Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Розділ п'ятнадцятий

Ми з Томмі перехилились через перила і дивилися на вид, аж доки решта друзів не зникли з нашого поля зору.

– Це просто так кажуть, – нарешті мовив він. А тоді, за якусь мить:

– Так кажуть, коли хочуть себе пожаліти. Це просто слова. Вихователі ніколи такого нам не говорили.

Я почала йти – у протилежному напрямку від того, куди пішли інші, – а Томмі йшов поруч.

– Не варто через це засмучуватись, – продовжував говорити він. – Рут тепер постійно щось таке робить. Їй просто треба було випустити пару. В кожному разі, ми ж сказали їй: навіть якщо це правда, навіть якщо це правда бодай на краплю, не розумію, що це змінює. Наші моделі, те, якими вони є – все це не має нічого спільного з нами. Воно не варте того, щоб засмучуватись.

– Добре, – сказала я і легенько штовхнула його плечем. – Добре, добре.

Я мала враження, що ми йдемо до центру міста, хоча певності не було. Я намагалась придумати, як змінити тему, коли Томмі зробив це перший:

– Знаєш, коли ми були у «Вулворті»… Коли ти там блукала в кінці крамниці з іншими… Я намагався дещо розшукати. Знайти дещо для тебе.

– Подарунок? – я поглянула на нього здивовано. – Не впевнена, що Рут це схвалить. Хіба що для неї у тебе є подарунок більшого розміру.

– Типу подарунок. Але мені не вдалося нічого знайти. Я не хотів тобі казати, але тепер у мене з’явилася ще одна можливість. Тільки тобі доведеться допомогти мені. Я не дуже вмію ходити по крамницях.

– Томмі, про що це ти? Ти хочеш зробити мені подарунок, але треба, щоб я допомогла тобі його вибрати…

– Ні, я знаю, що саме це має бути. Тільки… – він засміявся і знизав плечима. – Ну, я можу тобі розповісти. У тій крамниці, де ми були, на полицях лежить повно касет і платівок. І я шукав таку саму касету, яку ти загубила колись. Пам’ятаєш, Кет? Тільки я не можу пригадати, що саме це було.

– Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.

– Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.

Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.

– Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.

– Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.

– Загублений куточок Англії, – мовила я, роззираючись. – І ось ми тут!

Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.

– То це була не така вже й тупа ідея, – сказав Томмі. – У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.

– Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!

– Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…

– Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».

Томмі урочисто похитав головою.

– У них цього точно немає.

Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:

– Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!

– Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…

– Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

– Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.

– Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

– Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

– Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

– Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

– Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

– Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

– Треба шукати в крамницях із вживаними речами, – сказала я, трохи подумавши. – Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

– Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить – як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, – я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга – на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка – чи навіть дві – з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.

А тоді, звісно, я її знайшла. Переглядала ряди касетних коробок, думала про щось зовсім інше і раптом побачила її, доторкнулась до неї – вона була точнісінько така ж, як багато років тому: Джуді, її сигарета, кокетливий погляд у бік бармена, розмиті пальми за її спиною.

Я навіть не зойкнула – як робила, коли натрапляла на якусь цікаву річ. Я нерухомо стояла, дивлячись на пластикову коробку, не впевнена у власних емоціях. Касета була досконалим виправданням для наших веселощів, а тепер, коли я знайшла її, ми повинні були зупинитись. Можливо, тому, на власне здивування, я спершу зберігала мовчанку і навіть думала про те, щоб удати, ніби не помітила касети. Тепер, коли я бачила її перед собою, мені вбачалось у ній щось незрозуміле й ніякове, щось таке, що залишилось позаду, в дитинстві. Я таки почала перебирати інші касети і дозволила, щоб на цю впала її сусідка. Але на мене дивився її краєчок, тож врешті-решт я гукнула Томмі.

