Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.
«Пам’ять щодня нав’язує мені спогади, від яких я хотіла б відсторонитися назавжди. Написане можна покреслити, спалити, навіть переписати. Але вчинки – незнищенні, бо вони тягнуть за собою інші вчинки. Тільки переставши жити, можна зупинити їхній рух і спокійно відійти у пустелю. Зникни, мій світе, я знайшла собі інший».
(«Досвід самотності», стор. 28)
У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.
– Ходімо обідати, – покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.
– Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?
– Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.
– Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.
– Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.
– Це непотрібно.
– Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…
– Вона його залишила.
Жінка, не криючись, заплакала.
– Вибачте, – промимрив я, – я поводжуся як письменник, а не як людина.
– Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.
Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.
Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.
– То Гандзуня, – сказала господиня. – Іду вже, йду!
За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.
– Нащо так довго стукаєш, я добре чую!
– Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?
Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.
– Де мала?
– Та у школі.
– Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?
– Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?
– А як котрі діти вкрадут?
– Має вона парасолю, не переживай.
– Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.
Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.
– Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?
Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:
– Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.
– Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?
– А! – махнула брудною рукою Гандзуня.
– Знов бідним віддала?
– Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?
– Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.
– Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…
– Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.
– Тота наука дитину з’їсть, бігме!
– Діти мусять вчитися.
– А, – знов махнула рукою Гандзуня. – Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.
– Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.
– Ні, ні! – замахала руками Гандзуня.
– Не встидайся, бери. То від мене і від малої.
Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:
– Бувайте здорові!
Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:
– Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.
– А що з нею?
– Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!
Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.
З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» – ні.
Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:
«Зібрати достатньо доказів проти себе легко, бо рідко хто з нас вдоволений собою. Потайки складаєш їх до шухляди, щоб ніколи не використовувати. Краще спалити. Я б це зробила, але не зроблю, бо від цього не стане легше. Тільки моє тіло поки що мені належить. Рештою я не розпоряджаюсь».
(«Досвід самотності», стор.34)
Хто ж так пише? Недбало, як у щоденнику. Цікаво, про який досвід міг би написати я? Сексуальний? Чи про досвід спілкування, бо я добрий хлопець, котрий уміє собі давати раду з більшими і меншими. Однак, у цій книжці були й цілі історії, варті роману, готові сюжети, які міг би використати. Анна видавалася то геніальною, то дурною, і, хоч мала стиль, але такий, що довів би будь-якого редактора до божевілля. Вона квапилась, намагаючись висловити те, що турбувало її в певну мить. Наче розмовляла з кимось. Хто це був? Той, кого вона не бачила фізичним оком, лиш духовним, хто розумів її з півслова. Хто усе життя тужив за нею, а вона за ним, не втрачаючи надії зустрітися. Це для нього вона залишила «Досвід самотності», лист, який може читати хто завгодно, бо він не для нього.
Я приховую власну самотність, більшість людей ховає, особливо в дитинстві й старості, коли ми найбеззахисніші. Але Анна розлила свою в просторі й часі.
«Між сходом і заходом сонця є досить часу, аби не думати, а говорити, не усвідомлювати власного каліцтва, як не усвідомлює його безнога Гандзуня, як дитина не усвідомлює дитинства, а зріла жінка своєї жіночості. Тому в нас легко відібрати наше, підмінивши його заздалегідь готовим стереотипом. І як жахливо потім бачити уві сні те, що з нами зробили».
(«Досвід самотності», стор. 45)
Я, ніби останній йолоп, сиджу за незграбним полірованим столом і переживаю тому, що читаю рукопис. І не здатний вийти з кімнати, подолати тих кількасот метрів, що відділяють мене від готельного ліжка, на якому я зміг би подрімати, а ввечері втекти на поїзд. Щось тут діється з часом. Певно, минуло не три дні, а всі тридцять років. А я все читаю безкінечний досвід чужої самотності, не читаю, а слухаю, як Анна розповідає, переходячи з високої теми на звичайну побутову балаканину. Тому, коли до кімнати тихенько увійшла її донька з поливальницею в руках, наша розмова обірвалася, і я знітився. Дівчинка привіталась і заходилася поливати вазонки. І тут у мене вихопилось:
– Як поживає Альфа?
Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:
– Добре.
– А чому вона не живе з вами?
Так само тихо дівчинка відповіла:
– Вона не може жити тут і там.
Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.
Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.
Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.
Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.
Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові – і доста.
У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.
Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.
Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми – ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.
«…A одна жінка не просилась до Перевізника в човен. Завше стояла віддалік. Врешті він спитав, чого їй потрібно.
– Я хотіла спитати поради.
– Я не даю порад, – грубо відказав Перевізник.
І вона відійшла, довго не приходила. Але якось Перевізник знову побачив її і спитав, чому вона така вперта.
– Одного разу, – розповіла жінка, – я прийшла в гості до приятельки. Вона мала чекати мене вдома. Чоловік сказав, що я можу зачекати, доки вона повернеться. Невдовзі вона подзвонила і просила почекати ще. Але так і не прийшла. Її чоловік пригощав мене вином, а потім зґвалтував. А вона так і не прийшла. Що більше минає часу, то більше мені шкода себе. Певно, я була надто довірливою чи надто розпусною. Але мене не покидає відчуття, що то була змова. Я ще молода і маю надію змінити своє життя. Проводжаю очима твій човен і думаю, чи забирають люди з собою свої тягарі.
На це Перевізник їй відповів:
– Не розумію, якої поради ти хочеш від мене.
– Її важко висловити, але я хочу знати, чи я заподіяла зло цій парі. Чи мушу помститися за те зло, яке вони заподіяли мені?
– Що б ти зробила, якби я віддав тобі свій човен, а сам пішов геть? Ти не билася об заклад, тому виграш тобі не перепаде, але ти й не програєш…»
(«Бесіди з Перевізником», стор. 16)
Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.
Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?
Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.
Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.
– Дуже приємно. Ганнуся, – ще більше зраділа дівчина. – Я вас чекала.
Помітивши моє здивування, вона пояснила:
– Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.
– Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?
– Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?
Я відсахнувся.
– Будь-ласка, не робіть цього! – заламала руки дівчина.
– Чому? – витріщився я.
– Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.
Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:
– Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.
– