Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Розділ восьмий

Багатьом із нас на той час уже виповнилося шістнадцять. Був осяйний сонячний ранок, і ми всі щойно вийшли на подвір’я після уроку в головному корпусі, коли я пригадала, що залишила щось у класі. Тож я повернулась на третій поверх, де й трапилась історія з міс Люсі.

У ті дні я мала одну таємну гру. Коли я опинялася сама, то завмирала і шукала певний вид – скажімо, з вікна або крізь дверний отвір на кімнату – будь-який вид, тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем – тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.

Я нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на частину двору, де сама стояла всього кілька хвилин тому. Мої друзі кудись пішли, подвір’я невпинно порожніло, тож я чекала, щоб мій трюк спрацював, коли це почула позаду звуки, схожі на випускання газу або пари різкими ривками.

Шиплячі звуки тривали секунд із десять, тоді западала пауза, тоді шипіння було чутно знову. Не те щоб я сполошилась, але оскільки поблизу, здавалось, нікого не було, то я вирішила, що краще мені піти й дослідити ситуацію.

Я рушила через сходову клітку на звук, уздовж коридору, повз кімнату, в якій щойно була, і попрямувала до кімнати 22, другої з кінця. Двері виявились частково відчиненими, і щойно я до них підійшла, шипіння почулося знову – інтенсивне по-новому. Не знаю, що я сподівалась виявити, обережно відчиняючи двері, але, побачивши міс Люсі, я неабияк здивувалася.

Кімнату 22 рідко використовували для уроків через її малий розмір, і навіть у той сонячний день у ній майже не було світла. Вихователі часом сиділи там, перевіряючи наші роботи або читаючи. Цього ранку в кімнаті було темніше, ніж зазвичай, тому що штори були майже повністю опущені. За двома зсунутими докупи столами могла сидіти група людей, але міс Люсі була сама, в задній частині кімнати. Я бачила, що на столі перед нею розкидані кілька окремих аркушів темного, лискучого паперу. Сама вона зосереджено схилилася над ними, дуже низько опустивши чоло, розклавши руки на поверхні, черкаючи гнівні лінії олівцем. Під жирними чорними лініями я бачила акуратне письмо блакитним чорнилом. Поки я дивилась, вона продовжувала штрихувати олівцем по паперу, майже так само, як ми робили ретуш на уроках мистецтва, тільки її рухи були набагато зліші, ніби вона не проти була продряпати аркуш наскрізь. Тієї ж миті я усвідомила, що це й було джерелом того дивного шуму і що темні й лискучі аркуші на столі ще зовсім недавно були сторінками, вкритими акуратним почерком.

Вона була така поглинута своїм заняттям, що не відразу усвідомила мою присутність. Коли вона стрепенулась, її обличчя виявилося червоним, але слідів сліз не було. Вона поглянула на мене, тоді відклала олівець.

– Вітаю, юна леді, – сказала вона, глибоко вдихнувши. – Що я можу для вас зробити?

Здається, я відвернулась, щоб не дивитися на неї чи на аркуші на її столі. Не пам’ятаю, як багато я говорила – чи пояснила їй про шум і про те, що я захвилювалася, чи не протікає газ. У кожному разі нормальної бесіди не відбулось: вона не хотіла, щоб я там залишалась, але і я не мала такого бажання. Гадаю, я вибачилась і вийшла, частково сподіваючись, що вона мене гукне. Але цього не сталось, і я пам’ятаю, що додолу сходами спускалася, вся палаючи від сорому і образи. Тієї миті я найдужче за все шкодувала, що побачила те, що побачила, хоча якби ви попросили мене окреслити, що ж мене так засмутило, я б навіть не спромоглася пояснити. Як я сказала, я відчувала сором, а ще – лють, хоча не зовсім на саму міс Люсі. Я страшенно розгубилась і, мабуть, тому тільки згодом розповіла про все друзям.

Після того ранку я була переконана, що от-от відкриється щось, пов’язане з міс Люсі – можливо, щось жахливе, – тому не збавляла пильності. Але минали дні, і до мене нічого не долинало. Чомусь мені в той час не було відомо, що дещо важливе таки справді трапилось, от тільки за кілька днів після того, як я побачила міс Люсі в кімнаті 22 – дещо між нею і Томмі, який відчув себе засмученим і збитим з пантелику. Ще зовсім недавно ми з Томмі негайно повідомляли б новини такого типу; але того літа діялося чимало речей, через які ми не могли спілкуватись так вільно.

Ось чому мені так довго нічого не було про це відомо. Згодом я мало не прибила себе за те, що не відгадала сама, що не знайшла Томмі і не витягнула з нього все. Але, як я вже згадувала, в той час відбувалось багато всього між Томмі і Рут – зовсім іншого ґатунку події, тому всі зміни, які я помічала тоді в Томмі, я приписувала їм.

Мабуть, сказати, що вся поведінка Томмі того літа розвалювалась на частини, було б перебільшенням, але часом я по-справжньому хвилювалась, що він знову перетворюється на ту ж недолугу й непостійну постать, якою був кілька років тому. Скажімо, одного разу кілька нас поверталося з павільйону до гуртожитських будиночків, і ми опинились позаду Томмі та інших хлопців. Вони йшли всього на кілька кроків попереду, і всі – включно з Томмі – здавалось, перебувають у чудовій формі, сміються і штовхаються. Мені здається, що Лора, яка йшла поруч зі мною, вирішила взяти приклад із того, як хлопці пустували. Річ у тому, що Томмі, мабуть, раніше сидів на землі, тому що до його футболки для гри в реґбі на талії причепився чималий шматок болота. Він явно про це не підозрював, і я не думаю, що його друзям також про це було відомо, інакше вони точно звернули б на це його увагу. В кожному разі, Лора – як то Лора – закричала щось типу:

– Томмі! У тебе какашка на спині! Чим ти займався?

Вона зробила це цілком по-дружньому, і навіть якщо решта з нас також зреагували на це якимись звуками, це зовсім нічим не відрізнялося від типових учнівських жартів. Тому ми й відчули себе шокованими, коли Томмі раптом завмер як укопаний, повернувся навколо своєї осі і витріщився на Лору з грізним обличчям. Ми всі також зупинились – хлопці виглядали не менш враженими, ніж ми, – і протягом кількох секунд я думала, що Томмі вибухне вперше за кілька років. Але він різко відійшов геть, а ми залишились, перезираючись і знизуючи плечима.

Майже настільки ж безнадійним був той раз, коли я показала йому календар Патріші С. Патріша була на два роки молодша від нас, але всі захоплювались її талантом до малювання, а за її творами полювали під час Днів мистецтва. Я дуже раділа через календар, який мені вдалося дістати під час останніх Днів, оскільки про нього ще за кілька тижнів до того тільки й було чутно. Він зовсім не скидався на, скажімо, висячий кольоровий календар з англійськими графствами. Календар Патріші був крихітний і пухкий, а кожному місяцеві в ньому відповідала дивовижна замальовка з життя в Гейлшемі. Хотіла б я мати його тепер, адже на деяких малюнках – наприклад, на червневому або вересневому – можна було впізнати обличчя конкретних учнів і вихователів. Я загубила його водночас з іншими речами, коли покидала Котеджі, коли думками була деінде, і тому не допильнувала, що саме забираю з собою – але про це я розповім у свій час. Тепер я хочу сказати, що календар Патріші був справжньою знахідкою, якою я пишалася, і саме тому хотіла показати його Томмі.

Я помітила його у світлі призахідного сонця. Він стояв біля великого явора на Південному спортивному полі, і оскільки календар лежав у мене в сумці – я показувала його під час уроку музики, – я вирушила просто до нього.

Він був захоплений футбольним матчем, в якому брало участь кілька молодших хлопців на полі неподалік, і його настрій видавався безхмарним, навіть ідилічним. Коли я наблизилась, він до мене всміхнувся, і якусь хвилину ми просто базікали на відсторонені теми. Тоді я мовила:

– Томмі, поглянь-но, що мені вдалось дістати.

