Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

У тому віці вихователька міс Джеральдін була загальною улюбленицею. Вона була м’яка, люб’язна, завжди заспокоювала, коли ти цього потребував – навіть якщо ти вчинив щось погане або коли тебе вичитував інший вихователь. Якщо їй самій доводилось тебе вичитати, протягом кількох наступних днів вона осипала тебе додатковими виявами уваги, ніби щось була тобі винна. Томмі не пощастило, що того дня урок мистецтва взяла на себе міс Джеральдін, а не, скажімо, містер Роберт або сама міс Емілі – головна вихователька, – хоч вони часто брали мистецтво на себе. Якби то був хтось із них, Томмі просто насварили б, а він тим часом усміхався б по-ідіотськи, і найгірше, що інші про все це могли подумати – наче він зіграв недоладний жарт… Дехто міг навіть вирішити, що він – природжений клоун. Але через те, що міс Джеральдін була такою, якою була, сталось інакше. Вона натомість доклала всіх зусиль, щоб роздивитись малюнок з усією доброзичливістю й розумінням. Можливо, вона думала, що Томмі в небезпеці, що решта учнів почне з нього насміхатись, і тому зайшла надто далеко, знайшовши навіть, за що його похвалити, і вказуючи на переваги малюнка цілому класові. Ось звідки пішло те неприйняття.

– Коли ми вийшли з класу, я вперше почув, як вони про мене говорять, – пригадав Томмі. – І їм було байдуже, чую я чи ні.

Припускаю, Томмі відчував, що відстає від решти, ще до того, як намалював слона – зокрема, що його малюнки більше нагадують малюнки першачків, – тож він з усіх сил намагався це прикривати, зумисне малюючи дитячі зображення. Але після слона його проблема вийшла назовні, тому тепер всі чекали, що він витворить далі. Схоже, спершу Томмі старався, але щойно він брався за щось, як навколо починались кпини і глузування. Ба більше – чим дужче він старався, тим сміхотворнішими виявлялись його зусилля. Невдовзі Томмі знову повернувся до свого початкового захисту, створюючи зумисне дитячі роботи, що свідчили, наскільки йому байдуже. З цього часу проблеми тільки поглиблювались.

Якийсь час він страждав тільки під час уроків мистецтва – хоча це траплялось доволі часто, оскільки в молодших класах ми багато займались творчістю. Але з часом проблема і далі розросталась. Його не приймали в ігри, хлопці не сідали поруч із ним під час обіду або вдавали, що нічого не чують, якщо він казав щось у спальні після того, як вимикали світло. Спершу ставлення видавалось не таким уже й безжальним. Місяці могли минати без жодного випадку, Томмі починав думати, що все позаду, а тоді якийсь із його вчинків – або вчинків його ворогів, наприклад, Артура Г. – запускав процес із новою силою.

Точно не знаю, коли почались його істерики. Як я пам’ятаю сама, Томмі завжди славився своїм непростим характером, навіть у яслах, але він мені заявив, що істерики почались тоді, коли його вже дуже дражнили. Так чи інак, саме істерики під’юджували людей, загострюючи ситуацію, і приблизно в той період, про який я розповідаю – влітку, після закінчення другого року старшої школи, коли нам було тринадцять – переслідування сягнули найвищої точки.

І раптом усе припинилось. Не однієї ночі, але досить різко. Я вже казала, що доволі пильно стежила за ситуацією, тож ознаки цього помітила раніше від решти. Все почалося із періоду – він тривав місяць або довше – коли переслідування тривали, але Томмі не втрачав рівноваги. Іноді я помічала, що він от-от зірветься, але якимось чином йому вдавалось себе контролювати; а іноді він просто тихо знизував плечима або поводився так, ніби нічого не зауважив. Спершу така його поведінка розчаровувала. Люди навіть ображались – наче він їх підвів. Зрештою всім почало це набридати і переслідування стали млявішими, аж доки певного дня я не усвідомила, що вже понад тиждень нічого не траплялось.

Сама по собі ця зміна не конче була б така важлива, якби не інші моменти. Крихітні епізоди – наприклад, як Александр Дж. і Пітер Н. ідуть полем разом із Томмі, і всі троє цілком природно собі базікають. Ледь помітна, але чітка відмінність в інтонаціях, коли називали його ім’я. А потім одного дня, майже перед самим закінченням обідньої перерви, ми сиділи на траві неподалік Південного спортивного поля, на якому хлопці, як завжди, грали у свій футбол. Я брала участь у бесіді, але поглядала на Томмі, який перебував у самому центрі гри. Раптом він отримав підніжку, підвівся і поставив м’яча на землю, щоб ударити штрафний. Хлопці завмерли тут і там в очікуванні, а я побачила за кілька метрів від Томмі Артура Г. – одного з найбільших його переслідувачів – який почав Томмі передражнювати: по-ідіотськи імітуючи те, як Томмі завмер над м’ячем, спершись руками об стегна. Я пильно дивилась, але ніхто не взяв з Артура приклад. Інші не могли цього не бачити, адже їхні очі були звернені до Томмі, хлопці чекали на удар, тим часом Артур стояв відразу позаду нього – і не викликав зацікавлення. Томмі послав м’яча через газон, гра продовжилась, і Артур Г. нових спроб не робив.

Така еволюція викликала в мені радість, проте водночас я почувалась спантеличеною. Томмі не докладав більших зусиль до своєї праці – його «творча» репутація була така ж низька, як завжди. Я розуміла, що відсутність істерик дала свій результат, але виявити, що стало ключовим фактором змін, не могла. Щось сталося з самим Томмі – змінилась його поведінка, те, як він дивився людям в обличчя, як розмовляв у своїй відкритій доброзичливій манері – все це відрізнялось від того, як було раніше, і це змінило ставлення до нього оточення. Але що до цих змін призвело – незрозуміло.

Я почувалась спантеличеною, тому вирішила прозондувати його наступного разу, коли вдасться порозмовляти з ним наодинці. Невдовзі випала й нагода: я стала в чергу за ланчем і помітила Томмі попереду.

Мабуть, це звучатиме дивно, але в Гейлшемі черга на сніданок справді була одним із найкращих місць для особистих розмов. Це було якось пов’язано з акустикою у Великій залі. Навколишній гомін і високі стелі створювали умови для того, щоб вас ніхто не підслухав – якщо ви тільки говорили неголосно, стояли близько і переконувались, що ваші сусіди захоплені власними теревенями. У кожному разі вибір ми мали невеликий. «Тихі» місця зазвичай виявлялись найгіршими, тому що хтось постійно нипав повз вас у радіусі чутності. Якщо ви зраджували своїм виглядом намір провести таємну розмову, про це, здавалось, упродовж кількох хвилин знали вже всі навколо, тому шансів ви не мали жодних.

Тому, коли я побачила Томмі попереду, я йому помахала – згідно з правилом, ти не міг потрапити в передню частину черги, натомість повернутись назад дозволялося. Томмі підійшов, радісно усміхаючись, і спочатку ми просто стояли мовчки – не тому, що було ніяково, а чекаючи, коли будь-яке зацікавлення пересуванням Томмі зійде нанівець. Тоді я промовила:

– Останніми днями ти видаєшся набагато щасливішим, Томмі. Здається, все почало складатись для тебе краще.

– Ти геть усе зауважуєш, правда, Кет? – він промовив це без тіні сарказму. – Так, усе добре. У мене все дуже добре.

– Що ж трапилось? Ти відшукав Бога чи що?

– Бога? – на якусь мить Томмі розгубився. Тоді розсміявся і сказав:

– А, розумію. Ти кажеш про те, що я більше… так не злюсь.

– Не тільки про це, Томмі. Ти змінив усе на краще. Я спостерігала. Ось чому я запитую.

Томмі стенув плечима.

– Мабуть, я трохи подорослішав. І всі інші, гадаю, також. Неможливо весь час стояти на одному місці. Стає нудно.

Я нічого не відповіла, але не зводила з нього погляду, аж доки він не засміявся і не сказав:

– Кет, ти така прониклива. Гаразд, мабуть, таки справді дещо є. Дещо трапилось. Якщо хочеш, я тобі розповім.

– Ну, давай.

– Я тобі розповім, Кет, але ти не повинна про це базікати, добре? Кілька місяців тому в мене була розмова з міс Люсі. І після цього я відчув себе набагато краще. Це складно пояснити. Але вона дещо сказала, і все почало налагоджуватись.

