Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

– Томмі, я бачу, останнім часом ти не надто щасливий.

Він запитав:

– Ти про що? Я дуже щасливий. Насправді.

І він радісно усміхнувся і щиро засміявся. Так він робив. Через багато років, коли я час від часу помічала натяки на це, я лише усміхалась. Але тоді мене це реально діставало. Якщо Томмі раптом казав вам: «Це мене дуже засмутило», він мусив зробити сумне, витягнуте обличчя, щоб підсилити значення своїх слів. Я не маю на увазі, що він робив це іронічно. Він справді думав, що так буде переконливіше. Тож тепер, щоб довести, що він по-справжньому щасливий, він намагався підкреслити це добродушністю. Я сказала, що згодом настали часи, коли це почало здаватись мені милим. Але того літа я бачила тільки, що це ще дужче афішувало, якою він був ще дитиною і як легко його можна було використати. Тоді мені небагато було відомо про світ, який чекав на нас за межами Гейлшема, але підозрювала, що там нам будуть потрібні всі наші звивини, і коли Томмі робив щось у своєму стилі, я почувала щось близьке до паніки. До того дня я завжди намагалась не звертати на це уваги – це завжди видавалось мені надто складним для пояснень, – але цього разу вибухнула і сказала:

– Томмі, ти маєш такий дурний вигляд, коли так смієшся! Якщо хочеш вдавати, начебто ти щасливий, то не роби це в такий спосіб! Просто послухай мене: не роби це в такий спосіб! Не роби ніколи! Слухай, тобі треба подорослішати. І ти повинен знову опанувати себе. Останнім часом ти зовсім вибитий із колії, і ми обоє знаємо, чому.

Томмі здавався розгубленим. Коли він упевнився, що я скінчила, то сказав:

– Ти маєш рацію. Я справді вибитий з колії. Але я не розумію, про що ти, Кет. Що ти маєш на думці, коли кажеш, що нам обом відомо? Не розумію, звідки тобі знати. Я ж нікому не казав.

– Звичайно, всіх деталей я не знаю. Але ж усім відомо про ваш розрив із Рут.

Томмі все ще видавався розгубленим. Врешті він знову засміявся, але цього разу по-справжньому.

– Розумію, про що ти, – пробелькотів він, тоді на мить завмер, щоб дещо обдумати. – Якщо чесно, Кет, – нарешті мовив він, – насправді мене турбує не це. Йдеться про абсолютно іншу річ. Я просто весь час про це думаю. Про міс Люсі.

Отак я й почула про те, що трапилось між Томмі і міс Люсі на початку того літа. Згодом, коли я мала час все осмислити, я припустила, що це повинно було статись за кілька днів після того ранку, коли я побачила міс Люсі у кімнаті 22, коли вона заштриховувала якусь писанину. І я вже сказала, що мало не прибила себе за те, що не витягнула це з нього раніше.

Це сталося десь під час «мертвої години» – коли уроки вже закінчувались, але до вечері ще залишався час. Томмі побачив, як міс Люсі виходить із головного корпусу, її руки завантажені цілими стосами конспектів і коробок з документами, і через те, що здавалось, наче вона будь-якої миті може все це випустити, він підбіг і запропонував їй допомогти.

– Ну, вона дала мені нести кілька речей і сказала, що ми йдемо з цим усім до її кабінету. Але навіть для нас двох цих стосів було забагато, тож я впустив кілька речей по дорозі. Коли ми наближались до Оранжереї, вона раптом зупинилась, і я подумав, що вона ще щось загубила. Але вона дивилась на мене отак, просто в обличчя, страшенно серйозна. А тоді вона каже, що нам треба поговорити, добре поговорити. Я кажу: добре, і ми заходимо до Оранжереї, в її кабінет, і кладемо речі. Вона пропонує мені сісти, і я опиняюсь точнісінько там, де був минулого разу, пам’ятаєш, кілька років тому. І я знаю, що вона також пам’ятає той раз, тому що починає говорити про це так, ніби це трапилось кілька днів тому. Без пояснень, без нічого, вона просто каже щось типу: «Томмі, я зробила помилку, коли сказала тобі те, що сказала. І мені слід було давно це спростувати». Тоді вона каже, що мені слід забути все, що вона раніше мені казала. Що вона зробила мені ведмежу послугу, порадивши не хвилюватись через те, що я не творчий. Що інші вихователі мали рацію і що немає жодних виправдань тому, що мої витвори – такий мотлох…

– Стривай, Томмі. Невже вона справді сказала «мотлох»?

– Якщо не «мотлох», то щось у цьому стилі. Що мої твори нікчемні. Може, вона сказала так. Або слабкі. Але могла й сказати, що це «мотлох». Сказала, що їй прикро через те, що стверджувала минулого разу, тому що якби не зробила цього, то я, мабуть, дав би вже собі раду.

– А ти що на це казав?

– Я не знав, що казати. Врешті вона запитала: «Томмі, що ти думаєш?». Тож я сказав, що не певен, але що їй у кожному разі не слід хвилюватись, тому що тепер у мене все в порядку. І вона сказала, ні, не в порядку. Мої твори – мотлох, і частково – це її провина, бо вона сказала мені те, що сказала. І тоді я мовив: але яка різниця? Зі мною тепер все добре, ніхто з мене більше не сміється. Але вона тільки хитала головою і казала: «Є різниця. Не слід було мені того казати». Тож до мене доходить, що вона говорить про майбутнє, про той час, коли ми звідси поїдемо. Тому я запитую: «Але зі мною все буде добре, міс. Я в хорошій формі, я вмію за собою доглядати. Коли настане час виїмок, я зможу зробити все добре». Коли я це промовив, вона починає хитати головою, дуже сильно – мені аж страшно стало, що їй запаморочиться в голові. Тоді вона каже: «Слухай, Томмі, твої твори важливі. І не тому, що це доказ. А для тебе ж самого. Ти багато що від них можеш отримати, просто для себе».

– Чекай. Про що це вона – «доказ»?

– Не знаю. Але вона точно так сказала. Сказала, що наше мистецтво важливе, і «не тільки тому, що це докази». Хто його знає, що вона мала на увазі. Я її перепитав, коли вона це промовила. Я сказав, що не розумію, що вона мені каже, і чи має це якийсь стосунок до Мадам і до її галереї? І вона тяжко зітхнула і сказала: «Галерея Мадам – так, це важливо. Набагато важливіше, ніж я думала раніше. Тепер я це розумію». Тоді вона сказала: «Послухай, є багато речей, яких ти не розумієш, Томмі, і я не можу тобі їх розповісти. Речі, що стосуються Гейлшема, твого місця в широкому світі, всіх цих речей. Але, можливо, одного дня тобі вдасться їх довідатись. Це не полегшить тобі існування, але якщо ти хочеш, насправді хочеш, то можеш їх довідатись». Після цього вона знову почала хитати головою, хоча вже не так сильно, як раніше, і тоді каже: «Але чому ти повинен бути якимось іншим? Учні, які звідси їдуть, так ніколи ні про що не довідуються. Чому б ти мав бути інакшим?». Я не знав, про що це вона говорить, тому знову сказав: «Зі мною буде все добре, міс». Якийсь час вона мовчала, а тоді раптово встала і ніби нагнулась наді мною, щоб обійняти. Не в сексуальний спосіб. Радше так, як вони це робили, коли ми були маленькі. Я намагався триматися нерухомо. Тоді вона випросталась і знову повторила, що їй прикро за ті слова, які вона казала мені раніше. І що зараз ще не пізно, що я повинен почати негайно надолужувати згаяний час. Здається, я нічого не сказав, а вона подивилась на мене так, ніби знову збирається обійняти. Але натомість сказала: «Зроби це заради мене, Томмі». Я сказав, що буду старатись, тому що на ту мить страшенно хотів звідти піти. Мабуть, я був весь червоний, через те обіймання і все інше. Це ж не те саме, що колись, ми тепер уже більші.

До цієї миті я почувалася настільки поглинутою відразою до розповіді Томмі, що зовсім забула про причину, з якої покликала його на розмову. Але на згадці про те, що ми «більші», я пригадала про свою початкову місію.

– Слухай, Томмі, – сказала я, – невдовзі все це ретельно обговоримо. Це дуже цікаво, і я розумію, чому ти відчув себе таким нещасним. Але в кожному разі тобі слід опанувати себе. Цього літа ми звідси їдемо. Тобі слід знову себе привести до ладу, і є одна річ, яку ти можеш виправити просто зараз. Рут сказала мені, що вона готова вважати вас квитами і хоче, щоб ти повернувся. Думаю, це для тебе хороший шанс. Не втрать його.

Він замовк на кілька секунд, а тоді сказав:

– Я не знаю, Кет. Треба обдумати стільки інших моментів.

– Томмі, послухай. Тобі дуже пощастило. З усіх, хто тут є, ти подобаєшся саме Рут. Після того, як ми звідси поїдемо, якщо ви будете разом, тобі не треба буде хвилюватись. Вона найкраща, з тобою все буде добре, поки ти з нею. Вона каже, що хоче почати з початку. Так що не змарнуй цього.

Я зачекала, але Томмі не відповідав, і я знову відчула щось схоже на напад паніки. Тоді я схилилась до нього і сказала:

– Слухай, дурню, ти матимеш не так багато нових шансів. Невже ти не розумієш, що ми більше не будемо тут разом так, як раніше?

На моє здивування відповідь Томмі, нарешті прозвучавши, була спокійна і поміркована – цей бік Томмі в наступні роки проявлявся дедалі більше.

– Я це усвідомлюю, Кет. Саме тому я й не поспішаю назад до Рут. Нам слід по-справжньому ретельно обміркувати наступний крок.

Тоді він зітхнув і поглянув просто на мене.

– Правильно ти сказала, Кет. Невдовзі ми звідси поїдемо. Це більше не гра. Нам треба всерйоз усе обміркувати.

Раптом я забула, що саме хотіла йому сказати, і просто сиділа, пощипуючи конюшину. Я відчувала, що він на мене дивиться, але не підводила погляду. Ми могли так сидіти ще й довше, тільки нас перервали. Можливо, повернулись ті хлопці, з якими він раніше грав у футбол, чи, може, прийшли інші учні і сіли поруч. У кожному разі наш маленький інтим підійшов до кінця і я відчувала, що не виконала запланованого – що я підвела Рут.

Я так і не могла оцінити, який саме вплив мала наша з Томмі розмова, тому що наступного дня прогриміли новини. Був пізній ранок, у нас якраз відбувався черговий «брифінг із культури». Це були заняття, на яких ми повинні були вдавати різноманітних людей, які будуть нам траплятися у зовнішньому світі – офіціантів у кафе, поліціянтів і т. д. Ці сесії завжди нас захоплювали і одночасно непокоїли, тож ми й так були досить неспокійні. Наприкінці уроку, коли ми виходили з класу, прибігла Шарлота Ф. і новина про те, що міс Люсі покидає Гейлшем, негайно серед нас розійшлася. Містер Кріс, який вів наш урок і якому, очевидно, все було відомо, винувато змився, перш ніж ми встигли його розпитати. Спершу ми думали, що Шарлота, можливо, переказує чутки, але чим більше вона розповідала, тим зрозуміліше було, що все насправді. Рано-вранці один зі старших класів чекав у класі № 12 на початок уроку «Оцінювання музики», який вела міс Люсі. Але натомість прийшла міс Емілі, яка повідомила, що міс Люсі якраз зараз прийти не змогла, тому урок проведе вона. Наступних хвилин двадцять все йшло начебто непогано. Тоді раптом – просто посеред речення – міс Емілі перестала розповідати про Бетховена і повідомила, що міс Люсі покинула Гейлшем і більше не повернеться. Цей урок закінчився кілька хвилин тому. Міс Емілі вибігла, заклопотано насупившись, а чутка почала поширюватись, щойно учні вийшли на перерву.

Я негайно вирушила на пошуки Томмі, тому що страшенно хотіла, щоб він почув це від мене. Але коли вийшла на подвір’я, то побачила, що вже занадто пізно. Томмі стояв у віддаленому кутку двору в колі інших хлопців, які кивали у відповідь на почуте. Інші хлопці виглядали пожвавленими, може, навіть збудженими, але очі Томмі видавались порожніми. Того ж вечора Томмі й Рут знову зійшлися. Пам’ятаю, що Рут знайшла мене через кілька днів і подякувала, що я «так добре все залагодила». Я сказала, що, мабуть, не надто допомогла, але вона не звернула на це уваги. Вона точно занесла мене в почесний список. І так приблизно все й залишалось протягом наших останніх днів у Гейлшемі.

Частина друга

Розділ десятий

Іноді я їду довгою звивистою дорогою через болотисту місцевість або повз зорані поля, над якими нависає глибоке і сіре, кілометрами незмінне небо, і виявляю, що я думаю про мій есей – той, який мені слід було тоді написати, коли ми жили в Котеджах. Вихователі постійно розмовляли з нами про ці есеї все минуле літо, намагаючись допомогти кожному підібрати тему, яка б відповідним чином захопила нас приблизно роки на два. Але чомусь – можливо, ми зчитували це з поведінки вихователів – ніхто не вірив насправді, що есеї аж так важливі, і ми майже не обговорювали цю тему поміж собою. Пам’ятаю, коли я сказала міс Емілі, що обираю тему про вікторіанський роман, я насправді обрала її, не надто думаючи, і я бачила, що міс Емілі це розуміє. Та вона лише поглянула на мене прискіпливо і нічого не сказала.

Але щойно ми дістались до Котеджів, есеї набрали нового значення. У перші дні – а для декого і набагато довше – кожен із нас просто-таки припадав до свого есея, цього останнього завдання з Гейлшема, наче це був прощальний подарунок від вихователів. З часом вони вивітрились із наших думок, але протягом певного часу ці есеї допомагали триматись на плаву в нових обставинах.

Коли я сьогодні думаю про свій есей, то осмислюю певні моменти: наприклад, обмірковую цілковито новий підхід, який могла б застосувати, чи інших письменників і книжки, на яких могла зосередитись. Часом я п’ю каву на станції техобслуговування, дивлячись на шосе крізь великі вікна, і раптом, без жодної на те причини, есей виринає у мене в голові. І тоді мені стає досить приємно сидіти там, знову і знову його проглядаючи. Згодом я навіть гралась з ідеєю повернутись до нього і допрацювати, коли я вже не буду опікуном і матиму повно часу. Але насправді я думаю про це не всерйоз. Це лише вияв ностальгії, щоб згаяти час. Я згадую про есей так само, як згадую про матч з раундерс у Гейлшемі, в якому я дуже добре себе показала, або про якусь дискусію з давніх часів і про всі розумні речі, які я повинна була сказати. Все це речі одного походження – звичайні фантазії. Але, як я вже казала, на початку, коли ми тільки прибули до Котеджів, усе було не так.

Восьмеро з нас, покинувши того літа Гейлшем, опинились у Котеджах. Інші поїхали до Білого Двору на пагорбах у Велші чи до Тополевої Ферми в Дорсеті. Нам не було відомо, що ці місця вже не надто пов’язані з Гейлшемом. До Котеджів ми прибули, сподіваючись побачити щось схоже на Гейлшем для старших учнів, і, мабуть, приблизно так ми певний час їх і сприймали. Ми не надто замислювались над тим, які будуть наші життя за Котеджами, як і над тим, хто ними керував, або як вони були пов’язані з зовнішнім світом. Ніхто з нас тоді не думав про такі речі.

