Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Розділ сьомий

Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності – ті, про які я вам щойно розповідала – зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі – у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, – але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.

Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань – якщо не вголос, то принаймні всередині себе.

Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість – не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.

Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора – у типовий для себе спосіб – вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.

Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього – а я і далі пильно за нею спостерігала – вона зібралась, усміхнулась і мовила:

– Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.

Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?

Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.

Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом – зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.

Нам було по п’ятнадцять – тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.

Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.

Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.

– Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, – казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний – вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.

– Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.

Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.

– Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід.

Ми чекали, а вона і далі мовчки на нас дивилася. Згодом деякі з нас казали, що їм здалось, ніби вона зараз добряче нам вичитає; інші – що вона збирається оголосити нове правило гри в раундерс. Але ще до того, як вона промовила знову, я точно знала, що йдеться про важливіші речі.

– Хлопці, пробачте, що я вас підслухала. Але ви сиділи зовсім близько, тому я нічого не могла з цим зробити. Пітере, чому б тобі не розповісти всім іншим, про що ти щойно казав Ґордонові?

Пітер Дж. мав збентежений вигляд, і я бачила, що він збирається зобразити свою скривджену і невинну міну. Але міс Люсі повторила, і цього разу набагато м’якше:

– Ну ж бо, Пітере. Будь ласка, розкажи іншим, про що ти щойно казав.

Пітер знизав плечима.

– Ми розмовляли про те, що було б, якби ми стали акторами. Яким життям ми тоді жили б.

– Так, – мовила міс Люсі, – і ти казав Ґордонові, що поїхав би до Америки, щоб отримати найбільші шанси.

Пітер Дж. знову знизав плечима і тихо пробурмотів:

– Так, міс Люсі.

Але тепер міс Люсі водила поглядом по нас усіх.

– Я знаю, що ви не мали на думці нічого поганого. Але навколо ведеться надто багато таких розмов. Я чую їх на кожному кроці, і цьому дозволено продовжуватись, а це неправильно, – я помітила, що з ринви скрапує дедалі більше крапель, що падали просто їй на плече, але вона не зважала на це. – Якщо ніхто інший не хоче з вами про це говорити, – продовжила вона, – тоді говоритиму я. Проблема, як я її бачу, в тому, що вам розповідали, не розповідаючи. Вам розповідали, але ніхто з вас так і не зрозумів насправді, і я насмілюсь заявити, що дехто цілком добре почувається в цій ситуації. Але не я. Якщо ви бажаєте мати гідні життя, то вам слід знати і знати по-справжньому. Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто з вас не стане кінозіркою. І ніхто з вас не працюватиме в супермаркеті – я чула, хтось планував таке кілька днів тому. Ваші життя вже визначені наперед. Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, ви почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено. Ви не такі, як актори, яких ви бачите на відео, ви навіть не такі, як я. Ви з’явились у цей світ із конкретною метою, і майбутнє кожного з вас визначене. Тож краще не кажіть більше таких речей. Невдовзі ви покинете Гейлшем, а там настане й день, коли ви почнете готуватись до першої виїмки. Вам слід це пам’ятати. Якщо бажаєте мати гідні життя, то мусите знати, ким ви є і що на вас чекає в майбутньому, на кожного з вас.

Далі вона замовкла, але я мала враження, що вона і далі говорила подумки, тому що впродовж певного часу її погляд блукав нашими обличчями – так, ніби вона далі до нас зверталась. Коли вона відвернулась знову і поглянула на спортивне поле, всі ми відчули неабияке полегшення.

– Тепер уже не так і погано, – мовила вона, хоча дощ не послаблювався. – Вийдімо назовні. Може, й сонце визирне незабаром.

Мені здається, це було все, що вона сказала. Коли кілька років тому я обговорювала це з Рут у даверському центрі, вона стверджувала, начебто міс Люсі сказала нам набагато більше: мовляв, вона пояснила, що перед виїмками ми всі спершу деякий час будемо опікунами, пояснила звичний порядок виїмок, про центри відновлення і так далі – але я цілковито певна, що цього не було. Може, вона мала такий намір, коли почала говорити. Але я припускаю, що коли вона почала і побачила перед собою розгублені, стривожені обличчя, то усвідомила, що повністю виконати замислене неможливо.

