Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Однак існувала тема, яку ми не обговорювали повноцінно – йшлося про те, що вона сказала нам того дня на узбіччі. Рут постійно тяжіла до натяків на неї. Наприклад, вона казала:

– А ти не думала про те, щоб стати опікункою Томмі? Ти ж знаєш, що могла б це влаштувати, якби хотіла.

Невдовзі ця ідея – що я повинна стати опікункою Томмі – витіснила все інше. Я відповідала, що думаю про це, що навіть у моєму випадку не так просто все це залагодити. Після цього ми зазвичай залишали цю тему. Але я знала, що Рут ніколи повністю не переставала про неї думати, ось чому того останнього разу, коли я її бачила, знала точно, що саме вона прагне мені сказати, хоча Рут уже й не могла розмовляти.

Мені нарешті дозволили її побачити на світанку третього дня після її другої виїмки. Вона лежала сама в кімнаті, і, здавалось, для неї зробили все можливе. На той час з поведінки лікарів, координатора, медсестер стало видно, що ніхто не сподівається, ніби вона виживе. Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі – так само тривожний опікун міг би розриватись між трьома або чотирма хворими донорами в різних частинах країни. Фактично вона перебувала при тямі, однак для мене, поки я стояла поруч з її металевим ліжком, вона була недосяжна. І все ж таки я підтягнула стільця і сіла, взявши її долоню у свої і стискаючи її, коли кожен наступний наплив болю викручував її тіло.

Я залишалась поруч стільки, скільки мені дозволили – три години чи, може, довше. І як я вже сказала, майже весь цей час вона перебувала десь глибоко в собі. І тільки єдиний раз, коли вона викручувалась у страхітливо неприродний спосіб і я вже збиралась покликати медсестер, щоб ті зробили їй знеболювання, вона раптом на кілька секунд зосередила на мені погляд, точно знаючи, хто я. То був один із крихітних острівців ясності, які часом трапляються в донорів у розпал їхньої жахливої боротьби, і саме тоді вона поглянула на мене так, що я без слів зрозуміла її думки. Тому я сказала:

– Все добре, я це зроблю, Рут. Як тільки зможу, я стану опікункою Томмі.

Я проказала це нечутно, тому що вважала, що вона й так не почує слів, навіть якщо я їх прокричу. Але я сподівалась на те, що впродовж цих кількох секунд, у які наші погляди зустрілись, вона прочитає мій вираз так само, як я прочитала її. Далі ця мить минула, і вона знову вислизнула від мене. Звичайно, я ніколи не знатиму точно, але думаю, що вона мене зрозуміла. І навіть якщо ні, то тепер мені видається, що Рут знала весь час, навіть раніше, ніж я зрозуміла це, що я таки стану опікункою Томмі і що ми «спробуємо», як вона і порадила нам того дня в машині.

Розділ двадцятий

Я стала опікункою Томмі майже за рік після нашої поїздки до човна. Це було невдовзі після третьої виїмки Томмі, і хоча він добре відновлювався, та йому все ще потрібен був час, аби набратися сил, і, як виявилось, це був не такий уже й поганий спосіб, щоб разом увійти в цю нову фазу. Невдовзі я почала звикати до Кінґсфілда, і мені там навіть уже подобалось.

Більшість донорів із Кінґсфілда після третьої виїмки переселяли до власної кімнати, тож Томмі отримав одну з найбільших одномісних кімнат у центрі. Дехто згодом думав, що це я для нього таке залагодила, але це було не так; йому просто пощастило, хоча кімната виявилась не такою вже й прекрасною. Думаю, у часи відпочинкового табору тут була ванна – судячи з матового скла, розташованого високо під самою стелею. Визирнути назовні можна було тільки якщо стати на стілець і відчинити вікно – тільки тоді відкривався вид на густий чагарник унизу. Кімната мала обриси літери Г, тобто крім звичного ліжка, стільця і шафи, туди встановили ще шкільну парту з піднятим віком – цей предмет виявився великою перевагою, як я згодом поясню.

Я не хотіла б створювати помилкового враження щодо того періоду в Кінґсфілді. Більшість його минула по-справжньому розслаблено, мало не ідилічно. Я зазвичай приїздила після ланчу, підходила до Томмі, випростаного на вузькому ліжку – завжди повністю одягнутого, тому що він не хотів «бути, як пацієнт». Я сідала на стілець і читала йому книжки, які приносила: «Одіссею» або «Тисячу і одну ніч». Або ми розмовляли – чи то про давні часи, чи про щось інше. Пізнього пообіддя він засинав, а я писала звіти за його партою. Дивовижно, як швидко розтанули роки розлуки, і ми знову так добре почувалися одне з одним.

Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.

Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.

Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».

І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть – але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.

Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати – сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали – кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі це також відчував, тому що в такі миті ми дуже міцно одне одного пригортали, наче намагалися таким чином відігнати нестерпне відчуття.

Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.

Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.

Тоді одного дня, можливо, за місяць після того, як я взялася до обов’язків, я ввійшла до його кімнати і виявила, що він сидить за партою, старанно малюючи і мало не торкаючись обличчям паперу. Зазвичай він запрошував мене ввійти, коли я стукала, але тепер навіть голови не підвів і не припинив свого заняття, лише його погляд повідомив мені, що він створює своїх вигаданих істот. Я завмерла на порозі, непевна, чи слід мені заходити, але він урешті підвів голову і згорнув блокнот – ідентичний із тими чорними книжечками, які Томмі колись отримував від Кефферса. Я ввійшла, і ми почали розмовляти про щось цілковито відсторонене, а за якийсь час він зовсім заховав блокнот, і ми зовсім його не торкнулися в розмові. Але після цього, коли я приходила, то часто бачила його на столі або під подушкою.

Одного дня ми сиділи у нього в кімнаті, за кілька хвилин нам слід було йти на аналізи, і я зауважила в його манері щось незвичне: сором’язливе і нарочите – тож я припустила, що він натякає на секс. Але Томмі сказав:

– Кет, я хотів би, щоб ти сказала свою думку. Тільки чесно.

Він вийняв зі столу чорний блокнот і показав три окремі ескізи короля жаб, який, проте, мав довгого хвоста, ніби частково залишився пуголовком. Принаймні таке складалось враження про зображення, якщо тримати його від себе на певній відстані. При наближенні ескіз виявлявся різноманіттям дрібних деталей, точнісінько як ті істоти, яких мені довелось побачити багато років тому.

– Оцих двох я уявляв зробленими з металу, – сказав він. – Бачиш, тут всюди лискучі поверхні. Але оцього я хотів зробити еластичним. Бачиш? Який безформний. Тепер хочу намалювати повноцінну версію, по-справжньому хорошу, тільки не можу вибрати. Кет, скажи чесно, що ти думаєш?

Не можу пригадати, що я відповіла. Пам’ятаю, що в ту мить мене охопили найрізноманітніші емоції. Я негайно зрозуміла, що в такий спосіб Томмі залишив позаду все, пов’язане з його малюнками, що відбулось у Котеджах, і відчула полегшення, вдячність, чисту радість. Але також я усвідомлювала, чому ці тварини виникли знову, всі можливі значення, що стояли за начебто буденним запитанням Томмі. Щонайменше, я розуміла: він демонструє, що не забув нічого, хоча ми не обговорювали нічого відкрито; він хотів сказати, що не розслабляється, що він постійно працює над своєю частиною підготовки.

Але це ще були не всі мої почуття, пов’язані того дня з конкретною намальованою жабою. Тому що той стан виринув знову, спершу слабкий, десь на задньому тлі, але дедалі потужніший, і згодом я не могла припинити про нього думати. Я не могла його позбутися, ця думка не покидала мене, поки я дивилась на аркуші. Я нічого не могла вдіяти, хоч як старалася відкласти її набік. Я бачила, що роботи Томмі втратили свіжість. Так, із багатьох оглядів вони були схожі на ті, які мені доводилось оглядати в Котеджах. Але чогось явно не вистачало, вони здавались вимученими, немов копії. Це відчуття з’явилося знову, хоч я намагалась його не допускати: що ми робимо все занадто пізно; що раніше можливість була, але ми її втратили, і в тому, як ми тепер плануємо все і як про це думаємо, начебто було щось сміхотворне і навіть гідне осуду.

