Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)
Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.
За дверима не було нікого. Я б почув дихання, найменший порух. Це могла бути й пастка, але коли подумати, то потреба їжі, тепла, спочинку сильніша за страждання. Тому я коротко й негучно привітав цей дім і увійшов, бо там пахло молоком і віяло теплом.
Піч займала півкімнати. Що це піч, я довідався пізніше, коли обпік собі лапи, намагаючись якнайшвидше зігрітись. Крізь дверцята просвічувало полум’я. Свічка не давала стільки тепла і пахла зовсім інакше. А ще тут було ліжко, застелене вовняним коцом, стіл, стілець і полиця з посудом. Біля печі стояла миска з молоком, та сама. Я випив молоко і одразу повеселішав. Мене страшенно розморило, і я забув про обережність. Стрибнув на піч, що була зверху застелена чимось м’яким, і миттю заснув. Там був такий темний затишний куточок, про який можна лише мріяти. А надворі знову падав дощ, то сильніший, то слабший…
УДВОХ
Я викликаю в нього безмежну довіру. Навіть не знаю, як це мені вдалося. Я запримітив його ще влітку і щоранку ставив на ґанку миску з молоком. А восени залишив двері прочиненими, щоб він увійшов. Наша перша зустріч була зворушливою: жалібно нявкаючи, він виповз із темного закутка печі. Неважко було зрозуміти, як незручно опинитись на чужій території. Він дав себе взяти на руки, дав витягти колючку з лапи, видушити гній, і муркотів, муркотів, муркотів.
Будь-який необережний рух з мого боку – і я втратив би його довіру. Ця маленька істота, не найдосконаліша з усіх, які я створив, мала почуття гідності. І пазурі, що, проте, ніколи не вдряпнули мене. І більш нічого. Тільки-но я сідав, кіт опинявся в мене на колінах. Він не вмів стримувати власні бажання. Він підкорив мене собі, і я все довше залишався з ним у хаті. Не знаю чому, але він був мені найближчим. І я не міг стримати сліз, коли, вилизуючи себе, він лизав мої руки, на яких була кров невинних істот, створених на муку.
Так, я створив їх для любові, для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині, але діти покинули мене, забувши повернутись. Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя.
Кожному я залишив часточку своєї сили, щоб колись вони таки повернулись до мене. Дарма. Повернувся поки що лише кіт, дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою. Може, кіт має рацію, адже він підкорив мене, зайняв місце на моїх колінах, і я не можу встати, бо не хочу його потривожити.
Коли я йду, він супроводжує мене. Ми оглядаємо наш ліс, наш потічок, наші хмари, наше сонце, птахів, комах… Як я хотів би, щоб мій біль вгамувався, біль за світом-самогубцем, який вважає мене винним за моє невтручання. А тим часом кожна часточка моєї любові благає його: повернись!
Що зараз там діється? Рятуються не кращі, рятуються сильніші. Кращих завжди приносять у жертву.
Сенс мого існування – в очікуванні. Над цим я розмірковував довго і важко, терпляче тамуючи біль. Коли кіт втомлювався, я брав його на руки, і не раз він засинав, притулившись до моїх грудей. А вечорами, у теплі, коли за вікном падав сніг, ми розмовляли. Для цього не треба розтуляти рота.
Кіт спитав мене якось:
– Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?
– Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям. Навіщо тобі цим перейматись?
– Я от думаю собі, – продовжив кіт, лизнувши мою руку, – чи хотів би я бачити собі подібних.
– І як?
– Мабуть, ні. Хтось з них міг би зробити мені боляче або я – йому. Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив. Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного. Ти теж не хотів би бачити собі подібних. Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками. Щоб хтось інший брав мене на коліна. Я зразу відчув, коли тебе побачив, що ти такий, як я. Правда?
– Правда.
Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає. Просто тому, що не знає, де нас шукати.
Книга снів і пробуджень
Земля була холодна. Дерева хитались як колиски перед моїми очима коли ми обіймались на мерзлому листі тіла тремтіли перед тим як злитись в одне і я знала що це вперше і востаннє і хай воно швидше закінчиться сльози пекли очі твоє сім’я пролилось на мерзлу вбогу землю перемішалося з хвоєю піском листям ти пожалкував мені дати хоч трохи себе ми не можемо зігрітись запалюємо вогонь простягаємо над полум’ям руки я не втримала тебе і ти мене не втримав дерева стоять нерухомо як хрести на цвинтарі душа яку ми могли накликати разом спустилась на чуже ложе.
КНИГА НОЧІ
– Чого ти посміхаєшся? (Чого ти не плачеш?) – Тому, що мені добре. – А чому тобі добре? – Бо я не вмію плакати. – Боже, чому ми такі нещасні й неприкаяні, чому нас стороняться люди, чому нас уникають? Ніби у нас на чолі знак недоторканості.
– Бо ми не звідси.
І прошу: – Їдь. Коли ти знову сюди приїдеш, мене вже тут не буде. – А де ти будеш? – Поїду, як і ти, тинятися по електричках, ночувати на вокзалі. А потім вернуся додому, де я завжди в безпеці. – А де твій дім? – На сонячному острові. – А де той острів? – Посеред ріки. – А де та ріка?..
Та на зупинці, в глухому поліському селі, здригаючись від цікавих поглядів учнів, які вертаються з продовженої групи, я меншаю, стаю піщинкою, коли твій автобус зникає в тумані, бо сила моя тільки в тому, щоб похвалитись нею, – і знову будні, холод, темрява, спогад про зачаття, яке не відбулося.
І з тим почну мою розповідь про пекло, чистилище, рай, сни, які їх супроводжують, про квіти, які вічні. Це може стати моїм заповітом, якщо я стану жертвою власних пророцтв.
Колись я просила Бога, щоб дав мені знак, і побачила на бруківці зламане лезо ножа. Ми, люди, наче спинились над прірвою, внизу якої пливуть хмари і синіє небо, й не можемо це витлумачити усталеною логікою. Бо зламане лезо ножа означає і смерть, і рятунок. Тільки власна розгубленість спонукала мене взятися за перо, щоб описати все, що відбудеться колись зі мною, і діється зараз, а також те, що трапилось з кимось іншим.
І починаю писати в чужому домі, серед чужих людей, року 1990-го, місяця червня, 7 числа, і від того чуюся майже щасливою, бо мусить бути хтось, хто хоче чути мій голос.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Містечко, яким проїжджав наш автобус, було однакового брудно-жовтого кольору, як пізня осінь. Поперек тротуару лежав убитий машиною жовнір, із живота якого вилізли рожеві кишки. Автобус, не спиняючись, проїхав повз нього. Вулиця попереду й позаду була зовсім порожня. Ніхто не зойкнув. Очі байдуже ковзнули по велетенському, як смерть, тілу. Чомусь я бачила це, а ніхто не бачив. Скількох ти задавив на своєму віку, автобусе?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ З ОТИМ СОЛДАТОМ. Душа його здивовано повисла над розпластаним тілом, яке, мабуть, негайно обсіли б мухи, якби не кінець осені. Ні, вона не потребувала зойків, лементів, тупоту ніг. Душа просто не знала, що з нею діється. На мить вона торкнулася теплих вуст хлопця, з яких витікала цівка крові – очі його розкрились, щоб більше не закриватись. Душа сахнулась, відчужена назовсім.
Вулицею мчали машини, але, почувши, що щось негаразд, почали їздити іншою дорогою. Тіло застигало в неприродній позі, проте лише збоку видавалось, що йому незручно лежати. Тепер це була всього-навсього купа м’яса, автомобільна офіра. Люди теж перестали ходити тією вулицею. Вони не хотіли бути причетними.
Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви. Чужа людина вмерла в чужому місті, де не було ні церкви, ні Бога. Третьої ночі білий ангел укляк над тілом і заплакав, пригорнувши до себе бідну душу. Сказав їй: «Покинь тіло і лети туди, де була його домівка». – «А далі що?» – «А далі я тобі скажу». – «Чому ж ніхто не забере тіло?» – «Хіба сліпі його побачать? – сумно відповів ангел. – Не турбуйся, я поховаю його як належить. А в тебе попереду вічне життя. Мусиш іще трохи постраждати».
І душа полинула туди, де мала відбути свій час.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок – тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…
Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.
Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.
– Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я – вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.
Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.
Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.
Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові – Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші щирі офірування. Назад дороги немає – сніг.
Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді – перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.
І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я – Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.
(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я – у вікно, пташки – на мене.)
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.
– Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!
– Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.
– Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.
Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.
Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди – слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.
ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері – паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима – прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.
Чому це так – не варто довго думати. Це – наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, – Ера комах, котра настала після людської ери.
Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.
ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.
Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.
Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі – мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.
«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля – один і два, а зозуля – три і чотири».
Допомогти мені зможуть, коли я стану на ноги. Лежачого не б’ють, але й не піднімають.
Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч – відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.
Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.
Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я – то є ми.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.
ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені – три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.
Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно – піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.
ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.
Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.
Посаджу садок і народжу другу дитину.
І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли – це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.
НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика – він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони – бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.
ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.
Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.
У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.
Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.
Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм – легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.
Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут – лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.
Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.
Кожен день бачу бабцю, котру не можна назвати ні божевільною, ні жебрачкою. Вона час від часу каже тихо і виразно: «Ищите спасения душ!» Певно, вона теж читає думки і, коли відчуває щось лихе, говорить: «Ищите спасения душ». У руках вона тримає сіточку. Щось купує, хоч я ніколи не бачила її в черзі. Живе бабця, напевно, на отій маленькій вуличці. Довколишні вулиці заселені чужинцями. Справжні господарі зогнили в Сибіру. Двері чудових будинків поламані, стіни обписані матюками, бруківка засмічена. І бабця говорить: «Ищите спасения душ!»
Де його шукати? Жити чистому серед нечистих – неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.
АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.
Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма – це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.
А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.
ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю – «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно – нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.
ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?
Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, – знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.
ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.
У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.
У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.
Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.
ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.
ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:
– Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…
Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:
– Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це – вислів з рабського лексикону.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.
Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?
ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.
Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.
Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.
Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».
Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.
Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.
Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.
Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.
