Текст книги "He відпускай мене"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– Точно, Кеті, ми пара, як ти й кажеш. І якщо вже тобі так потрібно втручатись, то я тобі скажу. Ми з ним це обговорили і дійшли згоди. Якщо часом він не хоче нічого робити разом із Кріссі й Родні, то це його вибір. Я не змушуватиму його робити те, до чого він ще не готовий. Але ми домовились, що мене він стримувати не повинен. Однак дуже приємно, що ти непокоїшся.

Далі вона додала зовсім іншим тоном:

– Якщо про це подумати, гадаю, що ти не повинна так повільно заводити дружбу бодай із кимось з ветеранів.

Вона пильно на мене поглянула, а тоді засміялась, ніби кажучи: «Ми ж далі друзі, правда?». Але я не бачила нічого смішного в її останньому зауваженні. Я просто взяла свою книжку і пішла геть, не промовивши жодного слова.

Розділ одинадцятий

Я повинна пояснити, чому мене так зачепило те, що сказала Рут. Ці перші місяці в Котеджах були дивними місяцями в нашій дружбі. Ми сварились через усі можливі дрібниці, але водночас довіряли одна одній дужче, ніж будь-коли раніше. Зокрема, ми з нею розмовляли на самоті – зазвичай у моїй кімнаті перед сном, на піддашші Чорної Стодоли. Вони були наче відголоском тих розмов у гуртожитській спальні, коли вимикали світло. Так чи інакше, річ у тому, що хоч скільки б сварилися вдень, перед сном ми з Рут завжди сиділи поруч на моєму матраці, сьорбаючи гарячі напої, обмінюючись найглибшими почуттями щодо нового життя, наче нічого й не було.

Ця щирість – навіть можна сказати, вся наша дружба – була можлива завдяки розумінню, що сказане протягом цих митей буде сприйнято з обережністю й повагою: що ми поважаємо конфіденційність, і хай як би сварились, не використаємо одна проти одної того, про що розмовляли перед сном. Гаразд, це ніколи не було поміж нами проговорено, але ми обидві мали це на увазі, і аж до історії з «Деніелом Дерондою» жодна з нас і приблизно не намагалась її порушити. Ось чому я не просто розсердилася, коли Рут сказала про те, що не з усіма друзями я заводжу дружбу повільно. Для мене це була зрада. Тому що не було жодного сумніву, що вона мала на увазі; вона посилалась на таємницю про мене і секс, яку я їй довірила.

Як ви й підозрюєте, секс у Котеджах відрізнявся від гейлшемського. Тут він був безпосереднішим, «дорослішим». Ніхто не пліткував і не гиготів на предмет того, хто із ким ним займався. Якщо ставало відомо, що у двох учнів був секс, ніхто не починав негайно обговорювати, чи стали вони справжньою парою. І якщо нова пара таки справді одного дня утворювалась, тут не починали базікати про це як про велику подію. Це просто приймали тихо, і з того часу, якщо вже говорили про когось одного, то з ним згадували відразу й другого – як, наприклад, у випадку з «Кріссі й Родні» або «Рут і Томмі». Якщо хтось хотів зайнятись із вами сексом, це теж відбувалось більш прямолінійно. Хлопець підходив і запитував, чи не хотіла б ти провести ніч у його кімнаті «для різноманітності», щось у такому дусі, невелика справа. Іноді це робилось тому, що хтось був зацікавлений поєднатися з тобою в пару; іноді – просто заради однієї ночі.

Як я сказала, атмосфера була більш зріла. Але згадуючи про це тепер, секс у Котеджах видається мені радше технічним. Можливо, якраз тому, що більше не було пліток і таємничості. А може, через холод.

Пригадуючи секс у Котеджах, я згадую, що це відбувалося в холодних кімнатах, у цілковитій темряві, зазвичай – під тонною ковдр. І ці ковдри не були навіть ковдрами, а дивним набором – старими шторами, навіть шматками килима. Іноді було так холодно, що доводилось накидати згори цілі скирти речей, тож займаючись сексом під ними, здавалося, на тебе тисне гора, тож ти до кінця не мала певності, чи робиш це з хлопцем, чи з усіма цими речами.