Я навіть не намагалася приховати тріумф, що звучав у моєму голосі, можливо, ще й підсилила його яким-небудь «та-дам!», вийнявши календар назовні і простягаючи Томмі. Беручи його до рук, він і далі усміхався, але коли перегорнув – я побачила, як щось всередині в нього замкнулось.

– Ця Патріша, – почала я, але почула, як мій власний голос змінюється. – Вона така розумниця…

Але Томмі вже простягав календар мені назад. А тоді, не промовивши жодного слова, пройшов повз мене і рушив у напрямку головного корпусу.

Цей випадок повинен був мені на щось натякнути. Якби я ввімкнула хоча б половину мозку, то зрозуміла б, що недавні настрої Томмі якось пов’язані з міс Люсі і його давніми проблемами з «творчістю». Але оскільки в той же період відбувалось стільки всього іншого, я взагалі не подумала про це. Гадаю, я була переконана, що його давні проблеми залишились позаду в ранньому підлітковому віці і що ті великі справи, які розгортались попереду, були здатні поглинути кожного з нас.

То що ж відбувалось? Ну, для початку між Рут і Томмі відбулася серйозна сварка. На той час вони були парою вже місяців шість; принаймні стільки про це було відомо «публічно» – ходили всюди, обійнявшись, робили речі такого типу. Їх поважали як пару, бо вони не заносилися. Тому що деякі інші, наприклад, Сільвія Б. і Роджер Д. могли реально викликати ригачку, доводилось хором видавати звуки блювання, щоб хоч трохи повернути їх до притомності. Але Рут із Томмі ніколи не робили бридотних речей перед публікою, і навіть якщо іноді пригортались одне до одного, чи щось таке, відчувалось, що вони щиро роблять це одне для одного, а не для глядачів.

Згадуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були страшенно збентежені тоді всім, що стосувалося сексу. Це не так уже й дивно, мабуть, якщо зважати, що нам було по шістнадцять. Але що робило нас ще розгубленішими – і мені щойно тепер це стає зрозуміло – це усвідомлення, що вихователі почуваються розгубленими й самі. З одного боку, скажімо, ми слухали, як міс Емілі розповідає, як важливо не соромитись власних тіл, «поважати власні фізичні потреби», що секс – це «прекрасний дар», якщо обоє людей справді цього хочуть. Але коли доходило до діла, то вихователі робили все, щоб унеможливити нам втілення цих потреб без того, щоб не порушувати правил. Ми не могли відвідувати гуртожитки хлопців після дев’ятої вечора, а вони не могли відвідувати наших. Класи ввечері були офіційно «недоступними», так само, як території позаду сараїв і за павільйоном. І ніхто не хотів займатись цим просто на полі, навіть коли було досить тепло, тому що згодом ти майже непевне виявляв, що за вами спостерігає публіка, передаючи з рук у руки біноклі. Іншими словами, попри всі розмови про те, що секс прекрасний, ми постійно мали враження, що якщо вихователі впіймають нас у процесі, на нас чекають неприємності.

Кажу це, тому що по-справжньому мені відомий лише один випадок такого типу: коли Дженні С. і Роба Д. перервали в кімнаті 14. Вони робили це після ланчу, просто на одній з парт, і містер Джек увійшов, щоб щось узяти. За словами Дженні, містер Джек почервонів і негайно вийшов, але вони вже перервались і мусили зупинитись. Їм вдалося більш-менш одягнутись, коли містер Джек повернувся, вдаючи, що це вперше і що він здивований та шокований.

– Мені відомо, чим ви тут займались, і це неприпустимо, – сказав він і скерував їх до міс Емілі. Але щойно вони зайшли до кабінету міс Емілі, як вона повідомила їм, що якраз іде на важливу зустріч і не має часу з ними розмовляти.

– Але вам відомо, що ви не повинні займатись тим, чим ви там займались, і я сподіваюся, що це більше не повториться, – сказала вона, перш ніж вискочила геть зі своїми папками.

Між іншим, гомосексуальний секс викликав у нас ще більшу розгубленість. З невідомих причин ми називали його «парасольковим сексом»; якщо тобі подобався хтось твоєї ж статі, то ти був «парасолькою». Не знаю, як із цим було у вас, але в Гейлшемі ми точно не були найдобріші у стосунку щодо будь-яких гомосексуальних замашок. Особливо хлопці – ці могли чинити страшенно жорстокі штуки. На думку Рут, це пояснювалось тим, що багато з них виробляло одне з одним всяке різне ще в молодшому віці, не усвідомлюючи, чим насправді займається. Тому тепер вони з цього приводу страшенно напружувались. Не знаю, чи мала вона рацію, але без жодного сумніву – кинуте комусь звинувачення на зразок «оце так парасолька» дуже легко тягнуло за собою бійку.

Обговорюючи все це – чим ми в ті часи займалися нескінченно, – ми не могли вирішити, хочуть вихователі чи ні, щоб ми займалися сексом. Дехто думав, що хочуть, просто ми постійно займаємось ним не в той час. У Ханни була своя теорія: начебто змусити нас займатись сексом – обов’язок вихователів, тому що інакше з нас згодом не вийде хороших донорів. За її словами, такі органи, як нирки або підшлункова, не працюватимуть правильно, якщо ти не займаєшся сексом. Хтось інший сказав, що не слід забувати: вихователі – «нормали». Ось чому вони так химерно до цього ставились. Адже у їхньому випадку сексом займались тоді, коли хотіли мати дітей, і хоч вони знали – на розумовому рівні – що ми дітей мати не можемо, все ж почувалися неспокійно, коли ми робили це, тому що всередині не до кінця вірили, що в нас діти не понароджуються.

Анетта Б. мала іншу теорію: що вихователі не могли спокійно сприймати ідею нашого сексу, тому що вони самі хотіли займатись сексом із нами. Зокрема, містер Кріс, казала вона, саме так поглядав на нас, на дівчат. Лора сказала, що насправді Анетта мала на увазі, що це вона хоче займатись сексом із містером Крісом.

Ми всі вибухнули реготом, тому що сама думка про секс з містером Крісом здавалась абсурдною і нудотною.

Найправдоподібнішою мені видається теорія, яку висунула Рут.

– Вони розповідають нам про секс, яким ми повинні займатись після того, як покинемо Гейлшем, – сказала вона. – Їм хочеться, щоб ми займались ним правильно з кимось, хто нам подобається, і щоб ми не підхопили ніяких хвороб. Але вони справді хочуть, щоб ми займались ним уже після того, як звідси виїдемо. Тут їм це непотрібно, надто багато метушні.

Мені однак здається, що насправді сексу навколо було не так багато – його більше вигадували. Може, багато всяких пестощів, обмацування; парочки лише натякали, що в них справжній секс. Але думаючи про це тепер, мені стає цікаво, скільки насправді сексу було навколо. Якби всі, що вдавали, начебто вони займаються сексом, насправді це робили, то прогулявшись територією Гейлшема, все, що можна було б розгледіти – це парочки ліворуч, парочки праворуч і парочки в центрі.

Пам’ятаю, що в нас була ввічлива домовленість не розпитувати одні одних надто багато про різні заяви. Якщо, скажімо, Ханна закочувала очі під час обговорення якоїсь дівчини і бурмотіла: «Незаймана!» – що означало: «Ми, звісно, не незаймані, а вона – так, чого ж від неї сподіватись?», то її з усією певністю не розпитували: «З ким ти це робила? Коли? Де?». Ні, ви просто з розумінням кивали. Таке враження, що весь той секс траплявся з нами в якомусь паралельному всесвіті, в якому ми час від часу зникали.

Я повинна була помічати, наскільки всі ті заяви, що звучали навколо мене, аж ніяк не сходяться докупи. І все ж з наближенням літа я почала почуватись дедалі більшою дивачкою. У певному сенсі секс став чимось схожим на «творчість» кількома роками раніше. Здавалось, якщо ти ще цього не робив, то мусиш надолужити, і то якнайшвидше. У моєму випадку все ставало тим складніше, що дві мої найближчі подруги робили це безсумнівно. Лора – з Робом Д, хоча вони не були справжньою парочкою. А Рут – із Томмі.

І все ж я постійно відкладала цю справу, повторюючи собі пораду міс Емілі: «Якщо не можете знайти когось, з ким по-справжньому бажаєте поділити цей досвід, не робіть цього!» Але десь навесні того року, про який я зараз розповідаю, я почала думати, що не проти була б зайнятись сексом із хлопцем. Не тільки для того, щоб довідатись, що ж воно таке, але також, що мені подумалось, що варто було б ознайомитися з сексом і добре було б спершу попрактикуватись із хлопцем, який не надто мене хвилював. А згодом, якщо доведеться займатися цим із кимось особливим, то я матиму більше шансів зробити все правильно. Маю на увазі, якщо міс Емілі була права і секс для людей справді був такий важливий, то мені не хотілось би робити це вперше якраз тоді, коли буде по-справжньому важливо, наскільки добре все мине.

Тож я поклала око на Гаррі С. Я вибрала його з огляду на кілька причин. По-перше, я точно знала, що він уже це робив із Шерон Д. Далі, він не аж так мені подобався, але точно не викликав огиди. До того ж він був тихий і гідний, тому навряд чи розпускав би плітки, якби все обернулося цілковитою катастрофою. І він кілька разів натякнув, що хотів би зайнятись зі мною, сексом. Гаразд, багато хлопців видавало в той час різні закличні звуки, але завжди було ясно, коли це справжня пропозиція, а коли звичайні хлопчачі штуки.

Тому я вибрала Гаррі і відклала справу на кілька місяців, тому що хотіла впевнитись, що зі мною буде все гаразд у фізичному плані. Міс Емілі розповідала, що якщо не стати достатньо вологою, могло бути боляче і страшенно неприємно – і я по-справжньому через це хвилювалась. Тоді там не відкриється, часто жартували ми, і це було таємним страхом багатьох дівчат. Я думала, що якщо мені вдасться стати достатньо вологою, проблем не буде, тому я багато працювала сама, щоб у цьому впевнитись.

Я усвідомлюю, що це може здатись нав’язливим станом, але пам’ятаю, що я також багато часу проводила, перечитуючи уривки з книжок, у яких люди займались сексом, знову і знову пробігала тими самими рядками, намагаючись вичавити підказки. Тільки проблема полягала в тому, що наші книжки в Гейлшемі не надто в цій справі допомагали. У нас було багато різних штук із дев’ятнадцятого сторіччя, які написав Томас Гарді і чуваки типу нього, і це жодним чином не ставало в пригоді. У деяких сучасних книжках – авторства, скажімо, Едни О’Браян чи Марґарет Драббл, траплялося трохи сексу, але ніколи не було достатньо зрозуміло, що там відбувається, тому що автори завжди вважали, що у вас уже було повно сексу раніше і тому немає жодної потреби вдаватись у деталі. Тож книжки мене тільки збивали з пантелику, та й із відео було не набагато краще. Кількома роками раніше нам поставили в більярдній відеоплеєр, і на ту весну в нас зібралась непогана колекція фільмів. У багатьох показували секс, але більшість сцен закінчувалось якраз коли секс щойно починався або можна було розгледіти тільки обличчя і спини. А якщо таки траплялась корисна сцена, то її вдавалось переглянути лише побіжно, тому що зазвичай фільм із вами дивилось ще двадцятеро інших учнів. Ми розвинули систему, за якої можна було просити програвати знову окремі сцени – наприклад, ту мить, коли американець перестрибує на мотоциклі через колючий дріт у «Великій втечі». Тоді всі починають просити: «Перемотайте! Перемотайте!», аж доки хтось не бере дистанційний пульт, і ми знову дивимось уривок, іноді – три або й чотири рази. Але навряд чи я могла сама почати просити про перемотування, щоб ще раз переглянути сцени з сексом.

Тож я відкладала тиждень за тижнем, продовжуючи підготовку, аж доки не настало літо і я вирішила, що готова, як ніколи.

На той час я вже навіть почувалась досить впевнено і почала подавати натяки Гаррі. Все було добре і йшло за планом, коли це раптом Рут і Томмі порвали стосунки, і все розладналось.

