Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Ми з Томмі ще трішки постояли в коридорі, не знаючи, що робити. Коли ж ми нарешті вийшли назовні, я зауважила, що вздовж вулиці вже світились ліхтарі, хоча небо ще навіть не потемніло. Завівся двигун білого фургона. Позад нього стояло старе «вольво», на пасажирському сидінні якого сиділа міс Емілі. Мадам схилилась до вікна, киваючи у відповідь на слова міс Емілі, тим часом Джордж зачинив багажник і повернувся до дверцят водія. Білий фургон рушив, і машина міс Емілі поїхала слідом.

Мадам досить довго спостерігала за від’їздом машин. Тоді обернулась, щоб рушити до будинку, але побачивши нас на тротуарі, різко зупинилась, майже відсахнувшись.

– Ми вже йдемо, – сказала я. – Дякуємо, що поговорили з нами. Перекажіть від нас «до побачення» міс Емілі, будь ласка.

Я бачила, як вона розглядає мене у тьмяному світлі. Тоді почула її голос:

– Кеті Г. Я тебе пам’ятаю. Так, пам’ятаю.

Вона замовкла, не зводячи з мене погляду.

– Я, мабуть, знаю, про що ви думаєте, – сказала я в кінці. – Мабуть, здогадуюсь.

– Чудово, – її голос звучав сонливо, і погляд був ледь розфокусований. – Чудово. Ти вмієш читати думки. Розкажи.

– Одного разу ви побачили мене в гуртожитку. Там більше нікого не було, а я ввімкнула касету і слухала музику. Я ніби як танцювала, заплющивши очі, і ви мене побачили.

– Дуже добре. Читаєш думки. Тобі слід виступати на сцені. Я тебе щойно впізнала. Але так, я пам’ятаю той випадок. Я і досі іноді про нього думаю.

– Цікаво. Я також.

– Розумію.

Тут наша розмова могла б і завершитись. Ми могли попрощатись і піти собі. Але вона підійшла ближче, не припиняючи зазирати мені в обличчя.

– Ти була тоді набагато молодша, – сказала вона. – Але так, це ти.

– Можете не відповідати, якщо не хочете, – сказала я. – Але це завжди мене бентежило. Можна запитати?

– Ти читаєш мої думки. А я твоїх читати не вмію.

– Ви були… засмучені того дня. Ви на мене дивились, і коли я це усвідомила і розплющила очі, ви за мною спостерігали, і мені здалося, що плакали. Насправді я знаю: ви плакали. Ви на мене дивились і плакали. Чому?

Вираз обличчя Мадам не змінився, вона не зводила з мене погляду.

– Я ридала, – раптом сказала вона дуже тихо, немов боялась, що можуть підслухати сусіди, – тому що, ввійшовши, почула твою музику. Я подумала, що якась дурна учениця забула вимкнути. Але ввійшовши до твого гуртожитку, побачила тебе, саму, маленьку дівчинку. Ти танцювала. Заплющивши очі, десь далеко-далеко, з тужливим виразом на обличчі. Ти танцювала так співчутливо. А та музика, та пісня. Там ще було щось у словах. Сповнене смутку.

– Та пісня, – сказала я, – називалась «Не відпускай мене».

І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»

Вона кивнула, немов погодившись.

– Так, ця пісня. Мені доводилось її потім чути раз чи двічі. По радіо, по телевізору. І це знову повертало мене до маленької дівчинки, яка танцювала сама з собою.

– Ви кажете, що не вмієте читати думки, – сказала я. – Але, можливо, того дня вам це вдалося. Можливо, саме тому ви й почали плакати, коли мене побачили. Тому що, незважаючи на справжній сенс пісні, танцюючи, я по-своєму її розуміла. Розумієте, я уявляла, що ця пісня про жінку, якій сказали, що в неї не може бути дітей. Але потім у неї таки народилась дитина, і вона так зраділа, і тому пригортала дитину до грудей міцно-міцно, і страшенно боялась, що їх може щось розлучити, і співала: серденько, серденько моє, не відпускай мене. Пісня зовсім не про це, але я тоді так уявляла. Може, ви прочитали мої думки, і тому пісня здалася вам такою сумною. Тоді мені не здавалось, що це сумно, але тепер, пригадуючи, я з вами погоджуюсь.

Я говорила з Мадам, але відчувала Томмі поруч, відчувала текстуру його одягу, геть усе в ньому.

Мадам сказала:

– Страшенно цікаво. Але я й тоді не вміла читати думок. Я ридала зовсім з іншої причини. Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її. Ось що я бачила. Я знаю, що ти робила не це. Але я бачила таке, і в мене стискалось серце. І я так і не змогла цього забути.

Вона наблизилась, зупинившись на відстані кроку чи двох від нас.

– Ваші сьогоднішні розповіді дуже мене зворушили.

Вона поглянула на Томмі, потім знову на мене.

– Бідолашні створіння. Як би я хотіла вам допомогти. Але тепер ви полишені на себе.

Вона випростала руку і, продовжуючи дивитись мені в обличчя, торкнулась моєї щоки. Я відчувала, що все її тіло тремтить, але вона не забирала руки, а з очей її знову котились сльози.

– Бідолашні створіння, – повторила вона майже пошепки. Тоді розвернулась і рушила до будинку.

На зворотній дорозі ми практично не обговорювали зустрічі з міс Емілі і Мадам. А якщо й говорили, то про якісь другорядні речі: наприклад, як вони обидві постарішали або про меблі в будинку.

Я вела машину найбільш неосвітленими дорогами, де тільки наші фари розсіювали темряву. Час від часу світло нашої машини зустрічалось із світлом зустрічних машин, і тоді я думала, що то опікуни, які повертаються самотою додому, або, можливо, з ними поруч, як зі мною, сидить їхній донор. Звичайно, я знала, що цими дорогами їздять і інші люди, але того вечора мені здавалось, що ці темні бічні траси країни існують тільки для таких, як ми, а широкі освітлені шосе з величезними знаками і чудесними кафе – для решти. Не знаю, чи Томмі думав про щось подібне. Можливо, думав, тому що раптом зауважив:

– Кет, ти знаєш такі дивні шляхи.

Сказавши це, він засміявся, але відразу поринув глибоко в думки. Потім, коли ми їхали дуже темною дорогою просто посеред невідомої пустки, він несподівано промовив:

– Думаю, міс Люсі права. Не міс Емілі.

Не пам’ятаю, чи я відповіла йому щось. Якщо й відповіла, то вже напевно щось не надто глибоке. Але цієї миті я зауважила вперше щось в його голосі чи в манері, від чого в мені ввімкнулись тривожні сигнали. Пам’ятаю, я відірвала погляд від звивистої дороги і зиркнула на нього, але він просто тихо сидів собі, дивлячись перед собою в ніч.

За кілька хвилин він запитав:

– Кет, ми можемо зупинитись? Вибач, мені треба вийти на хвилинку.

Подумавши, що його знову нудить, я негайно різко загальмувала перед самим живоплотом. Місцина була зовсім неосвітлена, і навіть із ввімкненими фарами я хвилювалась, що інша машина може проминути поворот і врізатися в нас. Ось чому, коли Томмі вийшов і зник у темряві, я не пішла слідом за ним. До того ж він рушив геть так цілеспрямовано, що мені стало зрозуміло: навіть якщо йому погано, він воліє давати собі раду сам. Тому я сиділа в машині і думала, чи не виїхати мені трохи вище на пагорб – коли почула перший крик.

Спершу я навіть не подумала, що це він. Мені здалося, це якийсь маніяк, що ховається в кущах. Коли долинули другий і третій крики, я вже вистрибнула з машини, і тоді вже зрозуміла, що це голос Томмі, хоча це й не змусило мене збавити темп. В ту мить я, мабуть, була близька до паніки, адже уявлення не мала, де він. Я нічого не бачила, а коли кинулася бігти на його крик, наткнулась на непроникну гущавину. Тоді знайшла прохід, переступила рівчак і дійшла до огорожі. Мені вдалося перелізти через неї і зістрибнути в м’яке болото.

Тепер я набагато краще бачила все, що навколо. Я стояла посеред поля, яке полого спускалося вниз, а внизу, в долині, можна було розгледіти вогні якогось села. Тут віяв по-справжньому сильний вітер, і мене так штовхнуло його поривом, що довелось вхопитися за стовпчик огорожі. Місяць був не повний, але світив яскраво – я розгледіла на відстані, де поле починало сходити вниз, постать Томмі. Він лютував, кричав, розмахував кулаками і копався.

Я кинулась до нього бігти, але мої ноги засмоктувало болото. Болото заважало йому також, і одного разу, копаючи ногами, він послизнувся і зник з мого поля зору в темряві. Однак злива проклять не припинялась, тож я змогла дістатись до нього якраз тоді, коли він звівся на ноги. Я розгледіла його обличчя у світлі місяця – замащене болотом, перекошене від люті, – а тоді вхопила за неспокійні руки і міцно стиснула. Він намагався мене струсити, але я і далі його тримала, аж доки він не перестав кричати, і я відчувала, що боротьба в ньому вщухає. Тоді я зрозуміла, що він обійняв мене. Так ми стояли разом, на початку поля, і це тривало, здавалось, цілі сторіччя. Ми нічого не говорили, просто обіймали одне одного, а вітер дмухав і дмухав на нас, тріпав нашим одягом, і могло навіть здатися, що ми тримались одне за одного тому, що це був єдиний спосіб, щоб нас не знесло кудись у глупу ніч.

Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:

– Мені дуже шкода, Кет.

Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:

– Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.

Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.

– Ти смердиш коров’ячим лайном, – нарешті мовила я.

– О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.

– Тобі все одно доведеться підписатись.

– О Боже, – сказав він і знову засміявся.

Я знайшла в машині якісь шмати, і ми абияк повитирали лайно. Але коли я шукала ганчір’я, то вийняла з багажника спортивну сумку з малюнками тварин, і коли ми рушили, я зауважила, що Томмі взяв її з собою досередини.

Ми їхали мовчки, а сумка лежала в нього на колінах. Я чекала, що він скаже щось про малюнки. Думала, що в ньому наростає новий припадок люті, що він зараз викине малюнки через вікно. Але він тримав сумку обома руками, немов оберігаючи, і дивився на темну дорогу, що розгорталась перед нами. Після тривалої мовчанки він сказав:

– Мені дуже прикро через те, що сталося, Кет. Чесно. Я справжній ідіот.

А тоді запитав:

– Про що ти думаєш, Кет?

Я відповіла:

– Я думала про давні часи в Гейлшемі, коли ти отак бісився, а ми не могли цього зрозуміти. Не могли зрозуміти, чому з тобою таке траплялось. І в мене з’явилася ідея, просто думка. Я подумала, що, може, з тобою це траплялось, тому що на якомусь рівні ти завжди знав.

Томмі подумав, а тоді похитав головою.

– Навряд чи, Кет. Ні, це просто я такий. Страшенний ідіот. У цьому вся справа.

А тоді він засміявся і сказав:

– Але це цікава ідея. Може, я і знав, десь глибоко в душі. Щось таке, чого ви всі не знали.

Розділ двадцять третій

Впродовж наступного тижня все начебто було так само. Одначе я не сподівалась, що все так і триватиме, і вже з початку жовтня справді почала помічати невеликі зміни. Наприклад, хоча Томмі продовжував малювати своїх тварин, він почав таїтися з ними в моїй присутності. Не те щоб ми знову повернулися до того часу, коли я тільки стала його опікуном і все пережите в Котеджах і далі над нами нависало. Просто здавалось, що він думав над цим і вирішив: що продовжуватиме малювати тварин, коли матиме на це настрій, але якщо прийду я, він перестане малювати і заховає малюнки. Мене це не те щоб образило. Насправді з багатьох кутів зору це стало навіть полегшенням: якби ті тварини дивились нам в обличчя, поки ми проводимо час разом, це тільки б дужче нас бентежило.