– Це вона? – він мав невдавано скептичний вигляд. Можливо, тому, що я поводилась надто тихо. Я вийняла її і тримала обома руками. А тоді раптом відчула величезну насолоду – і щось набагато складніше, що погрожувало змусити мене розридатись. Але я втримала емоції і просто смикнула Томмі за руку.

– Так, це вона, – сказала я і нарешті захоплено усміхнулась. – Ти можеш у це повірити? Ми її таки знайшли!

– Думаєш, це може бути та сама касета? Справжня? Та, яку ти загубила?

Я вертіла її в руках, розглядаючи, і виявила, що пам’ятаю всі дизайнерські деталі на обкладинці, назви пісень, геть усе.

– Цілком може бути, – сказала я. – Але мушу тобі сказати, Томмі, що таких касет можуть валятись тут тисячі.

Тоді настала моя черга зауважити, що Томмі має не надто тріумфальний вигляд.

– Томмі, ти щось не дуже за мене радий, – сказала я, хоча й неприховано жартівливим тоном.

– Я дуже радий за тебе, Кет. Просто… ну, я хотів би сам її знайти.

Тоді він засміявся і продовжив:

– Тоді, коли ти її загубила, я часто уявляв, як би це було, якби я знайшов її і приніс тобі. Що б ти сказала, яке б у тебе було обличчя.

Його голос здавався ще м’якшим, ніж зазвичай, і він не зводив погляду з пластикової коробки в моїй руці. І я раптом дуже чітко усвідомила той факт, що ми з ним – єдині люди в цій крамниці, якщо не зважати на старого чувака за прилавком, поглинутого якоюсь роботою з документами. Ми стояли на підвищенні, у віддаленому кінці крамниці, де було темніше й усамітненіше. Здавалось, стариган просто не хотів думати про речі в цій частині і подумки відгородився від них. Упродовж кількох секунд Томмі стояв, ніби охоплений трансом, і, мабуть, програвав у голові одну з фантазій про те, як повертає мені втрачену касету. Тоді раптом він вихопив коробку в мене з руки.

– Ну принаймні я можу для тебе її купити, – сказав він, вишкірившись, і, перш ніж я встигла його зупинити, рушив до прилавка.

Я і далі нипала у віддаленій частині крамниці, поки старий шукав касету до моєї коробки. Я досі відчувала болісний жаль, що ми так швидко її знайшли, і вже пізніше, коли ми повернулись до Котеджів і я опинилася сама у своїй кімнаті, я нарешті змогла поцінувати те, що касета знову в мене і що я можу слухати ту пісню. Навіть тоді йшлося здебільшого про відчуття ностальгії, а сьогодні, коли я виймаю касету і дивлюся на неї, вона пригадує мені той день у Норфолку не менше, ніж гейлшемські часи.

Коли ми вийшли з крамниці, я намагалася знову повернути собі безтурботний і навіть пустотливий настрій, у якому ми перебували спочатку. Я спробувала пожартувати, але Томмі був занурений у власні думки і не відповідав.

Ми рушили під гору і побачили – за якихось сто метрів над нами – оглядовий майданчик із лавками над самим урвищем, з видом на море. Це місце могло чудово підійти для літнього пікніка звичайної родини. Незважаючи на крижаний вітер, ми рухалися туди, але на півдорозі Томмі сповільнив ходу і мовив:

– Кріссі й Родні по-справжньому одержимі цією ідеєю. Про людей, чиї виїмки яких відкладають, якщо вони закохані. Вони переконані, що нам про це геть усе відомо, але ж у Гейлшемі ніхто нічого про це не казав. Принаймні мені ніколи не доводилось нічого такого чути, а тобі, Кет? Ні, це просто якась тема, що недавно виникла серед ветеранів. А такі як Рут тільки розігрівають ажіотаж.

Я уважно придивилась до нього, але так і не могла зрозуміти, чи він говорить із пустотливою ніжністю, чи з відразою. Але я бачила, що він має на думці щось інше, щось не пов’язане з Рут, тож я нічого не казала і просто чекала. Врешті він зупинився і почав копати ногою зім’яту паперову скляночку.

