Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

– Моя галерея? – вона схилилась назад, у віконну нішу, і штори загойдались позаду неї. Мадам повільно видихнула.

– Моя галерея. Ви, мабуть, маєте на увазі мою колекцію. Всі картини, вірші, всі ваші роботи, які я збирала роками. Це була тяжка праця, але я в неї вірила, ми всі тоді в неї вірили. Тож вам здається, ніби ви знаєте, навіщо вона, чому саме ми цим займались. Що ж, мені буде дуже цікаво це почути. Тому що, мушу сказати: я сама постійно задаю собі це запитання.

Вона раптом перевела погляд із Томмі на мене.

– Я надто далеко зайшла? – запитала вона.

Я не знала, що відповісти, тому просто сказала:

– Ні, ні.

– Я надто далеко зайшла, – сказала вона. – Перепрошую. Я завжди надто далеко заходжу, коли про це говорю. Забудьте про те, що я сказала щойно. Молодий чоловіче, ви збирались розповісти мені про мою галерею. Прошу – дозвольте це почути.

– Вона допомагає вам визначити, – сказав Томмі. – Дає на що спиратись. Інакше звідки б ви знали, чи правду кажуть ті учні, які приходять і стверджують, що вони закохані?

Погляд Мадам знову змістився на мене, але мені здавалось, вона роздивляється щось на моїй руці. Я навіть опустила голову, щоб поглянути, чи у мене на рукаві немає пташиного посліду. Тоді я почула її голос:

– І це причина, з якої я зібрала ваші роботи, як ви вважаєте. Моя галерея – так ви її завжди називали. Коли я вперше почула це, то розсміялась. Але з часом і сама почала так про неї думати. Моя галерея. А тепер поясність мені, молодий чоловіче. Чому моя галерея мала б допомогти у визначенні того, чи справді ви закохані?

– Тому що вона допомагає побачити, які ми насправді, – сказав Томмі. – Тому що…

– Тому що, звісно, – раптово обірвала його Мадам, – творчість повинна проявити вашу внутрішню суть! Ось у чому річ, чи не так? Тому що творчість покаже ваші душі!

Вона несподівано повернулась до мене знову і запитала:

– Я зайшла занадто далеко?

Вона вже казала таке, і мені знову здалося, що вона дивиться на точку на моєму рукаві. Але цього разу дрібна підозра, що виникла, коли Мадам першого разу запитала «Я зайшла занадто далеко?», почала рости. Я пильно придивилась до неї, але вона ніби відчула мою прискіпливість і знову повернулась до Томмі.

– Добре, – сказала вона. – Продовжмо. Що ви мені казали?

– Проблема в тому, – сказав Томмі, – що в ті часи я почувався розгубленим.

– Ви щось казали про власну творчість. Що мистецтво оголює душу митця.

– Ну, я намагаюсь сказати, – наполягав Томмі, – що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, – він підняв сумку і почав її розстібати. – Деякі з цих робіт були створені недавно, інші – досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?

Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:

– Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? – ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:

– Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?

Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому – комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.

Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані – здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:

– Так, Марі-Клод. Продовжмо.

Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.

– Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.

– Я теж так вважаю.

Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.

– Міс Емілі, – неголосно промовив Томмі.

– Ви з ними розмовляйте, – сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.

Розділ двадцять другий

– Марі-Клод має рацію, – сказала міс Емілі. – Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти – хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.

– І яка їм від цього користь? – запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.

– Міс Емілі, – сказала я, – як приємно знову вас бачити.

– Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція – не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.

Вона якусь мить дивилась на нас, тоді глибоко вдихнула.

– У самому Гейлшемі, коли починались такі розмови, я докладала всіх зусиль, щоб їх викорінити. Але що я могла вдіяти з учнями, які вже від нас ішли? Врешті, я повірила – і Марі-Клод вірить у це також, правда, серденько? – що ця чутка – не просто окрема чутка. Я маю на увазі, що вона відроджується на рівному місці знову і знову. Коли вдається знайти джерело і перекрити його, ти не можеш завадити тому, щоб чутка зародилась деінде. Я дійшла до цього висновку і перестала хвилюватись. А Марі-Клод не хвилювалася через це ніколи. Вона дивилась на це так: «Якщо вони такі дурні, нехай собі вірять». О так, не треба робити оце своє пісне обличчя. Ти так сприймала це від самого початку. Минуло багато років, але я так і не дійшла такої ж думки. Але щораз починала думати: можливо, мені справді не слід хвилюватись. Зрештою, це не мій обов’язок. Після того, як кілька пар розчарується, решта перестане перевіряти. Нехай собі мріють, можна дозволити їм цю маленьку фантазію. Що в цьому поганого? Але вас двох, я бачу, це не стосується. Ви серйозно налаштовані. Ви все старанно продумали. Ви сподівались старанно. Таких учнів, як ви, мені справді шкода. Я не відчуваю навіть найменшого задоволення від того, що мушу вас розчарувати. Але іншого варіанта немає.

Мені не хотілось дивитися на Томмі. Я почувала несподіваний спокій, і незважаючи на те, що слова міс Емілі повинні були нас розчавити, в них крився певний сенс, який означав щось глибше, щось приховане, і свідчив, що ми не проникли до суті речей. Існувала навіть імовірність, що вона казала неправду. Тож я запитала:

– Тобто річ у тому, що відтермінувань не існує? Що ви нічого не можете вдіяти?

Вона повільно похитала головою з боку в бік:

– У цій чутці немає правди. Вибачте. Мені щиро жаль.

Раптом Томмі запитав:

– А раніше вона була правдива? До того, як закрили Гейлшем?

Міс Емілі продовжувала хитати головою:

– В ній ніколи не було правди. Навіть до морнінґдейлського скандалу, коли Гейлшем почали вважати орієнтиром, прикладом того, як можна проявляти гуманніше ставлення і по-людськи розв’язувати ці речі – навіть тоді це не було правдою. Краще нам чітко все з’ясувати. Видавання бажаного за дійсне. Все, чим була ця чутка. Ой Боже – це що, робітники прийшли по тумбочку?

Подзвонили у двері, і, судячи з кроків, хтось пішов їх відчиняти. З вузького коридору долинули чоловічі голоси, а з темряви позаду виринула Мадам, перетнула кімнату і вийшла геть. Міс Емілі нахилилась уперед в інвалідному візку, прискіпливо дослухаючись. Тоді сказала:

– Це не вони. Це знову ті неприємні люди з оздоблювальної фірми. Марі-Клод із цим розбереться. Отож, мої дорогі, у нас ще п’ять хвилин. Чи хотіли ви ще про щось зі мною поговорити? Звичайно, це йде всупереч усім правилам, і Марі-Клод ніколи не повинна була вас запрошувати. А я, звісно, мала б попросити вас піти, щойно довідалась про вашу появу. Але сьогодні Марі-Клод не надто зважає на їхні правила, і я також, мушу зізнатись. Тому, якщо хочете ще трохи побути, залишайтесь.

– Якщо ця чутка ніколи не мала правдивих підстав, – сказав Томмі, – то чому ви забирали наші творчі роботи? Галереї також не існувало?

– Галерея? Чутки про неї мали в собі зерно правди. Галерея була. Існує вона і після змін. Сьогодні вона тут, у цьому будинку. Мені довелось її трохи прорідити, і я тепер шкодую. Але тут не вистачало місця для геть усього. Навіщо ми забирали ваші роботи? Ви про це запитуєте?

– Не тільки про це, – тихо сказала я. – Навіщо ми взагалі займались творчістю? Навіщо ви нас навчали, заохочували, чому хотіли, щоб ми створювали ці роботи? Якщо ми потрібні лише для виїмок, а потім приречені помирати, то навіщо всі ці уроки? Навіщо всі ті книжки і розмови?

– Навіщо взагалі був потрібен Гейлшем? – долинув із коридору голос Мадам. Вона знову пройшла повз нас і зникла в темній частині кімнати. – Хороше запитання.

Міс Емілі простежила за нею поглядом і якийсь час дивилась у точку позад нас. Мені хотілось обернутися і простежити за цим обміном поглядами, але мене охопило відчуття, ніби ми в Гейлшемі і повинні дивитись лише перед собою, зосередивши всю свою увагу. Тоді міс Емілі сказала:

– Так, навіщо взагалі потрібен Гейлшем? Марі-Клод любить про це запитувати. Не так давно, до морнінґдейлського скандалу вона навіть не мріяла б про те, щоб ставити таке запитання. Це навіть до голови їй не прийшло б. Ти знаєш, що це правда, не дивись так на мене! Тільки одна особа в ті часи задавала такі запитання, і це була я. Я запитувала про це ще задовго до Морнінґдейла, із самого початку. І це полегшувало життя іншим, Марі-Клод, так, усім іншим – вони могли жити безтурботно. І ви всі, учні, також. Тому що я турбувалась, і я ставила запитання замість вас. І поки я була непохитна, у ваших думках не з’являлося жодних сумнівів, ні в кого. Але ти поставив своє запитання, любий хлопчику. Давай я відповім на найпростіше – і, можливо, це буде відповідь і на всі інші. Навіщо ми забирали ваші творчі роботи? Навіщо ми це робили? Ти сказав раніше цікаву річ, Томмі. Коли говорив про це з Марі-Клод. Ти сказав, що це для того, щоб проявити, якими ви є насправді. Якими ви є всередині. Ти так сказав, правда? Що ж, ти не надто помилявся. Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше – щоб довести, що ви взагалі маєте душі.

Вона замовкла, а ми з Томмі вперше перезирнулись. Тоді я запитала:

– Навіщо доводити таке, міс Емілі? Невже хтось думав, що у нас немає душ?

На її обличчі з’явилась тонка посмішка.

– Як зворушливо бачити, Кеті, що тебе це так ошелешило. Це засвідчує, що ми добре виконували свою роботу. Ти запитуєш, чи хтось сумнівався, що у вас є душі? Мені доведеться тобі сказати, серденько, що колись, коли ми тільки починали, таке бачення було розповсюджене. І хоча з того часу багато змінилось, навіть сьогодні це переконання побутує не всюди. Ви, учні Гейлшема, навіть опинившись у зовнішньому світі, і половини правди не знаєте. В різних куточках країни саме в цю мить інших учнів утримують в жалюгідних умовах – умовах, яких ви, студенти Гейлшема, й уявити собі не можете. А тепер, коли нас більше немає, ситуація тільки погіршується.

Вона знову замовкла і кілька секунд пильно дивилась на нас примруженими очима. Тоді продовжила:

– Хай там як, а ми принаймні докладали зусиль, щоб під нашою опікою ви виростали за чудових обставин. А ще ми дбали, щоб після того, як ви покидали заклад, вам усе ж не доводилось стикатись із найстрашнішими жахіттями. Це все, що ми могли для вас зробити. Але ця ваша мрія, мрія про те, щоб мати змогу відтермінувати. Такі речі завжди залишались за межами наших повноважень, навіть незважаючи на наші впливи. Вибачте, я розумію, що мої слова вас не потішать. Але вони не повинні вас пригнічувати. Сподіваюсь, ви здатні поцінувати те, скільки всього ми змогли для вас забезпечити. Погляньте-но на себе! У вас були хороші життя, ви освічені й інтелігентні. Пробачте, що ми не змогли забезпечити вам більшого, але ви повинні усвідомити, наскільки гірше все було колись. Коли ми з Марі-Клод лише починали, таких місць, як Гейлшем, не було взагалі. Ми і Ґленморґан-гаус стали першими. За кілька років з’явився Фонд Сондерс. Разом ми розпочали немасштабний, але гучний рух, і кинули виклик тому підходові, який застосовувався у програмі виїмок. Найважливіше, що ми продемонстрували світові: якщо учнів вирощувати в гуманному, культурному оточенні, вони виростають такими ж чутливими й розумними, як звичайні люди. Раніше всі клони – чи то пак, учні, як ми воліємо вас називати – існували тільки для того, щоб служити джерелом постачання для медичної науки. Спочатку, після війни, саме цим ви й були для більшості людей. Незрозумілі об’єкти в пробірках. Ти не погоджуєшся зі мною, Марі-Клод? Вона дуже тихо поводиться. Зазвичай її просто заткнути неможливо, коли доходить до цієї теми. Ваша присутність, дорогі мої, здається, зв’язала їй язик. Чудово. Отже, повернімося до твого запитання, Томмі. Ось навіщо ми збирали ваші творчі роботи. Ми відбирали найкращі і влаштовували спеціальні виставки. Наприкінці сімдесятих, коли наш вплив значно зріс, ми організували в різних куточках країни великі події. Туди приходили міністри, єпископи, відомі люди. Звучали промови, вливались значні кошти. «Ось, погляньте-но!» – могли сказати ми. – «Погляньте на це мистецтво! Як ви смієте стверджувати, що ці діти – нижчі від людей?» О так, наш рух тоді широко підтримували, більшість була на нашому боці.

Кілька наступних хвилин міс Емілі пригадувала різні події, що відбувались у ті часи, називала чимало імен, які для нас нічого не означали. Могло навіть здатись, що ми знову слухаємо її під час ранкових зборів, а вона відхиляється таким маршрутом, за якими ніхто з нас не здатен встежити. Сама вона, здавалось, отримувала насолоду – в кутиках очей проглядався натяк на посмішку. Тоді раптом вона вийшла з цього стану і промовила з іншою інтонацією:

– Але ж ми ніколи не втрачали контакту з реальністю, правда, Марі-Клод? На відміну від наших колег із Фонду Сондерс. Навіть у найкращі часи ми пам’ятали, яку нелегку боротьбу ведемо. А потім сталася ця морнінґдейлівська історія, потім – ще двоє чи троє випадків, і перш ніж ми встигли будь-що зрозуміти, наша напружена праця зійшла нанівець.

– Але я не розумію, – сказала я, – чому люди взагалі погано ставляться до учнів.

– З твоєї нинішньої перспективи, Кеті, таке нерозуміння цілком виправдане. Однак ти повинна постаратись подивитися на справу в історичному ключі. Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше – виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про… про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати – на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак – виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було. Хоч як би незручно почувались люди через ваше існування, набагато важливішим виявилось усвідомлення, що їхні власні діти, їхні чоловіки і дружини, батьки, друзі не помруть від раку, від захворювання рухового нейрона, від серцевих хвороб. Тож тривалий час вас тримали в тіні, а люди з усіх сил намагались узагалі про вас не думати. А якщо й думали, то старались переконати себе, що ви не такі, як ми. Що ви – нижчі від людей, тому ваша доля неважлива. Так усе було, аж доки не виник наш невеликий рух. Але чи розумієте ви, проти чого ми виступили? Ми, фактично, намагались досягнути неможливого. Ми виступили проти цілого світу, який прагнув, щоб учні віддавали свої органи. Поки це було вирішальним, бар’єр, що заважав побачити вас повноцінними людьми, залишався непорушним. Що ж, ми багато років вели боротьбу, і таки вибороли для вас багато поліпшень, хоча, звісно, вас було небагато. Але тоді стався морнінґдейлівський скандал, потім – ще інші речі, і перш ніж ми встигли оговтатись, клімат змінився. Ніхто не хотів більше нас підтримувати, і наш маленький рух – Гейлшем, Ґленморґан, Фонд Сондерс – збили зі шляху.

– Що це за морнінґдейлівський скандал, про який ви постійно говорите, міс Емілі? – запитала я. – Розкажіть нам, будь ласка, тому що ми нічого про це не знаємо.

– Ну, ви й не можете про це знати. Цю історію не виносили на загальне обговорення. Вона стосувалась науковця на ім’я Джеймс Морнінґдейл, дуже талановитого на свій лад. Він працював у віддаленій частині Шотландії, щоб привертати якнайменше уваги. Він хотів запропонувати людям можливість народжувати дітей із посиленими характеристиками. Підвищеним рівнем інтелекту, спортивними талантами тощо. Звісно, траплялись уже люди зі схожими амбіціями, але цей Морнінґдейл зайшов зі своїми дослідами далі, ніж будь-хто доти, безсовісно порушив усі законні межі. Його викрили і поклали край дослідженням – та й, здавалось, по всьому. Тільки не для нас, звичайно. Ця тема не стала гучною. Однак вона спричинилась до певної атмосфери, розумієте. Нагадала людям про їхні вічні страхи. Одна річ – створювати таких, як ви, учнів, для програми виїмок. Але покоління створених дітей, які займуть місця звичайних людей? Дітей, об’єктивно досконаліших, ніж усі ми? О ні. Це лякало людей. Вони відхрестились від цього.

– Але, міс Емілі, – сказала я, – як це стосується нас? Навіщо через це закривати Гейлшем?

– Ми також не бачили зв’язку, Кеті. Спершу не бачили. І тепер я часто думаю, що в цьому полягала наша провина. Якби ми поводились настороженіше, якби менше були зайняті самі собою, якби доклали зусиль, коли новини про Морнінґдейла тільки з’явились – можливо, ми змогли б зарадити тому, що трапилось. Ох, Марі-Клод не погоджується зі мною. Вона вважає, що нічого неможливо було змінити, хоч що б ми робили – і, можливо, вона має рацію. Зрештою, річ же не тільки в Морнінґдейлі. Діялось у той час і інше. Наприклад, той жахливий телевізійний серіал. Все це тільки сприяло зміні течії. Але якщо звести все до суті – наш маленький рух завжди залишався надто крихким, надто залежним від примх тих, хто нас підтримував. Поки клімат сприяв нам, поки корпорація чи політик бачили користь із того, щоб нас підтримувати, ми здатні були триматися на плаву. Але боротьба не вщухала ніколи, а після Морнінґдейла, після зміни клімату, ми не мали шансів. Люди не хотіли, щоб їм нагадували, як насправді працює програма виїмок. Вони не хотіли думати про вас, учні, про ті умови, в яких ви з’являєтесь. Іншими словами, дорогі мої, вони хотіли, щоб ви знову сховались у тіні. В ту саму тінь, у якій ви існували до того, як з’явились люди на подобу Марі-Клод чи мене. Всі ті впливові люди, які раніше так прагнули нам допомагати – всі вони зникли. Ми втратили спонсорів, одного по одному, впродовж якогось там року. Ми продовжували триматись так довго, як тільки могли, ми існували на два роки довше, ніж Ґленморґан. Але врешті-решт, як вам відомо, ми змушені були зачинитись, і сьогодні від нашої роботи й сліду не залишилось. Тепер ніде в країні не знайдете нічого схожого на Гейлшем. Все, що можна знайти – урядові «домівки», і навіть якщо вони трохи кращі, ніж ті, що були колись, повірте, дорогі мої, що якби вам довелось побачити, що діється в деяких із тих місць, ви довго не могли б заснути. А щодо мене й Марі-Клод, то ми відійшли від справ, живемо в цьому будинку і зберігаємо нагорі цілу гору ваших робіт. Це все, що нагадує нам про наші колишні заняття. Як і гора боргів, про яку ми зовсім воліємо не згадувати. Як і спогади про всіх вас. І знання, що ми дали вам кращі життя, ніж ті, якими б ви жили.

– Тільки не проси їх тобі подякувати, – почувся з-за наших спин голос Мадам. – За що б вони мали бути вдячні? Вони прийшли сюди, прагнучи чогось набагато більшого. Що їм відомо про те, що ми зробили для них – про всі ті роки, про боротьбу, яку ми за них вели, що вони про це знають? Вони думають, це впало на них із неба. Поки не потрапили сюди, вони навіть нічогісінько не підозрювали. А тепер відчувають тільки розчарування, тому що ми не подбали, щоб усі можливості виявились для них відкритими.

Всі замовкли. Тоді знадвору почувся шум і знову пролунав дверний дзвінок. Мадам виступила з темряви і вийшла до коридору.

– Цього разу це точно робітники, – сказала міс Емілі. – Я повинна підготуватись. Але ви можете ще трохи залишитись. Робітники мусять знести тумбочку зі сходів. Марі-Клод простежить, щоб вони її не пошкодили.

Ми з Томмі не могли до кінця повірити, що це кінець. Жоден із нас не підвівся, і в кожному разі – не було нікого, хто б допоміг міс Емілі підвестись із її візка. Мені здалося, що вона зараз спробує встати сама, але вона не ворушилась, тільки нахилилася вперед, як уже робила раніше, й уважно дослухалась. Тоді Томмі мовив:

– Отже, нічого немає. Не буває відтермінувань, нічого.

– Томмі, – пробурмотіла я і зиркнула на нього. Але міс Емілі м’яко сказала:

– Ні, Томмі. Нічого такого немає. Твоє життя повинно рухатись за тим маршрутом, який йому призначено.

– То ви хочете сказати, міс, – сказав Томмі, – все, що ми робили – наше навчання, геть усе. Все це було для того, що ви пояснили? Більше ні для чого?

– Я розумію, – сказала міс Емілі, – може здаватись, що ви – просто пішаки у грі. Цілком може так здаватися. Але тільки подумайте. Ви були пішаками, яким пощастило. Існував певний клімат, тепер він змінився. Вам доведеться прийняти, що іноді у світі все відбувається саме так. Погляди людей, їхні почуття спочатку одні, потім – інші. Так сталося, що ви зростали у певний час цього процесу.

– Можливо, це тенденція, яка прийшла і пішла, – сказала я. – Але для нас – це наше життя.

– Так, це правда. Але поміркуйте. Вам пощастило більше, ніж багатьом до вас. І хтозна, з чим доведеться зіткнутись тим, хто прийде згодом. Перепрошую, учні, але мені доведеться вас покинути. Джордже! Джордже!

В коридорі стояв шум, і тому, можливо, Джордж не почув її – відповіді не було. Томмі раптово запитав:

– А міс Люсі тому пішла?

Я подумала, що міс Емілі, зосереджена на тому, що діялось у коридорі, його не почула. Вона відкинулась на спинку свого інвалідного візка і рухалась у напрямку до дверей. Навколо стояло так багато столиків і стільців, що проїхати видавалось неможливо. Я збиралася підвестись і розчистити їй шлях, але вона раптом зупинилась.

– Люсі Вейнрайт, – сказала вона. – О, так. Вона завдала нам проблем.

Міс Емілі замовкла, а тоді знову відкотила візок назад, щоб бачити Томмі.

– Так, вона завдала нам певних проблем. Непорозуміння. Але щодо твого запитання, Томмі. Те непорозуміння з Люсі Вейнрайт не мало нічого спільного з тим, що я вам розповіла. Не було пов’язано безпосередньо. Причина була радше внутрішня.

Я подумала, що на цьому вона й зупиниться, і тому запитала:

– Міс Емілі, якщо так, то ми хотіли б знати: що трапилося з міс Люсі?

Брови міс Емілі підстрибнули догори.

– Люсі Вейнрайт? Вона була для вас важливою? Пробачте, дорогі учні, я знову забуваю. Люсі пробула з нами недовго, і для нас залишилась другорядною постаттю в наших спогадах про Гейлшем. До того ж не найприємнішою. Але я розумію, адже ви виховувались якраз у ці роки…

Вона засміялась сама до себе, наче щось пригадала. У коридорі Мадам голосно вичитувала за щось робітників, але міс Емілі, здавалось, втратила зацікавлення. Вона з зосередженим виразом перебирала спогади. Врешті сказала:

– Вона була досить приємною дівчиною, Люсі Вейнрайт. Але пробувши з нами певний час, вона почала перейматись своїми уявленнями. Вона вважала, що ви, учні, повинні більше знати. Наче вам слід розуміти, що чекає на вас попереду, хто ви такі, навіщо. Вважала, що вам слід подавати якомога повнішу картину. Що говорити вам менше – те саме, що обманювати вас. Ми вислухали її думку і дійшли висновку, що вона помиляється.

– Чому? – запитав Томмі. – Чому ви дійшли такого висновку?

– Чому? Вона бажала добра, я не сумніваюсь. Бачу, ви нею захоплювались. Вона мала задатки чудової виховательки. Але те, чого вона хотіла, було надто теоретичним. Ми керували Гейлшемом багато років, ми відчували, що найкраще для наших учнів, що допоможе їм у перспективі, за межами Гейлшема. Люсі Вейнрайт була ідеалісткою, і в цьому немає нічого поганого. Але вона не зналась на практичних речах. Розумієте, ми були здатні щось вам дати, подарувати те, чого й сьогодні у вас ніхто не відбере, але ми могли це винятково тоді, коли оберігали вас. Гейлшем не був би Гейлшемом, якби ми цього не робили. Гаразд, іноді це означало, що ми від вас дещо приховували, брехали вам. Так, ми часто вас обманювали. Думаю, це можна й так назвати. Але ми оберігали вас усі ті роки і дали вам дитинство. Люсі бажала добра. Але якби ми дали їй волю, ваше щастя у Гейлшемі було б зруйноване. Погляньте-но тепер на себе! Я вами так пишаюсь. Ви збудували свої життя на підставі того, що ми вам подарували. Ви не стали б такими, якими є сьогодні, якби ми вас не захищали. Ви не розчинялись би у навчанні, не втрачали б себе у малюванні і письмі. Як би ви могли робити це, якби знали, що на вас чекає? Ви сказали б, що це не має сенсу, і хіба ми могли б із вами сперечатись? Тому їй довелось піти.

Ми чули, як Мадам кричить на робітників. Не те щоб вона розізлилась, але голос її звучав дуже суворо, а чоловічі голоси, які донедавна ще сперечались, тепер позамовкали.

– Може, й добре, що я тут із вами залишилась, – сказала міс Емілі. – Марі-Клод набагато ефективніше вирішує такі речі.

Не знаю, що підштовхнуло мене це промовити. Можливо, те, що я знала: наш візит от-от завершиться. А може, мені просто стало цікаво, що почувають одна до одної міс Емілі і Мадам. Отож, стишивши голос і кивнувши у бік дверей, я сказала:

– Мадам ніколи нас не любила. Вона нас завжди боялась. Так, як люди бояться, наприклад, павуків.

Мені цікаво було, чи розсердиться міс Емілі – і водночас я не надто вже хвилювалася через це. Звичайно, вона до мене різко обернулась, ніби я кинула в неї паперовою кулькою, а очі спалахнули, нагадавши про гейлшемські дні. Але голос залишався врівноваженим і м’яким:

– Марі-Клод віддала вам усе. Вона працювала, працювала і працювала. Не сумнівайся, дитино, Марі-Клод на вашому боці і завжди буде на вашому боці. Чи боїться вона вас? Ми всі вас боїмося. Самій мені у Гейлшемі щодня доводилось боротися зі своїм жахом перед вами. Траплялось, я дивилася на вас із вікна свого кабінету і почувала таку відразу…

Вона замовкла, тоді її очі спалахнули знову.

– Але я була налаштована не дозволити цим почуттям завадити мені робити те, що правильно. Я боролась із цими почуттями і перемогла. А тепер, будьте добрі, допоможіть мені звідси вийти. Джордж повинен чекати на мене з милицями.

Ми взяли її з обох боків під лікті, і вона повільно вийшла в коридор, де до неї стривожено кинувся великий чоловік в уніформі медбрата і швидко простягнув пару милиць.

Двері виявились прочиненими, і я зі здивуванням побачила, що надворі все ще світло. Звідтіля долинав голос Мадам, яка вже спокійніше розмовляла з робітниками. Нам із Томмі годилось уже звідти зникнути, але Джордж якраз допомагав міс Емілі одягати пальто, а вона стояла, підтримуючи себе милицями; ми ніяк не могли повз них пройти, тому просто чекали. Можливо, ми хотіли попрощатися з міс Емілі. А може, ми навіть хотіли їй подякувати, я точно не впевнена. Але тепер вона була повністю поглинута своєю тумбочкою: давала важливі вказівки робітникам назовні, а потім пішла з Джорджем, навіть на нас не поглянувши.