Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Розділ шостий

Думаю, мені було б краще, якби Рут явно затаїла проти мене образу. Але це був єдиний раз, коли вона вирішила поступитись. Так, ніби їй було надто соромно, ніби вона була розчавлена всією ситуацією і навіть не могла злитись чи бажати відігратись. Протягом наших перших зустрічей після тієї розмови під дашком я була готова бодай на якусь крихту роздратування, але ні, вона поводилась цілком цивільно, хоча й трохи беземоційно. Я зрозуміла: вона боїться, що я її викрию – коробка з олівцями, як і слід було сподіватись, більше на очі не з’являлась, – і я хотіла сказати їй, що вона не має чого остерігатися з мого боку. Проблема полягала в тому, що оскільки жодна з нас не говорила про справу відкрито, я не могла знайти спосіб, щоб донести їй свою позицію.

Тим часом я з усіх сил старалась використати кожну нагоду, щоб натякнути, що Рут займала особливе місце в серці міс Джеральдін. Наприклад, був такий час, коли наша компанія страшенно прагнула повправлятись під час перерви в кругових ударах, тому що нам кинула виклик компанія старших на рік учнів. Дощило, і це було проблемою: малоймовірним здавалось, що нам дозволять вийти назовні. Однак я зауважила, що однією з чергових виховательок була міс Джеральдін, тому я сказала:

– Якщо Рут піде і попросить міс Джеральдін, то ми матимемо шанс.

Як я пам’ятаю, цю пропозицію не прийняли. Можливо, її майже ніхто не почув, тому що ми всі говорили одночасно. Але річ у тому, що я висловила її, стоячи позаду Рут, – і я бачила, що їй приємно.

Іншого разу ми разом із міс Джеральдін виходили з класу, і так склалося, що я могла вийти відразу після самої міс Джеральдін. Отож я страшенно сповільнила темп, дозволяючи тим самим Рут, яка йшла відразу після мене, пройти у двері поруч із міс Джеральдін. Я зробила це без жодної суєти, так, ніби це була найприродніша і найправильніша річ, те, що повинно було припасти міс Джеральдін до смаку – точнісінько так само, як я повелась би, якби випадково потрапила між двох найкращих друзів. Цього разу, наскільки можу пригадати, Рут перших кілька секунд виглядала розгубленою і здивованою, а тоді швидко мені кивнула і пройшла вперед.

Такі дрібниці цілком могли справляти Рут приємність, але вони жодним чином не впливали на те, що сталось між нами під дашком того туманного дня, і відчуття того, що я ніколи не зможу налагодити наші стосунки, тільки зростало. У мене є конкретний спогад, як одного вечора я сиджу на одній із лавок недалеко від павільйону і намагаюся знову і знову вигадати якийсь вихід, але важка суміш розкаяння і відчаю фактично доводить мене до сліз. Якби все залишалось саме так, я навіть не знаю, що могло б трапитись. Можливо, врешті-решт все забулося б; або, можливо, ми з Рут назавжди розійшлися б. І ні з того ні з сього мені випав шанс усе впорядкувати.

Тривав урок мистецтва, тільки от містерові Роджеру з якоїсь причини раптом довелося вийти. Тож ми кружляли поміж мольбертів, базікали і роздивлялись роботи одне одного. Якоїсь миті до Рут підійшла дівчина на ім’я Мідж А. і товариським тоном запитала:

– Де твоя коробка з олівцями? Вона така розкішна.

Рут напружилась і швидко оглянулась навколо, щоб побачити, хто поблизу. Поруч перебували всі дівчата з нашої звичної компанії і, можливо, кілька інших. Жодній живій душі я не розповіла про справу з реєстром Розпродажів, але, гадаю, Рут цього не знала. Коли вона нарешті відповіла Мідж, її голос звучав м’якше, як зазвичай:

– Я її не взяла. Вона лежить у моїй скрині з колекцією.

– Ця коробка просто розкішна. Де ти її взяла?

Мідж розпитувала її без задньої думки, це було очевидно. Але майже кожна з тих, що були присутні в класі № 5 того разу, коли Рут уперше принесла коробку з олівцями, нашорошено слухали, і я побачила, що Рут вагається. Лише згодом, коли я відтворювала все в пам’яті, мені стало зрозуміло, наскільки досконала можливість мені випала. У ту мить я навіть не думала. Я перехопила ініціативу до того, як Мідж або хтось інший встигли зауважити, що Рут у скрутному становищі.

– Ми не можемо сказати, звідки взялась коробка.

Рут, Мідж і решта поглянули на мене, трохи здивовані. Але я зберігала спокій і продовжувала, звертаючись лише до Мідж.

– Існують дуже поважні причини, з яких ми не можемо сказати, звідки вона взялася.

Мідж знизала плечима.

– Отже, це таємниця.

– Велика таємниця, – підтвердила я, усміхнувшись до неї, щоб показати, що я проти неї нічого не маю.

Інші дівчата закивали на знак підтримки, однак на обличчі Рут з’явився незрозумілий вираз – здавалось, вона тепер зайнята чимось цілковито іншим. Мідж знову стенула плечима – і, як я пам’ятаю, на тому все й закінчилося. Вона чи то відійшла, чи просто почала говорити про щось інше.

З тих самих причин, із яких я не могла відкрито говорити з Рут про неприємні відчуття, яких я завдала їй цією ситуацією з реєстром Розпродажів, вона, звичайно ж, не могла мені подякувати за моє втручання під час розпитувань Мідж. Але з того, як вона зі мною поводилась, було очевидно, як приємно я її вразила. І оскільки зовсім недавно я була в тій самій ситуації, мені було зрозуміло, що тепер вона шукає нагоди зробити щось хороше для мене, щось по-справжньому особливе. Це було страшенно приємно. Пам’ятаю, я навіть раз чи двічі думала, як було б чудово, якби вона довго-довго не знаходила можливості віддячити, щоб це тепло між нами і далі існувало. Але можливість з’явилась-таки за місяць після епізоду з Мідж, коли я загубила свою улюблену касету.

Я досі зберігаю копію цієї касети і донедавна час від часу слухала її, їдучи відкритою місцевістю під сіяння мжички. Але останнім часом касетник у моїй машині почав виходити з ладу, тож я не наважуюсь навіть вкладати її туди. А коли я повертаюсь до своєї кімнати, то мені ніколи не вистачає часу, щоб послухати касету. І, незважаючи на це, вона – одне з моїх найцінніших надбань. Можливо, ближче до кінця цього року, коли я вже більше не буду опікункою, я матиму змогу слухати її частіше.

Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер. Та касета, яка є в мене сьогодні – не та сама, що була в мене в Гейлшемі, яку я загубила. Цю ми з Томмі знайшли в Норфолку багато років по тому, але до цієї історії я повернуся згодом. Тепер я хочу розповісти про першу касету – ту, що зникла.

Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити, звідки взялася наша тема, пов’язана з Норфолком. Вона продовжувалась роками, ставши чимось на зразок жарту для посвячених. А почалася з одного уроку, який ми мали ще в доволі юному віці.

Це був урок самої міс Емілі, яка пояснювала нам про різні графства Англії. Вона приколола на дошку велику мапу, а поруч встановила підставку. Розповідаючи, скажімо, про Оксфордшир, вона чіпляла до підставки великий календар з фотографіями графства. Вона мала чималу колекцію цих фотокалендарів, і так ми вивчили більшість графств. Вона тицяла указкою в різні ділянки мапи, поверталась до підставки і відкривала наступну картинку. Серед них були маленькі села, крізь які протікали річки, білі пам’ятники на схилах, старі церкви на краю полів. Якщо вона розповідала нам про узбережжя, то показувала пляжі, заповнені людьми, і скелі з чайками. Гадаю, вона намагалась створити в нас враження того, що оточувало нас у зовнішньому світі, і навіть сьогодні, незважаючи на ту кількість кілометрів, яку я подолала як опікунка, не можу надивуватися з того, наскільки моє уявлення про різні графства досі визначається картинками, які міс Емілі чіпляла на підставку. Скажімо, проїжджаючи крізь Дербішир і помічаючи певне село, що зеленіє фахверками пабів і військових меморіалів, – я раптом усвідомлюю, що це якраз той образ, який показувала нам міс Емілі того разу, коли я вперше почула про Дербішир.

Так чи інакше, річ у тому, що в колекції календарів міс Емілі існувала прогалина: у жодному з них не було навіть єдиного зображення Норфолка. Вона багаторазово повторювала нам ті самі лекції, і я завжди думала, чи цього разу вона знайде зображення Норфолка, але цього так і не сталося. Вона махала указкою над мапою і промовляла з інтонацією запізнілого пояснення:

– А тут у нас Норфолк. Там дуже гарно.

Але пригадую, як одного разу вона замовкла і поринула у свої думки – можливо, тому, що не запланувала, що ж робити замість демонстрування зображення. Врешті-решт вона вийшла з задуми і знову тицьнула на мапу.

– Бачите, через те, що Норфолк розташований на сході, на цьому горбику, що випинається в море, ним не можна нікуди дістатись. Люди їдуть на південь і на північ, – вона повела указкою догори і додолу, – і все одно проминають Норфолк. Тому це спокійний закуток Англії, радше приємний. Але водночас – дещо загублений закуток.

Загублений закуток. Саме так вона його окреслила, і з цього все й почалося. Тому що в Гейлшемі у нас був власний «загублений закуток» на третьому поверсі, де тримали загублені речі. Якщо ти щось губив або знаходив, то йшов саме туди. Хтось – не пам’ятаю, хто це був – сказав після уроку, що міс Емілі казала, начебто Норфолк – це «загублений закуток» Англії, де закінчується країна і де зберігається втрачене майно. Якимось чином ця ідея прижилася і невдовзі стала загальноприйнятим фактом, до якого зверталися впродовж усього року.

Не так давно, коли ми з Томмі все це пригадували, він сказав, що ніколи насправді не вірив у цю ідею, що від самого початку це був усього лише жарт. Але я не сумніваюсь у тому, що він помилявся. Безперечно, на час, коли нам було дванадцять чи тринадцять років, історія з Норфолком таки перетворилася на великий жарт. Але як я пам’ятаю – і Рут пам’ятала точнісінько так само – на початку ми вірили в Норфолк буквально. Вірили, що так само, як до Гейлшема приїздять фургони з їжею і речами для Розпродажів, схожа операція відбувається у ширшому масштабі: всією Англією пересуваються транспортні засоби, які звозять все, знайдене на полях і в потягах, до місця, що називається Норфолк. Той факт, що нам не довелося побачити фотографії цього місця, тільки додавав йому таємничості.

Це може звучати божевільно, але вам не слід забувати, що на тій стадії наших життів будь-яке місце поза Гейлшемом було для нас, немов чарівна країна. Про зовнішній світ і про те, що там можливо і що неможливо, ми мали уявлення дуже розмите. Крім того, ми ніколи не завдавали собі труднощів, щоб перевірити нашу теорію про Норфолк бодай у якихось подробицях. Як сказала одного вечора Рут, коли ми сиділи у викладеній кахлями кімнаті в Давері, милуючись заходом сонця, для нас найбільше важило те, що коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».

Я впевнена, що Рут мала рацію. Норфолк став для нас справжнім джерелом заспокоєння, можливо, навіть більшим, ніж ми тоді визнавали, і саме тому, ставши набагато старшими, ми і далі про нього розмовляли, хоч і в стилі жарту. І саме тому, через багато-багато років, коли ми з Томмі знайшли копію моєї втраченої касети в містечку на узбережжі Норфолка, ми не просто сприйняли це як смішну ситуацію. Ми обоє відчули всередині якусь тугу, якесь давнє бажання знову повірити в те, що колись було дуже близьким для наших сердець.

Але я хотіла розповісти про мою касету, «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер. Гадаю, в оригіналі це була довгогральна платівка (дата запису – 1956 рік), однак я володіла касетою, обгортка якої була зменшеною версією конверта платівки. Джуді Бріджвотер одягнута у фіолетову оксамитову сукню, що спадає з плечей – такі були дуже популярні в ті часи, – і її видно від талії, тому що співачка сидить за барною стійкою. Думаю, дія відбувається у Південній Америці, оскільки позаду видно пальми і смаглявих офіціантів у білих метеликах. Ви дивитесь на Джуді з точки, з якої мав би дивитись на неї бармен, подаючи їй напої. Вона відповідає по-приятельськи, без надмірної сексуальності в погляді, ніби зовсім трохи фліртує, бо ви – хтось, кого вона знала колись давно. Ще одна деталь зображення – що Джуді сперлась ліктями на барну стійку і в її пальцях димиться сигарета. Саме через цю сигарету я й розвела навколо касети таку таємничість, щойно знайшла її на Розпродажу.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі вихователі ставились до куріння страшенно несхвально. Впевнена, що вони воліли б, щоб ми ніколи не довідались, що куріння існує; але оскільки це було неможливо, щоразу, коли виникали найменші згадки про сигарети, вони негайно читали нам лекції на цю тему. Навіть якщо нам демонстрували фотографію відомого письменника або світового лідера з сигаретою в руці, урок після цього припинявся. Ширилися чутки, що деяких класичних книжок – як про Шерлока Голмса, наприклад – у нашій бібліотеці не було, тому що їхні головні герої надто багато курили, а коли вам траплялась сторінка, вирвана з ілюстрованої книжки чи журналу, це тому, що на ній була зображена особа, яка курила. Крім цього, існували окремі уроки, на яких нам демонстрували жахливі зображення того, як куріння впливає на внутрішні органи. Ось чому таким шоком було, коли Мардж К. задала міс Люсі своє запитання.

Ми сиділи на газоні після змагання з боротьби, і міс Люсі виголошувала типову промову про шкоду куріння, коли Мардж несподівано запитала міс Люсі, чи вона сама коли-небудь курила. Міс Люсі на кілька секунд замовкла. Тоді сказала:

– Я хотіла б відповісти заперечно. Але, сказати по правді, я таки курила певний час. Близько двох років, коли була молодша.

Можете уявити, яким це було шоком. Перед тим, як міс Люсі відповіла, ми дивились на Мардж, по-справжньому розлючені, що вона задала таке грубе запитання – з таким успіхом вона могла запитати міс Люсі, чи тій коли-небудь доводилось нападати на когось із сокирою. І протягом багатьох наступних днів пам’ятаю, як ми перетворювали життя Мардж на тортуру. Той випадок, про який я згадувала раніше – вечір, коли ми притискали обличчя Мардж до вікна спальні, щоб змусити її дивитись на ліс, – був частиною переслідування, яке ми їй згодом влаштували. Але у мить, коли міс Люсі зізналась, ми були надто спантеличені, щоб думати про Мардж. Думаю, ми всі нажахано дивились на міс Люсі, чекаючи, що вона казатиме далі.

Заговоривши знову, міс Люсі, здавалось, уважно зважувала кожне слово.

– Те, що я курила – недобре. Це мені шкодило, і тому я припинила. Але ви повинні зрозуміти, що для вас, для всіх вас, куріння – набагато, набагато гірше, ніж воно було для мене.

Тоді вона зупинилась і замовкла. Хтось згодом стверджував, що вона замріялась, але я – як і Рут, зрештою – була впевнена, що вона напружено думала про те, що казати далі. Врешті таки промовила:

– Вам про це говорили. Ви учні. Ви… особливі. Тому дбайте про себе, зберігайте власне внутрішнє здоров’я, для кожного з вас це набагато важливіше, ніж для мене.

Вона знову замовкла і поглянула на нас якось по-дивному. Згодом, коли ми це обговорювали, хтось із нас запевняв, що вона просто нетямилась від бажання, щоб її запитали: «Чому? Чому це настільки гірше для нас?». Але ніхто цього не зробив. Я часто думала про той день, і сьогодні, у світлі того, що трапилося пізніше, не сумніваюсь, що нам всього лише варто було запитати, і міс Люсі все нам докладно пояснила б. Все, що було для цього потрібно – всього лише ще одне запитання про куріння.

То чому ж ми того дня промовчали? Думаю, тому, що навіть у тому віці – нам було дев’ять чи десять – нам відомо було якраз достатньо, щоб остерігатись усієї тієї території. Тепер складно пригадати, скільки саме ми знали. Ми точно знали – хоч і не в якомусь глибокому сенсі – що ми відрізняємось як від наших вихователів, так і від нормальних людей іззовні; можливо, ми знали навіть, що десь у далекому майбутньому на нас чекають виїмки. Але по-справжньому ми не знали, що це означає. Якщо ми й прагнули уникати певних тем, то, мабуть, тому, що це нас бентежило. Ми терпіти не могли, коли наші вихователі, на додаток до всього іншого, ставали такими дивними, коли доходили до цих тем. Нас дратувало, коли доводилось бачити, що вони так змінюються. Мабуть, тому ми так і не задали того наступного запитання, і тому так жорстоко покарали Мардж К. за те, що вона зачепила цю тему після змагань із боротьби.

Ось чому я робила зі своєї касети таку таємницю. Навіть перевернула обкладинку задом наперед, тож Джуді з сигаретою можна було побачити тільки якщо відкрити пластикову коробку. Але причина того, що касета так багато для мене означала, не мала нічого спільного з сигаретою і навіть не була пов’язана з тим, як Джуді Бріджвотер співала – то була всього лише співачка свого часу, виконавиця пісень у барі, і зовсім не відповідала тим смакам, які побутували в Гейлшемі. Касета стала особливою для мене завдяки одній пісні: композиції номер три, «Не відпускай мене».

Вона повільна, пізньовечірня й американська, і в ній є ритм, який постійно повторюється, коли Джуді,співає: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…». Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила. Я завжди намагалась перемотувати касету до цього місця, щоб слухати пісню, щойно матиму таку можливість.

Уявіть собі, що цих можливостей було не так уже й багато: це діялося за кілька років до того, як на Розпродажах почали з’являтись плеєри. В більярдній кімнаті стояв великий магнітофон, але я рідко слухала на ньому свою касету, тому що там вічно товклося повно народу. В класі мистецтва магнітофон теж був, але й вона була гамірною. Єдине місце, де я могла нормально її слухати – це наша спальня.

На той час ми жили вже в невеличких спальнях на шість ліжок, розташованих в окремих будиночках, і в нашій, на полиці над радіатором, стояв портативний касетний магнітофон. У дні, коли там нікого не було, я приходила туди, щоб знову і знову слухати свою пісню.

Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не відпускай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не відпускай мене…» – частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть. Навіть тоді я розуміла, що це не може бути правдою, що ця інтерпретація не збігається з рештою тексту. Але для мене це не було проблемою. У пісні йшлося про те, що я розповіла, і я слухала її знову і знову, на самоті, коли тільки мені випадала така можливість.

Десь у той час трапився один дивний випадок, про який я повинна вам розповісти. Він мене по-справжньому занепокоїв, і хоча справжній його сенс я зрозуміла аж через багато років, але й тоді вже відчула його особливе значення.

Того дня було сонячно. Я пішла за чимось до нашої спальні. Пам’ятаю, як там було ясно: штори в нашій кімнаті виявились не до кінця розсунутими, тож сонце просвічувало крізь них широкими смугами, а в повітрі було видно всю пилюку. Я не збиралась слухати касету, але оскільки опинилася там сама, я відчула порив вийняти її зі своєї скрині з колекціями і вкласти до магнітофона.

Можливо, хтось переді мною надто голосно ввімкнув звук, я не знаю. Але музика звучала гучніше, ніж зазвичай, і, можливо, тому я не почула її раніше. А може, я просто надто розслабилась. У кожному разі, я стояла і повільно погойдувалась під ритм мелодії, притискаючи уявну дитину до грудей. Насправді – і від того все це ще більш бентежно – то був один із тих разів, коли я взяла подушку і тримала її, як дитину, і повільно танцювала з заплющеними очима, тихо підспівуючи щоразу, коли лунали ці рядки:

«Серденько, серденько моє, тільки не відпускай мене…»

Пісня майже закінчилась, коли я раптом усвідомила, що не сама. Я розплющила очі і виявила, що дивлюся просто на Мадам, яка стоїть на порозі.

Я завмерла, шокована. Тоді, за секунду чи дві, я почала відчувати неабияку тривожність – я ж розуміла, що в цій ситуації є щось дуже дивне. Двері були наполовину відчинені (згідно з правилами, ми не мали права повністю зачиняти двері спальні, коли не спали), але Мадам навіть до порога не підійшла. Вона нерухомо стояла посеред коридору, схиливши голову набік, щоб краще розгледіти, чим же я там займалась. І найхимерніше: вона плакала. Можливо, це один із її схлипів, які я почула крізь пісню, висмикнув мене із замріяності.

Коли я думаю про це тепер, мені здається, вона повинна була щось сказати чи зробити, нехай навіть добряче мене насварити – так, вона не була вихователькою, але ж була дорослою. Тоді я б знала, як поводитись. Натомість Мадам просто стояла, схлипуючи і схлипуючи, дивлячись на мене крізь отвір у дверях з тим самим виразом очей, із яким вона завжди на нас дивилась. Так, ніби бачила щось моторошне. Тільки цього разу в її погляді було щось іще, щось більше, чого я нездатна була осягнути.

Я не знала, що мені робити чи що казати, чого очікувати далі. Можливо, вона ввійде до кімнати, накричить на мене, може, навіть ударить – я уявлення не мала. Насправді ж вона просто розвернулась, і вже наступної миті я почула її кроки: вона виходила з будиночка. Я зрозуміла, що звучить уже наступна пісня, вимкнула магнітофон і сіла на найближче ліжко. І, зробивши це, побачила крізь вікно навпроти постать Мадам: вона поспішала в напрямку до головного корпусу. Вона не озиралась, але з її згорбленої спини я зрозуміла, що вона досі схлипує.

За кілька хвилин я повернулась до своїх друзів, але нікому й слова не сказала про те, що трапилося. Хтось зауважив, що зі мною не все гаразд, і прокоментував якось, але я лише стенула плечима і промовчала. Не те щоб мені було соромно – просто це було трохи як раніше, коли ми підстерігали Мадам у дворі, щойно вона виходила з машини. Найдужче тоді мені хотілось, щоб того випадку не траплялось узагалі, і я думала, що якщо не буду про нього згадувати, то зроблю послугу собі і всім іншим.

Однак через кілька років я обговорювала цю ситуацію з Томмі. Це було невдовзі після нашої розмови біля ставка, де він уперше довірився мені і розповів про міс Люсі; тоді, коли – принаймні як я це бачу – ми почали замислюватись і задавати запитання про себе самих, і це тривало згодом протягом багатьох років. Коли я розповіла Томмі про випадок з Мадам у спальні, він запропонував дуже просте пояснення. На цей час нам уже, звичайно, було відомо те, про що я не здогадувалась раніше: що ніхто з нас ніколи не зможе мати дітей. Можливо, я якимось чином вхопила це знання, коли була молодша, повністю його не усвідомивши, і тому, слухаючи пісню, давала їй таке пояснення. Одначе бути не може, щоб мені вже було відомо це в ту мить, коли це сталося. Як я сказала, на той час, коли ми з Томмі це обговорювали, нам уже все було чітко зрозуміло. Так сталося, що жоден із нас аж надто цим фактом не переймався; насправді дехто навіть радів, що можна займатись сексом і не хвилюватись – хоча на тій стадії повноцінний секс також був від нас досить далеко. У кожному разі, коли я розповіла Томмі про те, що трапилось, він сказав:

– Можливо, Мадам – не така вже й погана людина, хоч і моторошна. Тому, коли вона побачила, як ти танцюєш, ніби пригортаєш до грудей своє немовля, вона відчула, що це вкрай трагічно, бо ти ніколи не народиш дитину. Ось чому вона почала плакати.

– Але ж Томмі, – звернула увагу я, – але звідки вона могла знати, що ця пісня якось пов’язана з народжуванням дітей? Звідки вона могла знати, що подушка, яку я тримала – це дитина? Все це діялося тільки в моїй голові.

Томмі про це подумав, а тоді напівжартівливо сказав:

– Може, Мадам уміє читати думки. Вона дивна. Може, вона має здатність зазирати людям досередини. Мене б це не здивувало.

Від цього нам стало трохи моторошно, і хоча ми й гиготіли, але більше на цю тему не розмовляли.

Касета зникла за кілька місяців після випадку з Мадам. Я не пов’язувала між собою ці дві події тоді, не маю підстав робити це і тепер. Одного вечора, перед тим, як мали вже вимкнути світло на ніч, я переглядала свою колекцію в коробці – просто щоб згаяти час перед тим, як інші повернуться з ванни. Дивно, але коли до мене дійшло, що касети більше немає, перша думка, що пронизала мене – не можна ні перед ким видавати своєї паніки. Пам’ятаю, як старанно я щось собі намугикувала, продовжуючи шукати. Я багато про це думала і досі не знаю, як усе пояснити: у цій кімнаті зі мною жили мої найближчі подруги, але я не хотіла, щоб вони знали, як я засмутилась через зникнення своєї касети.

Гадаю, ця потаємність була пов’язана з тим, наскільки важливою була для мене ця касета. Можливо, у Гейлшемі кожен мав такі маленькі секрети – особисті закамарки, повітряні замки, в яких можна було сховатись зі своїми страхами і тугою. Але сам факт того, що в нас можуть бути такі потреби, видавався нам тоді чимось неправильним – наче ми таким чином когось підводили.

Так чи інакше, остаточно впевнившись, що касета зникла, я найбуденнішим тоном запитала кожну з сусідок по спальні, чи вони її не бачили. Я ще не повністю впала в безнадію, оскільки існував шанс, що я забула її в більярдній. Згідно з моїм іншим сподіванням, хтось позичив касету і збирався повернути її вранці.

Але наступного дня касета не знайшлася, і я досі не маю уявлення, що з нею трапилось. Насправді у Гейлшемі, на мою думку, відбувалося набагато більше крадіжок, ніж ми – чи вихователі – були готові визнати. Але зараз я розповідаю про цей випадок, щоб пояснити дещо про Рут і про те, як вона зреагувала. Вам слід пам’ятати, що я втратила касету менше ніж за місяць з часу, коли в класі мистецтва Мідж почала розпитувати Рут про коробку з олівцями і я прийшла їй на допомогу. Відтоді, як я вже казала, Рут шукала нагоди, щоб зробити щось гарне для мене у відповідь, і зникнення касети стало чудовою можливістю. Можна навіть сказати, що наші стосунки нормалізувались аж тоді, коли зникла касета – за весь час, починаючи від дощового ранку, коли під дашком головного корпусу я згадала при ній про реєстр Розпродажів.

Того вечора, коли я зауважила, що касета зникла, я розпитала про неї кожного, зокрема, звісно, й Рут. Пригадуючи про це тепер, я розумію, наскільки достеменно вона вловила, що означала для мене втрата тієї касети, і в той же час – як важливо було не піднімати навколо цього галасу. На моє запитання того вечора вона відповіла, спантеличено знизавши плечима, і продовжила займатись своїми справами. Але наступного ранку, повертаючись із ванни, я почула, як вона буденним тоном, яким говорять про неважливі речі, запитувала Ханну, чи та точно не бачила моєї касети.

Десь за два тижні, коли я вже примирилася із тим, що насправді втратила касету, вона знайшла мене під час ланчу. То був один із перших по-справжньому приємних весняних днів, я сиділа на траві і розмовляла з кількома старшими дівчатами. Коли Рут підійшла і запитала, чи не хотіла б я трохи пройтися, було очевидно, що вона має на думці щось особливе. Тож я залишила співрозмовниць і рушила слідом за нею до краю Північного спортивного поля. Далі ми піднялись на північний пагорб і зупинились перед дерев’яною огорожею, звідки поглянули додолу, на зелену площину, розцятковану групами учнів. На вершині пагорба дув сильний вітер, і, пам’ятаю, мене це неабияк здивувало, тому що сидячи на траві, я цього не помічала. Ми стояли, деякий час дивлячись додолу, а тоді Рут простягнула мені невелику торбинку. Коли я її взяла, то зрозуміла, що всередині – касета, і в мене пришвидшилось серцебиття. Але Рут негайно мовила:

– Кеті, це не твоя. Не та, яку ти загубила. Я намагалась її знайти, але вона справді зникла.

– Ага, – сказала я. – Потрапила до Норфолка.

Ми обидві засміялись. Тоді, розчарована, я вийняла касету з торбинки. Не впевнена, що розчарування не відобразилось на моєму обличчі, коли я розглядала її.

Я тримала в руках щось під назвою «Двадцять класичних танцювальних мелодій». Коли згодом я це послухала, то виявила, що це оркестрова музика для бальних танців. Звичайно, у мить, коли Рут дала мені цю касету, я не знала, що на ній записано, зате точно знала: це і близько не Джуді Бріджвотер. І тут же я усвідомила, що Рут на цих тонкощах не розумілась – для неї, що нічогісінько в музиці не тямила, ця касета цілком здатна була замінити ту, яку я втратила. І несподівано розчарування згасло, поступившись натомість відчуттю справжнього щастя. В Гейлшемі не заведено обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:

– Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.

І я відповіла – мовляв, атож, мені дуже подобається.

Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.