ви почувались жахливо, просто знаючи, що впали в її очах, і хотіли негайно зробити що-небудь, щоб виправдатись.

Але річ у тому, що з міс Емілі все було непередбачувано. Сільвія того разу могла отримати повноцінну порцію покарання, натомість коли впіймали Лору, яка перебігала грядку з ревенем, міс Емілі тільки гиркнула: «Тут бути заборонено, дівчино. Зійдіть звідти», – і пішла далі.

А далі настав такий час, коли я почувалася з нею, як в окропі. Я страшенно любила маленьку стежину, яка огинала корпус. Вона проходила крізь усі закутки, всі найвіддаленіші місцини. Тобі доводилось протискатися між кущами, проходити під двома арками, увитими плющем, і крізь заіржавілі ворота. І протягом усього маршруту ти міг зазирати до вікон – одного по одному. Мабуть, частково ця стежка так мені подобалась тому, що я точно не знала, чи дозволено нею прогулюватись. Звичайно, коли відбувались уроки, ти не мав права гуляти. Але чи можна було це робити у вихідні або ввечері – не цілком зрозуміло. Більшість учнів і так цього уникало, і, можливо, відчуття того, що ти втікаєш від решти, було іншою частиною цього потягу.

В кожному разі одного сонячного вечора я насолоджувалась своєю маленькою прогулянкою. Здається, я була тоді на третьому році старших класів. Як звичайно, я зазирала крізь вікна в порожні приміщення, проходячи повз них, і несподівано побачила в одному з класів міс Емілі. Вона була сама, крокувала собі поволі, щось безгучно говорила, жестикулюючи і креслячи знаки перед невидимими слухачами. Я вирішила, що вона репетирувала урок або одну зі своїх промов перед зборами, і я вже збиралась пришвидшити крок, щоб вона мене не зауважила, але саме в цю мить вона повернулась і поглянула просто на мене. Я завмерла, думаючи, що мені гаплик, але зрозуміла, що вона поводиться, як до того, тільки тепер її безгучні слова були адресовані мені. Далі вона найприроднішим чином повернулася в інший бік, щоб зосередити погляд на іншому уявному учневі в іншій частині класу. Я нишком забралася геть стежкою, а наступного дня з жахом уявляла собі, що б сказала міс Емілі, якби мене побачила. Але вона ніколи про це не згадала.

Хоча зараз я хочу розповісти зовсім не про це. Зараз я хочу написати кілька речей про Рут. Про те, як ми познайомились і подружились, про наше спільне дитинство. Тому що останнім часом – чи цілими днями їдучи повз нескінченні поля, чи п’ючи каву навпроти величезних вікон на станції техобслуговування автомобілів – я ловлю себе на тому, що знову про неї думаю.

Я не дружила з нею від самого початку. Пам’ятаю, коли нам було по п’ять чи шість років, я проводила час разом із Ханною і Лорою, але не з Рут. Із того раннього періоду в мене залишився про Рут всього один розмитий спогад.

Я граюсь у пісочниці. Зі мною в піску граються інші діти, нас надто багато, і ми одне одного дратуємо. Ми просто неба, нам тепло, бо світить сонце, тож це, мабуть, пісочниця на ігровій території ясель, але також можливо, що це пісок на майданчику для стрибків на краю Північного спортивного поля. Так чи інакше, мені спекотно, я спрагла і не надто вдоволена тим, що нас тут так багато. Рут стоїть поруч – не в піску разом з іншими, а на відстані кількох метрів. Вона страшенно злиться на двох дівчат, які граються позаду мене, злиться через те, що трапилось раніше. Рут стоїть і не зводить із них погляду. За моїми відчуттями, на цю мить Рут я майже не знаю. Але, мабуть, вона вже встигла справити на мене певне враження, тому що, поглинута з головою своїми справами в піску, я почувалась нажаханою від самої можливості того, що вона переведе погляд на мене. Я і слова не промовила, але відчайдушно прагнула, щоб вона зрозуміла, що я не маю нічого спільного з тими дівчатами і що я не брала жодної участі в тому, чим вони її розізлили.

І це все, що я пам’ятаю про Рут з раннього дитинства. Ми були того самого року народження, тому повинні були часто одна з одною стикатись, але, крім того випадку в пісочниці, не пам’ятаю нічого, пов’язаного з нею, аж до миті, коли за кілька років ми пішли до першого класу. Нам ішов восьмий рік.

Учні молодших класів в основному грались на Південному спортивному полі. І саме тут, у закутку, біля тополь, Рут підійшла до мене під час ланчу, зміряла поглядом з ніг до голови і запитала:

– Хочеш поїздити верхи на моєму коні?

Я якраз була у розпалі гри з двома чи трьома іншими дітьми, але було очевидно, що Рут звертається лише до мене. Це мене неймовірно втішило, але я вдала, наче оцінюю її, перш ніж відповісти.

– І як же звати твого коня?

Рут підійшла на крок ближче.

– Мого найкращого коня, – сказала вона, – звуть Грім. Але я не можу дозволити тобі скакати на ньому. Він надто небезпечний. Але ти можеш осідлати Ожинку, якщо не будеш бити його батогом. А можеш вибрати когось із решти, якщо бажаєш.

Після цього вона запитала:

– А в тебе є власні коні?

Я поглянула на неї і ретельно обдумала відповідь, перш ніж сказати:

– Ні. У мене немає коней.

– Навіть однісінького?

– Ні.

– Добре. Можеш осідлати Ожинку, і якщо він тобі сподобається, то залишай його собі. Але не треба його шмагати батогом. До того ж іти треба просто зараз.

У кожному разі мої друзі вже відвернулись і продовжували займатись своїми справами. Тож я стенула плечима і рушила слідом за Рут.

На полі гралось повно дітей, деякі з них були набагато більші від нас, але Рут цілеспрямовано йшла крізь юрбу, завжди на крок чи два попереду. Коли ми вже майже підійшли до сітки, за якою починався сад, вона обернулась і мовила:

– Гаразд, будемо їздити на них отут. Бери Ожинку.

Я прийняла невидимі віжки, які вона мені простягала, і ось ми вже скакали вздовж огорожі, іноді повільнішим, а іноді – швидшим галопом. Я не помилилась зі своїми рішенням сказати Рут, що в мене немає власних коней, тому що після того, як я покаталась на Ожинці, вона дозволила мені випробувати численних інших коней, вигукуючи різноманітні вказівки про те, як впоратись із примхами кожної з тварин.

– Я ж тобі казала! На Нарцисі ти повинна сильно відкинутись назад! Набагато сильніше! Він терпіти не може, якщо як слід не схилитись назад!

Я, мабуть, непогано давала собі раду, тому врешті-решт вона дозволила мені осідлати свого фаворита, Грома. Не знаю навіть, скільки часу ми того дня провели з її кіньми: це був істотний період, і гадаю, ми обидві цілковито розчинились у цій грі. І тоді раптом, без жодної видимої причини, Рут завершила гру, заявивши, що я умисне виснажила її коней і тому тепер повинна кожного з них повернути до стійла. Вона вказала мені на певний відтинок огорожі, і я почала вести туди коней, тимчасом як Рут тільки дедалі більше на мене гнівалась, кажучи, що я все роблю неправильно. Тоді вона запитала:

– Тобі подобається міс Джеральдін?

Можливо, то був перший раз, коли я по-справжньому замислилась про своє ставлення до виховательки. Врешті я відповіла:

– Звичайно, вона мені подобається.

– Вона подобається тобі насправді? Так, ніби вона особлива? Так, ніби вона твоя найулюбленіша?

– Так, насправді. Вона моя найулюбленіша.

Протягом досить тривалого часу Рут не зводила з мене пильного погляду. Тоді нарешті мовила:

– Добре. В такому разі я дозволю тобі бути однією з її таємних охоронців.

Ми рушили назад до головного корпусу, і я чекала, щоб вона пояснила значення своїх слів, але марно. Однак все з’ясувалося протягом наступних кількох днів.