Розділ дев'ятий

Сталось так, що кілька днів після їхнього розриву ми з іншими дівчатами працювали над натюрмортами в класі мистецтва. Пам’ятаю, яка задуха стояла того дня, хоча за нами й торохтів вентилятор. Ми малювали вугіллям, і оскільки хтось реквізував усі мольберти, мусили працювати на дошках, що лежали на наших колінах. Я сиділа поруч із Синтією І., ми базікали собі, нарікаючи на спеку. Якимось чином ми перейшли на тему хлопців, і вона сказала, не піднімаючи погляду від своєї роботи:

– І Томмі. Я так і знала, що в них з Рут це ненадовго. Що ж, думаю, ти природна наступниця.

Вона промовила це начебто мимохідь. Але Синтія була проникливою особою, і той факт, що вона не належала до нашої групи, тільки додавав її зауваженню більшої ваги. Я хочу сказати, що не могла не думати, що вона озвучила погляд на цю тему, який поділяли всі, дивлячись на ситуацію з будь-якої відстані. Зрештою, ми з Томмі були друзями стільки років, аж доки не почали відбуватись всі ці штуки з паруванням. Цілком можливо було, що для когось іззовні я була «природною наступницею» Рут. Одначе я не зреагувала на ці слова, і Синтія, яка не намагалась надто на них наголошувати, більше нічого не сказала.

Десь за день чи два я поверталась разом із Ханною з павільйону, коли вона раптом штовхнула мене ліктем і кинула в напрямку групи хлопців на Північному спортивному полі.

– Дивись-но, – тихо мовила вона. – Томмі. Сидить сам.

Я знизала плечима, ніби кажучи: «І що з того?». Та й по всьому. Але потім я виявила, що багато про все це думаю. Може, все, що мала на увазі Ханна – звернути мою увагу на те, що з часу розриву з Рут Томмі виглядав надто загубленим. Але я не дуже в це вірила. Надто добре я знала Ханну. Те, як вона мене штовхнула і стишила голос, явно свідчило, що вона висловлювала якесь припущення, яке, ймовірно, кружляло серед людей, про те, що я – «природна наступниця».

Як я казала вже, це ввело мене в стан певної розгубленості, оскільки на ту мить я налаштувалась на план з Гаррі. Насправді, пригадуючи це тепер, я не сумніваюсь, що в нас із Гаррі секс таки відбувся б, якби не вся ця справа з «природною наступницею». У мене все було готово, підготовка минула добре. І я досі думаю, що Гаррі був хорошим вибором на тій стадії мого життя. Думаю, він був тактовним і м’яким і зрозумів, чого я від нього хочу.

Я бачила Гаррі мимохідь кілька років тому в центрі відновлення у Вілтширі. Його привезли туди після виїмки. Я перебувала не в найкращому гуморі, тому що мій власний донор відійшов минулої ночі. Ніхто мене за це не звинувачував – операція відбулася з особливою неохайністю, – але я все одно почувалась недобре. Я не спала майже всю ніч, залагоджувала різні справи в головній приймальні, і вже збиралась іти, коли побачила, як туди в’їжджає Гаррі. Він сидів на інвалідному візку – тому що, як я з’ясувала згодом, він був надто ослаблений, а не тому, що насправді не міг ходити, і я не певна, що він мене впізнав, коли я підійшла до нього і привіталась. Гадаю, не існує підстав, щоб я займала в його пам’яті якесь особливе місце. Ми ніколи одне з одним не мали нічого спільного, якщо не брати до уваги того єдиного разу. Для нього, якщо він взагалі мене пам’ятав, я була тією прибацаною дівчиною, що якось підійшла до нього, запитала, чи він хоче сексу, а тоді відступила. Він, мабуть, як на свій вік був уже досить дорослим, оскільки не роздратувався, не почав розповідати людям, що я динамо чи щось такого типу. Тому, коли того дня я побачила, що його привезли, я відчула вдячність і подумала, що хотіла б бути його опікункою. Я озирнулась, але його справжнього опікуна ніде не було видно. Санітари не могли дочекатись, щоб відправити його до палати, тому я довго з ним не розмовляла. Просто привіталась, тоді висловила сподівання, що йому невдовзі стане краще, а він у відповідь втомлено усміхнувся. Коли я згадала про Гейлшем, він показав великі пальці, але я так і не зрозуміла, чи він мене впізнав. Можливо, згодом, коли він уже не був таким втомленим або коли ліки не були настільки сильними, він спробував мене пригадати.

Так чи інакше, я розповідала про давні часи: про те, як після розриву Рут і Томмі всі мої плани розладнались. Пригадуючи про це сьогодні, я почуваю деяку провину перед Гаррі. Після всіх тих натяків, які я кидала попереднього тижня, я з’явилась раптом, щоб пошепки його відшити. Гадаю, я вважала, що він аж нетямиться від бажання зі мною піти, що мені доведеться докласти чимало зусиль, щоб його віднадити. Тому що кожного разу, коли я його бачила, я завжди щось швидко кидала і втікала, перш ніж він встигав відповісти. І тільки набагато пізніше, коли я про це подумала, мені стало очевидним, що йому взагалі, можливо, не йшлося про секс. Можливо навіть, він був би щасливий забути про це все, якби щоразу, коли бачив мене на коридорі чи десь на території, я не підходила до нього і не шепотіла пояснення, чому я не захотіла з ним сексу. Йому це повинно було видаватись повним ідіотизмом, і якби він не був настільки гідною особою, то я за лічені хвилини стала б предметом знущань. У кожному разі, ера відшивання Гаррі тривала приблизно кілька тижнів, аж доки не надійшов запит від Рут.

Того літа, якраз коли спека трохи спадала, ми винайшли дивний спосіб разом слухати музику в полях. Плеєри почали з’являтись у Гейлшемі ще з минулорічних Розпродажів, і того літа у нас в обігу було щонайменше шість. Модно було компанією сидіти на траві навколо єдиного плеєра, передаючи по колу навушники. Гаразд, це звучить як дурнуватий спосіб слухати музику, але відчуття були дуже приємні. Ти слухав секунд двадцять, знімав навушники і передавав далі. За якийсь час, зважаючи на те, що ту саму касету ви слухали знову і знову, дивовижно було усвідомлювати, що тобі вдалось прослухати її практично всю самому. Я сказала вже, що того літа це було дуже модно, тому під час перерви на ланч можна було побачити повсюди групки учнів, які лежали на траві з плеєрами. Вихователям це не надто подобалось, вони казали, що ми поширюємо вушні інфекції, але не втручались. Не можу пригадати того літа, не думаючи відразу про дні навколо плеєрів. Хтось підходив і запитував: «Що слухаєте?», і якщо відповідь подобалась, опускався на траву і чекав своєї черги. Навколо таких сесій завжди панувала хороша атмосфера, і я не пам’ятаю, щоб комусь відмовляли в тому, щоб ділитись навушниками.

У кожному разі саме цим я і займалась із кількома дівчатами, коли підійшла Рут і запитала, чи можемо ми поговорити. Я зрозуміла, що йдеться про щось важливе, тому покинула решту друзів і ми з нею відійшли геть, прямуючи до наших гуртожитських будиночків. Коли ми дістались до нашої кімнати, я сіла на ліжко Рут, недалеко від вікна – сонце прогріло ковдру, – а вона сіла на моє, біля стіни. В кімнаті гуділа м’ясна муха, і якусь хвилину ми, сміючись, грали в «мушиний теніс», махаючи руками і примушуючи знетямлену істоту шугати від мене до неї. Тоді муха нарешті вилетіла у вікно, і Рут сказала:

– Я хочу, щоб ми з Томмі знову зійшлися. Кеті, можеш допомогти?

А тоді запитала:

– Що таке?

– Нічого. Я просто здивувалась – після того, що трапилось. Звичайно, я допоможу.

– Я нікому не розповідала про те, що знову хочу зійтися з Томмі. Навіть Ханні. Ти єдина, кому я довіряю.

– Що мені зробити?

– Просто поговори з ним. Ви з ним завжди знаходили спільну мову. Він тебе послухає. І він точно знатиме, що це правда.

Кілька хвилин ми гойдали ногами під ліжком.