– Що ж вона сказала?

– Ну… Насправді це може прозвучати дивно. Спочатку мені так здалося. Вона сказала: якщо я не хочу бути творчим, якщо справді не відчуваю цього в собі, то це цілком нормально. Мовляв – нічого поганого в цьому немає.

– Вона тобі таке сказала?

Томмі кивнув, але я вже відверталась від нього.

– Яка маячня, Томмі. Хочеш грати в дурнуваті ігри – грай, мені байдуже.

Я страшенно розлютилась, оскільки вирішила, що він бреше мені, тимчасом як я заслуговую на його довіру. Зауваживши позаду в черзі знайому дівчинку, я підійшла до неї, покинувши Томмі. Я бачила – він збентежений і розчавлений, але після тих місяців, протягом яких я так за нього хвилювалась, я відчула себе зрадженою, і мені було байдуже, що в нього тепер на душі. Я базікала з подругою – здається, то була Матильда – так радісно, як могла, і решту часу практично не дивилась у його бік, поки ми стояли в черзі.

Але коли несла тарілку до столів, Томмі підійшов до мене ззаду і швидко проказав:

– Кет, я не обманював тебе, якщо тобі так здалося. Все саме так і було. Я розповім, якщо ти даси мені бодай половину шансу.

– Не говори дурниць, Томмі.

– Кет, я розповім. Чекатиму на тебе біля ставка після ланчу. Якщо прийдеш, я розповім.

Я поглянула на нього докірливо і відійшла, не відповівши, хоча й почала, мабуть, допускати, що він таки не вигадував історію про міс Люсі. І перш ніж мені вдалось сісти поруч із друзями, я вже розмірковувала, як можна буде згодом вислизнути до ставка, щоб не викликати загального зацікавлення.

Розділ третій

Ставок був розташований на південь від будівлі. Щоб до нього дістатись, доводилося виходити через чорний вхід, спускатися вузькою звивистою стежкою, пробиваючись крізь зарослі папороті, яка і далі загороджувала шлях, навіть на початку осені. Або, якщо поблизу не було вихователів, шлях скорочувався через грядку з ревенем. Біля ставка тебе зустрічав спокій: качки, очерет, рдесник. Однак це місце не надто пасувало для делікатної розмови – воно й близько не могло дорівнятись до черги на ланч. По-перше, тебе добре бачили з будинку. До того ж складно було передбачити, як поширюється над водою звук. Якщо хтось хотів підслухати, він міг підійти до зовнішньої стежки і сховатися в кущах із протилежного берега. Але оскільки саме я смикнула його в черзі на ланч, то гадала, що повинна тепер використати цю можливість осмислено. Вже панував жовтень, але того дня було сонячно, і я вирішила зробити вигляд, наче просто безцільно собі блукала і випадково наштовхнулась на Томмі.

Може, намагаючись зберегти це враження – хоча уявлення не мала, чи хтось справді за нами спостерігає, – я так і не сіла, коли нарешті знайшла його на великому пласкому камені недалеко від води. Була п’ятниця або вихідний, тому що я пам’ятаю, що на собі ми мали власний одяг. Точно не пам’ятаю, в чому був Томмі – можливо, в одній зі своїх подертих футболок, які носив навіть у прохолодну погоду, – але я точно одягнула темно-бордовий спортивний костюм, светр якого застібався на блискавку знизу вгору. Я знайшла його на Розпродажу на першому році старшої школи. Я обійшла Томмі навколо і стала спиною до води, обличчям до будинку, щоб бачити, якщо люди почнуть збиратися біля вікон. Тоді ми кілька хвилин просто базікали, наче в черзі на ланч нічого не трапилось. Не знаю точно, чи робила я це з огляду на Томмі, чи на ймовірних глядачів, але старалась вдавати, наче я от-от продовжу свою прогулянку. Якоїсь миті я ворухнулась і зауважила на обличчі Томмі тінь паніки, і тут же мені стало прикро, що я його дражню, хоч і не мала цього на думці. Отож начебто щойно пригадавши, я сказала:

– До речі, про що це ти мені розповідав сьогодні? Що тобі сказала міс Люсі?