Складно сказати, який саме вплив мав вибух міс Люсі у павільйоні. Чутки розповсюдились дуже швидко, однак говорили переважно про саму міс Люсі, а не про те, що саме вона намагалась нам пояснити. Одні учні думали, що вона на якусь мить втратила витримку; другі – що її попросили з нами поговорити міс Емілі та решта вихователів; траплялись навіть учні, які, незважаючи на особисту присутність під час інциденту, думали, що міс Люсі вичитувала нас за те, що ми надто бешкетуємо на веранді. Але, як я вже сказала, про сенс виступу майже не говорилось. Якщо ця тема виринала, то люди зазвичай реагували:

– Ну і що? Нам же було про це відомо.

Однак саме в цьому й полягала суть того, що сказала міс Люсі. Як вона подала це – нам «розповідали, не розповідаючи». Кілька років тому, коли ми з Томмі знову все це прокручували і я пригадала про ідею міс Люсі «розповідати, не розповідаючи», він придумав теорію.

На думку Томмі, цілком можливо, що протягом усього нашого перебування в Гейлшемі вихователі уважно й свідомо продумали кожну мить, коли вони повідомляли нам певні факти – отже, щоразу ми були недостатньо дорослі, щоб відповідним чином зрозуміти останню отриману інформацію. Але, звісно, на певному рівні ми її таки сприймали, тож невдовзі ми вже мали в головах повну картину, хоча й не аналізували її як слід.

Ця теорія трохи скидається на теорію змови – а я не думаю, що наші вихователі були такі вигадливі, – але щось у цьому є. Безперечно, за моїми відчуттями, я наче завжди мала неокреслене поняття про виїмки, навіть у віці шести чи семи років. І цікаво, що коли ми були вже старші і вихователі розповідали нам щось нове на цю тему, ніщо не ставало для нас цілковитим сюрпризом. Справді складалось враження, наче ми вже десь про це чули раніше.

Щойно я усвідомила, що коли вихователі вперше почали читати нам справжні лекції про секс, вони зазвичай поєднували їх із розповідями про виїмки. У цьому віці – знову-таки, я кажу про тринадцять років – ми всі були стурбовані і захоплені сексом, і природним чином відсували інші теми на задній план. Іншими словами, цілком можливо, що вихователям вдавалось непомітно проштовхнути нам у голови чимало базових фактів про наше майбутнє.

Заради справедливості варто сказати, що поєднувати ці дві теми таки було природно. Скажімо, якщо вони казали нам, як важливо уникати статевих хвороб, дивно було б не додати, наскільки важливіше було це для нас порівняно з нормальними людьми іззовні. І це, безперечно, знову приводило нас до теми виїмок.

Крім цього, окрема тема стосувалась нашої нездатності мати дітей. Міс Емілі сама часто читала нам лекції про секс. Пам’ятаю, одного разу вона принесла з класу біології скелет у натуральну величину, щоб продемонструвати, як же це робиться. Повністю приголомшені, ми дивились, як вона по-всякому цей скелет викривлювала, без найменшої ніяковості встромляючи в нього указку. Вона викладала ази того, як це робиться, що входить куди, про різні способи так, наче продовжувала викладати географію. І раптом, залишивши скелет на столі, зігнутим у непристойній позі, вона обернулась і почала розповідати, як нам слід пильнувати, з ким саме ми займаємось сексом. Не тільки через хвороби, але також, сказала вона, тому, що «секс впливає на емоції у спосіб, про який ви навіть не підозрюєте». Нам слід було з надзвичайною обачністю підходити до сексу в зовнішньому світі, особливо з людьми, які не були учнями, тому що там секс був несказанно важливим. Там люди навіть бились і вбивали одне одного через те, хто з ким займався сексом. І причина цієї ваги – бо секс там був набагато важливіший, ніж, скажімо, танці або настільний теніс – полягала в тому, що люди назовні відрізнялись від нас, учнів: вони могли мати від сексу дітей. Ось чому їм було так важливо, хто з ким займався цим. І незважаючи на те, що нам було відомо – жоден із нас не здатен до дітородження, ми повинні були поводитись схожим чином. Ми мусили поважати правила і ставитись до сексу як до чогось страшенно особливого.

Лекція міс Емілі того дня була типовим прикладом того, про що я розповідаю. Ми говорили про секс, але попри це звучали й інші теми. Мабуть, саме тому нам «розповідали, не розповідаючи».

