Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Галина Пагутяк
Записки Білого Пташка

Романи та повісті

Автобіографія
без дат і майже без фактів

(доповнена)

Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудоване на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя. А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.

Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор – найвища інстанція, й після неї апеляції не приймають.

Хочу сказати, що майже все написане про мене – неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.

Тому й пропоную свою неофіційну версію.

Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.

Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.

Моє прізвище – це самоназва племені фракійських біженців, які ще в V столітті P. X. прийшли з території сучасної Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній, чи неподалік. Моя бабця Настя прожила дев’яносто п’ять років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років тринадцять. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.

Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних Шептицьких.

Отак.

А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з X століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала «Слугу з Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись. Тому я не дивуюсь, звідки така взялася.

Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.

А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, чоловік дідової сестри, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.

Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя. Потім, читаючи Пруста, я взнала, що то жимолость. Моя мама викопала саджанець у сусідів і посадила.

Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнавала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. І абсолютного захисту, дарма, що його не існує. Бо світ ніколи не сприймав мене як щось своє, навпаки, жорстоко мене карав, щоб я не плуталася під ногами. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. Причому, дорослі книжки, бо дитячих було катма. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі, не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху. Потреба бути почутою, знайти подібних до себе – звісно, що так, але найбільше, щоб мені не завдавали болю. Як намагаються не завдавати його дитині. Коли я прочитала вже у зрілому віці «Кільце довкола Сонця» Кліффорда Саймака, я зрозуміла, що знайшла товариство собі до душі, бо там було багато таких людей, яких не сприймало суспільство – чужорідних. Все життя я приходила і відходила чужою. Моя сутність – незмінна. Коли я це прийняла, то нарешті стала майстром свого життя.

Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10-ий клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, у Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».

А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи, власного шляху. У вісімнадцять років, узимку, я втекла з дому, бо мені там було нестерпно. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у сімнадцять років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав – це жах із романів Стівена Кінґа, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.

Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в андеґраунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.

Навчання у Львіському, а далі в Київському університетах дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала. У цьому світі для мене немає пари. Шкода, що я трохи запізно про це дізналась.

Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.

Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».

Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.

Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок – «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас із космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом, мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.

Правду кажучи, мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе. Найбільше я ціную мужність в письменниках, що виявляється у бажанні вдосконалюватись, йти, куди веде не мода, а серце. Бо без серця література не проживе. І не давайте нікому себе збити з пуття.

Я видала понад двадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.

Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами. Власне, там моє місце – завжди на межі, як той пес-охоронець. Кого і що я охороняю? Те, завдяки чому людина залишається людиною, те, що ніколи не люструє час.

Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».

Без дати

Захід сонця в Урожі

Жінка:

Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.

Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.

Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої – тут. Я, певно, їх привожу з собою.

Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, – нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.

Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж – то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, – такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.

Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?

Чоловік:

Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?

Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж – дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.

У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі – теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі – лише страшні, не шкідливі привиди.

…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.

Чоловік вбіг у село і став кричати на поміч, але жодна душа хіба встигла прокинутися й прислухатися до крику. Опирі його доганяли. Чоловік закликав на поміч Бога і вбіг до церкви, що сама відчинилася і за ним закрилася. І в ту ж мить церква пішла під землю, заховавши його навічно від опирів…

Мені самому стає моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю сільського життя. Моя жінка чується серед привидів і жахів, як у себе вдома, бо виросла серед цих розмов. Я ж тільки часами впадаю в атмосферу темного середньовіччя. Зі мною тут нічого не трапиться, сподіваюсь.

…Вчора трапилося щось дивне. Я прокинувся від холоду й побачив, що жінки нема поруч. Вона зразу ж зайшла і лягла коло мене, але я відчув запах дощу. Мокре волосся торкнулося моєї щоки. «Де ти була?» – спитав я. «Мені не спалося, і я вийшла».

Нічого дивного, правда?

Жінка:

Я – маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину. Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому, що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати. Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора.

Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ, що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця, та й те померкло під час дощів.

Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить, бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити, і як я тоді доберуся до Львова?

Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася. Я перебрала у пам’яті всіх знайомих чоловіків. І кожен з них без охоти їв би зупу без м’яса і не любив би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То вимушене мовчання – у мене непереборний жіночий інстинкт не починати і не закінчувати розмови першою.

Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається, він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими. Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли бузьки у своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.

Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів голову і спитав:

– У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками?

– Хочеш розважитись?

– Хочу, – сказав він і якось дивно подивився на мене.

– Нема.

– Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж?

– Як завжди.

– Поїхала б кудись.

