Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Розділ дванадцятий

Я хочу розповісти про подорож до Норфолка, про все, що трапилося того дня, але спершу я повинна повернутись трохи назад, щоб описати обставини і пояснити, чому ми туди поїхали.

Наша перша зима в Котеджах уже майже закінчилась, і ми почувались достатньо обжитими. Незважаючи на всі наші камені спотикання, ми з Рут підтримували звичку зустрічатись увечері у мене в кімнаті, говорити над гарячими напоями. І от під час однієї з таких зустрічей, у розпал якихось жартів вона раптом сказала:

– Ти, мабуть, чула, що казали Кріссі й Родні.

Я відповіла заперечно, а вона засміялась і продовжила:

– Вони, мабуть, просто мене надурили. У них такі жарти. Забудь, що я про це згадувала.

Але я бачила, що я з неї це витягну, тож продовжувала випитувати, аж доки вона не мовила стишеним голосом:

– Пам’ятаєш, минулого тижня Кріссі й Родні не було? Вони їздили до містечка Кромера, на півночі узбережжя Норфолка.

– Що вони там робили?

– О, мені здається, вони там мали друзів, хтось колись там жив. Не в цьому річ. Річ у тому, що вони стверджують, наче бачили там цю… особу. Вона працює в офісі з відкритим плануванням. І, ну, ти розумієш. Вони вважають, що ця особа – «ймовірне я».

Хоча більшість із нас стикалися із поняттям «імовірних я» ще в Гейлшемі, ми відчували, що не повинні цього обговорювати, тому й мовчали – хоча, звісно, це нас водночас інтригувало й непокоїло. І навіть у Котеджах цю тему так просто не порушували. Навколо будь-якої розмови про «імовірних я» ніяковості було набагато більше, ніж, скажімо, навколо сексу. Водночас ця тема захоплювала – у деяких випадках викликала одержимість, – тож вона виринала час від часу, переважно в найсерйозніших розмовах, нескінченно далеких від, наприклад, суперечок про Джеймса Джойса.

Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало – принаймні теоретично, – що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ – бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе – ви виглядали «імовірних я», тобто людей, які могли бути моделями для вас чи ваших друзів.

Однак щодо всього іншого, крім цих найважливіших підстав, згоди ми не доходили. По-перше, ми ніяк не могли погодитись щодо того, на що слід звертати увагу, розглядаючись за «ймовірними я». Дехто з учнів вважав, що дивитись треба на людей, старших від нас років на двадцять-тридцять – тобто приблизно у віці, в якому ми могли б мати батьків. Інші стверджували, що це надто сентиментально. Чому нас і наших моделей мусить відділяти ціле «природне» покоління? Для створення нас могли використовувати немовлят, старих людей – яку це робило різницю? На це відповідали, що за моделей використовували людей, які перебували на піку свого здоров’я, і саме тому це збігалося з віком «звичайних батьків». Але десь на цьому моменті ми відчували, що підходимо до території, на яку не хочемо ступати, тож суперечка закінчувалась нічим.

Поставали також запитання, навіщо нам узагалі вистежувати наших моделей. Одна з імовірних відповідей – мовляв, якщо тобі вдасться це зробити, ти побачиш своє майбутнє. Я не маю на увазі, начебто ми вірили, що якщо твоя модель виявилась би, скажімо, працівником залізничної станції, то ти й сам врешті-решт почнеш там працювати. Ми усвідомлювали, що це не так просто. Однак всі ми, тільки різною мірою, вірили, що якщо тобі вдасться побачити особу, з якої тебе скопійовано, ти отримаєш певне розуміння того, ким ти є глибоко в основі, і, можливо, якесь уявлення, що зберігається в коморах твого життя.

Дехто вважав, що думати про «ймовірних я» взагалі тупо. Наші моделі були до нас безвідносні, просто технічною потребою, яка дала можливість привести нас на цей світ, і не більше. Тільки від нас залежало, що саме ми зробимо зі своїми життями. До цього табору завжди належала Рут, і я, швидше за все, також. І все одно, щойно почувши, начебто хтось бачив «імовірного я» – хоч чиїм би він був, – ми не могли впоратись із зацікавленням.