Тепер, коли я знову прокручую це в голові, до мене доходить, що саме з цієї причини ми, можливо, так відтягували відкриту розмову про наші плани. До цього додавалося ще й те, що ніхто з інших донорів у Кінґсфілді ніколи не говорив про відтермінування чи на якісь такі теми, тож ми, мабуть, страшенно ніяковіли, немов приховували якусь непристойну таємницю. Можливо, нас навіть лякала ймовірність того, що про це довідаються інші.

Але кажу вам: я не хочу надавати тому періодові в Кінґсфілді надто понурого забарвлення. Тому що в основному, особливо після того дня, коли він запитав про тварин, від минулого, здавалось, не залишилося жодної тіні, і ми по-справжньому пристосувались до товариства одне одного. І хоча він більше ніколи не запитував моєї думки про свої роботи, він радісно працював над ними поруч зі мною, і ми часто проводили наші дні саме так: я на ліжку, часто читаючи вголос, а Томмі за столом, малюючи.

Можливо, ми були б щасливі, якби все залишалось так бодай трохи довше. Якби ми могли провести більше часу просто розмовляючи, займаючись сексом, читаючи вголос і малюючи. Але літо наближалось до завершення, Томмі міцнів, тож імовірність призначення його четвертої виїмки ставала дедалі ближчою – ми знали, що відкладати все на невизначений термін не можна.

Я мала надзвичайно завантажений період і майже цілий тиждень не з’являлась у Кінґсфілді. Того ранку, коли я приїхала, періщив дощ. У кімнаті Томмі панувала майже повна темрява, неподалік від його вікна в ринві хлюпотіла вода. Томмі повернувся з головного залу, де снідав зі своїми приятелями-донорами, і тепер сидів на ліжку, бездіяльний, нічим не зайнятий. Я прийшла геть виснажена – не спала нормально сто років – і звалилась на його вузьке ліжко, притиснувши його до стіни. Я лежала так деякий час, і легко могла б заснути, якби Томмі не штовхав мої коліна великим пальцем. Врешті я сіла поруч із ним і сказала:

– Я бачила вчора Мадам, Томмі. Не розмовляла з нею. Але я її бачила.

Він поглянув на мене, але й далі мовчав.

– Я бачила, як вона йшла вулицею і зайшла у свій будинок. Рут дістала правильну адресу. Правильна вулиця, саме ті двері, геть усе.

Тоді я описала, як попереднього дня, оскільки я все одно опинилась на південному узбережжі, я вирушила надвечір до Літлгемптона, і так само, як робила це у два попередні рази, пройшлась довгою набережною, повз ряди будинків із терасами, що мали назви на зразок «Гребінь хвилі» або «Морський вид», аж доки не дісталась лавки поруч із телефонною будкою. Я сіла і почала чекати – так само, як робила вже раніше, – зосередивши погляд на конкретному будинку.

– Це було схоже на детектив. У попередні рази я сиділа там по півгодини щоразу, і нічого, зовсім нічого. Але щось підказувало, що цього разу мені пощастить.

Я була така втомлена, що мало не закуняла просто там, на лавці. Але раптом підняла голову і побачила її – вона йшла вулицею в моєму напрямку.

– Це було моторошно, – мовила я, – тому що вона така сама на вигляд. Може, обличчя ледь-ледь старіше. Але значної різниці немає. Навіть одяг такий самий. Строгий сірий костюм.

– Це не міг бути той самий костюм.

– Не знаю. Виглядав так само.

– Але ти не звернулась до неї?

– Звичайно ні, дурнику. Все по черзі. Вона ніколи не поводилася з нами привітно.

Я описала, як вона пройшла повз мене з протилежного боку, навіть не поглянувши в мій бік; як на якусь мить мені здалося, що вона пройде повз двері, за якими я спостерігала, що Рут дала нам неправильну адресу. Але Мадам різко повернулась до воріт, зміряла коротку стежку двома чи трьома кроками і зникла всередині.

Коли я закінчила, Томмі деякий час мовчав. Тоді промовив:

– Ти впевнена, що не матимеш неприємностей? Вічно їздиш туди, куди тобі не можна?

– Думаєш, чому я так втомилася? Я доклала зусиль, щоб усе збігалось. Та зате ми її знайшли.