Однак інші зміни виявились для мене неприємнішими. Я не стверджую, що часом нам таки не вдавалось добре проводити час у нього в кімнаті. Час від часу ми навіть займались сексом. Однак я дедалі частіше помічала, що Томмі тяжіє до того, щоб ідентифікувати себе з іншими донорами центру. Якщо ми, наприклад, пригадували давніх гейлшемських знайомих, він рано чи пізно зводив розмову до своїх теперішніх друзів-донорів, які, можливо, робили або казали щось схоже до того, що ми з ним згадували. Зокрема, одного разу я приїхала до Кінґсфілда після довгої подорожі і вийшла з машини. Площа нагадала мені той день, коли ми з Рут приїхали до центру перед мандрівкою до човна. Стояв хмарний осінній вечір, і навколо не було нікого, крім групи донорів, які зібрались під навісом будинку відпочинку. Я бачила з ними Томмі – він стояв, спершись плечем на стовп, – і слухав донора, який сидів, скоцюрбившись на східцях перед входом. Я рушила в їхньому напрямку, тоді зупинилась і зачекала на відкритому місці, під сірим небом. Але Томмі, хоча й бачив мене, продовжував слухати свого друга, аж поки всі вони не вибухнули реготом. І навіть після цього він слухав і усміхався. Згодом він стверджував, що подавав мені знаки, аби я підійшла, але якщо це й правда, то знаки ці були не надто очевидні. Я зауважила тільки, як він неокреслено усміхнувся в моєму напрямку, а потім знову слухав розповідь свого друга. Гаразд, він просто чимось займався, і вже за хвилину чи дві таки підійшов, і ми вдвох піднялись до його кімнати. Але все це значно відрізнялося від того, як у нас із ним було раніше. І річ не тільки в тому, що він змусив мене чекати на нього на Площі. Проти цього я не мала б нічого. Я радше того дня вперше відчула з його боку щось близьке до образи на мене, і навіть коли ми піднялися до його кімнати, атмосфера між нами панувала не найкраща.

Якщо чесно, я могла докластися до такого становища не меншою мірою, ніж він. Тому що, спостерігаючи за тим, як донори сміються і розмовляють, я неочікувано відчула всередині поколювання. У тому, як вони стояли чітким напівколом, у їхніх позах, таких нарочито розслаблених, чи то сиділи вони, чи були випростані, у намаганні заявити всьому світові, як вони насолоджуються товариством одне одного, було щось, що пригадало мені, як наша маленька компанія проводила час у павільйоні. Як я сказала, це порівняння зачепило щось у моїй душі, тож, можливо, коли ми піднялися до кімнати, я так само почувалась ображеною, як і він.

Такий же приступ образи я переживала щоразу, коли він казав мені, що я чогось не розумію, адже поки що не стала донором. Але окрім одного конкретного випадку, про який я зараз розповім, все обмежувалось легким поколюванням. Зазвичай він говорив мені такі речі напівжартома, мало не ніжно. І навіть якщо іноді емоції ставали різкішими – наприклад, як тоді, коли він сказав, щоб я не носила його брудну білизну до пральні, тому що він сам може з цим впоратись – навряд чи це можна було назвати сваркою. Того разу я запитала:

– Яка різниця, хто з нас знесе донизу рушники? Я все одно туди йду.

Він просто похитав головою і сказав:

– Слухай, Кет, я сам буду вирішувати свої справи. Якби ти була донором, ти б зрозуміла.

Гаразд, це таки зачіпало, однак такі речі я могла досить легко відпустити. Проте одного разу, коли він вкотре закинув, що я ще не стала донором, це мене по-справжньому розлютило.

Це сталося приблизно за тиждень після того, як прийшло розпорядження щодо його четвертої виїмки. Ми вже на нього очікували і чимало про це говорили. Ба більше – з часу подорожі до Літлгемптона наші найінтимніші розмови стосувались саме четвертої виїмки. Мені відомо, що донори по-різному реагують на четверту виїмку. Деяким хочеться весь час про це говорити, нескінченно й безсенсовно. Інші тільки жартують на цю тему, тимчасом як ще інші взагалі навіть згадувати її не бажають. А ще є ця дивна тенденція серед донорів – ставитись до четвертої виїмки так, ніби це заслуговує на привітання. Донора «четвертої», навіть якщо дотепер він нікому особливо не подобався, трактують з особливою повагою. Цю традицію підтримують навіть лікарі й медсестри: коли донор «четвертої» приходить здавати аналізи, білі халати усміхаються, вітають його і тиснуть руку. Ну, ми з Томмі про це розмовляли – іноді жартівливо, іноді – серйозно й уважно. Обговорювали різні способи, які люди застосовували в таких випадках, обговорювали, які з них мали найбільше сенсу. Одного разу, коли ми лежали поруч на ліжку, а в кімнаті западала темрява, він сказав:

– Знаєш, Кет, чому всі так хвилюються через четверту? Тому що ніхто точно не знає, чи вичерпається. Якби ти мав певність, що вичерпаєшся, було б простіше. Але цього ніколи точно не кажуть.

Впродовж певного часу я вже думала, чи він порушить цю тему, і прикидала собі, як найкраще відповісти. Але коли це нарешті сталось, я виявила, що не можу підібрати слів. Тому сказала просто:

– Та це дурниці, Томмі. Просто розмови, дурні розмови. Тут немає про що навіть думати.

Проте Томмі знав, що я не маю чим підкріпити свої слова. Йому було відомо, що він порушує запитання, на які навіть лікарі не дають точних відповідей. Постійно доводиться чути ці балачки. Про те, що після четвертої виїмки, навіть якщо технічно ви вичерпуєтесь, у якомусь сенсі все ще зберігаєте свідомість; і виявляється, що на вас чекають наступні виїмки, і багато, тільки вони – по той бік межі; більше немає реабілітаційних центрів, опікунів, друзів; немає більше нічого, крім цих виїмок, аж доки тебе остаточно не вирублять. Ці теми схожі на фільми жахів, тому здебільшого ніхто не бажає про це навіть думати. Ні білі халати, ні опікуни – і донори зазвичай також. Але час від часу донори все ж порушують цю тему, як того вечора це зробив Томмі, і тепер я шкодую, що ми про це не поговорили. Але після того, як я назвала цю розмову «дурницею», ми обоє покинули цю територію. Однак я принаймні знала тепер, що думки про це непокоять Томмі, і раділа, що він хоча б частково мені їх звірив. Я намагаюсь пояснити, що загалом мала враження, наче ми дуже добре разом даємо собі раду з четвертою виїмкою, ось чому того дня, коли ми гуляли полем, мене так потужно вибив з рівноваги той його випад.

У Кінґсфілді не особливо є де погуляти. Площа – це очевидне місце для зібрань, а невеликі клапті позаду будівель більше скидаються на пустище. Найбільша ділянка, яку донори називають «полем» – чотирикутник, зарослий бур’янами і чортополохом, оточений парканом-сіткою. Цю територію давно вже хотіли перетворити на нормальний газон для донорів, але навіть дотепер цього так і не зробили. І навіть якби зробили, там не було б надто спокійно – неподалік проходить траса. А все ж таки, коли донорам неспокійно і їм хочеться піти пройтися, вони зазвичай ідуть саме туди, продираються крізь кропиву й ожину. Того конкретного ранку, про який я розповідаю, лежав туман, і я знала, що поле вологе, але Томмі наполягав на прогулянці. Не дивно, що ми виявились там одні – але це, мабуть, Томмі відповідало. Після кількахвилинного проламування крізь хащі він зупинився біля огорожі і втупився у непроглядний туман з протилежного боку. Тоді сказав:

– Кет, я не хочу, щоб ти зрозуміла це неправильно. Але я добре це обдумав. Кет, думаю, мені потрібен інший опікун.

Протягом кількох секунд після того, як він це сказав, я усвідомила, що анітрохи не здивована; що з нез’ясовних причин я навіть цього чекала. Але все одно розізлилась і нічого не відповіла.

– Це не тільки тому, що надходить четверта виїмка, – продовжив він. – Не тільки в цьому річ. Це також через події минулого тижня. Коли в мене загострились проблеми з нирками. Таке траплятиметься дедалі частіше.

– Ось чому я тебе знайшла, – сказала я. – Саме тому я приїхала сюди на допомогу. Через те, що тепер починається. І саме цього хотіла Рут.