– О… – Томмі окинув поглядом ставок, вдаючи, що й сам забув про цю розмову. – Ти про це… про міс Люсі.

Міс Люсі була найспортивнішою серед усіх вихователів у Гейлшемі, хоча з її зовнішнього вигляду цього ніхто б не сказав. Вона мала приземкувату фігуру і була схожа на бульдога, а коли її дивне чорне волосся довшало, то росло догори, і тому ніколи не прикривало вух і короткої товстої шиї. Але вона була по-справжньому сильна і вправна, і навіть коли ми стали старшими, більшість із нас – навіть хлопці – не могли подолати її під час перегонів. Вона просто дивовижно грала в хокей і навіть могла сама протистояти старшокласникам на футбольному полі. Пам’ятаю, одного разу я спостерігала, як Джеймс Б. спробував дати їй підніжку, коли вона вела повз нього м’яч, але натомість сам відлетів убік. Коли ми вчились у молодших класах, нікому й на думку не спало б звернутися до неї за потішанням, як зазвичай звертались до міс Джеральдін. Вона взагалі не надто часто з нами розмовляла, коли ми були молодші. Її бадьорий стиль ми почали цінувати щойно в старших класах.

– Ти дещо розповідав, – нагадала я Томмі. – Про міс Люсі, яка сказала тобі, що не бути творчим – нормально.

– Вона справді таке казала. Сказала, щоб я не хвилювався. Не зважав на те, що кажуть інші. Це сталося кілька місяців тому. Може, ще трохи раніше.

Я бачила, що кілька дітей із молодших класів зупинились біля одного з вікон на верхньому поверсі і спостерігали за нами. Але я вже присіла навпроти Томмі і нічого більше не вдавала.

– Але це дуже нетипово для неї, Томмі. Ти впевнений, що правильно все зрозумів?

– Звичайно, я зрозумів правильно, – він раптово понизив голос. – Вона це промовила не один раз. Ми були у неї в кімнаті, і вона цілу промову на цю тему виголосила.

За словами Томмі, коли вона вперше попросила його прийти до неї в кабінет після Оцінювання уроків мистецтва, він сподівався ще однієї лекції на тему того, що йому треба дужче старатись – йому доводилось не раз чути таке від багатьох вихователів, зокрема й від самої міс Емілі. Але вже коли вони йшли від основної будівлі у напрямку Оранжереї – де були розташовані помешкання вихователів, – Томмі почав підозрювати, що цього разу буде інакше. Далі, як він опинився у м’якому кріслі міс Люсі – сама вона залишилась стояти біля вікна, – вона попросила його про все розповісти, про те, як він сприймає свою ситуацію, усе, що з ним відбувається. Тож Томмі почав переповідати. Але перш ніж він зумів дійти до середини своїх поневірянь, вона раптом перебила його і заговорила сама. Вона сказала, що знає багатьох учнів, які тривалий час переживали труднощі з творчістю: малюванням, живописом, поезією, довгими роками ніщо з переліченого їм не вдавалось. А тоді одного дня щось змінювалось і вони розквітали. Цілком імовірно, що й Томмі був одним із них.

Томмі доводилось і раніше чути такі заспокоювання, але було щось таке у манері міс Люсі, що змушувало його до неї прислухатись.

– Я відчував, – пояснив він мені, – що вона до чогось провадить. До чогось іншого.

І справді, невдовзі вона сказала таке, що Томмі непросто було осягнути. Але вона повторювала доти, доки він нарешті не почав розуміти. Якщо Томмі щиро старався, казала вона, але йому все одно не вдавалось бути творчим, тоді все гаразд, не слід було хвилюватись. І з боку геть усіх – і учнів, і вихователів – було неправильно за це його карати або тиснути на нього в будь-який спосіб. Бо то не його провина. І коли Томмі запротестував – мовляв, міс Люсі каже чудові речі, але всі інші думають, що винен він сам, – вона зітхнула і поглянула у вікно. А тоді мовила:

– Можливо, це не надто тобі допоможе. Але ти просто запам’ятай. Тут, у Гейлшемі, є щонайменше одна особа, яка вважає інакше. Щонайменше одна особа, яка вважає тебе дуже хорошим студентом, не гіршим від усіх інших, незважаючи на те, наскільки ти творчий.