Назовні хлюпав дощ. Томмі повернувся набік і поклав голову мені на плече.

– Рут для нас постаралась, – м’яко сказав він. – Дістала правильну адресу.

– Так, вона постаралась. Але тепер усе залежить від нас.

– То який у нас план, Кет? У нас є план?

– Ми просто туди підемо. Просто підемо туди і запитаємо її. Наступного тижня, коли я повезу тебе на тести в лабораторію. Випишу тебе на цілий день. Тоді ми зможемо заїхати до Літлгемптона на зворотному шляху.

Томмі зітхнув і ще глибше вмостив голову на моєму плечі. Випадковий спостерігач міг вирішити, що він охоплений нехіттю, але я знала, що саме він відчуває. Ми так багато розмірковували про відтермінування, про Галерею, геть усе – і ось, несподівано підійшли впритул. Це було страшно.

– Якщо ми його отримаємо, – нарешті сказав він. – Уявімо, що отримаємо. Уявімо, вона дасть нам, наприклад, три роки – тільки для нас. Що саме ми будемо робити? Ти мене розумієш, Кет? Куди ми поїдемо? Ми ж не можемо залишитись тут, у цьому центрі.

– Не знаю, Томмі. Може, вона скаже, щоб ми повертались до Котеджів. Але я краще поїхала б деінде. До Білого Двору, можливо. Або, можливо, у них є якісь інші місця. Щось відокремлене для таких, як ми. Нам просто треба довідатись, що вона скаже.

Ми ще кілька хвилин тихо лежали на ліжку, дослухаючись до дощу. Я почала штовхати його ногою – так, як він робив мені раніше. Врешті він відплатив мені тим самим і зіштовхнув мої ноги з ліжка.

– Якщо ми їдемо, – сказав він, – треба вирішити про тварин. Виберемо найкращих, тих, яких ми візьмемо з собою. Шість або сім. Треба зробити це дуже уважно.

– Добре, – сказала я. Тоді підвелась і випростала вперед руки. – Може, навіть більше візьмемо. П’ятнадцять або й двадцять. Ага, поїдемо і зустрінемось із нею. Що вона нам зробить? Поїдемо і поговоримо з нею.

Розділ двадцять перший

Пригадуючи дні перед нашою поїздкою, я пам’ятаю, що уявляла, як ми з Томмі стоїмо перед тими дверима і не можемо наважитись подзвонити, а тоді чекаємо, поки наші серця скажено гупають. Однак насправді все склалось так, що нам пощастило і це конкретне випробування нас оминуло.

На той час ми вже заслуговували на везіння, тому що того дня все складалося не надто добре. Дорогою нас підвела машина, тож ми запізнились на аналізи Томмі на цілу годину. Через плутанину в лікарні Томмі довелось тричі перездавати аналізи. Через це він почувався дуже ослабленим, тож коли ми нарешті надвечір рушили до Літлгемптона, його почало нудити в машині, і нам доводилось зупинятися, щоб він міг пройтися.

На місце ми прибули о шостій. Запаркували машину позаду залу для гри в бінґо, витягнули з багажника спортивну сумку, в якій лежали блокноти Томмі, і вирушили в бік центру міста. Стояв приємний день, і хоча крамниці виявились зачиненими, перед барами, випиваючи й ведучи розмови, було чимало людей. Що довше ми йшли, то краще почувався Томмі, аж доки не пригадав, що через тести він пропустив ланч, і заявив, що перш ніж зустрітись із тим, що чекає на нас попереду, він мусить поїсти. Тож ми знайшли місце, де купили сандвіч, і раптом Томмі схопив мене за руку – так міцно, що я перелякалась, чи у нього не стався якийсь приступ. Але він тихо промовив мені на вухо:

– Ось вона, Кет. Дивись. Іде повз перукарню.

І справді – то була вона. Йшла протилежним тротуаром, одягнута у свій акуратний сірий костюм, такий самий, як завжди.

Ми рушили слідом за Мадам, зберігаючи помірковану відстань. Спершу – через пішохідну частину, потім – уздовж майже порожньої Гай-Стрит. Думаю, ми обоє пригадали той день, коли йшли слідом за «ймовірним я» Рут в іншому місті. Але цього разу все видавалось простішим, тому що невдовзі вона вивела нас на набережну.

Через те, що вулиця нікуди не завертала і призахідне сонце так добре освітлювало її до самого кінця, ми змогли дозволити Мадам значно вирватись наперед – аж вона перетворилася на цятку – і при цьому знали, що не втратимо її з виду. Насправді ми навіть постійно чули луну від її підборів, а ритмічне постукування сумки Томмі об ногу видавалось своєрідною відповіддю.

Так ми йшли досить довго, повз ряди ідентичних будинків. А тоді будинки вздовж протилежного тротуару закінчилися, замість них з’явились клапті пласких газонів, і за цими газонами можна було розгледіти дахи пляжних будиночків уздовж прибережної смуги. Води ми не бачили, але відчували, що вона там – судячи з великого неба і галасу чайок.

Але з нашого боку будинки не зникали, і за якийсь час я сказала до Томмі:

– Вже скоро. Бачиш оту лавку? Це та, на якій я сиділа. Будинок поруч.

Поки я цього не сказала, Томмі поводився спокійно. Але тепер на нього щось найшло, він пришвидшив ходу, ніби хотів її наздогнати. І коли між Мадам і нами нікого не було, а Томмі дедалі скорочував проміжок, мені довелось ухопити його за руку, щоб трохи сповільнити. Я боялась увесь час, що вона обернеться і побачить нас, але вона цього не зробила – і ось уже входила до своїх маленьких воріт. Вона завмерла перед дверима, шукаючи в торбинці ключі, а ми якраз підійшли і стояли перед воротами, дивлячись на неї. Вона все ще не оберталась, і мені спало на думку, що вона весь час знала про нашу присутність і навмисне нас ігнорувала. І ще я подумала, що Томмі зараз щось закричить, і це буде помилкою. Ось чому я сама звернулась до неї – швидко і не вагаючись.

Я сказала тільки ввічливе «Перепрошую!», але вона обернулась так різко, ніби я в неї чимось кинула. І коли вона на нас поглянула, моїм тілом пробігся холод – точнісінько так само, як багато років тому, коли ми підстерегли її перед головним корпусом. Її очі були такі ж крижані, а обличчя, можливо, навіть ще суворіше, ніж я пам’ятала. Не знаю, чи вона відразу мене впізнала. Але не було сумнівів, що вона негайно зрозуміла, що ми таке, тому що очевидно було, як вона заніміла – немовби до неї наближалась пара величезних павуків.

Тоді в її виразі щось змінилось. Не те щоб її погляд потеплішав, але відраза кудись зникла, і вона тепер пильно вивчала нас, мружачись від призахідного сонця.

– Мадам, – мовила я, перехиляючись через загорожу. – Ми не хочемо вас шокувати чи щось таке. Ми вчились у Гейлшемі. Я Кеті Г. – можливо, ви пам’ятаєте. А це – Томмі Д. Ми прийшли не для того, щоб завдати вам якихось неприємностей.

Вона зробила в нашому напрямку кілька кроків.

– Ви з Гейлшема, – сказала вона, і її обличчям навіть промайнула посмішка. – Яка несподіванка. Якщо ви не хочете завдавати мені неприємностей, то навіщо ви тут?

Томмі несподівано сказав:

– Ми мусимо з вами поговорити. Я дещо приніс, – він підніс догори сумку, – можливо, це знадобиться для вашої галереї. Нам треба з вами поговорити.

Мадам і далі стояла, майже не рухаючись у сяйві низького сонця. Вона кивала головою – ніби дослухалась до якихось звуків із набережної. Тоді посміхнулася знову, хоча її посмішка, здавалось, була адресована не нам, а собі самій.

– Що ж, добре. Заходьте досередини. Там побачимо, про що ви хочете зі мною поговорити.

Коли ми ввійшли, я зауважила, що вхідні двері були оздоблені кольоровими скляними панелями, а щойно Томмі зачинив їх позаду нас, як стало досить темно. Ми були в коридорі, такому вузькому, що здавалось, ніби виставивши лікті, можна одночасно торкнутись протилежних стін. Мадам завмерла попереду нас і стояла так, повернувшись спиною, знову наче до чогось прислухаючись. Глянувши повз неї, я побачила, що коридор, хоч і був такий вузький, виявився поділеним: ліворуч догори вели сходи; праворуч ще вужчий прохід вів углибину дому.