– Рут хотіла для нас іншого, – сказав Томмі. – Вона не обов’язково прагнула, щоб ти до останньої миті була моєю опікункою.

– Томмі, – сказала я, вже добряче, мабуть, розлютившись, хоча й говорила тихо і контролювала свій голос, – я тут для того, щоб тобі допомагати. Ось чому я сюди приїхала і знову тебе знайшла.

– Рут хотіла для нас іншого, – повторив Томмі. – А це все – не те. Кет, я не хочу бути таким перед тобою.

Томмі втупився в землю, притиснувши долоню до сітки огорожі, і здавалось, наче він пильно прислухається до звуку дорожнього руху десь за туманом. І тоді він це промовив, злегка хитаючи головою:

– Рут би зрозуміла. Вона була донором, вона б мене зрозуміла. Я не кажу, що вона обов’язково й сама такого б прагнула. Якби могла, то, може, й захотіла б, щоб ти була її опікункою аж до самого кінця. Але вона зрозуміла б мене і моє бажання зробити це інакше. Кет, ти дечого просто не розумієш. Ти не розумієш цього, бо ти не донор.

Коли він сказав це, я розвернулась і пішла геть. Я вже згадувала, що була практично готова до цього випаду – мовляв, він більше не хоче, щоб я була його опікункою. Але що по-справжньому мене поранило, крім усього іншого (як той випадок, коли він не підійшов до мене відразу на Площі) – це те, як він знову відокремив мене не тільки від усіх донорів, але й від себе і від Рут.

Але це так і не переросло у велику сварку. Коли я пішла геть, то не могла вдіяти нічого іншого, як просто піднятися до його кімнати, куди він сам повернувся вже за кілька хвилин після мене. На той час ми обоє вже охолонули і змогли краще про все поговорити. Ми поводились дещо натягнуто, але все ж помирилися, і навіть торкнулись деяких практичних моментів щодо зміни опікунів. А тоді, коли ми сиділи поруч при тьмяному світлі на краю його ліжка, він сказав:

– Я більше не хочу, щоб ми сварились, Кет. Але я дуже давно хотів тебе запитати. Тебе не втомлює бути опікункою? Ми всі стали донорами так давно. А ти стільки років продовжуєш цим займатись. Тобі не хочеться іноді, Кет, щоб вони поквапились і надіслали тобі розпорядження?

Я стенула плечима.

– Я не проти. Хороші опікуни потрібні. А я хороша опікунка.

– Але хіба ж це аж так важливо? Добре, мати хорошого опікуна – приємно. Але хіба це насправді аж так важливо? Так чи інакші всі донори відбуватимуть виїмки, а потім вичерпаються.

– Звичайно, це важливо. Хороший опікун має великий вплив на те, яким є життя донора.

– Але ж усі ці твої метання. Твоє виснаження і самотність. Я спостерігав за тобою. Це тебе вичерпує. Кет, ти ж повинна іноді хотіти, щоб вони сказали тобі зупинитись. Не знаю, як ти з ними не переговориш і не запитаєш – чому так довго?

Я мовчала, а він продовжив:

– Я просто міркую, це все. Не сварімося більше.

Я схилила голову йому на плече і мовила:

– Ага, що ж. Може, це ще не так і довго потриває. Але тепер я повинна продовжувати. Навіть якщо тобі не хочеться, щоб я була поруч, мене потребують інші.

– Мабуть, ти права, Кет. Ти справді хороша опікунка. Така опікунка була б ідеальною для мене, якби це не була ти.

Він засміявся і обвив мене рукою, хоч ми сиділи поруч. Тоді знову заговорив:

– Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.

Коли він усе це сказав, я пригадала, як трималась за нього тієї ночі на полі на зворотному шляху з Літлгемптона, коли дув пронизливий вітер. Не знаю, чи він також про це думав, чи продовжував уявляти свої ріки і швидкі течії. Але ми довго сиділи так поруч на ліжку, замислившись. Врешті я йому сказала:

– Вибач, що я на тебе зірвалась. Я з ними поговорю. Постараюсь, щоб тобі дістався хтось хороший.

– Як шкода, Кет, – знову повторив він. І того ранку ми більше, здається, про це не розмовляли.

Пам’ятаю, протягом кількох наступних тижнів – останніх кількох тижнів перед тим, як з’явився новий опікун – панував несподіваний спокій. Можливо, ми з Томмі докладали особливих зусиль, щоб усе було добре, і час минав мало не безтурботно. Можна подумати, що нас огорнуло відчуття нереалістичності, але насправді в той час нічого дивного не відчувалося. Я була зайнята кількома іншими донорами в Північному Вельсі і через це не могла бувати в Кінґсфілді так часто, як мені б хотілося, але все ж приїздила тричі або чотири рази на тиждень. Ставало дедалі холодніше, але погода залишалась сухою і часто сонячною, тож ми проводили час у його кімнаті, іноді займались сексом, та частіше просто розмовляли або Томмі слухав, як я читаю. Раз чи двічі Томмі навіть приніс свій блокнот і калякав щось, шукаючи нових ідей для тварин, поки я читала йому з ліжка.

Одного дня я приїхала, і то виявився наш останній раз. Я прибула після першого свіжого грудневого дня. Піднялася до його кімнати, вже очікуючи зміни – не знаю, якої саме. Може, думала, що він якось прикрасив кімнату чи щось таке. Але, звісно, все виявилось таким, як раніше, і я зітхнула з полегшенням. Томмі теж не змінився, але коли ми почали розмовляти, стало складно вдавати, начебто це просто звичайний мій візит. До того ж ми так багато розмовляли впродовж минулих тижнів, що не мали більше якихось особливих тем, які вкрай слід було обговорити. До того ж ми не надто хотіли торкатися нових тем, оскільки обов’язково пошкодували б, що нам не вдалось би як слід їх завершити. Ось чому того дня в наших розмовах панувала пустка.

Лише раз, безцільно поблукавши його кімнатою, я запитала:

– Томмі, ти радий, що Рут вичерпалась, перш ніж довідалася про все, що ми з тобою врешті почали робити?

Він лежав на ліжку і, перш ніж відповісти, довго дивився в стелю.

– Цікаво, кілька днів тому я думав про те саме. Коли йдеться про такі речі, слід пам’ятати, що Рут від нас відрізнялась. Ми з тобою від самого початку, навіть коли ще були зовсім малі, завжди намагались усе вивідати. Пам’ятаєш наші таємні розмови, Кет? Але Рут таке не цікавило. Вона завжди хотіла просто вірити. Такою була Рут. Тому – так, я думаю, все сталося якнайкраще.

Тоді він додав:

– Звичайно, те, що ми довідались – про міс Емілі й інше – нічого не змінює щодо Рут. В кінці вона бажала нам добра. Щиро бажала нам добра.

Тоді мені не хотілось розпочинати велику суперечку щодо Рут, тому я просто погодилась. Але тепер, коли я маю стільки часу, щоб все це обдумати, я вже не надто впевнена у своїх почуттях. Якась частина мене бажала б поділитися з Рут відкриттями. Гаразд, можливо, це її засмутило б; можливо, до неї дійшло б, що та шкода, яку вона колись нам заподіяла, вже не може бути так просто залагодженою, як вона сподівалась. І, можливо, якщо вже говорити цілком щиро, якась крихітна частина мене жалкувала, що Рут не довідалась про все, перш ніж вичерпалась. Однак я думаю, річ тут у чомусь іншому, в чомусь набагато більшому, ніж мої мстивість і дріб’язковість. Тому що, як сказав Томмі, наприкінці вона бажала нам добра, і хоча того дня в машині Рут казала, що я ніколи її не пробачу, це зовсім не так. Тепер у мені немає до неї злості. Коли я стверджую, що хотіла б, аби вона довідалася геть усе, це тому, що мене засмучує усвідомлення того, що вона відійшла без того знання, яке відкрилося нам із Томмі. Таке враження, ніби між нами з одного боку і Рут із другого проведена лінія, і коли все вже сказано й зроблено, я почуваю великий смуток і думаю, що вона почувала б його також, якби про це знала.

Того дня ми з Томмі попрощались без особливого надриву. Коли надійшов час від’їжджати, він зійшов разом зі мною сходами, чого зазвичай не робив, і ми перетнули Площу і підійшли до машини. З огляду на пору року сонце вже сідало за будівлі. Під дашком, як завжди, стовбичило кілька тінистих постатей, але Площа залишалась порожньою. Всю дорогу до машини Томмі мовчав. Тоді засміявся і сказав:

– Знаєш, Кет, коли я грав у футбол у Гейлшемі, у мене був один таємний прийом. Коли я забивав гол, то робив ось так, – він підніс догори обидві руки, немов тріумфуючи, – і біг назад до своїх друзів. Я ніколи не з’їжджав з котушок, не дурів від радощів – просто біг із піднесеними догори руками, ось так.

Він на якусь мить замовк, усе ще простягаючи догори випростані руки. Тоді нарешті опустив їх і усміхнувся.

– А сам завжди уявляв собі в той час, Кет, ніби біжу крізь воду. Неглибоку, щонайбільше – до кісточок. Бачив таке щоразу у своїй уяві. Хлюп, хлюп, хлюп.

Він знову звів руки догори.

– Це було по-справжньому приємно. Ти щойно забив гол, розвертаєшся, а тоді – хлюп, хлюп, хлюп.

Він поглянув на мене і засміявся:

– Ніколи не розповідав про це жодній живій душі.

Я теж засміялась і відповіла:

– Ти божевільний, Томмі.

Після цього ми поцілувались – обмінялися коротким поцілунком – і я сіла в машину. Томмі не сходив з місця, поки я розвертала машину. Коли я рушила до виїзду, він усміхнувся і помахав мені рукою. Я спостерігала за ним у дзеркальце заднього виду – він стояв там аж до останнього. Врешті я побачила, як він востаннє змахнув рукою і обернувся у бік навісу. А потім Площа зникла з мого дзеркала.

Кілька днів тому я розмовляла з одним зі своїх донорів, який скаржився, як швидко зникають спогади, навіть найцінніші. Я з цим не погоджуюсь. Ті спогади, які ціную найдужче, ніколи не тьмяніють. Я втратила Рут, потім втратила Томмі, але не втрачу власних спогадів про них.

Гейлшем я втратила, мабуть, також. Досі можна почути історії про колишніх випускників Гейлшема, які намагалися його розшукати – чи радше знайти місце, де він був розташований. Часом з’являються чутки, на що перетворили Гейлшем – на готель, школу чи на руїну. Сама я, хоч і їжджу страшенно багато, ніколи не намагалась його розшукати. Мені нецікаво його побачити, хоч яким би він сьогодні став.

Уявіть собі: хоч я ніколи не шукала Гейлшем, іноді, їдучи тією чи іншою місцевістю, мені раптом здавалось, що я помічаю щось на нього схоже. Бачу спортивний павільйон удалині – і не сумніваюсь, що він наш. Або ряд тополь на обрії, поруч із великим волохатим дубом – і впродовж короткої миті я цілковито певна, що наближаюсь із протилежного боку до Південного спортивного поля. Одного сірого ранку на певному відтинку траси в Ґлостерширі я проїздила повз поламану машину, що стояла на додатковій смузі, і не мала жодного сумніву, що дівчина поруч з автомобілем, яка порожнім поглядом вдивляється у потік зустрічного транспорту – це Сюзанна С., старша від нас на кілька років, одна з наглядачок Розпродажів. Такі випадки трапляються, коли я їх найменше очікую, коли їду, маючи на думці щось цілковито інше. Тож, можливо, на якомусь рівні я все-таки налаштована на Гейлшем.

І все ж не займаюсь його пошуками. І так чи інакше, але вже наприкінці цього року перестану їздити за кермом. Тож цілком імовірно, що я таки його не знайду, і, якщо добряче поміркувати, мене це тільки тішить. Це так само, як зі спогадами про Томмі й Рут. Щойно я провадитиму спокійніше життя у тому центрі, куди мене відішлють, я заберу туди з собою Гейлшем, схований у безпеці моєї пам’яті, і ніхто не зможе відібрати цього у мене.