Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Розділ шістнадцятий

Дивно, але після того, як ми повернулись додому, ми майже не згадували про нашу мандрівку до Норфолка. Настільки, що за якийсь час навіть почали кружляти чутки про те, для чого ми насправді туди їздили. І навіть тоді ми мовчали, аж доки люди врешті-решт не втратили інтерес.

Я досі точно не знаю, чому так відбувалось. Можливо, з огляду на Рут – вона вирішувала, що саме слід розповідати, тож ми чекали, щоб брати з неї приклад. А Рут з тієї чи іншої причини – можливо, вона відчувала збентеження через те, як усе обернулося з її «імовірним я», а можливо, насолоджувалась таємницею – залишалась повністю закритою. Навіть між собою ми уникали розмов про мандрівку.

Атмосфера таємничості полегшила мені життя: простіше було не розповідати Рут про те, що Томмі купив для мене касету Джуді Бріджвотер. Але я не зайшла так далеко, щоб приховувати її. Вона завжди лежала серед моєї колекції, в одному із невеликих стосів, складених біля плінтуса. Однак я завжди перевіряла, щоб касета не лежала згори. Траплялись миті, коли мені нестерпно хотілось розповісти, коли я хотіла, щоб ми позгадували Гейлшем під музику. Але чим більше часу минало від подорожі до Норфолка, чим довше я не розповідала їй, тим більше це починало скидатись на приховування провини. Звичайно, врешті-решт вона таки помітила касету, набагато пізніше, і це була, мабуть, набагато гірша мить для неї, щоб про це довідатись, але так іноді вирішує доля.

Навесні дедалі більше ветеранів почало відбувати на підготовку, і хоча вони їхали без метушні, спокійно, але оскільки від’їздило їх так багато, цього неможливо було не помічати. Я не певна, з якими почуттями ми спостерігали за їхніми від’їздами. Мабуть, до певної міри ми заздрили, що люди кудись вирушають. Складалось враження, наче вони прямують до більшого, захопливішого світу. Але, звісно, без сумніву, їхні від’їзди дедалі більше нас непокоїли.

Приблизно у квітні Еліс Ф., перша з нашої гейлшемської групи, поїхала також, а невдовзі після неї – Ґордон К. Вони обоє попросились на підготовку самі і вирушили туди з радісними усмішками, але після цього – принаймні для нашої компанії, атмосфера в Котеджах змінилась назавжди.

Багатьох ветеранів, здавалося, теж зачепив шквал від’їздів, і, можливо, внаслідок цього почався новий наплив чуток на теми, про які говорили в Норфолку Кріссі з Родні. Розмови стосувались якихось учнів з іншого регіону, які отримали відтермінування, оскільки продемонстрували свою любов – і тепер у цих розмовах часом ішлося про учнів, які не походили з Гейлшема. Ми вп’ятьох (ті, хто їздив до Норфолка) уникали цих тем: навіть Кріссі й Родні, які раніше завжди перебували в самому епіцентрі таких бесід, тепер зніяковіло відвертали погляди, щойно розмова завертала на цю стежку.

«Ефект Норфолка» вплинув навіть на нас із Томмі. Я гадала, що коли ми повернемось, то використовуватимемо кожну нагоду наодинці, щоб обмінятись роздумами щодо його теорії про Галерею. Але з якоїсь причини – однаково пов’язаної з нами обома – цього так і не сталося. Єдиним винятком був той ранок у пташнику, коли Томмі показав мені своїх вигаданих тварин.

Хлів під назвою «пташник» стояв на самому краю території Котеджів, і через те, що його дах страшенно протікав, а двері постійно сходили з завіс, його ні для чого не використовували – хіба що деякі пари часом ховались там у теплі місяці року. На той час я призвичаїлась до тривалих самотніх прогулянок і, мабуть, якраз вирушала в одну з них, і якраз проминула пташник, коли почула, що мене гукає Томмі. Я обернулась і побачила, що він, босий, балансує на клаптику сухого ґрунту, оточеного великими калабанями, а рукою тримається за стіну хліва, щоб не впасти.

– Що трапилося з твоїми ґумаками, Томмі? – запитала я. Хоч босий, він був одягнений у свій звичний товстий светр і джинси.

– Я це… ну знаєш… малював… – він засміявся і підняв догори маленький чорний блокнотик, схожий на той, з яким завжди ходив Кефферс. З часу нашої подорожі до Норфолка минуло вже понад два місяці, але щойно я побачила блокнот, як зрозуміла, про що йдеться. Однак зачекала, щоб він сам сказав:

– Якщо хочеш, Кет, я тобі покажу.

Він повів мене до пташника, стрибаючи вибоїстою поверхнею землі. Я думала, всередині виявиться темно, але крізь отвори в покрівлі лилося сонячне світло. Біля стін громадились різноманітні уламки меблів, що накопичились тут за останній рік – зламані столи, старі холодильники тощо. Посередині приміщення стояла двомісна канапа, з-під чорного пластикового покриття стирчала набивка – мабуть, її витягнув сюди Томмі. Я припустила, що він сидів тут і малював, якраз коли я проходила повз. Поруч із канапою лежали боком його ґумаки, з яких стирчали футбольні підколінки.

Томмі застрибнув на канапу, розминаючи великий палець стопи.

– Вибач, у мене трохи смердять ноги. Я роззувся, не подумавши. Я, схоже, порізався. Кет, хочеш побачити малюнки? Рут бачила їх минулого тижня, і я відтоді хотів і тобі показати. Їх ніхто не бачив, крім Рут. Поглянь-но, Кет.

Тоді я й побачила вперше його тварин. Коли він розповів мені про них у Норфолку, я уявила собі зменшені версії малюночків, які ми малювали в дитинстві. Отож мене приголомшило, наскільки кожен із них виявився прискіпливо деталізованим. Насправді самих тварин навіть не відразу можна було розгледіти. Перше враження – ніби дивишся на мікросхему: крихітні канали, звивисті жилки, мініатюрні Гвинтики й коліщатка, вималювані з одержимою точністю, і щойно дистанціювавшись від зображення, ти міг розгледіти на ньому якого-небудь панцирника, наприклад, чи пташку.

– Це моя друга книга, – сказав Томмі. – Першу не побачить ніхто! Мені довелось чимало вправлятися.

Він лежав горілиць на канапі, натягаючи на ногу підколінок і намагаючись надати голосові буденного звучання, але я знала, що він не дочекається моєї реакції. Незважаючи на це, впродовж певного часу я не могла здобутись на щиру похвалу. Можливо, частково це було пов’язано з моїм побоюванням, наче будь-яка творча робота знову може накликати на нього неприємності. До того ж його малюнки так відрізнялися від усього, чого вихователі вчили нас у Гейлшемі, що я навіть не знала, як їх оцінювати. Врешті я промовила щось на зразок:

– Боже, Томмі, схоже, вони потребували неабиякої концентрації. Я здивована, що тобі тут вистачає світла, щоб вимальовувати такі детальки.

А тоді, гортаючи сторінки – можливо, тому, що я намагалась підібрати правильні слова – у мене раптом вирвалось:

– Цікаво, що б сказала Мадам, якби це побачила.

Я промовила це жартівливим тоном, а Томмі відповів хихотінням. Але після цього у повітрі зависло щось недомовлене, чого не було раніше. Я і далі перегортала сторінки – блокнот виявився на чверть замальованим – не зводячи з Томмі погляду, шкодуючи, що я згадала про Мадам. Врешті я почула його голос:

– Мені, мабуть, доведеться досягнути більшого, перш ніж показувати їй.

Я точно не знала, чи він натякає так, щоб я його похвалила, але на цю мить фантастичні тварини по-справжньому мене приворожили. Незважаючи на їхні напружені металеві деталі, в кожній з істот проглядалось щось зворушливе, навіть раниме. Я пригадала, як у Норфолку Томмі сказав, що навіть створюючи їх, він хвилюється, як вони себе захищатимуть, як зможуть сягати по різні речі, і роздивляючись їх тепер, я відчувала такий же неспокій. Однак з якоїсь нез’ясовної причини я не могла його похвалити. Томмі сказав:

– Але я малюю тварин не тільки для цього. Мені просто подобається їх малювати. Я думав, Кет, чи варто й далі тримати їх у таємниці. Подумав – може, не буде ніякої шкоди, якщо люди довідаються, що я їх малюю. Ханна досі малює акварелі, багато ветеранів чимось таким займається. Я не маю на увазі, що збираюся ходити і всім підряд показувати. Просто думав, чи повинен так тримати все в таємниці.

Нарешті я змогла на нього поглянути і сказати досить переконливо:

– Томмі, ти не повинен, для цього немає жодних підстав. Вони дуже гарні. Дуже, дуже гарні. Насправді якщо ти через це тут ховаєшся, то це по-дурному.

Він нічого не відповів, але на його обличчі проступила усмішка, наче він пригадав якийсь жарт – але я знала, як ощасливила його. Здається, після цього ми вже майже не говорили. Він, здається, взув ґумаки, і ми обоє вийшли з пташника. Як я вже казала, то був єдиний випадок, коли ми з Томмі тієї весни безпосередньо торкнулись його теорії.

Надійшло літо – рівно рік, відколи ми переїхали. В міні-бусі прибула група нових учнів, але ніхто з них не походив із Гейлшема. Це в певному сенсі було полегшенням: думаю, ми всі тривожились, що нова порція гейлшемських учнів може все ускладнити. Але в моєму випадку те, що гейлшемці не з’явилися, тільки поглибило відчуття, що Гейлшем залишився далеко в минулому і що узи, які пов’язували нашу компанію, дедалі більше зношувались. І не тільки тому, що Ханна, наприклад, вічно повторювала, як вона хоче взяти приклад з Едіс і вирушити на підготовку; і не тому, що Лора знайшла хлопця не з Гейлшема – обидві тепер начебто й не мали з нами нічого спільного.

А ще – ця манера Рут вдавати, що вона геть усе забула про Гейлшем. Атож, ішлося про дрібниці, однак вона мене дратувала цим дедалі більше. Наприклад, був випадок, коли ми сиділи навколо кухонного столу після довгого сніданку: Рут, я і ще кілька ветеранів.

Один із ветеранів якраз розповідав про те, що якщо їсти сир на ніч, сон буде страшенно неспокійним. Я обернулася до Рут і сказала щось типу: «Пам’ятаєш, нам це постійно казала міс Джеральдін?». Це було просто буденне зауваження, і все, що вимагалось від Рут – це усміхнутись або кивнути. Але вона натомість дивилася на мене з байдужістю – ніби не мала найменшого уявлення, про що це я кажу. І тільки коли я мовила ветеранам, щоб пояснити: «Одна з наших виховательок», як Рут, насупившись, кивнула – мовляв, щойно зараз вона пригадала.

Того разу я це допустила. Але іншого – не змогла. Того вечора ми сиділи під перехнябленим навісом автобусної зупинки. Я розізлилась, тому що одна річ – грати в цю гру перед ветеранами, а зовсім інша – робити так, коли нас тільки двоє і ми ведемо серйозну розмову. Я мимохідь згадала, що скорочена стежка до ставка крізь грядку ревеню виходила за межі території. Коли вона зробила збентежений вираз обличчя, я покинула тему, на яку говорила, і сказала:

– Рут, ти не могла цього забути. Тому не треба мені це влаштовувати.

Можливо, якби я так різко її не смикнула, можливо, якби я просто пожартувала з цього і говорила б далі, вона сама побачила б, як абсурдно вона поводилася, і засміялась би. Але через те, що я на неї гиркнула, Рут вп’ялась у мене поглядом і мовила:

– А яка різниця? Яким боком тут узагалі ця твоя грядка ревеню? Просто кажи те, що казала.

Насувався вечір, літні барви густішали, а під старим навісом було вогко і пахло пліснявою після недавньої зливи. Тож я не заходилась пояснювати їй, чому саме це було так важливо. І хоча я просто облишила цю тему і продовжила нашу розмову, атмосфера стала прохолодною і навряд чи могла посприяти порозумінню в складній дискусії.

Але щоб пояснити, про що ми розмовляли того вечора, мені доведеться зробити невеликий відступ. Насправді доведеться повернутись на кілька тижнів назад, на початок літа. У мене тривали стосунки з одним із ветеранів, хлопцем на ім’я Ленні, які, щиро кажучи, трималися в основному на сексі. Але потім він несподівано вирішив податись на підготовку і поїхав. Це мене трохи вибило з рівноваги, а Рут поводилась просто чудово: наглядала за мною без зайвої метушні, завжди готова була підбадьорити, коли я видавалась понурою. Вона робила мені маленькі послуги: готувала сандвічі або прибирала замість мене, коли за розкладом була моя черга.

Десь тижні за два після того, як Ленні поїхав, ми вдвох уже після опівночі сиділи в моїй кімнатці на піддашші і базікали над нашими горнятками чаю, і Рут страшенно мене смішила з приводу Ленні. Він не був аж таким поганим хлопцем, але коли я почала розповідати Рут про деякі його інтимні особливості, почало видаватись, наче все, з ним пов’язане, було неймовірно смішним, тож ми реготали і реготали. А потім Рут почала перебирати пальцями касети, поскладані невеликими стосами вздовж плінтуса. Вона робила це механічно, одночасно сміючись, але згодом мене не покидала підозра, що насправді це було невипадково. Можливо, вона її зауважила кілька днів тому, навіть, може, перевірила, щоб мати певність, а потім почала чекати вдалої миті, щоб її «знайти». Багато років по тому я м’яко натякнула Рут на свій здогад, але вона, здавалось, не розуміла, про що я кажу, отож я цілком можу помилятись. Отак ми реготали і реготали, щойно я пригадувала ще якусь деталь про бідолашного Ленні, а тоді раптово наче затичку якусь прорвало. Рут боком лежала посеред мого килимка, дивлячись на боки касет у приглушеному світлі, і тут касета Джуді Бріджвотер опинилась у неї в руках. Мені здалося, що минула ціла вічність, перш ніж вона сказала:

– І як довго вона в тебе?

Я відповіла їй таким нейтральним тоном, на який тільки була спроможна – розповіла, що ми з Томмі натрапили на касету того дня, коли вона пішла з ветеранами. Вона продовжувала розглядати касету, а тоді мовила:

– Отож її знайшов для тебе Томмі.

– Ні. Я її знайшла. Я побачила її перша.

– Але ніхто з вас не розповів мені про це, – і вона пересмикнула плечима. – Принаймні якщо ти розповідала, то я цього не чула.

– Історія про Норфолк виявилась правдивою, – мовила я. – Наша вигадка про те, що це загублений куточок Англії.

Мене пронизало побоювання, що Рут вдасть, начебто не розуміє цього посилання, але вона замислено кивнула.

– Треба було мені тоді це пригадати, – сказала вона. – Я могла б знайти там свій червоний шарф.

Ми обидві засміялись, і незручне відчуття начебто проминуло. Але щось у жесті Рут, коли вона поклала касету назад, більше її не обговорюючи, змусило мене подумати, що ситуація ще себе не вичерпала.

Не знаю, чи перебіг нашої розмови контролювала Рут, під’юджена своїм відкриттям, чи ми й так рухались у цьому напрямку, і тільки згодом Рут усвідомила, що може використати її певним чином. Ми знову повернулись до обговорення Ленні, зокрема – його сексуальних особливостей, і реготали знову і знову. Думаю, я почувала таке полегшення, що вона нарешті побачила касету і що не затіяла з цього приводу страшної сцени, що, мабуть, поводилась не так обережно, як мусила. Оскільки невдовзі ми перейшли з висміювання Ленні до висміювання Томмі. Спершу все видавалось доволі собі невинним – начебто ми робимо це з теплими почуттями до нього. Але ще мить – і ми вже реготали над його тваринами.

Як я вже сказала, я ніколи не мала певності, чи Рут свідомо підвела нас до цього. Якщо чесно, то я навіть не можу з певністю ствердити, що це саме вона перша згадала про тварин. А коли вже ми про це завелись, то я реготала не менше, ніж вона – над тим, що котрась із тварин була в кальсонах, а друга скидалась на розчавленого їжака. Гадаю, я мусила б ствердити, що тварини були дуже гарні, що Томмі багато попрацював над ними, щоб такого досягнути. Але я цього не зробила. Частково це сталось через касету. А ще, можливо, тому, якщо вже бути цілком щирою, що мені було приємно усвідомлювати: Рут не сприймає тварин і все, з ними пов’язане, всерйоз. Думаю, коли ми нарешті розпрощались на ніч, то почувались такими близькими, якими ніколи ще не були. Вона торкнулась моєї щоки і мовила:

– Так добре, що ти завжди намагаєшся дивитись на речі позитивно, Кеті.

Отож я зовсім не була готова до того, що трапилось за кілька днів на церковному подвір’ї. Того літа Рут виявила за кілометр від Котеджів гарну стару церкву, позаду якої виявилась невпорядкована площа з давніми надмогильними каменями, схиленими у траву. Все там було запущене, але натомість панувало вмиротворення, тож Рут часто ходила туди читати – біля віддаленої огорожі, на лавці під великою вербою. Спершу мені не дуже подобалась ця її звичка, тому що я пригадувала, як попереднього літа ми сиділи колом на траві на території Котеджів. І все ж таки, якщо я йшла одним зі своїх прогулянкових маршрутів і знала, що Рут, найімовірніше, на своєму місці, то вже невдовзі я проходила під низькими дерев’яними воротами і йшла зарослою стежкою до могильних каменів. Того дня повітря було тепле й нерухоме, я ступала, охоплена замріяністю, читаючи імена на каменях, коли побачила на лавці під вербою не лише Рут, але й Томмі.

Точніше, на лавці сиділа Рут, тимчасом як Томмі стояв, спершись ногою на заіржавіле бильце, і, розмовляючи, робив щось на подобу вправи на розтягнення м’язів. Не схоже було, наче вони ведуть якусь серйозну розмову, тож я, не вагаючись, наблизилась. Мабуть, я повинна була вловити щось у їхньому привітанні, але нічого очевидного я не відчула. Мені нестерпно хотілось розповісти їм якусь плітку про одного з новачків, тож упродовж певного часу базікала тільки я, поки вони кивали і задавали дивні запитання. Я не відразу зрозуміла, що було щось не так, і навіть тоді, зробивши паузу, я запитала радше жартівливо:

– Я тут щось перервала?

– Томмі розповідав мені про свою велику теорію, – відповіла Рут. – Каже, що тобі він уже про неї казав. Сто років тому. І ось нарешті він змилостивився і вирішив поділитися зі мною також.

Томмі зітхнув і от-от збирався щось сказати, але Рут знущально прошепотіла:

– Велика галерейна теорія Томмі!

Вони обоє дивились на мене так, ніби це я тепер за все відповідальна і від мене залежить, що трапиться далі.

– Теорія непогана, – сказала я. – Можливо, вона й правдива, не знаю. Як ти думаєш, Рут?

– Мені довелося просто-таки витягати її з цього Солодкого Хлопчика. Він дуже не хотів мені довіритись, правда, пряничку? Я допитувалась і допитувалась, тож врешті він пояснив, що саме стоїть за всім цим його мистецтвом.

– Я малюю не тільки заради цього, – похнюплено мовив Томмі. Його стопа далі спиралась на бильце, і він розтягував ногу. – Я просто мав на увазі, що якщо я правий щодо Галереї, то я завжди зможу спробувати і подати туди своїх тварин…

– Томмі, сонечко, не роби з себе дурника перед нашою подругою. Можеш бути дурником переді мною, це нормально. Але тільки не перед нашою дорогою Кеті.

– Не розумію, з чого тут аж так сміятися, – сказав Томмі. – Ця теорія така ж правдоподібна, як і всі інші.

– Смішна не теорія, пряничку. Люди цілком можуть повестися на твою теорію. Але уявлення, що тобі вдасться все викрутити, якщо покажеш Мадам своїх звіряток… – Рут усміхнулась і похитала головою.

Томмі нічого не сказав і далі погойдувався. Я хотіла прийти йому на допомогу і намагалась вигадати, що саме сказати, щоб і він відчув себе краще, і Рут не розсердилася дужче. Але саме тоді Рут і промовила ті слова. Вони й тоді прозвучали досить болісно, але того дня на подвір’ї церкви я не мала уявлення, як далеко в майбутнє відіб’ються відголоски цих слів. Вона сказала:

– І не тільки я, сонечко. Кеті також вважає, що твої тварини – така сміхота.

Моїм першим поривом було це заперечити, потім – розреготатись. Але Рут говорила страшенно владно, а ми троє досить добре одне одного знали, щоб не сумніватись, що за її словами щось стоїть. Тож я мовчала, подумки намагаючись гарячково знайти розгадку, і ось, охоплена холодним жахом, я її відшукала: вона крилась у тому вечорі в моїй кімнаті, проведеному над горнятками чаю.

Рут сказала:

– Поки люди вважають, що ти малюєш тих істоток заради жарту, все гаразд. Але не видавай, що ти ставишся до них всерйоз. Я тебе прошу.

Томмі припинив погойдуватись і дивився на мене запитально. Раптом він знову став схожим на малу дитину, відкриту й беззахисну, і я помітила, як у глибині його очей збирається щось темне і неспокійне.

– Слухай, Томмі, ти повинен зрозуміти, – продовжила Рут. – Якщо ми з Кеті з тебе добряче пореготали, це нічого. Це ж просто ми. Але, будь ласка, давай не будемо виставляти тебе на посміх перед усіма іншими.

Я знову і знову прокручувала згодом ці миті. Я повинна була щось сказати. Повинна була заперечити, хоча Томмі, мабуть, мені б не повірив. Пояснити все якомога достовірніше було б складно. Але я повинна була бодай щось вдіяти. Треба було заперечити Рут, сказати, що вона все перекручує, що навіть якщо я сміялась, я не робила це так, як вона намагається подати. Я могла навіть підійти до Томмі і обійняти його, просто перед Рут. Ця ідея прийшла мені багато років по тому, і, мабуть, вона не була найкращим виходом, зважаючи на мій характер і на стосунки нашої трійці. Але, можливо, тільки такий жест якось би вплинув там, де слова заганяли нас дедалі глибше.

Але я нічого не зробила і не сказала. Частково, мабуть, тому, що я була збита з ніг Рутиним підступом. Пам’ятаю, яка втома накотила на мене, безпомічність перед усією цією плутаниною. Ніби отримати задачу з математики, коли ти розумово знесилений, і хоча й знаєш про якесь вигадливе розв’язання, але не здатен знайти сили навіть на те, щоб спробувати. Щось всередині мене просто здалось. Голос нашіптував: «Гаразд, нехай думає найгірше. Нехай собі думає, нехай думає». І я, мабуть, дивилась на нього з цілковитою покірністю, з обличчям, яке промовляло: «Так, це правда, чого ти очікував?». І навіть тепер – свіже, ніби щойно – пригадую обличчя Томмі: злість поступається мало не здивуванню, ніби я – рідкісний метелик, якого він зауважив на огорожі.

Не те щоб мені здалося, що я розплачусь або розпсихуюсь, чи щось таке. Але я вирішила просто розвернутися і піти. Щойно пізніше того дня я усвідомила, що це було страшною помилкою. Але в ту мить я найбільше боялася, що хтось із них піде геть, а я залишусь наодинці з іншим. Не знаю, чому, але неможливим видавалося, що піти можуть двоє, тому я вирішила, що геть піду я. Тож я розвернулась і рушила туди, звідки прийшла, повз надмогильні камені, до низьких дерев’яних воріт, і протягом кількох хвилин я відчувала навіть якусь подобу тріумфу. Нарешті вони залишились у товаристві одне одного, страждати від долі, на яку повністю заслуговують.