Котеджі раніше були фермою, яку багато років тому перестали використовувати за її безпосереднім призначенням. Це була стара будівля ферми, навколо якої розташовувались стайні, флігелі, конюшні, перебудовані для нас на житлові приміщення. Були й інші будівлі, в більшості віддалені, що вже фактично розпадались і які ми не могли використовувати, але за які відчували якусь незрозумілу відповідальність – в основному з огляду на Кефферса. Це був понурий дід, який двічі або тричі на тиждень з’являвся у своєму брудному фургоні, щоб все оглянути. Він не надто любив із нами розмовляти і оглядав територію, зітхаючи і з огидою хитаючи головою, що породжувало відчуття, наче ми страшенно погано доглядаємо за цим місцем. Та зрозуміти, чого ще він від нас хоче, було неможливо. Коли ми тільки приїхали, він показав нам список щоденних обов’язків, а учні, які вже там жили – «ветерани», як їх назвала Ханна, – давно вже випрацювали розклад чергувань, якого ми сумлінно дотримувались. Насправді ми могли зробити там не так уже й багато, хіба що повідомити, коли протікали труби, або вичерпати воду після потопів.

На старій фермі – осерді Котеджів – було кілька камінів, у яких ми могли палити дрова, складені в сараях назовні. Інакше доводилось обходитися великими квадратними обігрівачами. Їхньою проблемою було те, що вони працювали на газових балонах, а їх Кефферс не привозив нам достатньо, якщо не було по-справжньому холодно. Ми постійно просили його залишити нам більше балонів, але він тільки похмуро хитав головою, наче ми збирались легковажно їх використовувати або якимось чином спричинити вибух. Тож мені пригадується багато моментів – не літньої пори, звісно, – коли було холодно. Доводилось ходити у двох або й трьох светрах, у холодних і затверділих джинсах. Іноді ми цілими днями не роззували Гумових чобіт, залишаючи в усіх кімнатах болотяні і вологі сліди. Дивлячись на це, Кефферс знову хитав головою, але коли ми запитували, що ж іще ми могли зробити, якщо підлоги в такому стані, він не відповідав.

Моя розповідь звучить справді жахливо, але ніхто з нас анітрохи не заперечував проти незручностей – вони були частиною хвилюючого перебування в Котеджах. Однак якби ми були чесні, то більшість із нас визнали б, що – особливо на початку – скучали за вихователями. Дехто навіть намагався думати про Кефферса як про вихователя, але подібності не було й на краплю. Коли він приїздив у своєму фургоні, ти виходив із ним привітатись, а він дивився на тебе, як на прибацаного. Але саме про це нам і говорили тисячі разів: після Гейлшема вихователів більше не буде, тому доведеться дбати одним про одних. І загалом я можу сказати, що Гейлшем непогано нас до цього підготував.

Більшість учнів, з якими я близько спілкувалась у Гейлшемі, того літа також опинились у Котеджах. Синтія І., проти якої я нічого б не мала – дівчина, яка тоді в класі мистецтва сказала, що я «природна наступниця» Рут – вирушила зі своєю компанією до Дорсета. А Гаррі – той хлопець, з яким я мало не зайнялась сексом, – як я чула, поїхав до Вельса. Але решта нашої групи залишилась разом. І якщо нам і доводилось сумувати за іншими, ми могли себе переконувати, що нам ніщо не заважає їх відвідати. Незважаючи на всі уроки з мапами, які проводила міс Емілі, ми не мали уявлення про відстані і про те, наскільки просто чи складно дістатись до конкретного пункту. Ми розмовляли про те, що нас можуть підвезти ветерани, коли вирушатимуть у свої подорожі, або що коли ми навчимось водити самі, то зможемо бачити інших, коли тільки нам заманеться.