Як я пригадую, коли хтось бачив «імовірного я», це викликало ланцюгову реакцію. Могли минати тижні, протягом яких ніхто про них і не згадував, а тоді одне повідомлення спричиняло цілий наплив інших. Більшість із них цілком очевидно не були варті пошуків: хтось бачив когось у машині, що проїздила повз – речі такого типу. Але час від часу траплялись випадки конкретніші – як, наприклад, той, про який мені того вечора розповіла Рут.

За словами Рут, Кріссі й Родні були зайняті дослідженням прибережного міста, до якого вирушили. Досліджуючи, вони на деякий час розділились, а коли зустрілися знову, Родні був страшенно схвильований і розповів Кріссі, як він блукав бічними вуличками від Гай-Стрит і як проминув офіс з великим скляним фасадом. Всередині Родні побачив повно людей, деякі сиділи за столами, інші – ходили і розмовляли. І серед них Родні побачив «імовірне я» Рут.

– Кріссі прийшла до мене, щойно вони повернулись. Вона змусила Родні все переповісти, і він щосили старався, але це було неможливо. Тепер вони постійно кажуть, що відвезуть мене туди, але я навіть не знаю. Не знаю, наскільки мені це потрібно.

Я точно не пригадую, що саме я тоді їй відповіла, але в ту мить налаштована я була дуже скептично. Насправді, якщо бути щирою, я думала, що Кріссі й Родні просто все вигадали. Я не хочу ствердити, начебто Кріссі й Родні були поганими людьми – це було б нечесно. Вони подобались мені з багатьох причин. Але річ у тому, що до новоприбулих – а Рут насамперед – вони ставились анітрохи не прямолінійно.

Кріссі була висока, і якщо випростовувалась на весь свій зріст, її можна було назвати красивою, але вона, здавалось, цього не усвідомлювала і майже постійно сутулилась, щоб видаватись такою, як інші. Тому найчастіше вона більше скидалась на Бабу Ягу, ніж на кінозірку, і це враження було підсилене її неприємною манерою тицяти в тебе пальцем, перш ніж звернутись. Переважно вона одягала не джинси, а довгі спідниці, і маленькі окуляри, надто високо втиснуті в її обличчя. Вона належала до тих ветеранів, які тепло прийняли нас того літа, коли ми щойно прибули, і спочатку я була нею захоплена і зверталась до неї за підтримкою. Але з плином часу в мене почали з’являтись перестороги. Дивно, як вона постійно посилалась на той факт, що ми походимо з Гейлшема, наче це пояснювало про нас усе. Вона постійно розпитувала нас про Гейлшем, про найдрібніші деталі, як тепер роблять мої донори, і, хоча й намагалась робити це буденно, я бачила, що її зацікавлення має підтексти. Ще одна річ, яку я в ній зауважила – її намагання постійно нас розлучати: вона постійно відводила когось із нас набік, поки решта спільно чимось займались, або двох запрошувала до чогось приєднатись, а інших двох ігнорувала – такі штуки.

Кріссі рідко можна було побачити без її хлопця, Родні. Він зав’язував волосся в тугий кінський хвіст, як рок-музикант сімдесятих років, і багато говорив про такі речі, як, скажімо, реінкарнація. Він мені навіть подобався, якби не те, що настільки перебував під впливом Кріссі. В будь-якій розмові від без варіантів підтримував погляд Кріссі, а якщо Кріссі казала щось бодай трохи кумедне, він чмихав і хитав головою, ніби просто-таки повірити не міг у таку сміхоту.

Гаразд, я, можливо, надмірно сувора до цієї парочки. Коли ми з Томмі не так давно пригадували їх, він казав, що, на його думку, вони обоє – достойні люди. Але зараз я розповідаю вам це, щоб пояснити, чому я так скептично поставилась до їхнього повідомлення про «ймовірне я» Рут. Як я вже сказала, моєю першою реакцією стала недовіра: я припустила, що Кріссі щось замислила.

Інший момент, який викликав у мене сумніви, стосувався безпосереднього опису: Кріссі й Родні малювали картинку, на якій ця жінка працювала в гарному офісі зі скляним фасадом. У той час мені це видавалось занадто близьким до «майбутнього мрії» Рут, як ми його уявляли.

Мабуть, це ми, новоприбулі, здебільшого розмовляли тієї зими про «майбутнє мрії», хоча і дехто з ветеранів нас підтримував. Дехто зі старшаків – особливо ті, в яких уже розпочалась підготовка – просто тихо зітхав і виходив з кімнати, коли такі розмови починались, але впродовж тривалого часу ми цього навіть не помічали. Не знаю, що там відбувалось у наших головах під час цих розмов. Можливо, ми знали, що вони несерйозні, але знову-таки – фантазіями ми їх також не вважали. Можливо, відколи Гейлшем залишився позаду, це був шанс бодай цих півроку – ще до розмов про опікунство, до уроків водіння, до всіх тих речей – іноді забувати, ким ми насправді були; забувати слова наших вихователів; забути про вибух міс Люсі того дощового дня в павільйоні, так само як про інші теорії, які ми розвинули протягом усіх цих років. Звичайно, це не могло тривати довго, але, як я вже казала, бодай цих кілька місяців нам вдалося прожити в затишному підвішеному стані, обмірковуючи наші життя без звичних обмежень. Пригадуючи це тепер, мені здається, що ми сторіччя провели на задушливій кухні, після сніданку, або позгортавшись калачиками навколо напівзгаслого вогнища у передсвітанковий час, поглинуті бесідами про плани на майбутнє.

Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана – або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.

У кожному разі, повертаючись до основної думки, коли заходили такі розмови, саме Рут найчастіше заходила далі, ніж будь-хто інший, особливо коли поблизу були ветерани. Про офіси вона говорила ще з самого початку зими, але по-справжньому ця ідея набрала життєздатності, перетворившись на її «майбутнє мрії», того ранку, коли ми з нею пішли до села.

Це діялось під час нестерпно холодного періоду, коли наші квадратні газові обігрівачі створювали проблеми. Ми довго й нудно намагались їх розпалити, марно клацали вимикачами і дедалі дужче западали в зневіру, змушені покидати кімнати, які так і не вдавалося обігріти. Кефферс відмовлявся мати з цим справу, стверджував, що це не належить до його обов’язків, хоча врешті, коли стало по-справжньому холодно, він простягнув нам конверт із грошима і назву якогось пального, яке нам слід було купити. Тож ми з Рут зголосились піти до села, щоб його роздобути, і тому того морозяного ранку опинились на стежці. Ми дійшли до місця, де з обох боків здіймались високі живоплоти, а земля була вкрита замерзлим коров’ячим лайном, коли це Рут несподівано зупинилась кілька кроків позаду мене.

Я не відразу зрозуміла це, але врешті повернулась до неї. Вона хукала собі на пальці і дивилась додолу, захоплена чимось, що лежало біля її ніг. Я подумала, що це, можливо, якесь бідолашне створіння, яке загинуло від морозу, але наблизившись, побачила кольоровий журнал – не такий, як «журнали Стіва», а яскраве і веселе видання, які безкоштовно додають до газет. Він лежав, розкритий на розвороті з рекламою, і хоч папір намок, а в кутику застигло болото, ти міг усе нормально розгледіти. Реклама зображала прекрасний сучасний офіс відкритого планування, в якому працювало троє або четверо людей – вони начебто жартували одне з одним. Саме місце було осяйне, і люди в ньому теж були осяйні. Рут дивилась на зображення, а коли зауважила мене поруч, сказала:

– Оце було б відповідне місце для праці.

Тоді вона спохопилася – може, навіть розізлилась, що я її на такому впіймала – і рушила далі в набагато швидшому темпі, ніж доти.

Але вже за кілька вечорів, коли кілька з нас сиділо навколо каміна на фермі, Рут почала розповідати про ідеальний офіс, де вона хотіла б працювати, і я негайно його впізнала. Вона описала всі деталі – рослини, лискуче устаткування, крісла з механізмами обертання й коліщатками – і це було так яскраво, що вона говорила так і говорила, і ніхто її не перебивав. Я пильно придивлялася до неї, але їй, здавалось, не спадало на думку, що я можу здогадатись – можливо, вона й сама забула, звідкіля походив той образ. Вона почала навіть розповідати, що працівники її офісу будуть «людьми динамічного, енергійного типу», а я чітко пам’ятала, що ці слова були написані великими літерами згори над зображенням: «Ви – людина динамічного, енергійного типу?» – щось у цьому стилі. Звичайно, я нічого не сказала. Насправді, слухаючи її, я навіть почала думати, що, може, все це було здійсненне: може, одного дня ми змогли б переїхати до такого місця і далі бути всі разом.

Кріссі й Родні теж були того вечора, звісно, присутні – слухали, вбираючи кожне слово. А тоді, багато днів поспіль, Кріссі намагалась підштовхнути Рут, щоб та знову щось розповіла на цю тему. Вони сиділи в кутку кімнати, а я проходила повз і чула, як Кріссі запитувала:

– Ти впевнена, що ви не остогиднете одне одному, якщо будете працювати всі разом у такому місці? – вона страшенно хотіла, щоб Рут знову завела свою розповідь.

Особливість Кріссі була в тому (і це стосувалося багатьох ветеранів), що, незважаючи на її ледь покровительську манеру щодо нас з миті нашого приїзду, вона трепетала з приводу Гейлшема. Я далеко не відразу це зрозуміла. Візьмімо ситуацію з офісом Рут: сама Кріссі ніколи б не говорила про те, щоб працювати в будь-якому офісі, вже не кажучи про такий офіс. Але оскільки Рут походила з Гейлшема, ця ідея якимось чином могла начебто втілитись у реальність. Ось як Кріссі це бачила, і, гадаю, Рут час від часу докидала кілька слів, щоб підтримати уявлення, мовляв – авжеж, у певний таємничий спосіб щодо нас, учнів Гейлшема, застосовувались окремі правила. Мені ніколи не доводилось чути, щоб Рут брехала ветеранам. Вона радше не заперечувала певних речей, натякаючи на інші. Траплялись випадки, коли я могла конкретно її підставити. Але незважаючи на те, що іноді Рут видавалась зніченою, коли посеред котроїсь зі своїх історій перехоплювала мій погляд, вона все ж мала певність, що я її не видам. І, звісно, я цього не зробила.

Такі були обставини, в яких Кріссі й Родні повідомили, начебто бачили «ймовірне я» Рут, і тепер вам, сподіваюсь, зрозуміло, чому я намагалась зберігати обачність. Мені не дуже хотілось, щоб Рут їхала з ними до Норфолка, хоча я й не могла пояснити, чому саме. І щойно не залишилось сумнівів у тому, що вона поїде, я сказала, що приєднаюся до них. Спершу вона начебто не дуже зраділа, і натякнула навіть, що й Томмі не дозволить поїхати. Але врешті ми поїхали всі разом, уп’ятьох: Кріссі, Родні, Рут, Томмі і я.

Розділ тринадцятий

Родні, який мав водійські права, домовився, що позичить на день машину в робітників ферми з Мічлі, кілька кілометрів униз дорогою від нас. Він постійно робив так раніше, але цього разу домовленість увірвалась за день до нашого планованого від’їзду. Хоча все владналось доволі просто – Родні пішов на ферму і домовився про іншу машину, – цікаво було спостерігати, як Рут поводилась протягом цих кількох годин, поки здавалось, що мандрівка може зірватись.

До тієї миті вона вдавала, ніби все це такий жарт, що вона їде тільки для того, щоб зробити приємне Кріссі. І вона постійно базікала, що ми надто мало випробовуємо власну свободу, відколи покинули Гейлшем; що вона все одно завжди хотіла вирушити до Норфолка, щоб «відшукати всі наші загублені речі». Іншими словами, вона просто-таки з ніг збивалась, намагаючись продемонструвати, що не ставиться всерйоз до перспективи побачити своє «імовірне я».

Того дня перед нашим виїздом, як я пам’ятаю, ми з Рут ходили на прогулянку, а коли повернулись, на кухні ферми Фіона з кількома ветеранами готувала величезне рагу. І саме Фіона, не відриваючись від своєї справи, повідомила, що з ферми приходив хлопець з повідомленням. Рут стояла просто переді мною, тому я не бачила її обличчя, але вся її постать ніби закам’яніла. Не промовивши й слова, вона повернулась, проминула мене і вийшла з котеджу. Я мигцем побачила її обличчя і усвідомила, як вона засмутилася. Фіона почала говорити щось на зразок: «Ох, я не знала…». Але я швидко відповіла:

– Рут не тому засмутилась. Причина в іншому, дещо сталося ще раніше.

Ці слова не були найкращим виходом, але нічого розумнішого в ту мить я не придумала.

Врешті, як я вже казала, транспортна криза розв’язалась, і раннього ранку наступного дня в повній темряві ми вп’ятьох влізли до побитого, але цілком достойного автомобіля «Rover». Кріссі сиділа спереду, поруч із Родні, а ми втрьох – на задньому сидінні. Це видавалось чимось природним, і ми розташувались так, навіть не думаючи. Але вже за кілька хвилин, щойно Родні вивіз нас із темних звивистих стежок на справжню дорогу, Рут, яка сиділа посередині, схилилась уперед, поклала руки на передні сидіння і почала розмовляти з ветеранами. Вона робила це так, що ми з Томмі, з обох боків від неї, не могли розчути жодного слова з їхньої розмови, а через те, що вона сиділа між нами, ми не могли розмовляти між собою чи навіть бачити одне одного. Іноді, дуже рідко, вона відхилялась назад, я намагалась завести якусь бесіду між нами трьома, але Рут її не підхоплювала, і невдовзі вже знову тягнулася вперед і встромляла обличчя між двома передніми сидіннями.

Приблизно за годину, коли починало світати, ми зупинились, щоб розім’яти ноги і дати Родні можливість попісяти. Ми зупинились біля великого порожнього поля, перестрибнули рівчак і кілька хвилин розтирали руки і дивились на пару, що здіймалась від наших подихів. Якоїсь миті я зауважила, що Рут відійшла від нас і дивиться через усе поле на схід сонця. Тож я підійшла до неї і запропонувала помінятись зі мною місцями, якщо вона зацікавлена розмовляти лише з ветеранами. Так вона зможе розмовляти з Кріссі, і ми з Томмі теж зможемо поговорити, поки в дорозі. Я ще навіть не договорила, як почула шепотіння Рут:

– Чому ти так хочеш ускладнювати? І робити це саме зараз! Не розумію. Чому ти так хочеш створювати проблеми?

Вона повернула мене так, щоб ми обидві були обернуті до решти спинами, тож ніхто не побачив би, якби ми почали сперечатись. Не так її слова, як саме цей жест дав мені зрозуміти, як вона бачила ситуацію. Я розуміла, що Рут докладає зусиль, щоб правильно подати не тільки себе, але нас усіх, перед Кріссі й Родні; а тут я, намагаюсь до неї підкопатись і влаштувати незручну сцену. Я це все побачила, торкнула її за плече і повернулась до решти. І коли ми повернулись до машини, я простежила, щоб ми втрьох сіли точнісінько так, як раніше. Але тепер, поки ми їхали, Рут сиділа мовчки, відкинувшись на спинку свого місця, і навіть коли Кріссі й Родні кричали до нас із передніх сидінь, вона давала понурі односкладові відповіді.

Однак ситуація значно поліпшилась, коли ми прибули до нашого приморського містечка. Ми дісталися туди приблизно в час ланчу і залишили машину на автостоянці, поруч із курсами з мінігольфу, над якими тріпотіли прапори. День стояв сухий, сонячний, і я пам’ятаю, що першу годину ми відчували таке піднесення, що виїхали назовні, що майже не думали про причину, яка нас туди привела. Родні навіть щось вигукував, розмахуючи руками і ведучи нас дорогою нагору, повз ряди будинків і крамниць, і вже навіть величезне небо над нами промовляло, що ми рухаємось у напрямку моря.

Коли ми нарешті до нього дістались, виявилось, що дорога провадить по краю скелі. Спочатку здавалось, що скеля круто обривається, але, перехилившись через перила, можна було побачити звивисті стежки, які вели скелястим спуском аж до моря.

Ми вже помирали з голоду, тому подалися до маленького кафе, розташованого на скелі якраз там, звідки розходились стежки. Коли ми ввійшли досередини, побачили там лише двох кругловидих жінок у фартухах, які там працювали. Вони курили сигарети за одним зі столів, але швидко піднялись і зникли на кухні, і ми залишились у приміщенні самі.

Ми зайняли віддалений столик – це означало, що він стояв найближче до краю скелі – і коли розсілись, я відчула, що ми фактично зависли над морем. У той час я не мала з чим порівнювати, але тепер розумію, що кафе було крихітне, всього на три або чотири столики. Жінки залишили відчиненим вікно – можливо, щоб приміщення не наповнювалось запахами смаженої їжі, – тож час від часу досередини вривався вітер, і тоді всі реклами на стінах починали тріпотіти. Над стійкою висіла картка, списана кольоровими фломастерами, згори якої було написано слово «око», і з кожного «о» на вас дивилась зіниця. Сьогодні я бачу такі речі так часто, що вже навіть не звертаю на них уваги, але тоді таке було вперше. Тож я захоплено розглядала картку, а потім перехопила погляд Рут і усвідомила, що вона також дивиться вражено, і ми обидві вибухнули сміхом. Ця затишна мить, здавалось, поклала край неприємним почуттям, які почали рости між нами в машині. Але виявилось, що насправді то була остання така приємна мить між мною і Рут упродовж усієї нашої вилазки.

Про «ймовірне я» ми не згадували, відколи прибули до міста, і коли ми розсілись у кафе, я вирішила, що тепер ми відповідно все обговоримо. Але щойно ми взялися за сандвічі, Родні почав розповідати про свого давнього друга, Мартіна, який виїхав із Котеджів рік тому і тепер жив десь у місті. Кріссі охоче підхопила тему, і ось уже обоє ветеранів розповідали смішні історії про те, що витворяв Мартін. Ми не зовсім здатні були це зацінити, але Кріссі й Родні насолоджувались самі собою. Вони переглядались і сміялись, і хоча й вдавали, що розповідають для нас, видно було, що пригадують історії одне для одного. Коли я думаю про це тепер, мені відкривається, що оскільки розповідати про тих, хто виїхав, у Котеджах вважалось майже табуйованим, мешканці могли припинити розмовляти про них навіть одне з одним, тож щойно поїхавши кудись, вони могли так себе потішити.

Коли вони сміялись, я також сміялась із ввічливості. Томмі, здавалось, розумів ще менше, тож видавав лише нерішучі смішки, що відставали від решти. Одначе Рут реготала і реготала, і далі кивала на все, що розповідали про Мартіна, ніби й сама добре пригадувала всі історії. А одного разу, коли Кріссі сказала щось незрозуміле – типу: «Ах, так, тоді, коли він одягнув джинси!» – Рут аж вибухнула реготом і вказала в нашому напрямку, наче кажучи Кріссі: «Поясни це також і їм, щоб вони теж могли насолодитись». Я приймала це все, але коли Кріссі з Родні почали обговорювати, чи не завітати нам до квартири Мартіна, я не витримала і промовила – може, дещо занадто холодним тоном:

– Чим саме він тут займається? Чому він має квартиру?

Запала тиша, тоді я почула перебільшене зітхання Рут. Кріссі схилилась у мій бік через стіл і тихо мовила, немов пояснювала дитині:

– Він опікун. Що, на твою думку, він мав би робити тут? Тепер він справжній опікун.

Всі засовались, а я сказала:

– Я ж про це і кажу. Ми не можемо просто до нього прийти. Кріссі зітхнула.

– Ну, так. Нам не дозволено відвідувати опікунів. Якщо говорити суворо. Нас до цього точно не заохочують.

Родні вишкірився і додав:

– Зовсім не заохочують. Тільки нечемні дітки можуть піти і відвідати його.

– Дуже нечемні, – зацокала язиком Кріссі.

До них приєдналася Рут зі словами:

– Кеті ненавидить бути нечемною. Тому краще нам до нього не ходити.

Томмі дивився на Рут, явно не розуміючи, на чий бік вона стала. Та і я не зовсім це розуміла. Я подумала, що вона не хотіла, щоб наша експедиція збочила з маршруту, і тому неохоче зі мною погодилась, тож я усміхнулась до неї, але вона не відповіла мені взаємністю. Тоді Томмі раптом запитав:

– Де саме ти бачив «імовірне я» Рут, Родні?

– Ох… – тепер, коли ми приїхали до міста, Родні не здавався вже таким зацікавленим у «ймовірному я», тож я побачила, як обличчям Рут пробігла тінь стривоженості. Врешті Родні сказав:

– На бічній вулиці від Гай-Стрит, десь ближче до її закінчення. Звичайно, сьогодні в неї може бути вихідний.

Коли ж ніхто нічого більше не сказав, він додав:

– У них справді бувають вихідні, ви ж знаєте. Вони не завжди на роботі.

Коли він це озвучив, я відчула укол страху, що ми неправильно оцінили обставини. Що не зважаючи на те, що нам відомо, ветерани говорили про «ймовірних я» тільки для того, щоб і далі їздити в подорожі, а насправді не хотіли заходити далі в цій темі. Рут цілком можна думати так само, тому що тепер вона по-справжньому схвильована, але врешті вона таки засміялась – наче зрозуміла, що Родні жартує.

Тоді Кріссі якимось новим тоном сказала:

– Рут, можливо, за кілька років ми будемо приїздити сюди, щоб відвідати тебе. Ти працюватимеш в гарному офісі. Не розумію, як хто-небудь може не дозволити нам тебе провідувати.

– Точно, – швидко проказала Рут. – Ви, всі можете приїздити, щоб зі мною побачитись.

– Гадаю, – сказав Родні, – щодо відвідування людей, які працюють в офісі, правил немає.

Він раптом засміявся:

– Ми не знаємо. З нами такого ще не ставалося.

– Все буде добре, – сказала Рут. – Вам дозволять. Ви всі зможете приїздити і мене провідувати. Крім Томмі, звичайно.

Томмі був, здавалось, шокований.

– Чому мені не можна приїздити?

– Тому що ти вже зі мною, дурнику, – відповіла Рут. – Я тебе залишаю собі.

Ми всі засміялися, Томмі знову трохи пізніше від решти.

– Я чула про дівчину з Вельса, – сказала Кріссі. – Вона вчилась у Гейлшемі, на кілька років старша від вас. Вона працює тепер у крамниці одягу. Дуже розумна.

Ми схвально замуркотіли і якийсь час замріяно дивились на хмари.

– Ось що значить Гейлшем, – врешті сказав Родні і похитав головою, начебто зі здивуванням.

– А була ще інша особа, – повернулася до Рут Кріссі, – той хлопчик, про якого ти розповідала якось. Теж старший на кілька років від тебе. Той, що тепер став доглядачем парку.

Рут глибокодумно кивала. Я подумала, що варто було б кинути на Томмі попереджувальний погляд, але поки я до нього розверталась, він уже почав говорити.

– Хто це був? – запитав він вражено.

– Та ти прекрасно знаєш, Томмі, – швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми – мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.

– Ми його знали?

– Томмі, не повертаймося знову до того самого, – сказала я. – Тобі треба перевірити мозок.

Нарешті монетка потрапила в отвір – Томмі заткнувся.

Кріссі сказала:

– Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило – то це вам, братії з Гейлшема.

Знаєте… – вона стишила голос і знову схилилась уперед. – Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.

Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді зупинила його на Рут. Родні раптом напружився і також схилився вперед. І цієї миті я відчула, що ось ми й підійшли до основної мети цієї подорожі, як її бачили Кріссі й Родні.

– Того ж разу, коли ми з Родні були у Вельсі, де й почули про дівчину з крамниці одягу, – сказала вона, – нам розповіли і про дещо інше, про учнів Гейлшема. Нам сказали, що в минулому декому з гейлшемців за особливих обставин вдавалось отримати відтермінування. Таку можливість мали тільки учні Гейлшема. Тоді можна попросити, щоб виїмки відклали на три, навіть на чотири роки. Це не те, що можна втілити завиграшки, але іноді воно спрацьовувало. Якщо вдавалось їх переконати. Переконати, що ти компетентний.

Кріссі замовкла і поглянула на кожного з нас – можливо, заради драматичного ефекту, можливо, щоб перевірити, чи ми щось знаємо. Ми з Томмі, мабуть, мали збентежений вигляд, натомість Рут мала непроникне обличчя, з якого неможливо було нічого зрозуміти.

– Казали, – продовжила Кріссі, – що коли ви хлопець і дівчина і любите одне одного, коли ви по-справжньому, правильно закохані і якщо можете це показати, тоді люди, які керують у Гейлшемі, все для вас влаштують. Зроблять так, щоб ви могли побути разом кілька років до того, як почнуться ваші виїмки.

Тепер за столом панувала дивна атмосфера – немов ледь чутне бриніння.

– Коли ми були у Вельсі, ми бачилися з учнями з Білого Двору, – продовжувала Кріссі. – Вони казали, що чули про пару з Гейлшема, хлопець уже за кілька тижнів повинен був стати опікуном. Тож вони з кимось зустрілись, і справу відклали на три роки. Їм дозволили жити разом у Білому Дворі, цілих три роки, їм не доводилось їздити на підготовку весь цей час. Три роки лише для себе самих, тому що їм вдалося довести, що вони по-справжньому закохані.

У цю мить я помітила, що Рут киває зі знанням справи. Кріссі й Родні також це зауважили і кілька секунд дивились на неї, мов загіпнотизовані. А в мене сталося видіння, як Кріссі й Родні – там, у Котеджах – упродовж кількох місяців до нашої подорожі зондують і прокручують цю тему між собою. Я уявляла, як вони починають про це говорити – спершу дуже обачно, знизуючи плечима, відкладаючи, потім знову повертаючись до неї, так і не здатні назовсім про неї забути. Уявляла, як вони граються з ідеєю про те, щоб поговорити про це з нами, як удосконалюють підхід, вирішують, що саме варто сказати. Я знову поглянула на Кріссі й Родні, що сиділи навпроти, не зводячи поглядів із Рут, і спробувала розгадати вирази їхніх облич. Кріссі мала водночас наляканий і сповнений надії вигляд. Родні був на межі – ніби сам собі не довіряв, що не бовкне чогось такого, чого говорити не можна.

Мені не вперше доводилось стикатися з чутками про відтермінування. Протягом кількох минулих тижнів я дедалі частіше вловлювала уривки цих розмов у Котеджах. Про це між собою розмовляли ветерани, а коли з’являвся хтось із нас, вони ніяковіли й замовкали. Але я почула достатньо, щоб вловити суть. І знала, що ці розмови стосуються конкретно нас, учнів Гейлшема. І, незважаючи на це, тільки того дня, в кафе біля моря, мені стало по-справжньому зрозуміло, наскільки вся ця ідея стала важливою для декого з ветеранів.