Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Кадзуо Ішіґуро
He відпускай мене

Для Лорни й Наомі

Частина перша

Розділ перший

Мене звуть Кеті Г. Мені тридцять один рік, і цілих одинадцять із них я займаюсь опікунством. Знаю, видається, наче це вже страшенно довго, але насправді від мене очікують, що я працюватиму ще впродовж наступних восьми місяців, до кінця цього року. В сумі вийде рівно дванадцять років. Мені добре відомо, що таке тривале виконання обов’язків опікуна не конче свідчить про те, що мене вважають прекрасною працівницею. Бувають по-справжньому чудові опікуни, яких відкликають від обов’язків усього за два або три роки. І мені на думку спадає принаймні один опікун, який продовжував працювати цілих чотирнадцять років, незважаючи на те, що вся його діяльність зводилась до цілковитого марнування часу. Тож я не вихваляюсь. Але мені точно відомо, що моя праця викликала схвалення, та й сама я здебільшого була нею задоволена. Мої донори переважно почувались краще, ніж можна було сподіватись. Вони відновлювались дуже швидко, і навряд чи бодай когось із них можна було зарахувати до «стривожених» навіть напередодні четвертої виїмки. Гаразд, може, тепер я таки вихваляюсь. Але мені це важливо: старанно виконувати свою роботу, особливо дбаючи про забезпечення «спокою» донорів. Стосовно донорів у мене розвинулось чуття. Я знаю, коли мені слід бути поруч і їх заспокоювати, а коли – залишити на самоті; коли слід слухати їхні розповіді, а коли – тільки стенути плечима і гиркнути, щоб замовкли.

Так чи інак, сама я не маю претензій. Я знайома з не менш вправними від мене опікунами, які не отримують і половини того визнання, яке випало мені. Якщо ви – один із них, я цілком розумію ваше обурення: щодо моєї орендованої кімнати, машини, а понад усе – щодо можливості вибирати того, за ким доглядатиму. А ще я випускниця Гейлшема – і цього часом уже достатньо, щоб викликати чиюсь злість. Мовляв, Кеті Г. має право вибирати і завжди вибирає таких, як сама: людей із Гейлшема чи з інших привілейованих закладів. Не дивно, що в неї така добра характеристика. Мені доводилось чути таке досить часто, тож я не сумніваюсь, що і вам також доводилось, і, можливо, якась частина правди в цьому є. Але я не перша, кому дозволили вибирати, і сумніваюся, що остання. До того ж мені доводилось доглядати і за донорами, вихованими в інших установах. Пам’ятайте, що на той час, коли я завершу свою діяльність, я працюватиму цілих дванадцять років, а вибирати мені дозволили тільки впродовж останніх шести.

І чому б не повинні були дозволяти? Опікуни – не машини. Ти стараєшся, докладаєш усіх зусиль заради кожного донора, але врешті-решт почуваєшся виснаженим. Ти ж не володієш необмеженими запасами терпіння й енергії. Тому, отримавши шанс вибирати, ти, звісно, вибираєш когось близького. Це природно. Мені не вдалось би так довго протриматись при обов’язках, якби я щомиті не співпереживала разом зі своїми донорами. І в кожному разі – якби я не вибирала сама, то як би після стількох років мені вдалося знову зблизитися з Рут і Томмі?

Проте останнім часом, звісно, знайомих мені донорів залишається дедалі менше, тому на практиці вибираю я не так уже й часто. Як я вже сказала, працювати набагато складніше, коли не маєш глибшого зв’язку з підопічним, і хоча мені не вистачатиме моїх обов’язків опікунки, завершити діяльність наприкінці цього року – цілком виправдано.

Так випадково склалось, що Рут була всього лише третьою або четвертою доноркою, яку мені випало обирати. До неї вже прикріпили опікуна – пам’ятаю, це добряче витріпало мені нерви. Але врешті вдалося все залагодити, і щойно я знову побачила її, у реабілітаційному центрі Давера, всі наші розбіжності – які так і не розмилися повністю – не видавались уже такими важливими, як решта обставин: наприклад, той факт, що ми разом виростали в Гейлшемі, або що ми знали і пам’ятали речі, нікому іншому не відомі. Мабуть, відтоді я почала шукати серед донорів людей із минулого, а коли могла – відбирати випускників Гейлшема.

Протягом усіх цих років траплялись такі миті, коли я намагалась забути про Гейлшем, коли повторювала собі, що не слід так часто озиратись назад. Але зрештою настала мить, коли я просто перестала пручатись. Це було пов’язано з одним із моїх підопічних – на третьому році опікунства; точніше – з його реакцією на моє повідомлення, що я виховувалась у Гейлшемі. Він щойно пережив третю виїмку, не надто вдалу, тож відчував, що не впорається. Він ледве дихав, але раптом поглянув на мене і мовив:

– Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.

Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилась нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.

Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала – це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем – ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це – просив мене описувати різні речі, щоб вони могли ввібратись, щоб, може, протягом тих безсонних ночей, наповнених ліками, болем і виснаженням, розмивалась межа між моїми і його спогадами. Отоді я вперше і зрозуміла, по-справжньому зрозуміла, як нам пощастило – Томмі, Рут, мені і всім іншим.

Подорожуючи сільською місцевістю, я досі звертаю увагу на речі, що нагадують мені про Гейлшем. Можу проминати вкрите імлою поле чи, спускаючись схилом у долину, побачити вдалині частину великого будинку або ряд тополь на пагорбі, розташованих по-особливому – і думаю: «Мабуть, це тут! Я знайшла його! Це таки справді Гейлшем!» Далі до мене доходить, що це неможливо, і я продовжую їхати, а мої думки кудись відлітають. От, зокрема, коли трапляються павільйони. Я помічаю їх по всій країні, їх зводять на краю футбольних полів – невеликі збірні будівлі білого кольору з рядом вікон, розташованих неприродно високо, майже заправлених під карниз. Мені здається, їх багато будували у п’ятдесяті та шістдесяті – і наш звели десь тоді. Якщо мені доводиться проминати такий, я не відводжу від нього погляду, поки це можливо, і одного дня розіб’ю таки машину, але це мене не зупиняє. Недавно я проїздила порожньою місцевістю у Ворсетерширі і побачила павільйон біля крикетного поля – точнісінько як наш, у Гейлшемі, і я навіть розвернула машину і повернулась, щоб поглянути вдруге.

Ми любили наш спортивний павільйон – може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі – нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять – павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.

Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.

Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках – нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро – і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай – просто розслаблялись там із найближчими друзями.

Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.

Хтось сказав, що нам не варто так відкрито спостерігати, але ми навіть не поворухнулись. Тоді Рут мовила:

– Та він навіть нічого не підозрює. Ви тільки погляньте. Він справді не підозрює нічогісінько.

Коли вона замовкла, я придивилась до неї, шукаючи якихось ознак несхвалення поведінки хлопців щодо Томмі. Але Рут засміялась і зронила:

– Ідіот!

Я зрозуміла, що, на думку Рут і решти дівчат, дії хлопців нас не стосувались. Що на них не впливали наше схвалення чи незгода. Ми зібрались біля вікон не заради насолоди спостерігати, як Томмі принижуватимуть, а просто тому, що почули про останню змову і страшенно хотіли побачити, як усе станеться. Не думаю, що в ті дні хлопці коїли щось геть страшне. Рут і решта сприймали їхні вчинки відсторонено. І я, можливо, сприймала так само.

А може, я погано пам’ятаю. Може, навіть тоді, дивлячись, як Томмі мчить полем, а на його обличчі сяє неприхована радість, бо його знову прийняли до товариства, тож він гратиме в гру, в якій досягає успіхів – може, я відчула болісне поколювання. Натомість чітко пам’ятаю, як зауважила світло-блакитну теніску Томмі, яку він купив на Розпродажу минулого місяця і якою так пишався. Пам’ятаю, я думала: «Який же він дурень, що збирається грати в ній у футбол. Їй настане гаплик – і як він тоді почуватиметься?». Вголос я мовила, не звертаючись ні до кого конкретно:

– Томмі одягнув свою футболку. Свою улюблену теніску.

Не думаю, що мене бодай хтось почув, адже всі сміялися з Лори – вона була у нас клоуном. Одну за одною Лора відтворювала міни, що з’являлись на обличчі Томмі, поки він біг, махав руками, щось вигукував, докладав зусиль. Решта хлопців пересувалось полем у зумисне розслабленій манері, лише розігріваючись, натомість Томмі, охоплений збудженням, здавалось, гасав на повних обертах. Цього разу я промовила голосніше:

– У нього станеться приступ, якщо зіпсує теніску.

Тепер Рут почула мене, але, мабуть, подумала, що це такий жарт, тому що пирснула сміхом і саркастично щось зауважила.

Хлопці зупинились посеред болота, копаючи м’яча одне одному, а їхні груди м’яко здіймались і опадали в очікуванні відбору до команд. Капітани, що виступили наперед, були старшокласниками, хоча всі добре знали, що Томмі – кращий за будь-якого старшака. Вони кинули монетку, хто вибиратиме перший, і хлопець, який виграв, поглянув на решту.

– Дивіться на нього, – сказав хтось позаду мене. – Він цілковито переконаний, що його виберуть першим. Ви тільки на нього погляньте!

Тієї миті в Томмі таки справді було щось комічне. Думалось: що ж, коли він такий телепень, то заслуговує покарання. Інші хлопці вдавали, начебто повністю нехтують процес відбору, вдавали, що їм байдуже, коли настане їхня черга. Одні тихо перемовлялись між собою, інші перев’язували шнурівки, ще хтось просто дивився на ноги, бабраючись у болоті. А Томмі палко вдивлявся у капітана-старшокласника, наче той уже промовив його ім’я.

Лора продовжувала свій виступ протягом усього відбору, відтворюючи вирази, які проступали на обличчі Томмі: радісний запал на початку; розгубленість і неспокій, коли назвали перших чотирьох, а його так і не вибрали; образу і паніку – коли до нього почало доходити, що насправді відбувається. Хоча я на Лору не дивилась: я спостерігала за Томмі. Я знала, що вона робить, бо інші сміялись і під’юджували її. А тоді, коли Томмі залишився стояти на самоті, а хлопці почали пирскати сміхом, я почула, як Рут каже:

– Зараз буде. Чекайте! Сім секунд. Сім, шість, п’ять…

Вона так і не дорахувала. Томмі вибухнув громоподібним ревінням, і хлопці, вже неприховано регочучи, кинулись бігти в напрямку Південного спортивного поля. Томмі пробіг слідом за ними кілька кроків – складно сказати, чи це інстинкт штовхнув його переслідувати кривдників у гніві, чи він відчув паніку, що його покинули самого. У кожному разі невдовзі він зупинився і стояв із червоним обличчям, дивлячись їм услід. А тоді почав горлати і верещати, плести заплутану маячню із прокльонів і лайки.

Нам уже не раз доводилось спостерігати за вибухами гніву Томмі, тож ми зістрибнули зі стільців і розійшлися приміщенням. Намагались розпочати розмову про щось інше, але Томмі і далі кричав і не змовкав, і хоча спершу ми просто закочували очі і старались його ігнорувати, врешті-решт – приблизно за десять хвилин після того, як злізли додолу – ми знову видряпались до вікон.

Решти хлопців уже зовсім не було видно, тож Томмі більше не намагався адресувати свої слова комусь конкретному. Він просто лютував, розкидаючи кінцівками – до неба, до вітру, до найближчого стовпця огорожі. Лора сказала, що він, мабуть, «репетирує Шекспіра». Інша дівчинка звернула нашу увагу, як Томмі, викрикуючи щось нове, задирає в повітря ногу і відставляє її набік, «ніби пес пісяє». Насправді я й сама зауважила цей його жест, але дужче мене вразило, як щоразу, коли він тупав ногою, на литки йому летіли бризки грязюки. Я знову подумала про його дорогу теніску, але він був надто далеко, щоб розгледіти, наскільки вона забризкана.

– Як на мене, це трохи жорстоко, – сказала Рут, – що вони постійно його отак доводять. Але він сам винен. Якби навчився панувати над собою, йому б дали спокій.

– Вони все одно приставали б, – сказала Ханна. – У Ґрема К. теж поганий характер, але хлопці поводяться з ним дуже обережно. Вони чіпляються до Томмі, тому що Томмі – нероба.

І тоді раптом всі заговорили одночасно: про те, що Томмі ніколи навіть не намагався бути творчим, що він нічого не подавав на День весняного обміну. Мені здається, що на цю мить кожна з нас таємно сподівалась, що з будинку з’явиться вихователь і забере його геть. І хоч у цій останній змові, вигаданій для того, щоб засмутити Томмі, ми участі не брали, але таки зайняли місця глядачів навколо арени – і тепер почувалися винними. Однак ніхто з вихователів не з’являвся, тож ми перелічували причини, з яких Томмі заслуговував на все, що з ним відбувалося. Ніхто не сперечався, коли Рут поглянула на годинник і сказала, що хоч у нас є ще трохи часу, нам все ж варто повертатись до основного корпусу.

Коли ми вийшли з павільйону, Томмі і далі дурів. Корпус був розташований ліворуч, а оскільки Томмі стояв посеред поля навпроти нас, не було потреби його минати. У кожному разі, він дивився у протилежний бік і, здавалось, навіть нас не зауважив. А все ж таки, поки мої подруги йшли до краю поля, я почала рухатись у напрямку до Томмі. Я знала, що це спантеличить решту, але продовжувала йти – продовжувала, навіть почувши наполегливе шепотіння Рут, щоб я поверталась.

Гадаю, Томмі не звик, щоб його турбували під час нападів гніву, тому що коли я підійшла, він на мене витріщився, а тоді продовжив верещати, як раніше. Здавалось, що він декламує Шекспіра, а я посеред його виступу ввірвалась на сцену.

Навіть тоді, коли я промовила:

– Томмі, поглянь лише на свою чудову футболку. Ти її всю забруднив, – не було жодної ознаки, що він мене почув.

Тому я зробила крок уперед і поклала долоню на його руку. Згодом всі інші думали, що він зробив це зумисно, але я так не вважала. Він і далі молотив руками і не здогадувався, що я збираюсь до нього торкнутись. У кожному разі, він смикнув рукою, відбив мою долоню і вдарив мене по щоці. Боляче не було, але я скрикнула – так само, як і більшість дівчат, що стояли позаду.

Аж тоді, здається, Томмі нарешті усвідомив мою присутність і присутність інших, усвідомив себе самого і той факт, що він стоїть посеред поля, усвідомив, як поводиться, – і після цього витріщився на мене з дурнуватим виразом.

– Томмі, – досить суворо проказала я. – Твоя футболка вся в болоті.

– То й що? – пробелькотів він. Але промовляючи це, він опустив голову, зауважив коричневі бризки і ледве стримав себе, щоб вражено не закричати. А тоді я побачила, як на його обличчі відобразилось здивування – звідки я можу знати про його почуття до футболки.

– Немає через що хвилюватись, – сказала я, перш ніж наша мовчанка стала для нього принизливою. – Вона відпереться. Якщо сам не зможеш відіпрати, віднеси до міс Джоді.

Він продовжував роздивлятись футболку, а тоді сварливо сказав:

– Тебе це взагалі не стосується.

Схоже, він негайно пошкодував про це останнє зауваження і боязко на мене зиркнув, наче сподівався, що я скажу йому щось підбадьорливе. Але з мене було вже досить, особливо тому, що за нами спостерігали дівчата і, як я могла здогадатись, невідомо скільки людей із вікон головного корпусу. Тому я відвернулася, стенувши плечима, і приєдналась до подруг.

Коли ми рушили, Рут обвила мене рукою за плечі.

– Принаймні ти змусила його замовкнути, – сказала вона. – Ти в порядку? От скажений звір.

Розділ другий

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі, – я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі № 18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п’ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!».

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж – зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

– Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

– Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а тоді він втиснувся в стіну поруч зі мною, давши можливість людям проходити повз. Томмі промовив:

– Кет, я всюди тебе шукав. Я хотів попросити пробачення. Розумієш – мені дуже-дуже прикро. Я чесно не збирався тоді тебе вдарити. У мене й на думці не було бити дівчину, а навіть якби було, то я ніколи не наважився б ударити тебе. Мені дуже-дуже прикро.

– Все гаразд. Це просто випадковість, та й по всьому, – я кивнула і спробувала рушити далі. Але Томмі радісно продовжував:

– З футболкою вже все в порядку. Все випралось.

– Це добре.

– Тобі ж не боліло, правда? Коли я тебе вдарив?

– Боліло. Перелом черепа. Струс мозку, і сильний. Навіть Круколиця може помітити. Якщо я коли-небудь до неї дістанусь.

– Ну серйозно, Кет. Без образ? Мені страшенно шкода. Чесно.

Нарешті я до нього всміхнулась і без тіні іронії сказала:

– Слухай, Томмі, то була випадковість, і все на сто відсотків забуто. Я ні крапельки на тебе не ображена.

Він все ще мав невпевнений вигляд, але його почали штовхати в спину старші учні, наказуючи ворушитись. Він швидко мені усміхнувся, поплескав по плечу, ніби якогось хлопчака, і заходився проштовхуватись крізь людський потік. Знову рушивши нагору, я почула, як він кричить ізнизу:

– Побачимось, Кет!

Вся ця ситуація видалась мені дещо незручною, але вона не призвела до піддражнювань чи пліток. І, мушу визнати, якби не ця зустріч на сходах, я, можливо, так і не зацікавилась би проблемами Томмі так, як зацікавилась ними протягом наступних кількох тижнів.

Я сама стала свідком кількох випадків. Але переважно щодо проблем Томмі кружляли чутки – і коли це траплялось, я розпитувала людей, аж доки не отримувала більш-менш повну картинку. Зазвичай то були істерики – як, скажімо, той випадок, коли у класі № 14 Томмі начебто поставив одну парту на другу і випнувся на них, порозкидавши по підлозі все, що на них лежало, тим часом як решта класу висипала на коридор і забарикадувала двері, щоб він не вийшов. Іншого разу містерові Крістоферу довелося заламати йому руки за спину, щоб зупинити напади на Реджі Д. під час футбольного тренування. Кожен помітив і те, що коли старшокласники бігали на швидкість, тільки Томмі не мав партнера. Він був чудовим бігуном і швидко відривався на 10–15 метрів, думаючи, мабуть, що так удасться приховати той факт, що з ним ніхто не хоче бігти. Майже щодня з’являлись чутки про різні витівки, які з ним чинили. Багато цих витівок були звичні: різні дивні штуки в ліжку, черв’як у пластівцях, – але деякі видавались безглуздо мерзенними: наприклад, той раз, коли хтось вичистив його зубною щіткою унітаз, тож вона чекала на Томмі з лайном на щетинках. Його зріст і фізична сила – припускаю, як і його вдача – утримували інших від того, щоб знущатись над ним фізично, але, як пригадую, протягом кількох місяців саме Томмі і далі переслідували неприємності. Я думала, що рано чи пізно хтось почне казати, що все зайшло надто далеко, але переслідування тривали, і ніхто нічого так і не казав.

Сама я намагалась якось порушити цю тему – у спальні, після того як вимкнули світло. У старших класах нас було не більше шести на спальню, тож в оточенні власної компанії ми часто могли обговорювати найінтимніші речі, лежачи в темряві перед тим, як заснути. Можна було вести розмови на теми, про які в інших місцях навіть мріяти було неможливо, навіть у павільйоні. Тож одного вечора я заговорила про Томмі. Багато не казала. Всього лише підсумувала те, що з ним відбувалось, і сказала, що насправді це не дуже чесно. Коли я замовкла, у темряві зависла дивна тиша, і я усвідомила, що всі чекають на відповідь Рут – так траплялось у кожній незручній ситуації. Я також чекала, тоді почула зітхання з кутка, де лежала Рут, і її голос:

– Ти маєш рацію, Кеті. Це негарно. Але якщо він хоче, щоб усе припинилось, йому слід змінити власне ставлення до справи. Він нічогісінько не підготував до Дня весняного обміну. А на наступний місяць у нього бодай щось є? Впевнена, що немає.

Тут мені варто трохи пояснити про Дні обміну, які нам влаштовували в Гейлшемі. Чотири рази на рік – навесні, влітку, восени і взимку – проводили щось на зразок великої виставки-розпродажу всіх виробів, які ми створювали протягом трьох місяців з часу минулих Днів обміну. Картини, малюнки, кераміка; різні «скульптури», зроблені з чого завгодно з огляду на тодішню манію: із зім’ятих бляшанок, наприклад, чи кришечок від пляшок, устромлених у картонку. За кожну виставлену річ ти отримував обмінні жетони – вихователі вирішували, на яку саме кількість заслуговував твій конкретний шедевр. А тоді, у День обміну, ти приходив зі своїми жетонами і «купував» те, що тобі подобалось. Згідно з правилами, ти міг купувати тільки роботи, які виконали учні з твого року навчання, але незважаючи на цю умову, ми все одно мали багатий вибір, адже за тримісячний період нам вдавалось наплодити чимало всілякої всячини.

Озираючись сьогодні на ті часи, я розумію, чому Дні обміну стали для нас такими важливими. По-перше, це був єдиний спосіб, окрім Розпродажів (Розпродажі – це щось інше, я до них повернуся згодом), створити колекцію особистих речей. Якщо ви, скажімо, хотіли прикрасити стіни над ліжком чи завжди мати при собі в сумці якісь дрібниці, щоб виставляти їх на столи у різних класах, то їх можна було знайти на Днях обміну. Тепер мені зрозуміло й те, що Дні обміну справляли на нас особливий невловний вплив. Якщо прикинути, вони означали залежність одне від одного в створенні речей, що могли стати особистими скарбами – а це вже виявлялось рівнозначним зміцненню стосунків. Тож у випадку Томмі існувала закономірність. Здебільшого ставлення, любов і повага до тебе в Гейлшемі були пов’язані з тим, наскільки «творчим» тебе вважали.

Кілька років тому ми з Рут часто впадали у спогади, коли я опікувалась нею в реабілітаційному центрі Давера.

– Це одна з причин того, чому Гейлшем був таким особливим, – якось сказала вона. – Те, що нас настільки спонукали цінувати працю одне одного.

– Це правда, – погодилась я. – Але деякі речі видаються мені трохи дивними, коли я міркую про Дні обміну. Наприклад, поезія. Пам’ятаю, замість картин або малюнків нам дозволяли подавати туди вірші. А ми, на диво, вважали, що це нормально, що в цьому є сенс.

– Чому в цьому не мало бути сенсу? Поезія важлива.

– Але ж ми говоримо про рядки, які нашкрябували дев’ятирічні діти: смішні строфи, з помилками виведені в зошитах для вправ. Ми з більшою охотою витрачали наші цінні жетони на зошити, списані такими віршиками, замість того щоб купувати прикраси для стін над ліжком. Якщо вже нам так подобалась чиясь поезія, то чому було просто не позичити такий зошит і не переписати віршики самим якогось пізнього вечора? Але ж ти пам’ятаєш, як воно було. Надходили Дні обміну, і ми розривались між віршами Сюзі К. і жирафами Джекі.

– Жирафи Джекі, – засміялась Рут. – Які ж вони були гарні. У мене була одна.

Ми розмовляли приємного літнього вечора. Сиділи на балкончику її палати. Минуло кілька місяців з часу першої виїмки, і найгірше залишилось позаду. Свої вечірні візити я підлаштовувала так, щоб ми могли провести півгодини назовні, милуючись заходом сонця над дахами. На дахах стирчали антени і сателітарні тарілки, а іноді вдалині проступала лискуча смужка моря. Я приносила мінеральну воду і печиво, і ми сиділи собі, базікаючи про все, що спадало на думку. Центр, у якому того разу перебувала Рут, належав до моїх улюблених, тож я не заперечувала б, якби й сама могла у фіналі до нього потрапити. Палати там невеликі, зате добре обладнані й зручні. Геть усе – стіни, підлога – викладено лискучими білими кахлями, чистоту яких постійно підтримують, тому, коли потрапляєш туди вперше, наче опиняєшся у дзеркальному залі. Не те щоб ти бачив навкруги власне помножене безліч разів відображення – тобі радше здається, що бачиш. Коли піднімаєш руку або коли хтось сідає у ліжку, цей блідий, примарний рух відчувається навколо, на всій поверхні кахель. До того ж кімната Рут у центрі мала великі скляні розсувні панелі, крізь які можна було дивитись назовні, не підводячись із ліжка. Навіть лежачи головою на подушці, вона бачила обшир неба, а якщо було досить тепло, могла скільки завгодно дихати свіжим повітрям, вийшовши на балкон. Я любила її там навідувати, мені подобалось, як зміїлись наші розмови, коли ми сиділи разом на балконі – впродовж усього літа і до ранньої осені – розмовляючи про Гейлшем, про котеджі, про все, що приходило до голови.

– Я маю на увазі, – продовжувала я, – що коли ми були в тому віці, коли нам було по одинадцять, скажімо, ми ж насправді не цікавились поезією одне одного. Але пам’ятаєш, скажімо, Крісті? Крісті мала дивовижну репутацію завдяки поезії. Ми всі її поважали. Навіть ти, Рут, не наважувалась нею попихати. І все тому, що ми вважали її поетично обдарованою. Але ж ми нічогісінько про поезію не знали. Нам на неї було начхати. Це дивно.

Але Рут мене не зрозуміла – або, можливо, свідомо не хотіла зі мною погоджуватись. Може, вона прагнула запам’ятати нас розумнішими, ніж ми були насправді. Чи, можливо, відчувала, до чого я вела, і не хотіла, щоб ми рухались у тому напрямку. Вона протяжно зітхнула і сказала:

– Нам всім здавалось, що вірші Крісті такі гарні. Але цікаво, як би ми їх тепер сприйняли. От би мати їх тут – що б ми про них подумали?

Тоді засміялась і продовжила:

– У мене досі зберігаються деякі вірші Пітера Б. Але це вже з пізнішого часу, коли ми були у випускному. Я, мабуть, тоді в нього закохалась. Не можу придумати іншої причини, з якої б купувала його вірші. Вони вкрай ідіотські, аж до істерики. Він так серйозно себе сприймав. Але Крісті була чудова. Я пам’ятаю. Цікаво, що вона перестала писати вірші, коли почала малювати. Хоча в цьому й близько не досягла такого рівня, як у поезії.

Але повернусь до Томмі. Те, що Рут сказала того разу в спальні – коли вимкнули світло на ніч – мовляв, Томмі сам накликає на себе проблеми, мабуть, підсумовувало все, що думала більшість людей у Гейлшемі. Але саме після того, як вона це промовила, я, лежачи у своєму ліжку, усвідомила раптом: це переконання, начебто він зумисне не докладає зусиль, побутувало ще від молодших класів. І раптом до мене дійшло – і аж пронизало холодом – що Томмі проходить крізь такі випробування не впродовж останніх тижнів чи місяців, а впродовж довгих років.

Ми з Томмі не так давно розмовляли, і його власний погляд на те, як почалися ці неприємності, підтвердив думки, що прийшли мені тієї ночі. За його словами, все почалось одного дня на уроці мистецтва міс Джеральдін. Доти, сказав Томмі, він неабияк насолоджувався малюванням. Але того дня, на уроці міс Джеральдін, Томмі намалював цю конкретну акварель – слона серед високої трави, – і з цього все почалось. Як він стверджував, з його боку це був такий жарт. Я багато його про це розпитувала, і підозрюю, йшлося про поведінку дітей у цьому віці: у тебе немає чіткої причини, ти просто робиш те чи те. Робиш, бо тобі здається, це може насмішити інших, або для того, щоб викликати замішання. І коли згодом тебе просять усе пояснити, у твоїх словах немає жодного сенсу. Всі ми таке робили. Розповідь Томмі була не зовсім у цьому ключі, але я впевнена, що сталось усе саме так.

Отож він зробив свого слона – картинку, яку міг наквецяти малюк, роки на три молодший. Це забрало не більше двадцяти хвилин і, без сумніву, викликало сміх, хоча не зовсім такий, якого Томмі очікував. І все ж ця історія могла ні до чого не призвести – і в цьому, гадаю, велика іронія – якби міс Джеральдін не вела того дня урок.