– Поїдемо разом.

– Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!

На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою стерла її з пам’яті. Коли чоловік пішов спати, бо не мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.

Чоловік:

Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила. Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний, з чорною бородою. Привітався із порога:

– А де господиня?

– Нема, поїхала.

– А коли вернеться?

– А в чім річ? – питаю. – Я її чоловік.

– Мені треба вашої господині, – відрубав він і пішов.

Хам, та й годі.

Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа. Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого. Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під ранок.

– Ти що, знайшла собі коханка? – спитав я.

Вона так розгублено подивилася на мене, аж стало шкода. Втім, вона вміє і прикидатись.

– Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.

– Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.

– Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.

Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня! Всього господарства, що пес та латка городу коло хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я – як домашня тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це ще мене втримує в тому клятому Урожі, де як не дощ, то ураганний вітер, то опирі і всяка нечисть. Якби моя жінка не вчилась по університетах, а тяжко працювала коло худоби, як інші сільські жінки, то не забивала б собі голову містикою. Я сам містик, але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна, і хочу мати кабінет, де до стелі були б книжкові полиці. Але ж я одружився з нею і живу в Урожі. Я справді любив її колись. Деякий час ми крутились на одній орбіті довкола Урожа, доки я не зрозумів, що ось-ось впаду на цю підступну планетку і вже не підведуся.

Що я, власне, їй винен, що вона так зверхньо розмовляє зі мною? Чому я повинен пускати її у свій внутрішній світ, коли не відчуваю ні найменшої потреби у цьому? Вона це робить не прямо. Так я легко відшив би її, як свого часу власних батьків. Як кішка підкрадається, щоб вхопити поживу і з’їсти її в темному кутку. З цього може постати якась чергова фантазія, у гіршому випадку – монстр, котрий зведе її остаточно з пуття. Ще коли б довкола були люди нашого рівня, я мав би якесь спілкування, та й вона була би обережнішою. А вона ж спілкується виключно з приятельками, котрі як не старі діви, то дівки, і всі зациклені на тому, щоб топтати чоловічу гідність. Їй потрібен чоловік-обиватель, а мені-жінка-обивателька. Тоді б ми мали нормальне життя.

…Я уві сні взяв її за руку, і вона спала поруч аж до ранку. Я прокинувся мокрий від поту, наче після гарячки. «Ти кричав уві сні й плакав», – сказала вона, коли я сам з себе дивувався. І тоді згадався сон, який щойно снився.

…Ніби я заходжу до себе в кімнату і бачу маму, схилену над колискою. Там лежить гола дитина, і лице у неї відразливе, наче у диявола. Я відразу усвідомлюю, що це нечиста сила і її треба позбутися. Хапаю дитину за ноги й б’ю нею об стінку, незважаючи на крик і плач своєї матері. Цей сон я розповів дружині. Вона спочатку поблідла:

«Я не могла б підняти руку на дитину».

«То диявол у дитячій личині. І я його позбувся».

«Чого ж тоді кричав і плакав?»

Вона мала рацію, але я знайшов цілком пристойне логічне виправдання:

«Мені було жаль мами».

«А коли то був не диявол?»

У неї затремтіли губи, і вона вийшла з кімнати. Я лежав ще хвилин десять, приголомшений жіночою логікою. Вона хотіла підсунути мені невинне дитя і зробити з мене злочинця. Але я згадав її стривожені очі, коли ми одночасно прокинулись, й руку у своїй руці, хоч вона могла її вийняти, і мій гнів трохи пригас. Моя жінка як дитина вірить в добрих духів та чарівників і не здатна усвідомити абсолютність добра чи зла.

Події минулої ночі нас трохи зблизили. Ми пішли до лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала лице мені на грудях.

Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла. Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення. Серце калатало на всю хату.

Жінка:

Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»

Чоловік:

Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились.

Той тип одразу заявив:

– Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив.

Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти.

– Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би.

– Хіба я так дуже змінилась?

– Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю.

– Я не знаю… – зиркнула на мене жінка.

– Ти знаєш, де я живу. Приходьте.

– Не обіцяю…

Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос:

– Заходь, як будеш мати час.

Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль.

– Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? – весело спитав я.

– Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю.

– Може, це спосіб знайомства?

– Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

– Тоді це варіят.

– Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

– А звідки ти знаєш, де він живе?

– Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

– То він не звідси?

– Може, вони виїхали…

– Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

– Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.

– Тоді аґент ЦРУ? – запропонував я.

– Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні?

– Побачимо, – ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще.

Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав:

– Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги?

– Як у Боккаччо?

Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?