– Добре, що ти мені про це сказала, – врешті мовила я. – Мабуть, я таки справді найкраще для цього надаюсь. До того, щоб порозмовляти з Томмі, і так далі.

– Я хочу, щоб ми почали з ним від початку. Тепер ми квити, ми обоє робили дурниці, щоб одне одного скривдити, але вже досить. Марта чортова Г., скажи мені, будь ласка! Може, він зробив це, щоб мене насмішити. Ну то можеш сказати, що йому це вдалося, і тепер наші рахунки зрівнялись. Настав час вирости і почати все спочатку. Я знаю, що ти можеш із ним порозумітись, Кеті. Ти якнайкраще даси собі з цим раду. А якщо він не готовий піти назустріч, то я знатиму, що сенсу продовжувати з ним стосунки немає.

Я знизала плечима.

– Ти сама сказала, що ми з Томмі завжди знаходили спільну мову.

– Так, і він тебе справді поважає. Я знаю, бо він часто про це говорить. Що в тебе все добре з головою і що ти завжди робиш те, що запланувала. Якось він сказав, що якби він потрапив у бійку, то волів би мати за спиною тебе, а не когось із хлопців, – вона коротко засміялась. – Мусиш визнати, що це справжній комплімент. Тому, сама розумієш, ти повинна нас порятувати. Ми з Томмі створені одне для одного, і він тебе послухає. Ти ж зробиш це для нас, правда, Кеті?

Якийсь час я не відповідала. Тоді запитала:

– Рут, а ти серйозно ставишся до Томмі? Я маю на увазі – якщо я його переконаю і ви знову зійдетесь, ти його не скривдиш знову?

Рут нетерпляче зітхнула.

– Звичайно, серйозно. Ми ж тепер дорослі. Невдовзі ми покинемо Гейлшем. Це більше не гра.

– Добре. Я з ним поговорю. Ти сама сказала, що ми невдовзі поїдемо. Тому не можна витрачати часу.

Після цього ми сиділи на ліжках і ще певний час розмовляли. Рут хотіла знову і знову повторювати те саме: як по-дурному він поводився, що вони дуже одне одному пасували, наскільки наступного разу все буде інакше, як вони поводитимуться стриманіше і як займатимуться сексом у найкращий час і в найкращих місцях. Ми все це обговорили, і вона хотіла, щоб із кожного приводу я дала їй пораду. Потім, коли я визирала з вікна і дивилась на віддалені пагорби, я несподівано відчула, що позаду мене з’явилась Рут і стисла мої плечі.

– Кеті, я знала, що ми можемо на тебе покластись, – сказала вона. – Томмі правий. Ти якраз та особа, яку хочеться мати за спиною на випадок бійки.

Постійно відбувалось то одне то друге, тож я не мала змоги протягом наступних кількох днів поговорити з Томмі. Тоді під час ланчу я помітила його на Південному спортивному полі. Він тренувався з м’ячем. Щойно він копав м’яча з двома іншими хлопцями, але тепер був сам і жонглював м’ячем у повітрі. Я підійшла і сіла позад нього на траву, спершись спиною об стовпчик огорожі. Це було десь невдовзі після того, як я показала йому календар Патріші С. і він пішов геть, тому що я пам’ятаю, що ми з ним самі не знали, в яких ми зараз стосунках. Він продовжував жонглювати, насуплений від зосередження – коліно, ступня, голова, ступня, – а я пощипувала конюшину і дивилась на ліс, який колись так нас лякав. Нарешті я порушила тишу і сказала:

– Томмі, давай поговоримо. Я хочу поговорити з тобою про дещо.

Щойно я це промовила, як він відкотив м’яча і підійшов, щоб сісти поруч. Це було типово для Томмі: коли він зрозумів, що я хочу з ним поговорити, на його обличчі не залишилось і сліду дурощів, а тільки вдячна готовність, яка нагадувала мені про ті часи, коли ми були ще в молодших класах і ми знову ставали нормальними після того, як вихователь, який читав нам моралі, йшов геть. Він трохи задихався, і хоча я знала, що це від футболу, це додавало йому старанного вигляду. Іншими словами, ми ще навіть розмовляти не почали, а він уже мене роздратував. Тоді я сказала: