Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

– Думаю, – продовжила Кріссі ледь тремтливим голосом, – вам мало б бути про це відомо. Які правила, що там потрібно.

Вони з Родні зміряли кожного з нас поглядом, тоді знову зосередились на Рут.

Рут зітхнула і мовила:

– Ну, нам, звичайно, розповіли кілька моментів. Але, – і вона стенула плечима, – нам не так уже й багато про це відомо. Насправді ми навіть про це ніколи не розмовляли. Але невдовзі доведеться до них з’явитися.

– До кого треба буде тобі з’явитись? – несподівано запитав Родні. – До кого треба йти, якщо ти хочеш… ну, це… податися?

Рут знову стенула плечима.

– Ну, я ж казала. Ми не так багато розмовляли про це.

Майже інстинктивно вона поглянула на нас із Томмі, шукаючи підтримки, що було, мабуть, помилкою, оскільки Томмі сказав:

– Якщо чесно, я взагалі не знаю, про що ви говорите. Які ще правила?

Рут мало не спопелила його поглядом, а я швидко втрутилась:

– Та ти знаєш, Томмі. Про всі ці розмови, які постійно точились у Гейлшемі.

Томмі похитав головою.

– Не пам’ятаю, – категорично мовив він. І цього разу я бачила – і Рут бачила також, – що він не гальмує. – Не пам’ятаю таких розмов у Гейлшемі.

Рут відвернулась.

– Ви повинні розуміти, – сказала вона Кріссі, – що хоча Томмі і був у Гейлшемі, він не справжній гейлшедоєць. Його завжди витісняли, з нього постійно сміялись. Тому немає сенсу запитувати його про такі речі. А тепер я хочу піти і знайти ту особу, яку бачив Родні.

Мені аж подих перехопило, коли я побачила вираз очей Томмі. Я не бачила його вже дуже довгий час. Цей вираз належав тому Томмі, якого доводилось барикадувати в класі, поки він трощив парти. Його погляд згас, він відвернувся, поглянув на небо і тяжко видихнув.

Ветерани нічого не зауважили, тому що Рут тієї самої миті підвелася і почала копирсатись у своєму пальті. Тоді запанувало замішання, коли всі решта одночасно відсунули стільці від столика. Мене призначили відповідальною за гроші, тож я відійшла заплатити. Інші тим часом вийшли назовні, і поки я чекала на решту, спостерігала за ними крізь великі запітнілі вікна – як вони валандаються в сонячному світлі, не розмовляючи, як дивляться вниз, на море.

Розділ чотирнадцятий

Коли я вийшла назовні, стало очевидно, що перше збудження, яке іскрилось, коли ми тільки прибули, тепер повністю випарувалось. Ми мовчки йшли слідом за Родні вузькими провулками, в які майже не пробивалось сонячне світло, а тротуари були такі вузькі, що доводилося йти вервечкою. Ми з полегшенням вийшли на Гай-Стрит, шум якої трохи приховав наш зіпсований настрій. Коли ми перейшли на світлофорі на сонячний бік, я помітила, що Родні й Кріссі про щось радяться, і подумала: цікаво, як ця неприємна атмосфера пов’язана з їхнім переконанням, що ми приховуємо від них якусь велику гейлшемську таємницю, а як – з випадом Рут проти Томмі.

Коли ми перетнули Гай-Стрит, Кріссі повідомила, що вони з Родні хочуть купити вітальних листівок. Рут остовпіла, але Кріссі продовжувала:

– Ми їх купуємо відразу багато. Так завжди виходить дешевше. І завжди є листівка під рукою на випадок чийогось дня народження, – і вона вказала на вхід до крамниці «Вулворт». – Там можна дешево купити гарні листівки.

Родні кивав, і мені здалося, що в кутиках його усмішки зачаїлась дещиця знущання.

– Звичайно, – докинув він, – може виявитись, що в тебе врешті-решт повно однакових листівок, але ти можеш щось на них домалювати. Типу – зробити особистими.

Ветерани стояли тепер посеред тротуару і спостерігали, як ми сприймемо виклик, поки їх проминали люди з візочками. Я бачила, що Рут лютує, але без допомоги Родні вона не могла зробити те, що хотіла.

Тож ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю – там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи, і асистенти нічого не мають проти.

Отож ми ввійшли туди і за довгий час розійшлися різними рядами. Родні залишився біля входу, поруч зі стелажем із листівками, а трохи далі, під великим постером якоїсь поп-групи, я помітила Томмі, який перебирав аудіокасети. Хвилин за десять, коли я дійшла майже до протилежного кінця приміщення, мені здалося, наче я почула голос Рут, тож я рушила в тому напрямку. Я вже повернула в ряд – з м’якими іграшками і великими головоломками в коробках – і аж тоді усвідомила, що в його кінці стоять Рут і Кріссі, про щось розмовляючи. Я не знала, як учинити: не хотілось втручатись, але настав час іти геть, тож я не хотіла знову розвертатись і йти собі. І я просто зупинилась, вдаючи, що роздивляюсь головоломки, і чекаючи, поки вони мене зауважать.

І ось тоді я зрозуміла, що вони знову розмовляють про ті чутки. Стишивши голос, Кріссі казала:

– Але я вражена, як за весь час, що ти там провела, ти не думала, як це можна зробити. Типу – до кого з цим іти, все таке.

– Ти не розумієш, – відповідала Рут. – Якби ти була з Гейлшема, ти б це вловлювала. Нам це ніколи не видавалось чимось цікавим. Мабуть, це тому, що ми завжди знали: якщо захочемо довідатись, то просто треба повідомити до Гейлшема…

Рут помітила мене і замовкла. Коли я поклала головоломку і повернулась до них, обидві дивилися на мене розлючено. Водночас я мала відчуття, ніби впіймала їх на чомусь забороненому, тож вони присоромлено відступили одна від одної.

– Нам уже час іти, – сказала я, вдаючи, ніби нічого не чула.

Але Рут не обдуриш. Коли вони проходили повз мене, вона зиркнула на мене просто-таки вбивчо.

Тож коли ми знову вирушили слідом за Родні в пошуках офісу, де минулого місяця він бачив «імовірне я» Рут, атмосфера між нами була ще гірша, ніж доти. Не допомагало й те, що Родні постійно вів нас неправильними вулицями. Щонайменше чотири рази він впевнено вів нас убік від Гай-Стрит, і дуже швидко будь-які крамниці й офіси геть зникали, тож ми були змушені повертатись. Невдовзі Родні прийняв захисну позу і, здавалось, готовий був скласти руки. Але якраз тоді ми його знайшли.

Ми знову розвернулись і рухались у напрямку Гай-Стрит, коли Родні несподівано зупинився. Він мовчки вказав на офіс із протилежного боку вулиці.

З усією певністю, то був таки він. Не зовсім такий, як реклама в журналі, який ми знайшли на землі того дня, але й не повністю інакший. Фасад на рівні вулиці виявився повністю скляним, тож кожен міг бачити, що діється всередині: там був відкритий простір з десятком столів, розташованих у формі неправильної літери Г. Були там і пальми у вазонах, і лискучі автомати, і рухомі настільні лампи. Між столами рухалися люди, дехто з них перехилявся через перегородку, жартуючи і базікаючи, інші – з’їхавшись докупи на кріслах із коліщатками, пили каву і їли сандвічі.

– Погляньте, – сказав Томмі. – У них тепер перерва на ланч, а вони нікуди не йдуть. І я їх не звинувачую.

Ми продовжували спостерігати за цим розкішним, затишним, самодостатнім світом. Я зиркнула на Рут і зауважила, що її очі тривожно бігають по обличчях за склом.

– Ну, Роде, – мовила Кріссі. – То хто з них «імовірне я»?

Вона промовила це мало не з сарказмом, ніби не сумнівалась, що вся ця історія – помилка Родні. Але Родні тихо відповів, а голос його тремтів від захоплення:

– Отам. У тому кутку. В синьому одязі. Оця, розмовляє з великою жінкою в червоному.

Це не було чимось очевидним, однак що довше ми дивились, то більше ми визнавали: щось у цьому було. Жінка мала приблизно п’ятдесят років, вона досі мала непогану фігуру. В неї було темніше, ніж у Рут, волосся – хоча, можливо, вона його фарбувала, – зав’язане в простий кінський хвіст, як зазвичай робила Рут. Вона сміялася з чогось, що казала жінка в червоному одязі, і її обличчя – особливо коли вона припинила сміятись і струснула головою – мало невловну спільність з Рут.

Ми всі дивились на неї, не кажучи й слова. А тоді усвідомили, що не помічали іншої частини офісу – кілька працівниць звідти звернули на нас увагу. Одна підняла руку і змахнула нею якось непевно. Це порушило чари, і ми кинулись навтьоки, панічно захлинаючись сміхом.

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась – так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня, ніхто з нас в душі не хотів, щоб Рут поверталась додому засмученою, тож тієї миті ми думали, що нам ніщо не загрожує. І так воно й сталося б, і я в цьому не маю жодного сумніву, якби на цьому етапі ми поклали цій справі кінець.

Але Рут мовила:

– Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.

Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):

– Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.

– Давайте просто кілька хвилин почекаємо, – сказала Рут. – А тоді повернемось.

Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась – от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час – отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.

Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.

Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:

– Це вона. Та сама.

Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:

– Подивімося, куди вона йде.

Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня – тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.

Жінка звернула з Гай-Стрит на вузьку стежку недалеко від Набережної. Кріссі хвилювалась, що вона нас помітила серед юрби, але Рут продовжувала йти, а ми йшли слідом.

Врешті ми дістались до вузького провулка, забудованого звичайними будинками, якщо не брати до уваги однієї крамниці. Нам знову довелось рухатися вервечкою, а коли назустріч проїхав фургон, ми змушені були втиснутись у стіну, щоб дати йому дорогу. Невдовзі на вуличці залишились тільки ми і та жінка, і якби вона обернулась, то просто не могла б нас не помітити. Але вона і далі йшла, десяток кроків попереду, а тоді ввійшла у двері – до «Портвей Студіо».

Відтоді мені частенько доводилось бувати в «Портвей Студіо». Кілька років тому там змінились власники, тепер вони продають різні мистецькі речі: глечики, тарілки, глиняних звірят. А тоді то були дві великі білі кімнати з картинами – красиво розвішеними на чималій дистанції одна від одної. Дерев’яна вивіска залишилась тією ж. Отож ми вирішили ввійти, коли Родні ствердив, що ми маємо страшенно підозрілий вигляд, стоячи посеред тихої крихітної вулички. В крамниці ми могли принаймні вдавати, наче роздивляємось картини.

Ми ввійшли і побачили, що жінка, слідом за якою ми йшли, розмовляє з набагато старшою від себе жінкою із сивим волоссям, яка, здавалось, тут керує. Вони сиділи за столиком неподалік від дверей, і крім них у галереї більше нікого не було. Жодна з жінок не звернула на нас уваги, ми проминули їх, розсередилися і намагались вдавати захоплення картинами.

Насправді, хоч наскільки б я почувалася перейнятою «ймовірним я» Рут, я почала насолоджуватись картинами і вмиротвореністю цього місця. Мені здавалося, що ми віддалились від Гай-Стрит на сотню кілометрів. Стіни і стеля приміщення були пофарбовані в колір м’яти, тут і там стирчали клапті риболовних сіток, а вгорі, біля карнизів, можна було розгледіти уламки кораблів. І на картинах – переважно олійних, виконаних у блакитних і зелених тонах – втілені були морські теми. Можливо, на нас раптово навалилась втома – зрештою, ми подорожували від самого світанку, – але не тільки я провалилась у щось схоже на сон. Ми розбрелися по різних кутках, розглядали одну картину за одною, тільки час від часу обмінюючись приглушеними зауваженнями: «Іди-но сюди, поглянь!». І весь час ми чули, як розмовляють між собою «ймовірне я» Рут і сива жінка. Розмовляли вони неголосно, але в цьому приміщенні здавалось, що їхні голоси заповнюють весь простір. Вони обговорювали якогось чоловіка, спільного знайомого – мовляв, той поняття не має, як поводитись із власними дітьми. І поки ми до них дослухались, крадькома зиркаючи на них, щось почало потрохи змінюватись. Я відчувала це в собі і бачила, що те саме відбувається з рештою. Якби ми залишили все на тому етапі, коли побачили жінку крізь скло офісу, навіть якби ми пішли за нею слідом через все місто, але потім десь загубили, ми все ще могли повернутись до Котеджів захоплені, сповнені тріумфу. Але тепер, у цій галереї, жінка сиділа від нас надто близько, набагато ближче, ніж нам би цього хотілося. І чим більше ми чули її голос, чим більше на неї дивились, тим менше вона здавалася нам схожою на Рут. Це відчуття розросталось між нас і ставало майже відчутним на дотик, і я знала, що Рут, вдивлена в картину на віддаленій стіні кімнати, відчувала це не менше, ніж інші. Ось чому ми, мабуть, продовжували ошиватися галереєю так довго. Ми відкладали мить, коли нам доведеться радитись.

Жінка несподівано пішла, а ми залишились у приміщенні, уникаючи погляду одне одного. Ніхто з нас навіть не подумав піти слідом, і з плином секунд з’являлось відчуття, ніби ми без жодних слів домовилися про те, якою слід бачити цю ситуацію.

Врешті сива жінка вийшла з-за столу і мовила до Томмі, який стояв до неї найближче:

– Оце дуже гарна робота. Одна з моїх улюблених.

Томмі обернувся до неї і засміявся. Я поквапилась йому на допомогу, а пані запитала:

– Вивчаєте мистецтво?

– Не зовсім, – мовила я, перш ніж Томмі встиг відповісти. – Ми просто… ну… любимо його.

Сива пані засяяла, а тоді почала розповідати, як художник, на чию роботу ми якраз дивилися, був із нею споріднений, і переповідати кар’єру митця. Це подіяло, звільнивши нас від трансового заціпеніння, і ми зібрались навколо неї, слухаючи, – так, як робили в Гейлшемі, коли починав говорити вихователь. Така увага завела сиву пані, тож ми кивали, зойкали, а вона розповідала про те, де були створені ці картини, в яку пору дня любить працювати художник і що деякі з робіт були створені навіть без ескізів. Врешті її лекція добігла природного завершення, ми всі зітхнули, подякували їй і вийшли.

Вулиця була така вузька, що ми досить довго не могли йти нею всі разом і, думаю, відчували вдячність. Поки ми йшли вервечкою від галереї, я бачила, як Родні попереду театрально простягав уперед руки, ніби його знову охопило збудження, як тоді, коли ми щойно приїхали до міста. Але вдавалось це йому непереконливо, і щойно ми опинились на ширшій вулиці, ми почали плестися, аж доки не зупинились.

Тепер ми знову опинились біля скелястого урвища. Як і попереднього разу, згори, якщо перехилитись через перила, можна було побачити стежки, що звивались додолу, до берега, тільки цього разу внизу виднілась доріжка з рядами кіосків, забитих дошками.

Деякий час ми просто дивились на все це, дозволяючи вітрові нас шмагати. Родні намагався вдавати веселощі, наче постановив, що не допустить, щоб таку чудову вилазку було зіпсовано. Він вказував Кріссі на щось у морі, аж на самому обрії. Але Кріссі відвернулась від нього і сказала:

– Ну, думаю, ми всі однієї думки, правда? То не Рут.

Вона засміялась і поклала руку на плече Рут.

– Вибач. Нам усім прикро. Але не можна звинувачувати Родні. Спроба не була аж такою дикістю. Мусиш визнати, коли ми побачили її крізь вікна, справді здавалось…

Вона затнулась, тоді знову торкнула Рут за плече.

Рут нічого не відповіла, тільки знизала плечима, ніби пересмикнулась від доторку. Вона мружилась і дивилася вдалечінь, радше на небо, ніж на воду. Я бачила, що вона засмучена, але хтось, хто не надто добре її знав, міг би подумати, що вона просто замислилась.

– Прикро, Рут, – сказав Родні і також поплескав її по спині. Але на його обличчі грала усмішка, наче він і сумніву не мав: його взагалі немає за що звинувачувати. Він вибачався так, як роблять люди, які намагались допомогти, але спроба зазнала поразки.

Коли я дивилася в цю мить на Кріссі й Родні, пам’ятаю, я думала: так, вони непогані. Вони були навіть добрі у свій спосіб, намагались Рут підбадьорити. Однак водночас пам’ятаю відчуття – навіть незважаючи на те, що саме вони розмовляли, а ми з Томмі мовчали, – що я наче ображалась на них за Рут. Тому що хоч яке б вони виявляли співчуття, я бачила, що насправді обоє відчувають полегшення. Полегшення, що все обернулось саме так; що вони заспокоюють Рут замість того, щоб залишитись далеко позаду, віднесеними запаморочливим підтвердженням її сподівань. Вони відчували полегшення, що їм не доведеться зіткнутись зі ще більшою невблаганністю, ніж доти – з ідеєю, яка їх так захоплювала, гризла і лякала: уявленням про те, начебто для нас, учнів Гейлшема, відкриті всі ті можливості, які закриті для них. Пам’ятаю, я думала, наскільки вони, Кріссі й Родні, насправді відрізнялися від нас трьох.

Тоді Томмі сказав:

– Не розумію, яка різниця. Ми сьогодні трохи повеселились.

– Ти, може, й повеселився, Томмі, – холодним тоном мовила Рут, все ще дивлячись просто поперед себе. – Ти б не думав так, якби ми шукали сьогодні твоє «ймовірне я».

– Мабуть, думав би, – сказав Томмі. – Не розумію, чому це так важливо. Навіть якщо знайти «ймовірне я», справжню модель, за зразком якої тебе зробили. Навіть тоді я не розумію, що в цьому такого важливого.

– Дякую за твій визначний внесок, Томмі, – сказала Рут.

– Але я думаю, що Томмі правий, – мовила я. – Нерозумно припускати, що ти матимеш таке саме життя, як твоя модель. Я погоджуюсь із Томмі. Нам було весело. Ми не повинні так серйозно до цього ставитись.

Я також простягнула руку і торкнулась плеча Рут. Я хотіла, щоб вона відчула контраст із дотиками Кріссі й Родні, і я свідомо вибрала те саме місце. Я сподівалась на якусь відповідь, на сигнал, що вона прийняла розуміння від мене і Томмі, не прийнявши від ветеранів. Але вона ніяк не відреагувала, навіть плечима не стенула, як після дотику Кріссі.

Десь позаду я чула кроки Родні. Він видавав звуки, які мали свідчити про те, що йому стало холодно на пронизливому вітрі.

– Може, навідаємось до Мартіна? – запитав він. – Його квартира отам, за тими будинками.

Рут несподівано зітхнула і обернулась до нас.

– Якщо чесно, – сказала вона, – я знала, що все це дурна затія.

– Ага, – палко підхопив Томмі. – Це була просто розвага.

Рут поглянула на нього роздратовано.

– Томмі, будь ласка, затнийся вже зі своїми «розвагами». Ніхто тебе не слухає.

Тоді вона повернулася до Кріссі й Родні і продовжила:

– Я не хотіла говорити, коли ви мені розповіли. Але слухайте, це від початку не могло бути правдою. Вони ніколи, ніколи не використовують таких людей, як та жінка. Подумайте про це. Навіщо вони б це робили? Ми ж усі знаємо, то чому не визнаємо? Нас не відтворюють із людей такого типу…

– Рут, – твердо втрутилась я. – Рут, не треба.

Але вона продовжувала:

– Ми всі це знаємо. Нас роблять зі сміття. Наркомани, проститутки, алкаші, волоцюги. Злочинці, можливо, якщо вони не психи. Ось звідки ми беремося. Нам усім це відомо, то чому ми про це не говоримо? Така жінка? Та припиніть. Ага, точно, Томмі. Розважились. Вдаваймо, що ми розважились. Та інша жінка, її подруга, літня пані в галереї. Думала, що ми студенти, що ми вивчаємо мистецтво. Думаєте, вона б розмовляла з нами так, якби знала, хто ми насправді такі? Що, на вашу думку, вона відповіла б, якби ми її запитали? «Вибачте, ви не знаєте, чи ваша подруга була моделлю клона?» Вона б викинула нас геть. Ми це добре знаємо і можемо сказати. Якщо хочете шукати «ймовірних я», якщо хочете робити це правильно, шукайте в каналізації. Шукайте у сміттєвих баках. Шукайте в унітазах, ось звідки ми всі походимо.

– Рут, – голос Родні звучав рівно, в ньому чулося застереження, – забудьмо про все і відвідаймо Мартіна. Він сьогодні вільний. Він тобі сподобається, він дуже смішний.

Кріссі обвила Рут рукою.

– Ну ж бо, Рут. Послухаймо Родні.

Рут звелася, і Родні почав іти.

– Ну, ви можете йти, – тихо сказала я. – Я не піду.

Рут обернулась і уважно на мене поглянула.

– Ну, а з тобою що? А ти чого розкисла?

– Я не розкисла. Просто іноді ти говориш маячню, Рут.

– Ви тільки погляньте, вона засмутилась. Бідна Кеті. Їй не подобається, коли говорять прямо.

– Це тут ні до чого. Я не хочу йти до опікуна. Нам не можна, і я не знайома з цим хлопцем.

Рут стенула плечима і обмінялась поглядами з Кріссі.

– Ну, – сказала вона, – нам не обов’язково всюди ходити разом. Якщо маленька міс не хоче до нас приєднатись, то й не мусить. Нехай побуде собі сама.

Тоді вона схилилася до Кріссі і театрально прошепотіла:

– Це найкращий спосіб, коли Кеті не в настрої. Треба дати їй спокій, і вона відійде.

– Будь біля машини о четвертій, – сказав мені Родні. – Інакше тобі доведеться їхати автостопом.

Він засміявся.

– Припини, Кеті, не дуйся. Іди з нами.

– Ні. Ви собі йдіть. Мені не хочеться.

Родні стенув плечима і знову рушив уперед. Рут і Кріссі пішли за ним слідом, але Томмі не поворухнувся. Тільки коли Рут поглянула на нього, він сказав:

– Я залишуся з Кет. Якщо ми розділяємось, то я залишуся із Кет.

Рут зміряла його розлюченим поглядом, тоді відвернулась і пішла. Кріссі й Родні зніяковіло зиркнули на Томмі, а тоді також рушили геть.