– Вона ж із тобою не жартувала? – запитала я Томмі. – Це не був такий хитромудрий спосіб тебе вичитати?

– Однозначно ні. У кожному разі…

Вперше за весь час Томмі непокоївся через імовірність бути підслуханим – обернувшись через плече, він поглянув на головний корпус. Учні молодших класів, які дивились у вікно, перестали нами цікавитись і зникли. Кілька дівчат із нашого року прямували до павільйону, але вони були від нас ще досить далеко. Томмі обернувся до мене і майже пошепки сказав:

– Так чи інакше, кажучи це все, вона тремтіла.

– Що ти маєш на увазі – тремтіла?

– Тремтіла. Від гніву. Я бачив. Вона була розлючена. Розлючена глибоко всередині.

– На кого?

– Я не знаю. Точно не на мене, це найважливіше! – він засміявся, а тоді знову посерйознішав. – Не знаю, на кого вона злилась. Але вона неабияк гнівалась.

Я знову підвелася, бо в мене розболілись литки.

– Як це дивно, Томмі.

– Цікаво, що ця розмова з нею допомогла. Дуже допомогла. Ти казала сьогодні про те, що в мене тепер все добре складається. Це завдяки тій розмові. Тому що потім, коли я думав над її словами, я усвідомив, що вона права, що це не моя провина. Звісно, я не докладав усіх зусиль. Але, по суті, то не була моя провина. Ось у чому різниця. І коли я почувалася невпевнено, я шукав поглядом її десь неподалік, а коли був на її уроці, вона не згадувала й слова з нашої бесіди – мені вистачало просто на неї дивитися, і вона іноді також звертала на мене увагу і легенько кивала. І це було все, що мені потрібно. Ти запитувала, чи щось трапилось. Оце й усе, що трапилось. Але, Кет, послухай – нікому про це ні слова, добре?

Я кивнула, але запитала:

– Це вона взяла з тебе обіцянку?

– Ні-ні, вона ні про що мене не просила. Але ти не кажи нікому жодного слова. Ти повинна по-справжньому пообіцяти.

– Добре.

Дівчата, які прямували до павільйону, помітили мене, і тепер махали руками і гукали. Я помахала їм у відповідь і сказала Томмі:

– Я краще піду. Поговоримо про це якось іще.

Але Томмі знехтував мої слова.

– Є ще дещо, – продовжив він. – Вона сказала мені таке, чого я не можу збагнути. Я збирався тебе про це запитати. Вона сказала, що нас навчають недостатньо – якось так.

– Навчають недостатньо? Тобто вона думає, що ми повинні вчитися ще старанніше?

– Ні, не думаю, що вона мала на увазі це. Розумієш, вона говорила про нас. Про те, що трапиться з нами котрогось дня. Виїмки і все таке.

– Але ж нас цього вчили, – сказала я. – Цікаво, що це вона мала на увазі. Невже вона думає, що від нас щось приховують?

Томмі на якусь мить замислився, тоді похитав головою.

– Не думаю, що йшлося про це. Вона просто вважає, що нам пояснювали недостатньо. Сказала, що й сама не дуже хотіла б нам про це розповідати.

– Про що саме?

– Сам не знаю. Може, я все неправильно зрозумів, Кет, не знаю. Мабуть, вона мала на увазі щось цілковито інше, щось про мою недостатню схильність до творчості. Я не зовсім усе це розумію.

Томмі дивився на мене так, ніби сподівався на мою відповідь.

Я на кілька секунд замислилась, а тоді мовила:

– Томмі, ну ж бо ще раз пригадай. Ти сказав, що вона розізлилась…

– Принаймні так мені здалося. Вона мовчала, але аж трусилась уся.

– Ну добре. Скажімо, вона була зла. А про всі ці речі вона почала говорити після того, як розізлилась? Про те, що нам недостатньо розповідають про виїмки і все інше?

– Здається, так…

– Ну ж бо, Томмі, думай. Чому вона про це заговорила? Вона говорить про тебе і про те, що ти не творчий. Тоді раптом починає закидати щось на іншу тему. Який зв’язок? Чому вона приплела виїмки? Як вони пов’язані з тим, що ти – не творчий?

– Не знаю. Гадаю, мусить бути якась причина. Може, одне нагадало їй про друге. Кет, ти тепер і сама через це розпалилась.

Я засміялась, тому що він був правий: я супилася, цілковито заплутавшись у думках. Насправді мій розум рухався в різних напрямках одночасно. Розповідь Томмі про розмову з міс Люсі дещо мені нагадала – можливо, навіть цілий ланцюжок обставин, дрібних випадків із минулого, пов’язаних із міс Люсі, які мене збентежили.

– Просто… – я замовкла і зітхнула. – Не можу все це як слід сформулювати, навіть для себе самої. Але те, що ти кажеш, перегукується з іншими бентежними обставинами. Я весь час про них думаю. Наприклад – навіщо Мадам приходить і забирає наші найкращі картини. Для чого саме вона це робить?

– Вона відбирає їх до Галереї.

– Але що це за галерея? Вона весь час приходить і відбирає наші найкращі роботи. На цю мить у неї вже, мабуть, цілі скирти цих робіт. Я запитала якось міс Джеральдін, як довго Мадам цим займається, і вона відповіла, що з часу існування Гейлшема. Що це за галерея? Навіщо їй потрібна галерея з нашими виробами?

– Може, вона їх продає. Там, назовні, продають геть усе.

Я похитала головою.

– Не може бути. Це якось пов’язано з тим, що тобі сказала міс Люсі. Про нас, про те, як одного дня нас почнуть піддавати виїмкам. Не знаю, чому, але з певного часу мене переслідує відчуття, що все це пов’язано між собою, хоча я й не розумію, яким чином. Мені вже час іти, Томмі. Давай поки що не будемо нікому розповідати про нашу розмову.

– Не будемо. І не кажи нікому про міс Люсі.

– Але ти розповіси мені, якщо вона тобі казатиме щось таке?

Томмі кивнув, тоді знову роззирнувся навколо.

– Краще тобі вже піти, Кет, ти права. Хтось може нас почути.

Ми виростали з думками про Галерею. Її згадували так, ніби вона існувала насправді, хоча ніхто з нас точно цього не знав. Не сумніваюся, що мій випадок був типовим: ніхто не міг би пригадати, коли вперше почув про Галерею. Звичайно, вихователі нам про неї не розповідали: вони ніколи не згадували її, оскільки існувало неписане правило, що цієї теми в їхній присутності торкатись не можна.

Тепер мені здається, що це знання передавали із покоління в покоління учні Гейлшема. Пам’ятаю день, коли я мала всього п’ять чи шість років і сиділа за низьким столиком поруч з Амандою К., а наші руки були липкі від глини для ліплення. Не пригадую, хто ще з дітей був із нами і хто з вихователів за нами наглядав. Все, що пам’ятаю – це як Аманда К. (старша від мене на рік) поглянула на те, що я виліпила, і вигукнула:

– Це дуже-дуже гарно, Кеті! Так гарно! Впевнена, це потрапить до Галереї!

На ту мить я вже мусила знати про Галерею, тому що пам’ятаю відчуття захоплення і гордості від її слів. А наступної миті я подумала: «Це сміховинно. Ніхто з нас ще не може потрапити до Галереї».

Стаючи старшими, ми і далі розмовляли про Галерею. Якщо хотілось похвалити чиюсь роботу, ти казав: «Це підійшло б для Галереї». А після того, як ми навчились іронії, щоразу натрапляючи на жалюгідний і невправно виконаний виріб, ми казали: «О так! Цю штуку треба негайно відправляти до Галереї!».

Але чи вірили ми в Галерею насправді? Сьогодні я вже не впевнена. Як я вже казала, ми ніколи не згадували про неї при вихователях, і тепер, озираючись назад, мені видається, що це правило ми встановили собі самі – так же суворо, як і все, чого вимагали вихователі. Ось як той випадок, який я пригадую, – нам було тоді років одинадцять. Сонячного зимового ранку ми були в класі № 7. Щойно закінчився урок містера Роджера, і дехто з нас залишився, щоб із ним побазікати. Ми сиділи на партах, і я точно не пам’ятаю, яка була тема розмови, але містер Роджер, як завжди, знову і знову змушував нас реготати. Тоді Керол Г., давлячись сміхом, мовила:

– Та це можна навіть до Галереї подати!

Вона тут же прикрила долонею рот, проказавши «ой-ой», і атмосфера залишилась невимушеною. Але всім було відомо – і містерові Роджеру зокрема, – що вона допустила помилку. Катастрофи не сталось: це було приблизно так само, якби хтось із нас вимовив погане слово або назвав при вихователеві його прізвисько. Містер Роджер усміхнувся поблажливо, наче кажучи: «Не страшно, ми вдамо, ніби ти цього не казала», – і ми продовжували як раніше.

Якщо Галерея залишалась для нас непевною цариною, то поява Мадам двічі, іноді – три або чотири рази на рік для відбору наших найкращих робіт була безсумнівним фактом. Ми називали її «Мадам», тому що вона була француженка чи бельгійка (щодо цього ми постійно сперечались), але й вихователі називали її саме так. Це була висока худа жінка з короткою стрижкою, імовірно, досі ще досить молода, хоча в той час ми про неї в такий спосіб не думали. Вона завжди мала на собі строгий сірий костюм і, на відміну від садівників або водіїв, які привозили провізію, на відміну від фактично будь-кого із зовнішнього світу, вона з нами не розмовляла і тримала від себе на відстані своїм крижаним поглядом. Багато років ми вважали її «зарозумілою», але якось, певного вечора, коли нам було по вісім, Рут висловила іншу теорію.

– Вона нас боїться, – заявила Рут.

Ми лежали в нашій спальні, у темряві. У молодших класах в одній спальні нас було п’ятнадцятеро, тому ми не провадили довгих інтимних бесід, як робили згодом, у старших класах. Але ліжка більшості дівчат, які становили нашу «групу», на ту мить вже були зсунуті докупи, і ми вже починали призвичаюватись до звички розмовляти до пізньої ночі.

– Що ти маєш на увазі: боїться? – запитала котрась із нас. – Як вона може нас боятись? Що ми могли б їй заподіяти?

– Не знаю, – мовила Рут. – Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.

Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.

Хоча про візити Мадам ніколи не повідомлялось, завжди було очевидно, що її поява не за горами. Підготовка до її приїзду починалася за кілька тижнів: вихователі просіювали всі наші роботи – малюнки, ескізи, глиняні вироби, наші твори і вірші. Це тривало щонайменше два тижні, і врешті чотири або п’ять витворів з кожного року, від молодших і до старших класів, опинялись у кімнаті для більярду. Кімнату для більярду протягом цього періоду тримали замкненою, але якщо вилізти на нижчу стіну зовнішньої тераси, можна було розгледіти крізь вікна гору предметів, яка ставала дедалі більшою. Коли вихователі починали все акуратно розкладати на столах і мольбертах, перетворюючи приміщення на мініатюрну версію наших Днів обміну, було ясно, що Мадам приїде за день чи Два.

Тієї осені, про яку я зараз розповідаю, нам треба було знати не тільки день, але точний час, коли з’явиться Мадам, адже досить часто вона залишалася всього на одну-дві години. Отож щойно ми помітили, що витвори у більярдній кімнаті вже розкладено, ми вирішили по черзі стояти на варті.

Виконувати це завдання було просто завдяки розташуванню нашої школи. Гейлшем стояв посеред гладкої рівнини, з усіх боків простягались поля. Це означало, що з вікна практично будь-якого класу головного корпусу – і навіть з павільйону – відкривався чудовий вид на довгу вузьку дорогу, яка пролягала полями і провадила до головного в’їзду. Сам в’їзд був розташований ще на певній відстані, тож транспортний засіб мусив проїхати всипаною гравієм доріжкою, повз кущі і клумби, перш ніж нарешті дістатися двору перед головним корпусом. Іноді могли минати цілі дні, протягом яких ми не бачили на вузькій дорозі жодної машини, а якщо й бачили, то це були зазвичай вантажівки або фургони, що привозили провізію, садівників чи робітників. Автомобіль був рідкістю, і часом, коли котрийсь з’являвся вдалині, це спричиняло бедлам просто посеред уроку.

Того дня, коли десь далеко в полі помітили наближення машини Мадам, було вітряно й сонячно. На небі зібралось кілька штормових хмар. Ми були у класі № 9 – на першому поверсі з передньої частини корпусу – і коли поповзло перешіптування, бідний містер Френк, який намагався навчити нас правопису, ніяк не міг збагнути, чому це ми раптом так занепокоїлись.

План, який ми придумали, щоб перевірити теорію Рут, був дуже простий: ми (участь брало шестеро дівчат) заляжемо десь в очікуванні Мадам, а тоді несподівано її оточимо. Ми поводитимемось дуже цивілізовано, просто будемо йти поруч, але якщо правильно все розрахуємо і захопимо її не в супроводі вихователів, то побачимо – наполягала Рут, – що вона таки справді нас боїться.

Найбільше ми хвилювались, що просто не матимемо нагоди все це проробити, поки вона в Гейлшемі. Але коли урок містера Френка підійшов до завершення, ми побачили, як Мадам паркує свій автомобіль внизу, у самому дворі. Ми квапливо провели нараду на сходовому майданчику, а тоді рушили слідом за однокласниками додолу і загаялись на порозі головного входу. Ми бачили звідти залитий сонцем двір, посеред якого Мадам досі сиділа за кермом, порпаючись у своєму портфелі. Врешті-решт вона вийшла з машини і пішла в напрямку до нас, одягнута у звичний сірий костюм, щільно притискаючи до себе портфель обома руками. Рут подала сигнал, і ми поволі потяглися в її бік, поводячись, як сновиди. Щойно вона завмерла мов укопана, як кожна з нас пробурмотіла: «Вибачте, міс», – і ми розійшлися в різні боки.

Ніколи не забуду тієї дивної зміни, яка відбулася із нами наступної миті. До цього часу вся ця історія з Мадам була якщо не жартом, то просто особистою справою, яку ми хотіли між собою вирішити. Ми не надто думали над тим, як сама Мадам або будь-хто інший на це погляне. Я маю на увазі, що до тієї миті всю цю пригоду ми сприймали легковажно, з елементом виклику. І Мадам не зробила нічого такого, чого б ми від неї не очікували: вона завмерла і зачекала, щоб ми її оминули. Вона не заверещала і навіть не зойкнула. Але ми були надто чуйно налаштовані на те, щоб відчути її реакцію – і цим, мабуть, пояснюється ефект, який ми пережили. Коли вона зупинилась, я зиркнула на її обличчя – не сумніваюсь, що так зробили й інші. Тож я і досі бачу те пересмикування, яке вона намагалась притлумити, нажаханість перед нашими випадковими дотиками. І хоча ми йшли далі, але кожна з нас це відчула – так, ніби з яскравого сонця ми ввійшли у прохолодну тінь. Рут була права: Мадам справді нас боялась. Але боялася нас вона так само, як дехто боїться павуків. До цього ми готові не були. Нам ніколи не доводилось думати, як ми будемо почуватись, якщо хтось бачитиме нас у такий спосіб – як павуків.

На ту мить, коли ми перетнули двір і опинились біля газону, ми були вже зовсім інші, ніж ті дівчата, які схвильовано чекали, поки Мадам вийде з машини. Ханна, здавалось, от-от вибухне плачем. Навіть Рут видавалась приголомшеною. Тоді одна з нас – здається, Лора – сказала:

– Якщо ми їй не подобаємось, навіщо їй наші роботи? Чому вона просто не відчепиться? Хто просить її приїжджати?

Ніхто їй не відповів. Ми продовжували йти в напрямку до павільйону, більше не обговорюючи, що сталось.

Міркуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були в тому віці, коли про себе самих вже дещо знали – про те, хто ми такі, чим відрізняємось від вихователів, від людей із зовнішнього світу, – але не усвідомлювали поки, що це означає. Не сумніваюсь, що і ви в дитинстві пережили щось подібне. Щось схоже якщо не в деталях, то внутрішньо, у почуттях. Тому що насправді байдуже, як ретельно вихователі намагаються вас підготувати: всі ці розмови, відео, обговорення, застереження – ніщо не дає справжнього розуміння. Не тоді, коли вам вісім років, коли ви всі разом у такому місці, як Гейлшем; коли ви маєте таких вихователів, яких мали ми; коли садівники і постачальники жартують з вами, сміються і звертаються «сонечко».