Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Розділ п'ятий

Не пам’ятаю, як довго тривала справа «таємних охоронців». Коли ми з Рут обговорювали це питання, поки я дбала про неї в Давері, вона стверджувала, що то була справа двох чи трьох тижнів – але це з усією певністю неправда. Сама вона, мабуть, соромилась тієї історії, і тому ці спогади виявились зібганими десь у закамарках її пам’яті. Моя версія – що ця гра тривала приблизно дев’ять місяців, можливо, навіть рік, коли нам ішов восьмий рік.

Я ніколи не мала певності, що Рут сама винайшла таємних охоронців, але натомість я не мала сумнівів, що саме вона була лідеркою. Нас було від шести до десяти, кількість змінювалась щоразу, коли Рут дозволяла вступити новому членові або когось виганяла. Ми вважали міс Джеральдін найкращою вихователькою у Гейлшемі і робили для неї особливі подарунки – на думку спадає величезний аркуш із гербарію. Але основною причиною нашого існування був, звісно, її захист.

На мить, коли я долучилась до охоронців (до сторожі), Рут і решта вже сто років як знали про змову з викрадення міс Джеральдін. Ми так ніколи і не довідались, хто саме за нею стояв. Іноді ми підозрювали декого з хлопців-старшокласників, іноді – наших ровесників. Була одна вихователька, яка не надто нам подобалась – міс Ейлін. Вона, на нашу думку, могла виявитись мозковим центром змови. Ми не знали, коли має відбутись викрадення, але єдине, в чому були переконані – це буде якось пов’язано з лісом.

Ліс вкривав верхівку пагорба, що здіймався позаду головного корпусу Гейлшема. Ми могли розгледіти лише, темну облямівку, але я напевно була не єдиною дитиною мого віку, яка не забувала про цю смугу дерев ні вдень, ні вночі. Коли ставало нестерпно, здавалось, що вони відкидали тінь на весь Гейлшем. Варто було тільки повернути голову чи підійти до вікна, і вони вже були перед тобою, маячили на віддалі. Найбезпечніше було в передній частині головного корпусу, тому що звідти їх не було видно з жодного вікна. Але навіть так тобі ніколи не вдавалось від них заховатися.

Існувала сила-силенна різноманітних історій про ліс. Незадовго до того, як ми всі потрапили до Гейлшема, один хлопець посварився з друзями і втік за його межі. Його тіло знайшли через два дні у лісі прив’язаним до дерева з відрізаними долонями і ступнями. Згідно з іншою чуткою, поміж тих дерев блукав привид дівчини. Вона була ученицею в Гейлшемі до того дня, поки не перелізла через паркан, щоб побачити, як там назовні. Це діялось дуже давно, вихователі тоді були набагато суворіші, навіть жорстокіші, і коли вона захотіла повернутись, її не впустили. Вона ошивалась за парканом, благаючи дозволити їй увійти, але марно. Врешті-решт вона кудись подалася, з нею щось трапилось, і дівчина померла. Але її привид залишився блукати в лісі, вдивляючись у бік Гейлшема, жадаючи повернення.

Вихователі наполягали, що всі ці історії – маячня. А старші учні говорили, що те саме вихователі казали і їм, коли вони були молодші, але що невдовзі ми довідаємось моторошну правду, як це трапилося з ними.

Найдужче ліс впливав на нашу уяву, коли западала темрява і ми намагались заснути у своїх спальнях. Здавалося, що чутно, як вітер шурхотить у гілках, а якщо ми починали про це розмовляти, то ставало ще гірше. Пам’ятаю, як одного вечора, гніваючись на Мардж К. – протягом дня вона завдала нам якихось бентежних клопотів, – ми витягнули її з ліжка, притисли обличчям до шибки і наказали дивитись на ліс. Спочатку її очі були міцно заплющені, але ми викрутили їй руки і змусили розплющити повіки, щоб вона побачила віддалені обриси на тлі освітленого місяцем неба – і цього було достатньо, щоб вона, нажахана, схлипувала цілу ніч.

Я не стверджую, начебто ми в тому віці цілими днями безперервно перелякано думали про ліс. Я могла цілими тижнями про нього і не згадувати, а бували навіть дні, коли зухвалий сплеск хоробрості наштовхував мене на думку: «Як ми можемо вірити в такі дурниці?» Але вистачало маленької дрібниці – наприклад, хтось переповідав одну зі страшилок, моторошний уривок із книжки чи просто випадково нагадував про ліс – і знову починався період життя в його тіні. Тому зовсім не дивно, що ми вважали ліс центральним у змові щодо викрадення міс Джеральдін.

Одначе коли справа доходила до конкретики, не можу пригадати, щоб ми здійснювали якісь практичні кроки, аби захистити міс Джеральдін. Наша діяльність завжди оберталась навколо збору дедалі більшої кількості доказів, що стосувались змови. З якоїсь причини ми вважали, що це допоможе не допустити небезпеки.

Більшість наших «доказів» були наслідком спостерігання за діяльністю змовників. Наприклад, одного ранку ми дивилися з класу на другому поверсі, як міс Ейлін і містер Роджер розмовляли у дворі з міс Джеральдін. За якийсь час міс Джеральдін попрощалась і рушила в напрямку Оранжереї, але ми і далі спостерігали, і побачили, як міс Ейлін і містер Роджер наблизили одне до одного голови, щоб крадькома порадитись, а їхні погляди були зосереджені на постаті міс Джеральдін, яка віддалялась.

– Містер Роджер, – зітхнула з цього приводу Рут, хитаючи головою. – Хто міг подумати, що він також причетний?

Тож ми склали список змовників – вихователів і учнів, яких ми проголосили своїми заклятими ворогами. І все ж протягом усього часу ми, гадаю, відчували, якими сумнівними були підстави для нашої фантазії, тому що ми завжди уникали будь-якої конфронтації. Після насичених обговорень ми вирішували, що певний учень належав до змовників, але після цього ми завжди знаходили причину, щоб не кидати йому виклик – зачекати, аж доки «не зберемо всі докази». У той же спосіб ми завжди погоджувались, що сама міс Джеральдін не повинна і слова почути про те, що ми довідались, адже вона почне тривожитись, і це тільки нашкодить.

Було б надто просто стверджувати, що це Рут продовжувала справу таємних охоронців довго після того, як ми природним чином переросли забаву. Безперечно, охорона була для неї важливим явищем. Про змову їй було відомо задовго до того, як про це довідалися інші, і це давало їй небачену владу; натякаючи, що справжні докази походять з того періоду, коли такі люди, як я, ще не приєднались до групи – тобто що існують речі, яких вона досі не відкрила навіть нам, – вона могла виправдати майже будь-яке рішення, яке ухвалювала від імені групи. Якщо Рут вирішувала, наприклад, що когось треба вигнати, і передчувала опір, вона таємниче посилалась на знання, відоме їй «із ранішого часу». Немає сумнівів, що Рут прагнула продовжувати гру й далі. Але насправді кожен із нас – тих, хто ріс поруч із нею – відігравав свою роль у підтримуванні її фантазії, щоб вона тривала якнайдовше. Те, що трапилось після сварки через шахи, чудово ілюструє мої пояснення.

Я вирішила, що Рут була шаховим експертом і що вона могла навчити мене цієї гри. Це не було маячнею: ми проходили повз старших учнів, які сиділи над шаховими дошками на підвіконнях або порослих травою схилах, і Рут часто зупинялась, щоб поглянути на гру. І коли ми знову рушали далі, вона казала, що зауважила можливий хід, якого не розгледів ніхто з гравців.

– Неймовірно слабко, – бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити – незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, – я розраховувала на допомогу Рут.

Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г – мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, – на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.

Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати – хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, – але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.

Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.

З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул – може, цієї миті вони обмінялись поглядами, – до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу – ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:

– О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.

Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.

Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти – про якісь неважливі речі – і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:

– Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.

Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:

– Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!

– Не кажи дурниць, – Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. – Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.

– Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували – до чого тут Рут і всі інші?

Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.

– Ти сама чула? Як? Де?

– Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка – вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!

Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.

Навіть тепер, якщо їду довгою сірою дорогою і мої думки не мають конкретного напрямку, я можу виявити, що прокручую все це знову і знову. Чому я того дня поставилась до Мойри Б. так вороже, коли насправді вона була моїм природним союзником? Мабуть, це тому, що Мойра натякала, що ми з нею разом перетнули певну лінію, а я ще не була до цього готова. Думаю, я відчула, що за тією лінією було щось складніше, щось понуріше, чого мені не хотілось. Не хотіла ні для себе, ні для будь-кого з нас.

Але іноді я думаю, що це не так – йшлося тільки про мене і про Рут, про ту лояльність, яку вона в мені тоді викликала. І, може, саме тому, хоч кілька разів мені й хотілось цього по-справжньому, я ніколи так і не розповіла, що сталося того дня між мною і Мойрою – не розповіла за весь час, поки опікувалась Рут у центрі Давера.

Вся ця історія про міс Джеральдін нагадує мені про дещо, що трапилось через три роки, коли ідея таємної охорони давно залишилась позаду.

Ми були в класі № 5 на першому поверсі в задній частині будинку, чекали на початок уроку. Клас № 5 був найменший, тож такого зимового ранку, як той, про який я розповідаю, коли гріли великі батареї і пітніли вікна, в приміщенні ставало страшенно задушливо. Може, я перебільшую, але наскільки пригадую, для того щоб цілий клас вмістився у цьому приміщенні, учням буквально доводилось сидіти одне на одному.

Того ранку Рут сиділа на стільці за партою, а я сиділа на самій парті, тимчасом як двоє чи троє інших примостилось чи схилилося поруч. Здається, посуваючись трохи, щоб дати трохи простору комусь іще, я й побачила коробку з олівцями.

Я і тепер так чітко бачу її, ніби вона насправді лежить переді мною: лискуча, мов відполірований черевик; рудувато-брунатного кольору з червоними цятками, які складались у численні кола. Блискавка з верхнього краю мала пухнастий помпон, за який слід було тягнути. Я мало не сіла на коробку, але відсунулась, і Рут швидко її прибрала. Але я встигла коробку помітити, як Рут і хотіла, тому я сказала:

– О! Де ти це взяла? На Розпродажу?

В кімнаті стояв галас, але дівчата поблизу почули моє запитання, і невдовзі четверо чи п’ятеро з нас уже захоплено роздивлялось коробку з олівцями. Рут кілька секунд нічого не відповідала, уважно роздивляючись обличчя навколо. Врешті вона неквапливо промовила:

– Вважаймо так. Вважаймо, що я знайшла його на Розпродажу.

І вона багатозначно посміхнулась.

Ця відповідь може здатись невинною, але насправді це було так само, якби вона встала і вдарила мене, і протягом наступних кількох митей мене одночасно охопили жар і холод. Я точно знала, що вона має на увазі, промовляючи такі слова і так посміхаючись: вона натякала, що ця коробка з олівцями – подарунок від міс Джеральдін.

Тут не могло бути жодної помилки, оскільки вона готувалась до цього впродовж кількох тижнів. Рут використовувала цю особливу посмішку, особливу інтонацію – іноді збагачуючи її піднесеним до уст пальцем або рукою, яка прикривала сценічне шепотіння, – коли вона прагнула натякнути на невеличкий знак прихильності, виявлений щодо неї міс Джеральдін: міс Джеральдін дозволяла Рут слухати музичну касету в більярдній кімнаті ще до четвертої пополудні у вихідний; міс Джеральдін наказала всім бути тихо під час прогулянки полями, але коли біля неї опинилась Рут, вона сама почала з нею розмовляти, і тоді дозволила розмовляти решті групи. Це завжди були такі вияви, про які ніколи не повідомлялось однозначно, а лише натякалось цією особливою посмішкою і виразом «не говорімо більше нічого».

Звичайно, офіційно охоронці не мали права виявляти свої симпатії до окремих дітей, хоча невеликі вияви прихильності траплялися повсякчас у рамках певних параметрів; і більшість того, на що натякала Рут, легко вкладалось у ці параметри. Я просто-таки ненавиділа, коли Рут робила ці натяки. Я, звичайно, ніколи не могла мати певності, що вона каже правду, але оскільки насправді вона нічого не «казала», а тільки натякала, то неможливо було й заперечити. Отож щоразу, коли це траплялось, мені доводилось просто не зважати, кусаючи себе за губи і сподіваючись, що ця мить швидко мине.

Іноді з напрямку, який набувала розмова, я могла передбачити, що ця мить надходить, тож я опановувала себе. Але навіть тоді це вражало мене досить відчутно – протягом кількох хвилин я не могла сконцентруватися ні на чому, що відбувалось навколо. Але того зимового ранку в класі № 5 я абсолютно не очікувала, що це станеться. Навіть побачивши коробку з олівцями, я не могла цього передбачити, оскільки сама ідея того, що вихователь дарує такий подарунок, лежала поза межами добра і зла. Тому, коли Рут сказала те, що сказала, я не змогла, як зазвичай, перечекати, коли емоційний шквал просто вляжеться. Я дивилась на неї, не роблячи жодних спроб приховати свій гнів. Можливо, відчувши небезпеку, Рут театрально мені прошепотіла:

– Ані слова! – і знову всміхнулась.

Але я не могла усміхнутись у відповідь і продовжувала на неї витріщатись. На щастя, якраз з’явився вихователь і розпочався урок.

Я ніколи не належала до тих дітей, які годинами розмірковують над тим, що з ними відбулося. Я займаюсь цим тепер, але це частина моєї роботи – коли я їду порожніми полями впродовж багатьох годин тиші. Я не була такою, як, скажімо, Лора, яка, незважаючи на свої клоунади, могла цілими днями, навіть тижнями хвилюватись через якісь дрібнички, які їй хтось сказав. Але після того ранку в класі № 5 я почала провалюватись у своєрідний транс. Я відлітала кудись думками посеред розмови; цілі уроки минали, а я уявлення не мала, що на них відбувалося. Я не сумнівалась, що цього разу не можна дозволити, щоб Рут усе зійшло з рук, але впродовж довшого часу не вживала жодних конструктивних заходів. Натомість я програвала в голові фантастичні сцени, в яких я її розвінчувала і змушувала визнати, що вона все вигадує. У мене була навіть одна туманна фантазія, в якій сама міс Джеральдін довідується про натяки Рут і привселюдно виводить її на чисту воду.

Після кількох днів таких марень я почала мислити чіткіше. Якщо коробку з олівцями не подарували міс Джеральдін, то звідки вона взялася? Рут могла отримати її від іншого учня, але це було малоймовірно. Якщо вона належала спершу комусь іншому, навіть комусь, на кілька років старшому, така розкішна річ не могла бути непоміченою. Рут ніколи б не ризикнула розповісти таку історію, знаючи, що коробка з олівцями вже гуляє Гейлшемом. Майже напевне вона розкопала її на Розпродажу. Тут Рут також ризикувала, що хтось бачив коробку, перш ніж вона її купила. Але якщо – як траплялося іноді, хоча це й не було дозволено – вона почула про те, що коробка з олівцями буде на Розпродажу і зарезервувала її для себе з допомогою одного з наглядачів ще до його відкриття, тоді Рут цілком виправдано могла бути певною, що мало хто міг її побачити.

Однак, на біду для Рут, існували реєстри всіх речей, куплених під час Розпродажів, з іменами покупців. Хоча їх не було аж так легко отримати – після кожного Розпродажу наглядачі відносили їх до кабінету міс Емілі – вони не були також і цілковитою таємницею. Якщо під час наступного Розпродажу я буду ошиватись неподалік від наглядача, мені нескладно буде переглянути сторінки реєстру.

Отож у мене вимальовувались обриси плану, і я вдосконалювала його протягом кількох наступних днів, аж доки до мене дійшло, що насправді не було аж такої потреби дотримуватись усіх кроків. Якщо вважати, що я права і коробка з олівцями походить з Розпродажу, все, що мені слід робити – це блефувати.

Отак і дійшло до нашої з Рут розмови під дашком. Того дня був туман і мжичка. Ми йшли від гуртожитку до павільйону – здається, але точно не пам’ятаю. Так чи інакше, коли ми перетинали подвір’я, дощ припустив дужче, і оскільки ми не поспішали, то заховались під дашок головного корпусу, трохи поодаль від головного входу.

Якийсь час ми ховалися там, спостерігаючи, як час від часу з туману вибігав якийсь учень і зникав у дверях корпусу, але дощ не стихав. І що довше ми там стояли, то напруженішою я ставала, бо розуміла, що це саме та можливість, якої я чекала. Не сумніваюсь, що і Рут відчула: щось насувається. Врешті-решт я вирішила говорити прямо.

– На Розпродажу минулого вівторка, – почала я, – я переглядала журнал. Ну знаєш – цей реєстр.

– Навіщо ти переглядала реєстр? – швидко запитала Рут. – Навіщо ти це робила?

– Та просто так. Крістофер С. був одним із наглядачів, я стояла там, розмовляла з ним. Він таки справді найкращий серед старшокласників. І я просто гортала сторінки реєстру, просто щоб чимось себе зайняти.

Я бачила, як думки Рут забігали – тепер вона точно знала, про що йдеться. Але спокійно мовила:

– Що там могло бути цікавого.

– Ні, насправді це було досить цікаво. Можеш побачити, хто що купив.

Я сказала це, дивлячись на дощ. А тоді поглянула на Рут і відчула справжній шок. Не знаю, чого я очікувала. Адже всі мої фантазії минулого місяця не допомогли підготуватись до реальної ситуації, яка відбувалась цієї миті. Тепер я бачила, як Рут засмутилася. Як вона раптом утратила здатність говорити, готова от-от заплакати. І несподівано моя поведінка видалась мені страшенно бентежною. Всі ці зусилля, плани – лише для того, щоб засмутити найближчу подругу. Ну і що, коли вона збрехала трохи про коробку з олівцями? Хіба ми всі не мріємо час від часу, щоб хтось із вихователів порушив правила і зробив для нас щось особливе? Хіба не фантазуємо про спонтанні обійми, таємний лист, подарунок? Рут всього лиш пішла на крок далі у цих безневинних мріях. Вона ж навіть імені міс Джеральдін не називала.

Тепер я почувалась жахливо і була розгублена. Але стоячи отак поруч із нею, дивлячись на туман і дощ, я не могла вигадати нічого, щоб виправити заподіяну шкоду. Здається, я сказала щось жалюгідне, типу:

– Все гаразд, я нічого там такого не побачила, – і ці слова так тупо зависли в повітрі.

А тоді, після ще кількох хвилин тиші, Рут рушила в дощ.