Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Розділ дев'ятнадцятий

Тоді я ще не бувала в Кінґсфілді, тож нам із Рут довелося безліч разів звертатись до мали, і все ж таки ми запізнились на кілька хвилин. Місцевий центр не такий доглянутий, як інші, і якби не ті асоціації, які тепер це місце для мене має, я б не надто прагнула сюди навідуватись. Це місце розташоване віддалік дороги, і добиратись туди незручно, але коли вже опинишся там, виявляється, що насправді там не відчуваєш ні спокою, ні вмиротвореності. Там завжди чутно транспортний рух із великих трас, і взагалі таке враження, що тут не дуже переймалися різними зручностями.

До багатьох кімнат донорів неможливо дістатись на інвалідному візку, а самі кімнати надто задушливі або в них гуляють протяги. В центрі недостатньо ванних кімнат, а в тих, що є, підтримується неналежна чистота, взимку там усе замерзає, і розташовані вони далеко від кімнат донорів. Іншими словами, Кінґсфілд далекий від таких місць, як центр Рут у Давері з його лискучими кахлями, подвійним склом у вікнах, що зачиняються звичайним поворотом клямки.

Згодом, коли Кінґсфілд перетворився для мене на знайоме і дороге місце, я потрапила до адміністративної будівлі і побачила там чорно-біле фото в рамі – центр ще до того, як його переробили, коли він ще був відпочинковим табором для звичайних родин. Фотографію зробили десь у кінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих, і на ній зображений великий прямокутний басейн, у якому плюскаються щасливі люди – діти, їхні батьки, – і видно, що все в них просто чудово. Все навколо басейну залито бетоном, але люди відпочивають на шезлонгах і лежаках, сховавшись у тіні парасольок. Коли я вперше побачила цей знімок, то не відразу зрозуміла, що дивлюся на так звану «Площу», як її називають донори – місце, куди приїжджаєш, щойно прибувши до центру. Звичайно, сьогодні басейн зацементували, але його обриси досі помітні, а ще з одного боку, як приклад тієї недовершеної атмосфери, залишили металеву раму для високого трампліна. Тільки коли я побачила фотографію, до мене дійшло, що то за рама там стовбичить і чому вона там, і сьогодні, щоразу, коли я її бачу, я не можу не уявляти, як плавець стрибає звідти вниз і розбивається об цемент.

Мені було б не просто впізнати на фото Площу, якби не білі двоповерхові будівлі, схожі на бункери, що видніються на тлі з трьох боків від території басейну. Мабуть, у цих будівлях були літні помешкання для родин відпочивальників, і хоча я підозрюю, що інтер’єри відтоді значно змінились, фасади виглядають незмінно. В певному сенсі Площа сьогодні не надто відрізняється від тодішнього басейну. Це соціальне осердя; сюди приходять зі своїх кімнат донори, щоб подихати свіжим повітрям і поговорити. Навколо Площі розташовано кілька дерев’яних лавок для пікніка, але – особливо коли надто спекотно або коли дощить – донори воліють збиратись під пласким навісом рекреаційного залу з віддаленого боку за старою рамою для трампліна.

Того дня, коли ми з Рут вирушили до Кінґсфілда, хмарилось і було прохолодно, і коли ми в’їхали на Площу, там виявилось порожньо, якщо не враховувати групу з шести чи семи понурих постатей під навісом. Коли я зупинила машину десь над старим басейном – про що я тоді ще, звісно, не здогадувалась, – одна постать відділилася від решти і рушила в нашому напрямку, і я зрозуміла, що це Томмі. Він був одягнений у вицвілий зелений спортивний светр, і помітно було, що за цей час він набрав ваги.

Рут, що сиділа поруч, була близька до паніки.

– Що нам робити? – казала вона. – Виходити з машини? Ні, ні, давай не будемо виходити. Не рухайся, не рухайся.

Не знаю, що я сама збиралась робити, але коли Рут це сказала, я чомусь, навіть про це не подумавши, просто вийшла з машини. Рут залишилась на своєму місці, і тому, коли Томмі до нас підійшов, його погляд спершу зупинився на мені, і мене він обійняв першу. Я відчувала від нього слабкий запах якихось медикаментів, яких не могла ідентифікувати. А тоді, хоча ще не встигли нічого сказати одне одному, ми обоє відчули, що на нас із машини дивиться Рут, і розняли обійми.

Від вітрового скла відбивалося небо, тому я не зовсім могла її розгледіти. Але в мене склалося враження, що в Рут був серйозний, застиглий погляд, так, ніби ми з Томмі – герої п’єси, яку вона дивиться. Щось в її погляді було дивне, і мені стало ніяково. Томмі проминув мене і підійшов до машини. Він відчинив задні двері, сів на заднє сидіння, і тоді настала моя черга за ними спостерігати, як вони перемовляються, як ввічливо цілують одне одного в щоки.

З протилежного боку Площі з-під навісу за нами спостерігали донори. І хоч я не почувала щодо них жодної ворожості, мені несподівано захотілося якнайшвидше звідти забратися. Але я змусила себе не відразу сісти до машини, щоб Томмі й Рут трохи побули наодинці.

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

– Не те щоб я не хотів поїхати, – сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. – Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

– Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув – ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

– Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.

Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.

– О ні, – стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:

– Ти нічого про це не казала. Ти не казала, що нам доведеться долати колючий дріт!

– Це буде нескладно, – відповіла я. – Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.

Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю – тому що я не можу знати цього напевне – сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.

Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:

– Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.

Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:

– Думаю, нам туди. Правильно, Кет?

Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.

– Сподіваюсь, що ми не загубимось, – зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.

Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.

Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.

– Ох, точно такий, як розповідав мій друг, – сказала Рут. – Страшенно красивий.

Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:

– Гаразд, далі ми вже не йдемо.

Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене – порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.

– Цікаво, як він сюди потрапив, – сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.

Тоді я почула позаду голос Томмі:

– Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?

– Чому він має таким бути? – у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. – Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.

– Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.

– Цікаво, – мовила Рут. – Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала – як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.

– Знаєте, – сказав Томмі, – у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?

Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла – її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.

Тоді вона сказала:

– Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.

– Я чув це також, – сказав Томмі. – Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.

– Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, – сказала Рут. – Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.

– Тут не існує жодної змови, – сказала я, знову обертаючись до човна. – Іноді таке стається. Сумно було довідатись про Кріссі. Але так нечасто відбувається. Сьогодні все роблять дуже обережно.

– Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, – знову повторила Рут. – Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.

– Якось я зустріла Родні, – сказала я. – Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.

– Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, – сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:

– Вони й половини нам не розповідають, бачиш?

– Насправді, – мовила я, – він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.

– Звідки йому таке знати? – запитала Рут. – Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?

Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.

– Це недобре, – сказав Томмі. – Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.

– Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, – сказала Рут. – Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?

– Ну так, – мовив Томмі, – але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…

– Це неважливо, – відрізала Рут. – У деяких випадках це тільки все погіршує.

– Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, – сказала я. – Їм вдавалось змиритися.

– Звідки тобі знати? – запитала Рут. – Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.

– У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.

– Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.

Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:

– В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, – він приклав долоню дашком до чола. – Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.

Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:

– Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?

Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички – донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.

– Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, – сказав він. – Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.

– Я рада, що побачила його, – м’яко мовила Рут. – Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.

– Принаймні ми на нього подивились, – сказав Томмі.

Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри – їжу, рушники, побутові речі, – і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.

Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.

Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:

– О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.

Але Томмі із заднього сидіння заперечив:

– А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.

Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:

– І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.

– Точно, – сказав Томмі. – Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.

– Легко критикувати, – докинула я, – коли ти просто проїздиш повз.

– Найлегше на світі, – погодився Томмі.

Рут не сказала нічого, просто дивилась на порожню дорогу перед нами. А я мовила:

– Оскільки ми заговорили про постери. Я зауважила один із протилежного боку, коли ми їхали. Він невдовзі повинен з’явитися. Цього разу з нашого боку. От-от його побачимо.

– А що на ньому? – запитав Томмі.

– Побачиш. Він невдовзі з’явиться.

Я зиркнула на Рут. В її очах не було злості, сама втома. І навіть сподівання, як мені здалось, що коли постер з’явиться, на ньому виявиться щось цілковито невинне – щось, що нагадуватиме нам Гейлшем, щось таке. Я бачила все це на її мінливому обличчі, вираз якого не вдавалося потрактувати однозначно. А погляд весь час був зосереджений десь попереду.

Я заповільнила машину і зупинила її, ввіткнувшись капотом у жорстку траву.

– Чому ти зупиняєшся, Кет? – запитав Томмі.

– Тому що звідси його краще видно. Якщо під’їхати ближче, доведеться надто вже задирати голови.

Я чула, як Томмі позаду совається, намагаючись віднайти якнайкращий вид. Рут не рухалась, і я не мала певності, що вона взагалі дивиться на постер.

– Ну добре, це не зовсім те саме, – сказала я за якусь мить. – Але він мені пригадав. Офіс відкритого планування, розумні усміхнені люди.

Рут мовчала, натомість озвався Томмі:

– Я зрозумів. Ти про те місце, до якого ми колись їздили.

– Не тільки це, – відповіла я. – Це схоже на ту рекламу. Яку ми знайшли на землі. Пам’ятаєш, Рут?

– Я не певна, – тихо сказала вона.

– Ох, припини. Пам’ятаєш. Ми знайшли на стежці журнал. Біля калюжі. Ти не могла відірвати погляду. Не вдавай, ніби не пам’ятаєш.

– Здається, пам’ятаю, – майже пошепки сказала Рут.

Наша машина задрижала, тому що повз нас проїхав фургон, на кілька секунд затуливши від нас рекламний щит. Рут кивнула головою, немов сподівалась, що фургон назавжди забере за собою зображення, але коли ми знову могли його чітко бачити, вона не підняла погляду.

– Так дивно, – сказала я, – все це тепер пригадувати. Пам’ятаєш, скільки ти про це говорила? Мовляв, одного дня працюватимеш у такому офісі.

– Точно, тому ми тоді й поїхали, – підхопив Томмі, немов пригадав це щойно тієї миті. – До Норфолка. Шукали твоє ймовірне я. Яка працювала в офісі.

– А ти не думаєш іноді, – сказала я до Рут, – що тобі варто було більше про це подумати? Гаразд, ти була б перша. Перша з нас усіх, кому вдалось би щось таке зробити. Але тобі, можливо, вдалося б. Чи не уявляєш ти іноді, що могло б статися, якби ти спробувала?

– Як я могла спробувати? – голос Рут звучав ледве чутно. – Я просто колись про це мріяла. Ось і все.

– Але якби ти бодай дослідила цю можливість. Звідки тобі знати? А раптом дозволили б.

– Точно, Рут, – сказав Томмі. – Можливо, тобі слід було спробувати. Ти ж стільки про це розводилась. Я думаю, Кет права.

– Я не розводилась про це, Томмі. Принаймні я не пригадую, щоб розводилась.

– Але Томмі правий. Ти принаймні повинна була спробувати. В такому разі, побачивши такий постер, ти пригадала б, чого хотіла колись, і знала б, що принаймні перевірила цю можливість…

– Як я могла її перевірити? – голос Рут уперше став жорсткішим, але вона тут же зітхнула й опустила погляд.

Томмі сказав:

– Ти постійно повторювала, що у твоєму випадку може бути особливе ставлення. Можливо, так воно й було. Слід було бодай запитати.

– Добре, – сказала Рут. – Кажеш, я повинна була довідатись. Як? Куди б я з цим пішла? Не було способу довідатись.

– Однак Томмі правий, – погодилась я. – Якщо ти вважала себе особливою, тобі слід було принаймні запитати. Треба було піти до Мадам і запитати.

Щойно я це сказала – щойно згадала Мадам, – як зрозуміла, що помилилась. Рут звела на мене погляд, і я побачила, як її обличчя освітилось тріумфальним спалахом. Часом таке показують у фільмах: коли одна особа спрямовує на другу особу пістолет, і та особа з пістолетом змушує іншу робити різні речі. А тоді стається якась помилка, метушня, і пістолет опиняється у другої особи. І друга особа дивиться на першу, сяючи, з виразом «не-вірю-власному-щастю» на обличчі, яке обіцяє всі можливі види помсти. Ось так подивилась на мене Рут, і хоча я нічого не сказала про відтермінування, я згадала Мадам, тож до мене дійшло, що ми опинилися на якійсь новій території.

Рут побачила, що я запанікувала, і обернулась на своєму сидінні обличчям до мене. Тож я готувалась до нападу, запевняючи себе, що хоч як би вона зараз викрутила ситуацію, тепер усе змінилося, і їй не вдасться поводитись так, як вона поводилась у минулому. Я переконувала себе і тому зовсім не була готова до того, що почула.

– Кеті, – сказала вона, – я не сподіваюсь, що ти коли-небудь мене пробачиш. Я навіть не бачу для цього жодних підстав. Але все одно попрошу пробачення.

Я була так цим приголомшена, що спромоглася лише на незугарне:

– За що тебе пробачити?

– За що мене пробачити? Ну, для початку, за те, що я завжди брехала тобі стосовно хотячок. Коли ти розповідала мені, що іноді тобі хочеться зробити це фактично будь з ким.

Томмі знову засовгався позаду, але Рут нахилялась тепер уперед, дивлячись просто на мене, наче тієї миті Томмі з нами в машині не було.

– Я знала, що тебе це страшенно турбує, – сказала вона. – Мені слід було тобі сказати. Мені слід було розповісти тобі, що зі мною теж так буває, точнісінько так само, як ти це описувала. Знаю, що тепер ти все це усвідомлюєш. Але ж тоді ти не знала, і мені слід було сказати. Я повинна була розповісти тобі, що хоча я з Томмі, я не могла іноді не робити цього з іншими людьми. Щонайменше з трьома іншими, коли ми були в Котеджах.

Вона сказала це, все ще не дивлячись у бік Томмі. Але не в тому річ, що вона його ігнорувала, вона просто так інтенсивно намагалася до мене достукатись, що все інше для неї розмилось.

– Я майже готова була тобі зізнатись кілька разів, – продовжувала вона. – Але не зробила цього. І навіть тоді, у той час, я знала, що одного дня ти все це зрозумієш і будеш мене звинувачувати. Але все одно так нічого й не розповіла. Немає причин, щоб ти мені це пробачала, але я хочу просити, бо…

Вона несподівано замовкла.

– Бо що? – запитала я.

Вона засміялась і сказала:

– Бо нічого. Я хотіла б, щоб ти мене пробачила, але не сподіваюсь на це. У кожному разі, це не половина всього і навіть не маленька частина. Найголовніше, що я не дозволяла вам зійтися з Томмі.

Її голос знову стишився і майже перейшов у шепіт.

– Це найгірше з усього, що я зробила.

Вона трохи повернулась, вперше поглянувши на Томмі. І потім знову дивилась уже на мене, але тепер складалося враження, що промовляє вона до нас обох.

– Це найгірше, що я зробила, – знову сказала вона. – Я навіть не прошу пробачити мене за це. Боже, я стільки разів повторювала це собі подумки, не можу повірити, що справді це роблю. Ви повинні були стати парою. Я не вдаю, що не знала цього завжди.

Звичайно, знала, скільки себе пам’ятаю. Але не дозволяла вам зійтися. Я не прошу мене за це пробачити. Тепер я не цього потребую. Я хочу, щоб ви все залагодили. Щоб залагодили те, де я нашкодила.

– Ти про що, Рут? – запитав Томмі. – Про що це ти – щоб ми залагодили?

Його голос звучав м’яко, сповнений дитинного зацікавлення, і, мабуть, саме тому я почала хлипати.

– Кеті, послухай, – сказала Рут. – Вам із Томмі слід спробувати здобути відтермінування. Ви отримаєте шанс. Справжній шанс.

Вона випростала руку і поклала її на моє плече, але я жорстко її струсила і поглянула на неї крізь сльози.

– Для цього вже надто пізно. Занадто пізно.

– Не пізно. Кеті, послухай, ще не запізно. Гаразд, Томмі пройшов уже дві виїмки. Хто казав, що це якось впливає?

– Тепер уже для цього всього занадто пізно, – я знову почала схлипувати. – Тупо про це навіть думати. Так само тупо, як прагнути працювати в цьому офісі. Ми вже занадто далекі від цього.

Рут хитала головою.

– Не запізно. Томмі, скажи їй.

Я лежала на кермі, тому взагалі не могла бачити Томмі. Він видав якесь збентежене мукання, але нічого не сказав.

– Послухай, – мовила Рут, – послухайте обоє. Я хотіла, щоб ми втрьох поїхали в цю подорож, тому що хотіла вам усе це сказати. Але ще я хотіла віддати вам дещо.

Вона покопирсалась у кишенях свого анорака і вийняла зім’ятий аркуш паперу.

– Томмі, тобі краще це взяти. Наглядай за цим. До того часу, коли Кеті змінить думку.

Томмі потягнувся у проміжок між сидіннями і взяв аркуш.

– Дякую, Рут, – сказав він, ніби отримав від неї плитку шоколаду. А тоді за кілька секунд сказав:

– Що це таке? Не розумію.

– Це адреса Мадам. Ви ж самі мені щойно казали. Вам слід принаймні спробувати.

– Як ти її знайшла? – запитав Томмі.

– Це було нелегко. І забрало багато часу, я наривалась на кілька неприємностей. Але врешті-решт таки роздобула її, і зробила це для вас двох. Тепер це ваша справа – знайти її і спробувати.

Я перестала схлипувати і завела двигун.

– Досить цього всього, – сказала я. – Нам треба повернути Томмі назад. А потім слід самим повертатись.

– Але ви над цим подумаєте, ви обоє, подумаєте?

– Зараз я просто хочу повернутись, – сказала я.

– Томмі, ти збережеш адресу? На випадок, якщо Кеті передумає.

– Збережу, – відповів Томмі. А тоді врочисто промовив:

– Дякую, Рут.

– Ми побачили човен, – сказала я, – але тепер нам слід повертатись. До Давера понад дві години їзди.

Я знову вивела машину на трасу, і, як я пам’ятаю, на зворотній дорозі до Кінґсфілда ми майже не розмовляли. Коли ми заїхали на Площу, під дашком все ще купчилась групка донорів. Я розвернула машину ще до того, як випустити Томмі. Жодна з нас його не обійняла і не поцілувала, але коли він прямував до своїх приятелів-донорів, то зупинився, широко нам усміхнувся і помахав.

Це може видатись дивним, але протягом їзди до центру з Рут ми не обговорювали те, що трапилося. Частково тому, що Рут почувалась виснаженою – наша остання розмова на узбіччі відібрала в неї всі сили. Але також, думаю, ми обоє відчували, що на один день з нас досить серйозних розмов, і якщо ми перейдемо межу, то все почне тільки ускладнюватись. Не знаю, які почуття мала Рут під час нашого повернення, але щодо мене, то, коли вляглись усі сильні емоції і на землю почала опускатись ніч, а вздовж дороги засвітились ліхтарі, я відчула всередині спокій. Так, ніби те, що страшенно довго нависало наді мною, раптом зникло. І хоча все й надалі залишалось анітрохи не впорядкованим, у мене виникло відчуття, ніби тепер принаймні відчинились двері до чогось кращого. Це не було піднесення. Між нами трьома панували кріхкість і напруження, але напруження не в поганому сенсі.

Ми навіть не обговорювали Томмі, зазначили тільки, що він має гарний вигляд, і прикинули, скільки ваги він набрав. Після цього ми здебільшого мовчали, вдивляючись у дорогу.

І вже за кілька днів, коли я знову прийшла до неї, стало очевидно, наскільки змінила все наша подорож. Уся настороженість, всі підозри між мною і Рут вивітрились, і ми, здавалось, пригадали, скільки важили одна для одної. І з цього почалася нова ера: надходило літо, і здоров’я Рут нарешті почало стабілізуватися, а я приходила до неї вечорами з печивом і мінеральною водою, і ми сиділи поруч біля вікна, милуючись, як над дахами опускається сонце, розмовляючи про Гейлшем, про Котеджі, про все, що спадало на думку. Коли я згадую про Рут тепер, я, звичайно, відчуваю смуток через те, що її вже немає; але водночас і вдячність за той останній період.