Слідом за Мадам я також прислухалась, але в будинку панувала тиша. Тоді десь ізгори почувся легкий удар. Цей тихий звук про щось повідомив Мадам, тому що тепер вона обернулась до нас і, вказуючи у темряву проходу, сказала:

– Ідіть туди і зачекайте на мене. Я зараз прийду.

Вона почала підніматись сходами, але помітивши, що ми вагаємось, перехилилася через перила і знову вказала кудись у темряву.

– Туди, – повторила Мадам і зникла нагорі.

Ми з Томмі рушили вперед і опинились у вітальні. Здавалося, що якась прислуга підготувала цю кімнату до вечора, а сама зникла: штори були затягнуті, а на столі світилась тьмяна лампа. Я відчувала запах старих меблів, імовірно, вікторіанської епохи. Камін виявився забитий дошкою, і там, де мав би горіти вогонь, висіла картина – ткана, немов гобелен, – на якій було зображено дивну пташку, схожу на сову, яка дивилась просто на вас. Томмі торкнувся моєї руки і вказав на картину в рамі, що висіла в кутку над маленьким круглим столиком.

– Це Гейлшем, – прошепотів він.

Ми наблизилися до картини, але я не мала певності. Я бачила, що перед нами дуже гарна акварель, але настільна лампа під нею відкидала викривлену тінь, помережену слідами павутини, і замість того, щоб освітлювати картину, вона кидала відблиск на понуре скло, тому складно було щось розгледіти..

– Це протилежний берег качиного ставка, – сказав Томмі.

– Ти про що? – зашепотіла я. – Тут немає ставка. Це просто сільська місцевість.

– Ні, ставок позаду тебе, – Томмі здавався страшенно роздратованим. – Ти повинна це пам’ятати. Якщо ставок залишиться позаду тебе, то ти дивитимешся на Північне спортивне поле…

Ми знову замовкли, тому що почули в глибині дому голоси. Схоже, що з другого поверху долинав чоловічий голос. Тоді ми почули голос Мадам, який долинав зі сходів. Вона казала:

– Так, ти маєш рацію. Маєш рацію!

Ми чекали, що Мадам зараз увійде, але її кроки прозвучали біля дверей і віддалились. Мені спало на думку, що вона збирається приготувати чай, взяти булочки і привезти це все на візку, але тут же зрозуміла, яка це маячня, і що вона швидше за все просто про нас забула, а тепер раптово пригадала, зараз увійде і скаже, щоб ми йшли собі геть. Грубий чоловічий голос гукнув щось згори – так нечітко, що здавалось, ніби він долинав двома поверхами вище. Кроки Мадам знову повернулись до коридору, і вона крикнула:

– Я ж сказала тобі, що робити. Просто зроби, як я тобі пояснила.

Ми з Томмі почекали ще кілька хвилин. Тоді стіна з протилежного кінця кімнати почала рухатись. Я тут же зрозуміла, що це насправді ніяка не стіна, а розсувні двері, якими можна розділяти на дві частини одну видовжену кімнату. Мадам частково відсунула двері, і тепер стояла і дивилась на нас. Я спробувала розгледіти, що за її спиною, але побачила там лише темряву. Я подумала, що вона, можливо, хотіла, щоб ми пояснили свою присутність, але врешті вона сказала:

– Ви сказали, що ви – Кеті Г. і Томмі Д. Я не помилилась? І що ви колись виховувались у Гейлшемі?

Я підтвердила, але сенсу запитувати, чи вона пам’ятає нас, не було. Вона стояла на порозі і не зводила з нас очей, немов не наважуючись ввійти. Тепер знову заговорив Томмі:

– Ми не хочемо вас затримувати. Ми просто хотіли з вами поговорити.

– Ви вже казали. Гаразд. Тоді вмощуйтесь зручно.

