Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Розділ сімнадцятий

Як я вже казала, тільки за тривалий час – навіть за досить тривалий після того, як я покинула Котеджі – мені вдалось усвідомити, якою визначною стала наша зустріч на церковному подвір’ї. Тоді я дуже засмутилась, це так. Але не вірила, що ситуація відрізняється від усіх непорозумінь, які між нами траплялись. До мене не доходило, що наші життя, дотепер так тісно сплетені, можуть розплутатись і роз’єднатися з такого приводу.

Але річ, мабуть, у тому, що на той час потужні сили розтягували нас в різні боки, і потрібен був привід, щоб завершити це завдання. Якби ми зрозуміли це ще тоді – хто знає? – можливо, ми міцніше тримались би одне за одного.

Почнімо з того, що дедалі більше учнів від’їздило геть, аби стати опікунами, і серед нашої компанії гейлшемців дедалі відчутнішим ставало відчуття, що рушити в цьому напрямку – цілком природно. Ми ще не закінчили роботу над есеями, але всім добре було відомо, що насправді їх можна не доробляти, якщо ми вирішимо розпочати підготовку. В перші дні нашого перебування в Котеджах ми навіть подумати не могли б про те, щоб не закінчити есеїв. Але що віддаленішими ставали спогади про Гейлшем, то менш важливими видавались нам есеї. Я мала відчуття – і, можливо, воно цілком справедливе, – що якщо наша віра у важливість есеїв розвіється, зійдуть нанівець і ті зв’язки, що тримали нас, учнів Гейлшема, разом. Ось чому я деякий час намагалась підтримувати власний ентузіазм щодо читання й нотаток. Але оскільки не існувало жодних підстав сподіватися, що ми будь-коли побачимо знову наших вихователів, а стільки студентів продовжувало виїздити, невдовзі ця справа почала здаватися марною.

Так чи інакше, після розмови на церковному подвір’ї я намагалась зробити все, щоб залагодити прикрість. Я поводилась і з Томмі, і з Рут так, ніби нічого особливого не трапилось, і вони робили так само. Але тепер у повітрі постійно щось відчувалося – і не лише між мною і ними. Хоча вони і далі подавали себе як пару – наприклад, і далі вдавались до постукування по руці, коли розлучались, – я досить добре їх знала, щоб бачити, що вони дуже віддалились.

Звичайно, я погано почувалася, особливо прикро було через тварин Томмі. Але підійти до нього, щоб попросити вибачення і пояснити, що насправді трапилось, уже не було таким простим завданням. Кілька років тому, та навіть на півроку раніше, все могло б спрацювати у такий спосіб. Ми з Томмі поговорили б про це і все вирішили. Але чомусь того другого літа все змінилось. Можливо, через мої стосунки з Ленні, не знаю. У кожному разі, поговорити з Томмі вже не було так просто. Зовні все начебто було так само, як раніше, але ми ніколи не згадували про тварин чи про те, що сталося на церковному подвір’ї.

Все це сталось якраз перед розмовою а Рут під навісом старої автобусної зупинки, коли я так роздратувалась через її манеру вдавати, що вона не пам’ятає про грядку ревеню в Гейлшемі. Я вже казала, що, ймовірно, не зреагувала б так суворо, якби це не сталося просто посеред серйозної розмови. Гаразд, можливо, ми вже обговорили найважливіше, але навіть якщо так, навіть якщо ми вже збавили оберти і просто базікали, це базікання все ще було частиною нашої спроби залагодити наші стосунки, тому жодне вдавання тут було цілковито недоречним.

А трапилося таке. Хоча наші з Томмі стосунки здавались зіпсованими, між нами з Рут наче не все ще було втрачено – чи принаймні так мені здавалось, – тож я вирішила, що настав час із нею обговорити, що ж відбулося на церковному подвір’ї. То був один із днів зі зливами й дощами, тож ми, незважаючи на вологість, сиділи вдома. Отож коли ввечері небо розчистилось і на ньому навіть розквітнув красивий рожевий захід сонця, я запропонувала Рут вийти і подихати повітрям. Я знала про круту стежку, яка вела вздовж краю долини і виходила на дорогу поруч зі старою автобусною зупинкою. Автобуси не зупинялись тут уже сто років, знак автобусної зупинки забрали, а на задній стіні залишилась тільки рама від колись заскленого розкладу. Але сам навіс ще стояв, схожий на зведену з любов’ю дерев’яну хатинку, один із боків якої був відкритий на поля, що сходили вниз, у долину – і навіть лавка виявилась цілою. На неї ми з Рут і сіли, щоб перевести подих, розглядаючи павутину на кроквах і милуючись літнім вечором. Тоді я сказала:

– Знаєш, Рут, ми повинні спробувати розібратись у тому, що недавно трапилось.

Мій голос звучав примирливо, і Рут відповіла взаємністю. Вона негайно погодилась, що це страшенно тупо, що ми втрьох вічно сваримось через якісь дурниці. Вона згадувала інші наші сварки, і ми з них трохи пореготали. Але я не хотіла, щоб Рут отак просто проїжджала всю ситуацію, тому сказала, стараючись говорити без звинувачення в голосі:

– Рут, знаєш, я думаю, що іноді, коли ти з кимось у парі, ти не можеш бачити так чітко, як, можливо, бачить хтось іззовні. Тільки іноді.

Вона кивнула.

– Це, мабуть, правда.

– Я не хочу втручатись. Але останнім часом мені іноді здається, що Томмі дуже засмучений. Ну знаєш. З приводу певних речей, які ти сказала або зробила.

Я хвилювалась, що Рут розізлиться, але вона кивнула і зітхнула.

– Мабуть, ти права, – врешті-решт сказала вона. – Я теж багато про це думала.

– Тоді, мабуть, я не повинна була порушувати цю тему. Я мала розуміти, що ти бачиш, що відбувається. Це не моя справа.

– Твоя, Кеті. Ти одна з нас, і це завжди твоя справа. Ти права, все вийшло неправильно. Я знаю, про що ти. Вся ця історія про його тварин. Це було негарно. Я сказала, що мені дуже прикро.

– Я рада, що ви це обговорили. Я не знала.

Рут колупала дерев’яні скалки, які відійшли від лавки, і певний час здавалась цілковито поглинутою цим заняттям. Тоді вона мовила:

– Слухай, Кеті, добре, що ми почали говорити про Томмі. Я хотіла дещо тобі сказати, але не знала, як чи коли, справді. Кеті, пообіцяй, що не будеш на мене сердитись.

Я подивилась на неї і сказала:

– Якщо це не стосується знову тих футболок.

– Ні, серйозно. Пообіцяй, що не будеш дуже сердитись. Тому що я повинна тобі це сказати. Я б собі не пробачила, якби довше від тебе це приховувала.

– Добре, у чому річ?

– Кеті, я деякий час про це думала. Ти ж не дурна, і ти, можливо, розумієш, що ми з Томмі можемо не бути парою вічно. Це не трагедія. Певний час ми одне одному підходили. Але чи так буде завжди, ніхто не знає. А тепер кружляють всі ці розмови про пари, яким відтерміновують виїмки, якщо вони доведуть, ну ти знаєш, що вони справжні. Добре, Кеті, ось що я хотіла сказати. Було б цілком природно, якби ти подумала, що може статись, якщо ми з Томмі вирішимо, що більше не повинні бути разом. Ми не збираємось розходитись, не зрозумій мене неправильно. Але я думаю, що було б цілком нормально, якби ти про таке подумала. Отож, Кеті, ти повинна зрозуміти, що Томмі на тебе не дивиться в такому ключі. Ти йому дуже, дуже подобаєшся, він вважає тебе просто чудовою. Але я знаю, що він зовсім не розглядає тебе як… ну знаєш… як справжню подругу. До того ж… – Рут замовкла, а тоді зітхнула. – Ти ж знаєш, що цей Томмі за один. Він такий прискіпливий.

Я витріщилась на неї.

– Про що це ти?

– Та ти розумієш, про що я. Томмі не подобаються дівчата, які постійно… ну, ти розумієш – то з одним, то з другим. Такий у нього заскок. Вибач, Кеті, але було б неправильно тобі цього не сказати.

Я подумала над її словами і мовила:

– Добре мати таке на увазі.

Я відчула, що Рут торкнулась моєї руки.

– Я знала, що ти правильно все сприймеш. Однак ти повинна розуміти, що він про тебе надзвичайно високої думки. Надзвичайно.

Я хотіла змінити тему, але всі думки чомусь випарувались. Рут, мабуть, вловила мій стан, тому що випростала вперед руки і позіхнула, кажучи:

– Якщо я коли-небудь навчуся водити, то повезу нас у подорож до якоїсь дикої місцини. Скажімо, до Дартмура. Нас утрьох. Ну, може, візьмемо ще Лору й Ханну. Хочу побачити трясовини і все таке.

Кілька хвилин ми фантазували про цю подорож. Я запитала, де б ми зупинились, і Рут сказала, що ми могли б позичити великий намет. Я заперечила, що в таких місцевостях вітер буває надто різким, що наш намет могло б надто легко знести посеред ночі. Ми не сприймали цю розмову занадто серйозно. Але десь тоді я пригадала про Гейлшем і про те, як у молодших класах ми влаштували пікнік біля ставка разом із міс Джеральдін. Джеймса Б. відіслали до основного корпусу принести торт, який ми пекли всі разом, і тепер він ніс його нам, а сильний порив вітру зніс верхній шар зі збитих білків і кинув на листя ревеню. Рут сказала, що пам’ятає цей випадок дуже приблизно, і тоді я сказала, намагаючись виловити його з її пам’яті:

– Він тоді заробив собі неприємності, тому що це доводило, що він повертався через грядку ревеню.

І тоді Рут поглянула на мене і запитала:

– Чому? Це було заборонено?

Вона промовила це так фальшиво, що навіть випадковий свідок, якби такий трапився, відразу б це зрозумів. Я роздратовано зітхнула і сказала:

– Рут, не треба мені це влаштовувати. Ти не могла такого забути. Ти ж знаєш, що ця стежка виходила за територію.

Можливо, я промовила це надто різко. Але Рут не здавалась. Вона і далі вдавала, що нічого не пам’ятає, і я тільки дедалі більше дратувалась. І тоді вона сказала:

– Та яка взагалі різниця? Яким боком тут узагалі ця грядка ревеню? Продовжуй розповідати.

Після цього, гадаю, ми і далі розмовляли більш-менш приязно, а потім рушили назад стежкою крізь сутінки, до Котеджів. Але між нами висіло щось неприємне, і, побажавши навпроти Чорної Стодоли «на добраніч» одна одній, ми розійшлися без звичних теплих доторків до рук і плечей.

Невдовзі після цього я ухвалила рішення, а коли зробила це, то не відступала від нього. Просто прокинулась одного ранку і сказала Кефферсові, що хочу почати підготовку і стати опікуном. Це виявилось надзвичайно просто. Він перетинав подвір’я у своїх обліплених болотом ґумаках, щось бурмотів до себе, тримаючи шматок труби. Я наблизилась до нього і сказала, а він просто поглянув на мене так, ніби я потурбувала його з приводу дров. Тоді він щось промимрив про те, щоб я підійшла пізніше того дня, щоб заповнити бланки. Отак просто.

Після цього минув ще якийсь час, звісно, але справу було розпочато, тож я раптом почала дивитись на все – на Котеджі, на всіх мешканців – в іншому світлі. Тепер я була однією з тих, хто їде, і невдовзі про це всі довідались. Можливо, Рут думала, що ми будемо цілими днями обговорювати моє майбутнє; може, вона уявляла, що має великий вплив на те, зміню я своє рішення чи ні. Але я трималася від неї на відстані, так само, як і від Томмі. Більше в Котеджах ми жодного разу не порозмовляли, і раніше, ніж я встигла це усвідомити, я вже з ними прощалась.

Частина третя

Розділ вісімнадцятий

Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» – ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші – скажімо, Лора – не здатні взагалі.

А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом – стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала – з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, – але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно – у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.

Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.

Та навіть самотність – зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи – кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа – не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.

Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що я не люблю, коли мене виривають із моїх думок. До того ж, побачивши, як Лора зсутулено сидить у машині, я відразу зрозуміла, що вона стала однією з тих опікунок, яких я описувала вище, і якась частина мене просто не хотіла ще більше про це довідуватись.

Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся – набагато коротше, ніж раніше – прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.

Ми розмовляли хвилин двадцять: я дотягнула до останнього. Більшість розмови стосувалась її – яка вона виснажена, яким складним виявився один з її донорів, як вона ненавиділа когось там із медсестер чи лікарів. Я сподівалась побачити бодай проблиск давньої Лори, її пустотливу усмішку, почути ущипливий дотеп, але цього не сталося. Вона розмовляла швидше, ніж колись, і хоча, здавалось, раділа з моєї присутності, у мене виникало враження, що якби це була не я, а хтось інший, їй було байдуже, тільки б виговоритись.

Можливо, ми обидві відчували, що у згадці про давні часи криється якась небезпека, тому що досить довго уникали їх навіть згадувати. Однак врешті ми заговорили про Рут, яку Лора кілька років тому зустріла в клініці, коли Рут ще була опікункою. Я почала розпитувати про Рут, але Лора виявилась непробивною. Врешті я сказала їй:

– Ну слухай, ви ж бодай про щось мусили говорити.

Лора протяжно зітхнула.

– Знаєш, як воно, – сказала вона. – Ми обидві поспішали.

А тоді додала:

– Зрештою, у Котеджах ми розійшлися не найкращими друзями. Тому, мабуть, нам не аж так приємно було знову зустрітися.

– Я не знала, що ви з нею також не порозумілися, – сказала я. Вона стенула плечима.

– Та це неважливо. Ти ж пам’ятаєш, яка вона була. А після твого від’їзду вона ставала дедалі гіршою. Ну знаєш – постійно всіх повчала. Тому я просто трималася від неї якнайдалі, ось і все. Ми не сварились, нічого такого. А ви з нею відтоді не бачились?

– Ні. Дивно, але ми з нею жодного разу не зустрічались.

– Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.

Тоді вона сказала:

– До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.

– І я таке чула, – мовила я.

– Бідна Рут.

Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:

– Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?

Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:

– Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.

– Якщо ти можеш обирати, – сказала Лора, – то чому не станеш опікункою Рут?

Я стенула плечима.

– Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.

Лора мала збентежений вигляд.

– Але ж ви з Рут були такі близькі.

– Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.

– Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.

– Це не дивно, – сказала я. – Можеш уявити? Як це – бути опікуном Рут?

Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.

Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми – зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:

– Як дивно. Знати, що його вже немає.

Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.

– Так, це справді химерно, – погодилась я. – Я насправді не можу в це повірити.

– Це так дивно, – сказала Лора. – Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.

– Я тебе розумію.

Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно – не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.

Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.

– Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? – якось так.

Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала:

– Але що ж станеться з учнями?

Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися – малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.

Тієї ж ночі, намагаючись заснути в мотелі, я думала про події, які відбулися зі мною кілька днів тому. Я опинилась у приморському містечку в Північному Вельсі. Весь ранок страшенно дощило, але після ланчу дощ припинився і навіть визирнуло сонце. Я поверталась до місця, де залишила машину – обіч однієї з довгих і прямих прибережних доріг. Навколо практично нікого не було, тож я бачила попереду цілісну смугу вологої бруківки. Але невдовзі, метрів за тридцять переді мною загальмував фургон, і звідти вийшов чоловік в одязі клоуна. Він відчинив багажник і витягнув з фургона з десяток повітряних кульок. Кілька хвилин він тримав кульки в одній руці, схилившись і порпаючись другою рукою в машині. Наблизившись, я розгледіла, що кульки мали обличчя і вуха і що вони скидались на маленьке плем’я, що витанцьовувало в повітрі над своїм власником, чекаючи на нього.

Тоді клоун випростався, зачинив фургон і рушив у тому ж напрямку, в якому рухалася я, на кілька кроків попереду, тримаючи в одній руці невелику валізку, а в другій – кульки. Перед нами пролягала довга і пряма набережна, і я, здавалося, цілу вічність рухалася слідом за клоуном. Час від часу мені ставало бентежно, і я уявляла, що клоун от-от може обернутись і щось до мене промовити. Але оскільки мені треба було йти цією дорогою, я не мала вибору. Тож ми йшли далі, клоун і я, цим безлюдним тротуаром, все ще мокрим від дощу, і весь той час наді мною розгойдувались, усміхаючись, кульки. Час від часу я помічала чоловіковий кулак, у якому зникали шнурочки від кульок, і бачила, що вони міцно перекручені між собою і забезпечені надійним стисканням його руки. Незважаючи на це, я постійно хвилювалась, що один зі шнурочків вислизне і самотня кулька попливе в захмарене небо.

Нездатна заснути тієї ночі після зустрічі з Роджером, я знову бачила в уяві ті кульки. Я думала про закриття Гейлшема і про те, що це схоже на кілька ножиць у чиїхось руках, що перетинають шнурочки якраз у тому місці, де вони переплітаються між собою над кулаком чоловіка. Щойно це станеться, більше не буде нічого, що могло б тримати кульки разом. Розповідаючи мені новини про Гейлшем, Роджер зауважив, що на таких, як ми, це жодним чином не вплине. І в якомусь сенсі він мав рацію. Однак мені діяло на нерви усвідомлення того, що там усе не буде так, як раніше. Що такі люди, як міс Джеральдін, скажімо, не ведуть групи малюків уздовж Північного спортивного поля.

Протягом кількох місяців після розмови з Роджером я і далі багато думала про закриття Гейлшема і про всі його наслідки. І до мене почало доходити, що моє уявлення, начебто я маю повно часу, щоб завершити певні речі, несправедливе, і тому мені слід діяти якомога швидше, інакше я можу не встигнути. Не те щоб я почала панікувати. Просто відчуття того, що Гейлшем зникає навіки, змінило все навколо нас. Ось чому Лорина порада стати опікункою Рут так на мене вплинула, хоча в ту мить я й відгородилася від цієї ідеї. Так, наче частина мене вже ухвалила рішення, а Лорині слова просто зняли завісу, яка його прикривала.

Вперше я приїхала до даверського реабілітаційного центру Рут – того сучасного, з білими кахляними стінами – за кілька тижнів після розмови з Лорою. Минуло близько двох місяців після першої виїмки Рут – яка, як і казала Лора, минула не надто добре. Коли я ввійшла до її кімнати, вона сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і широко мені усміхалась. Вона підвелася, щоб обійняти мене, але тут же сіла знову. Сказала, що я виглядаю просто прекрасно і що довге волосся дуже мені пасує. Я їй теж сказала якісь приємні слова, і вже протягом наступної півгодини ми по-справжньому насолоджувались присутністю одна одної. Ми розмовляли на всі можливі теми: про Гейлшем, Котеджі, про те, що з нами відбувалось відтоді – і здавалось, що можемо розмовляти вічно. Іншими словами, початок виявився страшенно підбадьорливим – набагато кращим, ніж я очікувала.

Однак того першого разу ми не торкнулися теми нашого прощання. Можливо, якби ми зупинились на ній із самого початку, все склалося б якось інакше, хто знає? Ми просто оминули її. Але оскільки розмова наша не вщухала, вийшло, наче ми погодилися вдавати, що цього всього ніколи не трапилось.

Можливо, це було б нормально, якби справа обмежилась цією єдиною зустріччю. Але оскільки я офіційно стала її опікункою і почала регулярно з нею бачитись, відчуття неправильності між нами ставало дедалі сильнішим. Я завела традицію приходити до неї три або чотири рази на тиждень пізнього пообіддя, приносити мінеральну воду і пачку її улюбленого печива, і все було б чудово, але на початку нічого, крім цієї традиції, між нами не було. Ми починали про щось розмовляти, про щось цілковито невинне, і без будь-якої очевидної причини раптом замовкали. Або таки продовжували розмову, і чим довше говорили, тим неприроднішою і контрольованішою ця розмова ставала.

Одного дня я йшла коридором до Рут і почула, що хтось приймає душ у душовій навпроти її дверей. Я здогадалась, що це Рут, увійшла до її кімнати і стояла там, чекаючи на неї, дивлячись на вид із вікна – на дахи будинків. Минуло хвилин п’ять, і Рут прийшла, загорнута в рушник. Якщо чесно, то вона думала, що я прийду щойно за годину, а коли ми виходимо з душу, загорнуті тільки в рушник, то всі почуваємось досить вразливими. Але навіть зважаючи на це, тривожний вираз, який з’явився на її обличчі, мене ошелешив. Я мушу це трохи пояснити. Звичайно, я очікувала, що вона здивується. Але річ у тому, що коли вона ввійшла і побачила, що я стою посеред кімнати, якусь секунду чи навіть довше вона дивилась на мене якщо не зі страхом, то зі справжньою настороженістю. Так, наче вона постійно чекала, що я збираюся щось їй заподіяти, і ось цей час нарешті настав.

Цей вираз наступної ж миті минув, і ми продовжили, як звичайно, але цей випадок вразив нас обох. Я усвідомила, що Рут мені не довіряє, і, можливо, вона й сама цього не розуміла до тієї миті. У кожному разі, з того дня атмосфера стала ще гіршою. Так, ніби ми вивільнили якусь силу, яка не те що не очистила повітря, а змусила нас усвідомити все, що між нами з Рут відбувалося. Дійшло до того, що перш ніж вирушити до неї, мені доводилось кілька хвилин сидіти в машині і готувати себе до випробування. Після однієї конкретної зустрічі, коли ми в крижаній мовчанці зняли всі показники, а тоді просто сиділи і мовчали ще затятіше, я вже готова була подати звіт про те, що нічого не вийшло, що мені слід відмовитися від намагання опікуватись Рут. Але тоді все знову змінилось, і причиною став човен.

Бог його знає, як це працює. Іноді – це якийсь конкретний жарт, іноді – чутка. Її передають від центру до центру, вона перетинає країну за кілька днів, і раптом виявляється, що про це говорять всі донори. Цього разу справа стосувалася човна. Спочатку я почула про нього від кількох моїх донорів у Північному Вельсі. Тоді, за кілька днів, Рут також почала про це розповідати. Я відчула полегшення, що в нас нарешті з’явилась тема для бесіди, і підштовхнула її продовжувати.

– Той хлопець поверхом вище, – сказала вона. – Його опікун бачив човен насправді. Каже, він недалеко від дороги, тому хто завгодно може без зайвих проблем до нього дістатися. Човен просто собі лежить, загруз у болоті.

– Як він туди потрапив? – запитала я.

– А я звідки знаю? Може, власники хотіли його викинути. Або, можливо, коли було повноводдя, його понесло водою і прибило до берега. Хто знає? Це старий рибацький човен. З маленькою кабіною для кількох рибалок – щоб ховатись, якщо починається шторм.

Кілька наступних разів, коли я до неї приходила, вона завжди згадувала про човен. Тоді одного дня, коли вона почала розповідати мені, що кількох донорів із центру їхні опікуни возили до нього, я сказала:

– Слухай, він зовсім близько звідси. Якась година, ну, може, година з половиною їзди.

– Та я ні на що не натякала. Я знаю, що в тебе й інші донори є.

– Але ж ти хочеш його побачити. Тобі ж хочеться побачити човен, правда, Рут?

– Мабуть, так. Мабуть, хочеться. День за днем минають у цьому будинку. Ага, було б добре подивитися на щось інше.

– А як ти думаєш, – м’яко сказала я, без жодної ноти сарказму, – якщо ми туди поїдемо, чи не подумати нам про те, щоб запросити ще й Томмі? Знаєш, його центр неподалік від того місця, де має бути той човен.

Спершу на обличчі Рут не з’явилося жодної реакції.

– Ми можемо над цим подумати, – сказала вона. Тоді засміялась і додала:

– Чесно, Кеті, це не єдина причина, чому я говорила про човен. Я справді хочу його побачити. Стільки часу то в лікарні, то поза лікарнею. А тепер зовсім тут замурована. Такі пережиття тепер важать більше, ніж колись. Але так, я справді знала. Я знала, що Томмі лежить у кінґсфільдському центрі.

– Ти впевнена, що хочеш його побачити?

– Так, – не вагаючись, відповіла вона, дивлячись просто мені в очі. – Так, хочу.

А тоді тихо додала:

– Я не бачила цього хлопця дуже давно. Ще відколи ми були в Котеджах.

І тоді ми нарешті почали говорити про Томмі. Ми не вдавались у деталі, і я не довідалась багато з того, про що мені вже було відомо. Але, думаю, нам обом стало краще, що ми про нього заговорили. Рут розповіла, що на момент, коли вона покинула Котеджі восени, після мого від’їзду, вони з Томмі практично розійшлися.

– Оскільки ми й так роз’їжджались у різні місця на підготовку, – сказала вона, – не було сенсу в тому, щоб розходитись по-справжньому. Тому ми залишались разом, поки я не поїхала.

На цій стадії ми більше на цю тему не розмовляли.

Того першого разу я і не погодилась, і не відмовила Рут у тому, щоб вирушити до човна. Але Рут і далі поверталася до теми протягом кількох наступних тижнів, тож наші плани ставали дедалі чіткішими, аж доки врешті-решт я таки вислала через знайомого повідомлення до опікуна Томмі, що хоча ми знаємо, що Томмі просив цього не робити, ми все одно з’явимось у Кінґсфілді такого-то дня наступного тижня.