Думаю, врешті-решт ми ввібрали таки багацько інформації, тому що я пам’ятаю, як у той період відбулась помітна зміна у способі, в який ми наближались до території, що оточувала тему виїмок. До того часу, як я вже сказала, ми робили що завгодно, щоб тільки уникнути цієї теми; ми задкували, щойно наблизившись, а на кожного ідіота, який поводився необережно – як, скажімо, Мардж того разу, – чекало суворе покарання. Але десь із досягненням тринадцяти років, як я вже казала, ми почали змінювати ставлення. Ми все ще не обговорювали виїмки і все, що їх стосувалось; всі ці теми і далі видавалися нам доволі незручними. Натомість ми почали з них жартувати, приблизно так само, як жартували про секс. Озираючись на той час сьогодні, я сказала б, що правило не обговорювати виїмки безпосереднім чином і далі діяло, і було непохитніше, ніж досі. Але тепер нормальним вважалося, майже обов’язковим, час від часу жартівливо натякати на те, що нас чекало попереду.

Це добре ілюструє той випадок, коли Томмі поранив лікоть. Мабуть, це сталося незадовго до нашої з ним розмови біля ставка, тобто в період, коли Томмі, на мою думку, все ще виходив з фази знущань і переслідувань.

Рана була не надто велика, і хоча його й послали до Круколицьої, щоб та її оглянула, він повернувся майже відразу з квадратною пов’язкою, приклеєною до ліктя. Ніхто про це не думав, аж доки, через кілька днів, Томмі зняв пов’язку і відкрив щось на стадії між загоюванням і все ще відкритою раною. Можна було побачити, як де-не-де почали утворюватись шматочки шкіри, а з-під них проглядали червоні місця. Ми якраз мали ланч, тож усі оточили Томмі, щоб прогудіти: «Уеее!» А тоді Крістофер Г., старший від нас на рік, із кам’яним виразом обличчя мовив:

– Шкода, що вона саме на цій частині ліктя. Якби була деінде, було б не страшно.

Томмі захвилювався – Крістофер належав до тих хлопців, з яких Томмі брав тоді приклад – і запитав, що він має на увазі. Крістофер продовжував їсти, а тоді промовив із байдужістю:

– Хіба ти не знаєш? Якщо рана саме там, на лікті, ти можеш розстібнутись. Для цього вистачає лише швидко зігнути руку.

Не лише цей клаптик, а цілий лікоть може розстібнутись, як сумка. Я думав, тобі про це відомо.

Я чула, як Томмі скаржиться, що Круколиця ні про що таке його не попереджала, але Крістофер стенув плечима і сказав:

– Звичайно, бо вона думала, що тобі про це відомо. Це всім відомо.

Народ схвально забурмотів.

– Ти мусиш постійно тримати руку випростаною, – сказав хтось інший. – Згинати її дуже небезпечно.

Наступного дня я бачила, що Томмі ходить, тримаючи руку страшенно нерухомо. Він мав дуже стурбований вигляд. Всі з нього сміялись, а я злилась, але, мушу визнати, в цьому був і смішний бік. Наприкінці дня, коли ми виходили з класу мистецтва, Томмі підійшов до мене на коридорі і сказав:

– Кет, можна тебе на кілька слів?

Це відбулося тижні за два після того випадку, коли я підійшла до нього на спортивному полі, щоб нагадати про сорочку поло, тому вважалося, що ми з ним якісь особливі приятелі. Однак те, що він отак підійшов до мене і попросив про розмову наодинці, було для мене страшенно бентежним і вибивало з рівноваги. Можливо, це частково пояснює, чому я не надто йому допомогла.

– Не те щоб я надто хвилювався чи щось таке, – почав він, відвівши мене набік. – Я просто хотів перестрахуватись, оце й усе. Ми ніколи не повинні покладатись на випадок зі своїм здоров’ям. Мені потрібна допомога, Кет.

Він пояснив, що його турбує його спосіб сну. Вночі він може легко зігнути лікоть.

– Мені постійно сниться, що я б’юсь із огромом римських солдатів.

Коли я його трохи порозпитувала, стало очевидно, що до нього підходили різноманітні люди – яких не було під час ланчу – і повторювали застереження Крістофера Г. Дехто з них, здавалось, повів жарт ще далі: Томмі розповіли історію про учня, який пішов спати з порізаним, як у нього, ліктем, а прокинувся з рукою, повністю оголеною до скелета, навколо кісток тріпотіли клапті шкіри – «наче ті довгі рукавиці у „Моїй прекрасній леді“».

Томмі просив мене допомогти йому прив’язати до руки планку, щоб утримувати її нерухомою впродовж усієї ночі.

– Іншим я не довіряю, – сказав він, тримаючи товсту лінійку, якою хотів скористатись. – Вони можуть зумисне зробити так, що вночі вона не триматиметься.

Він дивився на мене з таким невинним виглядом, що я зовсім не знала, що ж йому відповісти. Частина мене страшенно хотіла розповісти, що відбувається, і, гадаю, мені було зрозуміло, що будь-який інший вчинок буде зрадою тієї довіри, яку ми вибудували з миті, коли я пригадала йому про сорочку поло. І якби я прив’язала планку до його руки, це означало б, що я – одна з основних виконавиць жарту. Мені досі соромно, що я вже тоді йому про все не розповіла. Але вам слід пам’ятати, що я була дуже юна і мала всього лише кілька секунд, щоб ухвалити рішення. А коли хтось просить тебе про щось таким благальним тоном, все змушує до відмови.

Мабуть, найважливіше – що я не хотіла його засмучувати. Тому що я бачила, що, незважаючи на тривогу з приводу ліктя, Томмі почувався зворушеним тією небайдужістю, яку, на його переконання, виявляли щодо нього інші учні. Звичайно, я знала, що рано чи пізно, але він довідається правду, але в ту мить я не могла розповісти її. Все, на що я була здатна, це запитати:

– Круколиця сказала тобі, що ти повинен таке зробити?

– Ні. Але уяви, як вона розлютилася б, якби мій лікоть зіслизнув з руки.

Я досі почуваюся через це дуже погано, але я пообіцяла перев’язати йому руку – в кімнаті 14-й за півгодини до нічного дзвінка – і дивилась йому вслід, як він віддалявся, вдячний мені і збадьорений.

Все склалося так, що мені не довелось нічого робити, оскільки Томмі дізнався правду раніше. Приблизно о восьмій вечора я спускалась головними сходами і почула вибух сміху, що здіймався сходами з першого поверху. В мене аж серце завмерло, тому що я відразу здогадалась: сміх стосується Томмі. Я зупинилась на прольоті другого поверху і перехилилась через поруччя якраз тоді, коли Томмі виходив із більярдної, голосно тупаючи ногами. Пам’ятаю, я подумала: «Принаймні він не верещить». Він і не верещав – увесь час, поки прямував до роздягальні, брав свої речі і виходив із головного корпусу. І весь час із відчинених дверей більярдної долинав сміх, а голоси кричали, наприклад, таке:

– Якщо втратиш самовладання, то лікоть точно лусне!

Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка, але тоді пригадала, що пообіцяла прив’язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Я лише продовжувала собі повторювати: «Принаймні у нього не сталось істерики. Принаймні він і далі панує над собою».

Але я трохи відійшла від теми. Чому я про все це розповідаю – тому що ця ідея про «розстібання», яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов’язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше просто вислизне зсередини, і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт сам по собі видавався нам дуже смішним; у такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш ти печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку – в такому стилі. Пам’ятаю, якось Ґарі Б, у якого був просто неможливий апетит, повертався з третьою порцією пудингу, і всі, хто сидів за столом, «порозстібали» свої органи, кидаючи їх у миску Ґарі, поки він продовжував цілеспрямовано напихатися.

Томмі ніколи надто не подобалось, коли знову виникали всі ці теми про розстібання, але на той час його вже ніхто давно не дражнив, тому й жарт із ним більше не пов’язували. Його використовували лише для сміху, для того, щоб відбити комусь апетит – і, гадаю, також як ознаменування того, що на нас чекало попереду. Ось це я і намагаюсь пояснити. На той час ми більше не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше; але також ми не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Вся ця справа з «розстібуванням» була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.

Тож я сказала б, що міс Люсі цілком правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам «розповідали, не розповідаючи». І, що більше, коли я думаю про це тепер, мені здається, що звернення міс Люсі того дня таки спричинило справжню зміну в нашому ставленні. Саме після того дня жарти на тему виїмок зникли і ми почали думати про справи відповідним чином. Щонайменше виїмки знову стали темою, якої уникали, але в жодному разі не таким чином, як тоді, коли ми були молодші. Цього разу її оминання не викликало зніяковіння й незручності. Це було актом тверезим і серйозним.

– Цікаво, – сказав мені Томмі, коли ми пригадували все це знову кілька років тому. – Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалась вона, сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалась в неприємності через те, що сказала нам. Ми були тоді такі егоїстичні.

– Але ти не можеш нас звинувачувати, – заперечила я. – Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам ніколи не спадало на думку, що вихователі теж бувають різні.

– Але ж ми вже були достатньо дорослі, – мовив Томмі. – В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми зовсім не думали про бідолашну міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила – пам’ятаєш?

Я відразу ж зрозуміла, що він має на увазі. Він говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. Думаючи про це тепер, я сказала б, що Томмі мав рацію. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але, як він сказав, ми ніколи не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її словом чи вчинком.