– Насправді, Кет, – мовив він, – я про це вже деякий час думаю. Не сумніваюсь, що ми праві, до того ж у Гейлшемі ніколи про таке не йшлося. Але тоді чимало речей не сходилось. Тож я подумав: якщо це правда, якщо ця чутка правдива, то вона багато чого може пояснити. Всі ті речі, яких ми не розуміли.

– Про що це ти? Які речі, наприклад?

– Наприклад, Галерея, – Томмі стишив свій голос, і я підступила ближче – наче ми знову в Гейлшемі, розмовляємо в черзі на обід або біля ставка. – Ми так ніколи і не довідались, навіщо була потрібна Галерея. Чому Мадам забирала наші найкращі роботи. Але тепер мені це відомо, здається. Кет, пам’ятаєш той період, коли всі сперечалися через жетони? Чи повинні отримувати жетони ті, чиї роботи забирає Мадам? І Рой Д. пішов до міс Емілі, щоб про це поговорити? Міс Емілі сказала тоді дещо таке, що змусило мене постійно про це міркувати.

Повз нас проходили дві жінки з собаками на повідках, і, хоча це було абсолютною дурницею, ми замовкли, аж доки вони піднялися схилом достатньо високо для того, щоб нас не чути. Тоді я сказала:

– Що вона сказала, Томмі? Що сказала міс Емілі?

– Коли Рой Д. запитав її, навіщо Мадам забирає наші роботи. Пам’ятаєш, що вона йому начебто відповіла?

– Пам’ятаю, вона сказала, що це привілей і що ми повинні пишатись…

– Але це ще не все, – голос Томмі перейшов у шепіт. – Пам’ятаєш, Кет, що вона ще сказала Роєві, що в неї вирвалось таке, чого вона, мабуть, не планувала казати? Вона сказала Роєві, що всі наші роботи – малюнки, поезія, всі ці штуки, мовляв, проявляють наш внутрішній світ. Сказала: проявляють наші душі.

Коли він це промовив, я раптом пригадала, як Лора одного разу намалювала свій кишечник – і я засміялась. Але водночас щось я починала пригадувати.

– Таки справді, – сказала я. – Пам’ятаю. Але до чого ти ведеш?

– Я думаю так, – повільно почав Томмі. – Припустімо, це правда – те, що кажуть ветерани. Припустімо, для учнів Гейлшема таки передбачено якісь особливі угоди. Припустімо, двоє людей стверджують, що вони по-справжньому закохані, і хочуть трохи довше побути разом. Отож, Кет, мусить бути спосіб, за яким можна судити, чи кажуть ці люди правду. Що вони не просто стверджують голослівно свою закоханість просто для того, щоб відкласти виїмки. Ти ж розумієш, як складно таке вирішувати? Пара може щиро вірити, начебто вони закохані, а насправді їх об’єднує тільки секс. Або це просто захоплення. Розумієш, про що я, Кет? Про таке справді складно судити, і, мабуть, навіть неможливо щоразу правильно все визначати. Але річ у тому, що хоч хто б ухвалював рішення, Мадам чи хтось інший, їм потрібні підстави.

Я повільно кивнула.

– То от навіщо вони забирають наші роботи…

– Можливо. Мадам володіє галереєю, де зберігаються роботи учнів від їхнього раннього дитинства. Скажімо, приходить двоє людей і повідомляє, що вони закохані. Вона віднаходить їхні роботи за багато-багато років. І так може побачити, чи вони одне одному підходять. Чи вони пасують. Не забувай, Кет, творчі роботи відкривають наші душі. Тож вона сама може вирішити, хто з ким насправді пара, а в кого – дурнувате захоплення.

Я знову почала повільно йти, майже не дивлячись перед собою. Томмі рухався слідом, чекаючи на мою відповідь.

– Я не певна, – врешті сказала я. – Те, що ти кажеш, з усією певністю може пояснити ті слова, які міс Емілі сказала Роєві. І, гадаю, це також пояснює, чому вихователі завжди стверджували, що все це так для нас важливо – малювати і таке інше.

– Точно. Ось чому… – Томмі зітхнув і продовжив із певним зусиллям. – Ось чому міс Люсі довелось визнати, що вона помилялася, коли запевняла мене, що це неважливо. Вона так сказала, тому що їй було мене шкода. Але насправді вона добре знала, що це важливо. Походити з Гейлшема означало мати цей особливий шанс. І якщо твої роботи не потрапляли до галереї Мадам, ти власними руками викидав цей шанс на смітник.

Після того, як він промовив це, на мене раптово накотило моторошне усвідомлення, до чого ж він провадить. Я зупинилась і обернулася до нього, але перш ніж змогла заговорити, Томмі засміявся.

– Якщо я правильно все це зрозумів, то схоже, що я профукав свій шанс.

– Томмі, бодай якісь твої роботи коли-небудь потрапляли до Галереї? Можливо, коли ти був дуже маленький?

Він уже хитав головою.

– Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…

– Це тільки теорія, Томмі, – сказала я. – Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.

Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.

– Можливо, у них є різні способи нас оцінювати, – сказала я за мить. – Можливо, мистецтво – це тільки один спосіб із багатьох інших.

Томмі знову похитав головою.

– Наприклад, яких? Мадам із нами взагалі не знайомилась. Вона не розрізняла нас і не пригадала б. До того ж, мабуть, вирішує не тільки Мадам. Можливо, є люди, які займають вищі позиції, люди, які в Гейлшемі ніколи навіть не з’являлись. Я багато про все це думав, Кет. Все збігається. Ось чому Галерея така важлива, ось чому вихователі так хотіли, щоб ми багато займались образотворчим мистецтвом і поезією. Кет, про що ти думаєш?

Атож, мене трохи віднесло у власні думки. Насправді я думала про той день, коли була сама в спальні й увімкнула касету, яку ми з Томмі щойно відшукали; як я погойдувалась, пригортаючи до грудей подушку, а Мадам спостерігала за мною з дверей, і на її очах блистіли сльози. Навіть цей епізод, якому я так і не змогла підшукати переконливого пояснення, здавалось, пасував до теорії Томмі. Я уявляла тоді, що тримаю дитину, але, звісно, Мадам не могла цього знати. Вона думала, що я пригортаю до себе коханого. Якщо теорія Томмі була правильною, якщо справою Мадам було відтерміновування наших виїмок у випадку кохання, тоді все справді збігалось – незважаючи на її незмінно холодне ставлення до нас, вона справді повинна була б розчулитись, наткнувшись на таку сцену. Все це раптово пронеслося крізь мою свідомість, і я вже була готова озвучити свої роздуми Томмі. Але стрималась, тому що хотіла його теорію розвінчати.

– Я просто думала над твоїми словами, оце й усе, – мовила я. – Нам слід уже повертатись. Невідомо, чи ми відразу знайдемо ту парковку.

Ми рушили вниз схилом, але не квапились, оскільки знали, що маємо ще час.

– Томмі, – запитала я за якийсь час. – А ти з Рут про це говорив?

Він похитав головою і далі йшов. Нарешті озвався:

– Річ у тому, що Рут у все це вірить. Вірить всьому, що кажуть ветерани. Так, вона полюбляє вдавати, ніби їй відомо набагато більше, ніж насправді. Але вона справді у все це вірить. І рано чи пізно вона захоче піти далі.

– Тобто ти думаєш, що вона захоче…

– Так. Вона захоче податися. Просто вона ще всього не обміркувала. Не думала про те, про що ми з тобою щойно говорили.

– Ти не ділився з нею своєю теорією про Галерею?

Він похитав головою, але нічого не сказав.

– Якщо розповіси їй свою теорію, – сказала я, – і вона повірить… Ну, вона розлютиться.

Томмі мав замислений вигляд, але і далі мовчав. Він заговорив, аж коли ми знову спустилися на вузькі вулички, і його голос звучав налякано.

– Насправді, Кет, – сказав він. – Дещо я все ж робив. Про всяк випадок. Я не розповідав нікому, навіть Рут. Це просто початок.

Ось коли я вперше почула про його вигаданих тварин. Коли він почав описувати, чим саме займається – а побачити його роботи мені вдалося вже за кілька тижнів, – я відчула, що мені не вдасться виявити бурхливий ентузіазм. І навіть, мушу визнати, його розповідь пригадала мені про зображення слона на траві, з якої почались проблеми Томмі у Гейлшемі. Він пояснив, що його надихнула стара дитяча книжка без задньої обкладинки, яку він знайшов за одним із диванів у Котеджах. Йому вдалося випросити у Кефферса маленький чорний блокнотик, у якому старий вів розрахунки, і відтоді Томмі намалював уже з десяток фантастичних істот.

– Вся річ у тому, що я роблю їх дуже маленькими. Я не додумався до цього в Гейлшемі. Можливо, в цьому тоді була моя помилка. Якщо їх зробити крихітними – а інакше неможливо, тому що сторінки отакого розміру, – тоді все змінюється. Вони наче самі оживають. Тоді залишається просто домалювати їм різні деталі. Подумати, як вони будуть захищатися, як діставатимуть різні речі. Чесно, Кет, нічого подібного в Гейлшемі зі мною не було.

Він почав описувати своїх улюбленців, але я не могла зосередитись. Що більше він захоплювався від власної розповіді про своїх тварин, то неспокійніше я почувалася.

– Томмі, – хотілось сказати йому, – ти знову хочеш осоромитись. Вигадані тварини? Що з тобою таке?

Але я цього не зробила. Я просто дивилась на нього з обережністю і повторювала:

– Як цікаво, Томмі.

Потім він промовив:

– Я тобі вже казав, Кет, що Рут про тварин нічого не знає.

І коли він це промовив, то наче пригадав усе інше – а насамперед те, чому ми взагалі почали розмовляти про цих тварин, і вся енергія випарувалась із його обличчя. І ми знову йшли мовчки, а коли опинилися на Гай-Стрит, я мовила:

– Знаєш, Томмі, якщо навіть у твоїй теорії щось є, існує набагато більше моментів, які нам треба вивідати. Наприклад, як пара подає свої кандидатури? Що вони повинні робити? Щось я ніде не бачила спеціальних бланків для цього.

– Я теж про це думав.

Його голос знову став тихим і урочистим.

– Як мені здається, спосіб тільки один. Знайти Мадам.

Я подумала про це хвильку, тоді сказала:

– Це може виявитись непростим завданням. Нам же про неї нічого невідомо. Навіть імені її ми не знаємо. Пам’ятаєш, якою вона була? Вона воліла, щоб ми до неї навіть не наближались. Якщо уявити, що нам вдалося б її вистежити – я не думаю, що це чимось допомогло б.

Томмі зітхнув.

– Я знаю, – сказав він. – Ну, гадаю, ми ще маємо час. Ніхто з нас поки що не поспішає.

Коли ми повернулись на парковку, небо знову захмарилось і ставало доволі холодно. На інших і натяку не було, тож ми з Томмі сперлись на машину і дивились у бік поля для міні-гольфу. Тепер ніхто не грав, тільки тріпотіли на вітрі прапорці. Мені більше не хотілося говорити про Мадам, Галерею і т. д., тож я дістала з сумочки касету Джуді Бріджвотер і почала її роздивлятися.

– Дякую, що купив її мені, – сказала я.

Томмі усміхнувся.

– Якби я підійшов до тієї коробки, а ти дивилася б на платівки, я б перший її знайшов. Бідному старому Томмі не пощастило.

– Яка різниця. Ми знайшли її тільки завдяки тому, що тобі це спало на думку. Я взагалі забула історії про загублений закуток. Після того, як Рут отак пішла, я мала кепський настрій. Джуді Бріджвотер. Моя давня подруга. Наче ми з нею не розлучались. Цікаво, хто її тоді вкрав у мене?

Ми мовчки дивились на вулицю, виглядаючи решту.

– Знаєш, – сказав Томмі, – коли Рут сказала таке, а я побачив, як ти засмутилась…

– Облиш, Томмі. Тепер усе вже гаразд. І я не збираюсь повертатися до цієї теми, коли вона повернеться.

– Ні, це не те, до чого я веду.

Він відступив від машини, повернувся і притиснув ногою передню шину, наче хотів перевірити її міцність.

– Коли Рут почала все це говорити, я усвідомив, навіщо ти переглядала порножурнали. Ну добре, не те щоб усвідомив. Це лише теорія. Ще одна з моїх теорій. Але коли Рут наговорила всякого, у мене наче в голові клацнуло.

Я знала, що він на мене дивиться, але зосередила погляд попереду і не відповідала.

– Але я все одно не розумію, Кет, – нарешті мовив він. – Навіть якщо Рут правду каже, а я так не думаю, то чому ти шукаєш своє «ймовірне я» в старих порножурналах? Чому твоя модель мала б бути однією з тих дівчат?

Я стенула плечима, так і не дивлячись на нього.

– Я не кажу, що в цьому є сенс. Я просто це роблю.

Мої очі наповнились сльозами, і я намагалась приховати їх від Томмі. Але голос мій затремтів, коли я промовила:

– Якщо тебе це так дратує, я більше цього не робитиму.

Не знаю, чи Томмі побачив мої сльози. На ту мить, коли він наблизився до мене і стиснув моє плече, я вже себе опанувала. Він робив так час від часу, це не було чимось новеньким. Але чомусь я відчула себе краще і усміхнулась. Тоді він трохи відсторонився від мене, однак ми все одно майже торкались одне одного, стоячи поруч і спираючись на машину.

– Добре, нехай у цьому немає сенсу, – сказала я. – Але ж ми всі цим займаємось, хіба не так? Ми всі думаємо про власну модель.

Зрештою, саме тому ми сьогодні сюди приїхали. Ми всі цим займаємось.

– Кет, не хвилюйся, я нікому не розповів. Про той випадок у бойлерній. Не розповів ані Рут, ані комусь іншому. Просто я не доганяю. Не розумію, навіщо.

– Ну добре, Томмі. Я тобі розповім. Можливо, коли ти довідаєшся, сенсу в цьому також не буде, але принаймні знатимеш. Просто іноді, час від часу, на мене накочують по-справжньому сильні почуття, коли я хочу сексу. Іноді це так находить, що протягом години чи двох мені просто страшно. Часом мені здається, що я могла б і з Кефферсом це зробити, так все погано. Ось чому… це єдина причина, чому я зробила це з Гюї. І з Олівером. Це не означає нічого справжнього. Вони мені навіть не дуже подобаються. Я не знаю, в чому річ, і потім, коли все минає, мені страшно. Ось чому я почала думати, що це мусить чимось пояснюватись. Мабуть, це якась моя особливість.

Я замовкла, але Томмі нічого не відповідав, тому я продовжила:

– Отож мені здалося, що якщо я знайду її фотографію в одному з тих журналів, це принаймні бодай щось пояснить. Мені не хотілося б їхати шукати її. Я просто могла б тоді хоч якось пояснити, чому я така.

– У мене теж так буває, – сказав Томмі. – Іноді мені страшенно цього хочеться. Впевнений, що так буває у кожного, якби всі чесно зізнались. Я не думаю, що в тобі є щось інакше, Кет. Насправді я навіть дуже люблю цим займатись…

Він замовк і засміявся, але я не засміялася разом із ним.

– Те, про що я кажу – інше, – сказала я. – Я спостерігала за людьми. У всіх буває такий настрій, але це не змушує їх робити невідомо що. Вони ніколи не робили такого, як я, не йшли відразу з отакими, як той Гюї…

Я могла знову почати плакати, тому що відчула, що рука Томмі обіймає мене за плечі. Хоч якою засмученою я була, я не забувала, де ми тепер перебуваємо, і навіть подумки переконалась, що якби раптом на вулиці з’явились Рут та інші, навіть якби вони побачили нас у цю мить, для непорозуміння не виникло б жодних підстав. Ми все ще стояли пліч-о-пліч, спираючись на машину, а вони побачили б, що я чимось засмучена, а Томмі мене заспокоює. Тоді я почула, як він каже:

– Я не думаю, що це обов’язково якась погана особливість. Коли ти зустрінеш когось, Кет, когось такого, з ким захочеш бути по-справжньому, це може виявитись чимось хорошим. Пам’ятаєш, що нам казали вихователі? Якщо цим займатись з правильною особою, почуватимешся дуже добре.

Я смикнула плечем, щоб скинути з себе руку Томмі, а тоді глибоко вдихнула.

– Просто забудьмо про це. В кожному разі я набагато краще навчилась контролювати ці стани, коли вони надходять. Тому просто забудьмо.

– І все одно, Кет. Це так по-дурному – шукати в тих журналах.

– По-дурному, добре. Томмі, облишмо це. Зі мною вже все гаразд.

Не пам’ятаю, про що ще ми розмовляли, поки не з’явились інші. Ми більше не обговорювали серйозних тем, і навіть якщо інші відчули щось у повітрі, то цього не виявили. У них був хороший настрій, а Рут видавалась особливо налаштованою на те, щоб загладити неприємну сцену. Вона підійшла і торкнулась моєї щоки, кинула кілька жартів, а коли ми сіли в машину, і далі докладала зусиль, щоб радісна атмосфера тривала. Їм із Кріссі буквально все в Мартінові видавалось комічним, тож тепер – уже не в нього вдома – дівчата насолоджувались можливістю відкрито сміятися з нього. Судячи з вигляду Родні, він цього не схвалював, і я усвідомила, що Рут і Кріссі співали і танцювали, щоб його подражнити. Все здавалось цілком товариським. Але якщо раніше Рут не оминала можливості, щоб не прояснювати мені з Томмі всі жарти і натяки, то під час нашої подорожі додому вона постійно оберталась і уважно розжовувала геть усе, про що говорилося. За якийсь час це почало мене втомлювати, бо складалось враження, наче все в машині говорилось заради нашого – чи принаймні мого – особливого добра. Але мені приємно було, що Рут завдає собі такого клопоту. Я, як і Томмі, зрозуміла, що вона визнає свою негарну поведінку і в такий спосіб це демонструє. Ми сиділи так само, як і попереднього разу, з Рут посередині, але тепер більшість часу вона розмовляла зі мною, лише час від часу повертаючись у протилежний бік, щоб пригорнути Томмі чи мимохідь його поцілувати. Атмосфера була погідна, і ніхто не повертався до теми ймовірного я Рут чи чогось такого. А я не згадувала про касету Джуді Бріджвотер, яку мені купив Томмі. Я знала, що Рут рано чи пізно про неї довідається, але не хотіла, щоб вона довідалась уже зараз. Під час цієї подорожі додому, крізь темряву, що лягла на довгі порожні дороги, здавалось, що наша трійця знову близька, тож я не хотіла, щоб будь-що втручалось і порушувало цей стан.