Звичайно, на практиці, особливо протягом перших місяців, ми рідко виходили за межі території Котеджів. Ми навіть не прогулювались навколишньою місцевістю, не ходили в село неподалік. Не думаю, що ми боялись. Ми знали, що ніхто нас не зупинить, якщо ми кудись вирушимо, якщо повернемось у той день і час, який записали до журналу Кефферса. Того літа, коли ми прибули, ми постійно бачили, як ветерани пакують сумки і рюкзаки і вирушають кудись на два чи три дні поспіль, що видавалось нам страхітливим недбальством. Ми вражено спостерігали за ними, думаючи, чи наступного літа робитимемо те саме. Звичайно, так воно і сталось, але на самому початку це здавалось просто неможливим. Вам не слід забувати, що до того часу ми ніколи не покидали меж Гейлшема, тому почували страшенне збентеження. Якби ви сказали мені, що ще протягом цього року я не тільки наживу звичку вирушати в тривалі самотні прогулянки, але що навіть навчусь водити машину, я подумала б, що ви з’їхали з глузду.

Навіть Рут видавалась приголомшеною того сонячного дня, коли міні-бус скинув нас навпроти будівлі ферми, об’їхав невеликий ставок і зник за схилом. Ми бачили вдалині пагорби, що нагадували далекі пагорби, які було видно з Гейлшема, але ці видавались такими химерно викривленими – наче малюєш портрет друга і він виходить майже схожим, але не зовсім, і від обличчя на аркуші стає моторошно. Але тоді принаймні було літо, і все навколо ще не було таким, яким стане за кілька місяців: із замерзлими калюжами і промерзлою намертво нерівною землею. Місце видавалось затишним і красивим, всюди росла непідстрижена трава – щось новеньке для нас. Ми увісьмох стояли купкою і дивились, як Кефферс виходить з ферми і заходить досередини, чекаючи, що він до нас от-от звернеться. Але він цього не зробив, і все, що ми змогли розчути – це роздратоване бурчання про учнів, які вже там жили. Одного разу він пішов до фургона і щось взяв звідти, а тоді зиркнув на нас понуро, повернувся до ферми і зачинив за собою двері.

Невдовзі однак з’явилися ветерани. Вони розважались, спостерігаючи, які ми жалюгідні – вже наступного літа ми займались таким самі, – але нарешті-таки нами зайнялись. Насправді тепер я розумію, що вони чимало зусиль доклали, щоб допомогти нам оселитись. Навіть незважаючи на це, ті перші тижні були дивні, і ми раділи, що маємо одне одного. Ми постійно всюди ходили разом і, здавалось, більшу частину дня проводили, стоячи на подвір’ї ферми і не знаючи, що робити.

Дивно пригадувати тепер, як це було на початку, тому що коли я думаю про ті два роки в Котеджах, той страшний, бентежний початок зовсім не поєднується з рештою нашого перебування там. Якщо хтось сьогодні згадує про Котеджі, я думаю про легке проминання днів, коли ми блукали кімнатами одне одного, про млосне перетікання дня у вечір, а потім – у ніч. Думаю про стос своїх книжок із м’якими обкладинками, про їхні хвилясті сторінки, ніби з морського дна. Згадую, як я читала їх, лежачи на животі на траві теплими пообіддями, а волосся, яке я тоді відрощувала, постійно падало мені на очі. Думаю про те, як прокидалася вранці у своїй кімнаті на горішньому поверсі Чорної Стодоли від голосів учнів на полі, які сперечались про поезію чи філософію; або про довгі зими, про сніданки на кухнях серед пари, нескінченні розмови за столом про Кафку або Пікассо. За сніданком постійно таке відбувалось; ніколи не говорили про те, з ким хто переспав минулої ночі або чому Ларрі і Гелен більше одне з одним не розмовляють.

Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, не такий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і – хоч як би самі себе за це зневажали – неспроможні одне одного відпустити.

Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.

Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками – Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа – мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також – хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу – такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня – велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, – яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», – і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.

Отож зовсім швидко після того, як Рут зрозуміла, що вони з Томмі поводяться дуже неправильно як для Котеджів, вона постановила змінити їхні звички на публіці. З’явився цей особливий жест, якого Рут набралася від ветеранів. У Гейлшемі, коли пара розлучалась, навіть на кілька хвилин, це було приводом для палких обіймів і пестощів. Однак у Котеджах, коли пари прощались одне з одним, вони майже не перемовлялись між собою, вже не кажучи про обійми чи поцілунки. Натомість ви постукували руку свого партнера недалеко від ліктя, зовсім легенько, суглобами пальців – наче збирались привернути чиюсь увагу. Зазвичай дівчина робила так хлопцеві перед тим, як вони розходились. Ця традиція зникла ще до зими, але коли ми прибули, її ще використовували, тож невдовзі Рут почала робити таке Томмі. Не сумнівайтесь, що Томмі спершу уявлення не мав, що відбувається. Він різко повертався до Рут і запитував: «Що?», тож вона люто на нього зиркала, наче вони брали участь у п’єсі і він забув свої слова. Думаю, врешті-решт вона з ним поговорила, тому що десь за тиждень вони вже все робили правильно, більш-менш так само, як ветеранські парочки.

Такого постукування по ліктю я на телебаченні не бачила, але я була впевнена, що ідея ця походить звідти, і так само знала, що Рут цього не усвідомлює. Ось чому того дня, коли я читала на траві «Даніеля Деронду», а Рут мене дратувала, я вирішила, що настав час привернути до цього її увагу.

Вже практично настала осінь і починало ставати доволі холодно. Ветерани проводили більшість часу всередині дому і в більшості повертались до справ, якими були зайняті до настання літа. Але ті з нас, що приїхали з Гейлшема, сиділи назовні, на непідстриженій траві, намагаючись продовжити такий стан якомога довше, оскільки це було єдиним заняттям, до якого ми звикли. Навіть незважаючи на це, того конкретного дня на полі було всього троє чи четверо людей, якщо не брати до уваги мене з книжкою, і оскільки я відійшла від решти досить далеко, щоб усамітнитись, я повністю впевнена: того, що трапилося між мною і Рут, ніхто не підслухав.

Я лежала на шматку старого брезенту, читаючи «Деніела Деронду», як я вже сказала, коли до мене підійшла Рут і сіла поруч. Вона поглянула на обкладинку моєї книжки і кивнула сама до себе. За якусь хвилину, як я і здогадувалась, вона почала описувати мені сюжет «Деніела Деронди». До цієї миті я була в погідному настрої, і мені приємно було бачити Рут, але тепер я почувала роздратування. Вона вже кілька разів таке мені робила, і я знала, що робила також і з іншими. З одного боку, все полягало в цій її манері: нечутливій, але щирій, наче вона сподівалась насправді отримати вдячність у відповідь на своє втручання. Гаразд, навіть тоді я вже приблизно розуміла, що за цим стоїть. У ті перші місяці серед нас побутувало уявлення, що те, як вдало ти приживешся у Котеджах – як добре ти з цим упораєшся – якось пов’язане з тим, як багато книжок ти прочитав. Це звучить дивно, але так воно й було, таке ставлення розвинулось серед нас – тих, хто прибув із Гейлшема. Саме це віяння свідомо зберігалось розмитим – насправді це дуже нагадувало той спосіб, у який ми в Гейлшемі обходилися з сексом. Ти міг усіляко показувати, що прочитав усе можливе, з розумінням киваючи, коли хтось згадував, скажімо, «Війну і мир», і розуміючи, що ніхто надто раціонально не досліджуватиме твоє твердження. Ви ж пам’ятаєте, що оскільки ми постійно перебували в товаристві одне одного, відколи прибули до Котеджів, ніхто з нас не мав можливості прочитати «Війну і мир» так, щоб цього не помітили інші. Але так само, як із сексом у Гейлшемі, існувала невисловлена домовленість про таємничий вимір, у якому ми зникали і читали всі книжки.

Як я казала вже, то була маленька гра, якій кожен із нас потурав. Але навіть якщо так, то тільки Рут віддавалась їй дужче від решти. Вона завжди вдавала, що прочитала геть усе, що починали читати інші; і вона була єдиною серед усіх, хто вважав, що продемонструвати свою дивовижну начитаність можна, переповідаючи людям сюжети романів, які вони якраз читають. Ось чому, коли вона взялася за «Деніела Деронду», я – хоча мені було це не надто приємно – згорнула книжку, сіла і сказала їй із невимушеним виглядом:

– Рут, я хотіла тебе запитати. Чому ти завжди отак стукаєш Томмі по руці, коли прощаєшся з ним? Ну ти зрозуміла.

Ще кілька місяців тому я просто на цьому й зупинилась би – або, можливо, взагалі не порушувала цієї теми. Але того дня я продовжувала тиснути, пояснюючи їй, що цей жест – із телевізійних серіалів.

– Не варто це копіювати, – сказала я їй. – Насправді там, у нормальному житті, люди так не поводяться, якщо ти так собі уявляєш.

Я бачила, що Рут злиться, але не знає, як захищатись. Вона відвернулась і ще раз стенула плечима.

– Ну і що? – сказала вона. – Що тут такого? Багато хто так робить.

– Ти хочеш сказати, що так роблять Кріссі та Родні.

Щойно це промовивши, я усвідомила, що допустила помилку. Що поки я не згадала про цих двох, Рут була загнана в кут, але тепер усе змінилося. Так, ніби пересуваєш шахову фігуру і, щойно знявши з неї руку, усвідомлюєш свою помилку, і тоді тебе охоплює паніка, тому що ти ще не розумієш масштабу тієї катастрофи, якій піддаєш себе. Безсумнівно, я тут же побачила, як заблистіли очі Рут, а коли вона заговорила, то голос її звучав, цілковито інакше.

– То он воно що, ось що засмутило бідолашну крихітку Кеті. Рут не звертає на неї достатньо уваги. В Рут з’явились нові дорослі друзі, тож вона вже так часто не грається з крихітною сестричкою…

– Припини це. Все одно у справжніх сім’ях це працює не так. Тобі нічого про це невідомо.

– Ох, Кеті, великий експерте з реальних сімей. Мені так шкода. Але ж справа саме в цьому, хіба не так? Ти досі тримаєшся за цю ідею. Нас, гейлшемців, багато, ми повинні триматися купи, тісною групкою, не слід заводити нових друзів.

– Такого я не казала. Я кажу лише про Кріссі й Родні. Це так по-ідіотськи виглядає, коли ти копіюєш усе, що вони роблять.

– Але ж я маю рацію, правда? – продовжувала Рут. – Ти засмучена, тому що я спромоглась рухатися далі, завести нових друзів.

Дехто з ветеранів навіть імені твого не знає, і як їх можна звинувачувати? Ти ж ні з ким не розмовляєш, тільки з гейлшемцями. Але ж ти не думаєш, що я вічно триматиму тебе за руку. Ми вже тут майже два місяці.

Я не впіймалась на гачок, але натомість сказала:

– Не зважай на мене, не зважай на Гейлшем. Але ж ти постійно нехтуєш Томмі. Я за тобою спостерігала, ти вже робила це кілька разів цього тижня. Ти залишаєш його на мілині, він має покинутий вигляд. Це нечесно. Ви з Томмі повинні бути парою. Це означає, що ти повинна про нього дбати.