Вона простягнула вперед руки і поклала долоні на спинки двох однакових крісел перед собою. В її манері було щось дивне, ніби насправді вона не запрошувала нас сідати. Мені здавалось, що якщо ми зробимо те, що вона нам каже, і сядемо, вона так і залишиться стояти позаду, навіть не знявши зі спинок руки. Але коли ми рушили до неї, вона також наблизилась і – можливо, мені тільки здалося – проходячи повз нас, напружила плечі. Коли ми обернулись, щоб сісти, вона вже стояла біля вікон, перед важкими оксамитовими шторами, і дивилась на нас поглядом вчительки, яка розглядає учнів. Принаймні так здавалось мені в ту мить. Томмі потім сказав, що він подумав – Мадам зараз заспіває, а штори позаду розхиляться, і замість вулиці і пласкої площини перед набережною ми побачимо сцену, схожу на ту, що була в Гейлшемі, на якій стоятиме хор. Коли він згодом це розповідав, мені було смішно, і я знову її бачила – зі складеними руками, розведеними в боки ліктями, таки справді – ніби готувалася заспівати. Але я сумніваюсь, що Томмі насправді думав тоді про таке. Пам’ятаю, я зауважила, що він страшенно напружився, і хвилювалась, щоб він не бовкнув якоїсь дурниці. Ось чому, коли вона – цілком приязно – запитала, чого ми хочемо, я швидко заговорила.

Можливо, спершу я говорила плутано, але зовсім скоро, відчувши більше впевненості, що вона таки слухає, я заспокоїлась і заходилася пояснювати чіткіше. Впродовж тижнів я подумки прокручувала, що саме скажу їй. Я думала про це під час моїх тривалих поїздок автомобілем і сидячи за тихими столиками в кафе станцій техобслуговування. Тоді мені це видавалось таким складним, але я врешті-решт виробила план: слово за словом я запам’ятала кілька ключових рядків, а тоді намалювала подумки мапу, як переходитиму від одного пункту до другого. Але тепер, коли вона сиділа переді мною, більшість із того, що я заготувала, здавалась або непотрібною, або зовсім неправильною. Найдивнішим було те – і Томмі погодився зі мною, коли ми обговорювали це згодом, – що хоча в Гейлшемі вона сприймалась як ворожа незнайомка з зовнішнього світу, тепер, коли ми знову її зустріли, незважаючи на те, що вона не виявила щодо нас жодного тепла, Мадам видавалась кимось майже інтимним і набагато ближчим від усіх, із ким ми познайомилися протягом останніх років. Ось чому всі мої заготовки просто вивітрились, і я заговорила з нею чесно і просто – так, як могла багато років тому звернутись до вихователя. Я розповіла їй про те, що нам доводилось чути, про чутки, пов’язані з гейлшемськими студентами і відтермінуваннями; сказала, що ми усвідомлювали: ці чутки можуть виявитись неточними, і ми ні на що не розраховуємо.

– І навіть якщо це таки правда, – сказала я, – ми знаємо, що ви, мабуть, від усього цього втомились: від пар, які до вас приходять, і стверджують, наче вони закохані. Ми з Томмі ніколи б не наважились вас потурбувати, якби не мали певності.

– Певності? – нарешті заговорила вона, і ми обоє відсахнулись, здивовані. – Кажете, що ви впевнені? Впевнені у своїй любові? Звідки ви знаєте? Думаєте, любов така проста? Отож ви закохані. Глибоко закохані. Ви це хотіли мені сказати?

Її голос звучав майже саркастично, але тоді – поки вона дивилась то на мене, то на Томмі – я шоковано зауважила в її очах сльози.

– Ви в це вірите? Що ви глибоко закохані? І тому ви прийшли до мене, щоб просити про… відтермінування? Чому? Чому ви до мене прийшли?

Якби вона запитувала це з певною інтонацією – наче вся наша ідея була повним божевіллям, – не сумніваюсь, що я впала б у відчай. Але вона говорила не зовсім так. Вона запитувала це майже так, ніби задавала тестове запитання, на яке знала відповідь; наче вже не раз влаштовувала схоже опитування іншим парам. Ось чому я не втрачала надії. Але Томмі, здається, почав тривожитись, оскільки раптово вибухнув:

– Ми прийшли побачити вас з приводу вашої галереї. Здається, ми знаємо, навіщо вона потрібна.