У кожному разі, сталося так, що невдовзі після того, як я потрапила до Котеджів, я провела кілька окремих ночей із різними хлопцями. Я цього не планувала. Я збиралась не поспішати, можливо, створити пару з кимось, кого я уважно виберу. Раніше я ні з ким не була в парі і, спостерігаючи певний час за Рут і Томмі, відчувала, що мені було б цікаво спробувати й самій. Таким був мій план, але коли секс на одну ніч повторився кілька разів, я почала трохи непокоїтись. Ось чому я вирішила того вечора розповісти про це Рут.

То були звичні вечірні посиденьки. Ми принесли собі чашки з чаєм до моєї кімнати і сиділи пліч-о-пліч на моєму матраці, трохи схиливши голови, щоб не впиратись у крокви. Ми розмовляли про різних хлопців у Котеджах, про те, чи хтось із них міг мені підійти. Рут поводилась у своєму найкращому стилі: підбадьорювала, жартувала, поводилась мудро й тактовно. Ось чому я вирішила розповісти їй про одноразові стосунки. Розповіла, що це зазвичай відбувалось, хоч я не надто вже й хотіла; і що незважаючи на те, що я не могла мати від цього дітей, секс якось дивно впливав на мої почуття – саме так, як застерігала міс Емілі. Тоді я сказала:

– Рут, я хотіла тебе запитати. У тебе буває так, ніби ти просто неодмінно мусиш це зробити? Мало не з ким завгодно?

Рут стенула плечима, тоді мовила:

– У мене є пара. Тому, коли мені цього хочеться, я просто роблю це з Томмі.

– Звичайно. Можливо, це тільки зі мною так. Можливо, зі мною щось не в порядку в цих справах. Тому що іноді я відчуваю дуже-дуже сильну потребу.

– Це дивно, Кеті.

Вона зміряла мене стурбованим поглядом, і я ще більше занепокоїлась.

– Отож у тебе такого не буває ніколи.

Вона знову стенула плечима.

– Не настільки, щоб я могла зробити це з будь-ким. Те, що ти розповідаєш, справді якось дивно звучить, Кеті. Але, може, за якийсь час це вляжеться.

– Іноді це не трапляється дуже довго. Тоді раптом як накриє. Так було першого разу. Він почав до мене приставати, і я хотіла, щоб він відчепився. І раптом – як навалилось, ні з того ні з сього. Я просто мусила це зробити.

Рут похитала головою.

– Це справді дивно звучить. Але, мабуть, це мине. Можливо, це якось пов’язано з тим, що ми тут їмо іншу їжу.

Вона не надто мені допомогла, але принаймні поспівчувала, тож мені стало трохи краще. Ось чому таким ударом стало те, що Рут несподівано порушила цю тему посеред сварки, яка сталась того дня на полі. Гаразд, нас, мабуть, ніхто не підслухав, та все ж у тому, що вона зробила, було щось некрасиве. Протягом тих перших місяців у Котеджах наша дружба залишалась непорушною – принаймні з мого боку, – тому що я знала про існування двох різних Рут. Одна Рут завжди намагалась вразити ветеранів, яка, не сумніваючись, ігнорувала мене, Томмі, будь-кого з решти, якщо вважала, що ми псуємо її стиль. Ця Рут не надто мені подобалась, вона кривлялась і вдавала, ця Рут робила жест «постукування по ліктю». Але та Рут, яка сиділа поруч у моїй маленькій кімнатці на піддашші, випроставши ноги через край мого матраца, тримаючи паруючу чашку обома долонями, – це була Рут із Гейлшема, і хоч що б трапилося протягом дня, я могла просто почати з нею з того місця, на якому ми зупинились минулого разу, коли отак сиділи разом. І до того дня на полі я мала чітке розуміння того, що ці дві Рут не об’єднаються в одну; що я можу цілковито довіряти тій, якій звіряла свої таємниці перед сном. Ось чому, коли вона сказала про те, що «принаймні з деким із ветеранів я швидко заводжу дружбу», я так засмутилась. Ось чому я просто взяла книжку і відійшла.

Але коли я думаю про це тепер, мені вдається поглянути на речі з кута зору Рут. Наприклад, я розумію, чому їй могло здатись, що це саме я перша порушила наше взаєморозуміння і що її маленький стусан був просто ударом у відповідь. Тоді я цього не бачила, але тепер усвідомлюю цю ймовірність, це пояснює все, що сталось. Зрештою, перед тим, як вона зробила своє зауваження, я говорила про той жест із постукуванням по руці. Тепер це не зовсім просто пояснити, але між нами насправді існувало порозуміння щодо поведінки Рут у присутності ветеранів. Гаразд, вона часто блефувала і вдавала те, чого не було насправді. Іноді, як я вже казала, вона говорила щось, щоб вразити ветеранів за наш кошт. Але мені видається, що Рут вірила, що певним чином робить усе це заради нас. І моя роль – як найближчої подруги – полягала в тому, щоб мовчки її підтримати, наче я сиджу в першому ряду серед публіки, поки вона виступає на сцені. Вона намагалась стати кимось іншим і, можливо, почувала більший тиск, ніж решта з нас, тому що, як я вже сказала, вона чомусь брала на себе відповідальність за нас усіх. У такому разі спосіб, у який я говорила про постукування по ліктю, вона могла сприйняти як зраду, і вона могла виправдовувати себе тим, що відповіла взаємністю. Це пояснення прийшло мені тільки недавно. У той час я не дивилась на всю ситуацію ширшим поглядом, не дивилась на свою участь у ній. Мабуть, я взагалі не оцінювала у той час того зусилля, яке робила Рут, щоб рухатися далі, щоб вирости і залишити Гейлшем позаду. Думаючи про це тепер, я пригадую те, що вона сказала мені якось, коли я опікувалась нею в центрі Давера. Ми сиділи в її кімнаті, милуючись заходом сонця, як ми часто робили, смакуючи бісквітами й мінеральною водою, які я принесла з собою, і я розповідала, що моя давня гейлшемська скринька з колекцією надійно схована у мене в кімнаті, в сосновому комоді. Тоді – не намагаючись ні до чого привести або щось ствердити – я просто запитала:

– У тебе ж після Гейлшема колекція не збереглася, правда?

Рут, яка сиділа на ліжку, досить довго мовчала. Сонячне світло падало на кахляну піч позаду неї. Тоді вона відповіла:

– Пам’ятаєш, як вихователі постійно нагадували нам перед від’їздом, що ми можемо взяти з собою колекції. Тож я вийняла все зі своєї скриньки і склала до сумки. Я збиралась знайти гарну дерев’яну скриньку для колекції в Котеджах. Але коли ми туди дістались, я побачила, що ніхто з ветеранів колекції не мав. Мали тільки ми, і це було ненормально. Здається, ми всі це зрозуміли, я була не єдина, але ми ж про це не говорили, правда? Тому я не шукала нової скриньки. Всі мої речі місяцями лежали в сумці, а тоді я їх викинула.

Я витріщилась на неї.

– Ти викинула свою колекцію разом зі сміттям?

Рут похитала головою, і наступних кілька митей, здавалось, перебирала в голові різні предмети зі своєї колекції. Нарешті вона сказала:

– Я склала їх у мішок для сміття, але потім не змогла примиритися із думкою, що вони будуть серед непотребу. Тому якось попросила старого Кефферса, коли він зібрався від нас їхати, чи не міг би він відвезти цей мішок у крамницю. Я знала, що бувають благодійні крамниці, я все про них довідалась. Кефферс трохи покопирсався в сумці, він не знав, яку цінність мали ті речі – та й звідки мав би знати? – тоді засміявся і сказав, що жодна крамниця не захоче цього прийняти. А я сказала: але ж це хороші речі, це дуже хороші речі. І він побачив, що я занадто емоційно сприймаю це, і тоді змінив тон. І сказав щось типу: «Ну добре, дівчино, я заберу це до Оксфама, віддам людям». Тоді він зробив величезне зусилля і додав: «Я придивився краще, і точно – ти права, це справді дуже хороші речі!». Він був, однак, не надто переконливий. Мабуть, він просто забрав мішок і викинув десь. Але я принаймні цього не знала.

Вона усміхнулась і сказала:

– Ти поводилась інакше. Я пам’ятаю. Ти ніколи не соромилась своєї колекції і зберігала її. Тепер я шкодую, що не зробила так само.

Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.

Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.

Інший момент, який я зауважила – і побачила зв’язок між цими речами, – це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?

Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів – крім того, що він дуже любив порножурнали.

Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік – тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.

– Ніхто не зізнавався, що журнали подобаються, – сказала вона. – Але ж ти пам’ятаєш, як це було. Якщо журнал з’являвся у кімнаті, всі вдавали смертельну нудьгу. А як зайдеш до кімнати за півгодини – журналу вже й близько там не буде.

У кожному разі, я розповідаю про те, що коли один із цих журналів десь виринав, то це називали залишком від «колекції Стіва». Іншими словами, Стів був відповідальний за всі порножурнали, які будь-коли з’являлися. Як я вже сказала, ми так нічого іншого про Стіва не довідались. Одначе навіть тоді розуміли, що в цьому є певний жарт, і коли хтось тицяв пальцем і казав: «О, дивіться – один із журналів Стіва», то вчували тут певну іронію.

Між іншим, ці журнали доводили до сказу Кефферса. Подейкували, що він був віруючим і що не визнавав не тільки порнографії, але й сексу взагалі. Іноді він доводив себе до ручки – обличчя під сірими бакенбардами вкривалося плямами люті, поки він гримів у всіх приміщеннях, зарулюючи без стуку до кімнат, поклавши собі зібрати всі до одного «журнали Стіва». Ми з усіх сил намагались вдавати, що він у такі миті дуже кумедний, але насправді в таких станах він по-справжньому лякав. Наприклад, несподівано припинялось його звичне бурчання, і тиша, що його супроводжувала, створювала тривожну атмосферу.

Пам’ятаю один випадок, коли Кефферс зібрав шість чи сім «журналів Стіва» і погнав до свого фургона. Ми з Лорою дивились на нього згори, з моєї кімнати, і я сміялася із чогось, що мовила Лора. Тоді я побачила, як Кефферс відчиняє двері фургона, і – можливо, тому що йому були потрібні обидві руки, щоб посунути якісь речі в машині – він поклав журнали на кілька цеглин, складених поруч із бойлерною (хтось із ветеранів кілька місяців тому намагався збудувати місце для барбекю), Кефферс стояв, нахилившись уперед, його голова і плечі були сховані у фургоні. Він копирсався там так довго, аж я почала підозрювати, що, незважаючи на всю свою недавню лють, тепер він повністю забув про журнали. Без сумніву, за кілька хвилин він випростався, сів за кермо, затраснув двері і поїхав.

Коли я вказала Лорі на те, що Кефферс забув журнали, вона мовила:

– Вони там довго не пролежать. Тільки коли наступного разу він затіє чистку, йому доведеться знову повсюди їх визбирувати.

Але через півгодини, проходячи повз бойлерну, я звернула увагу, що журнали так і лежать там, неторкані. Спочатку я подумала про те, щоб узяти їх із собою, але відразу зрозуміла, що якщо їх там знайдуть, мене дражнитимуть вічно. Ніхто не зрозуміє, навіщо я таке зробила. Ось чому я взяла журнали і ввійшла з ними до бойлерної.

Бойлерна була ще одним сараєм, прибудованим до ферми. В ній зберігались старі косарки і вила – Кефферс розраховував, що ці речі не згорять надто швидко, якщо одного дня вибухне бойлер. Тут же Кефферс тримав свій верстак, тож я поклала на нього журнали, відкинула набік якесь лахміття і сіла на стільницю. Освітлення не вистачало, але позаду мене було брудне віконце, тож, розгорнувши перший журнал, я побачила, що можу розгледіти достатньо.

Всередині було багато фотографій дівчат із розведеними ногами і виставленими задами. Визнаю, були часи, коли я дивилась на такі фотографії і збуджувалась, хоча ніколи не хотіла робити цього з дівчатами. Але не за тим я шукала. Я швидко перебігала сторінками, не бажаючи, щоб мене відволікало сексуальне випромінювання зі сторінок. Насправді я взагалі майже не бачила вигнутих тіл, оскільки дивилася на обличчя. Навіть на рекламах відео чи будь-чого іншого, винесених набік, я перевіряла обличчя кожної моделі, перш ніж продовжити.

Вже майже наближаючись до кінця стосу, я зрозуміла, що хтось стоїть за порогом сараю. Я залишила двері відчиненими, тому що такими вони були зазвичай, але й для того, щоб впустити більше світла. Я вже двічі підводила очі, бо мені здавалось, що я почула якийсь шум. Але на порозі нікого не було, тож я продовжувала справу. І ось нарешті я перестала сумніватись у присутності когось, тож, опустивши журнал, я тяжко зітхнула, постаравшись, щоб мене було добре чутно.

Я чекала на сміх або на те, що двоє-троє студентів увірвуться до сараю, намагаючись найкращим чином використати те, що впіймали мене зі стосом порножурналів. Але нічого не трапилось. Тож я промовила, надавши своєму голосові втомленої інтонації:

– Мені страшенно приємно, що ви до мене приєднались. Навіщо соромитись?

Почувся смішок, а тоді на порозі з’явився Томмі.

– Привіт, Кет, – сором’язливо сказав він.

– Заходь, Томмі. Приєднуйся до веселощів.

Він обережно підійшов до мене, а тоді зупинився на відстані кількох кроків. Тоді перевів погляд на бойлер і сказав:

– Я не знав, що ти любиш такі штуки.

– Хіба дівчатам не можна?

Я гортала сторінки, а він на кілька хвилин замовк. Тоді промовив:

– Я не намагався за тобою стежити. Просто побачив зі своєї кімнати. Помітив, що ти підійшла сюди і взяла журнали, які забув Кефферс.

– Ласкаво тебе до них запрошую, коли закінчу.

Він зніяковіло засміявся.

– Це всього лише журнали про секс. Думаю, я вже всі їх бачив.

Він ще раз засміявся, але потім, коли я звела очі, то побачила, що Томмі дивиться на мене з серйозним виглядом. Тоді він запитав:

– Ти щось шукаєш, Кет?

– Що ти маєш на увазі? Шукаю брудних картинок.

– Щоб завестись?

– Можна й так сказати.

Я відклала один журнал і взялась за інший.

Тоді я почула кроки Томмі – він наближався, аж доки не зупинився поруч. Коли я знову звела погляд, його руки поривчасто застигли в повітрі, наче я виконувала руками якусь складну роботу, а він прагнув допомогти.

– Кет, ти ж не… Ну, якщо це щоб завестись, то це ж роблять не так. Ти мусиш набагато уважніше дивитись на фотографії. Якщо швидко гортати, то це не спрацює.

– Звідки тобі знати, що працює для дівчат? Напевно, ти дивився ці журнали з Рут. Вибач, я не подумала.

– Кет, чого ти шукаєш?

Я знехтувала його запитання. Я перебрала вже майже весь стос і хотіла закінчити. Тоді він сказав:

– Я бачив, як ти таке вже робила.

Цього разу я зупинилась і поглянула на нього.

– Що тут відбувається, Томмі? Невже Кефферс найняв тебе у свій порнопатруль?

– Я не намагався за тобою стежити. Але я тебе бачив – минулого тижня, після того, як ми всі зібрались у кімнаті Чарлі. Там був один із цих журналів, а ти думала, що ми всі розійшлися. Але я повернувся по светр, а двері кімнати Клер були відчинені, тому я бачив кімнату Чарлі. І я тебе там потім – ти гортала журнал.

– Ну, і що з того? Нам же всім треба якось заводитись.

– Ти не заради збудження це робила. Я бачив, так само, як бачу тепер. У тебе таке обличчя, Кет. Того разу в кімнаті Чарлі у тебе було дивне обличчя. Ніби ти сумна чи щось таке. Ніби трохи налякана.

Я зістрибнула з верстака, зібрала журнали і вручила стос йому в руки.

– Тримай. Віддаси Рут. Подивишся, чи вони якось на неї вплинуть.

Я пройшла повз нього і вийшла з сараю. Я знала, що розчарувала його, нічого не розповівши, але в ту мить ще недостатньо добре все сама продумала, тому не готова була нікому нічого розповідати. Але я не проти була, що він прийшов слідом за мною до бойлерної. Анітрохи не проти. Мене це заспокоїло, я відчула себе захищеною. Врешті-решт я йому таки розповіла, але аж за кілька місяців, коли ми вирушили в подорож до Норфолка.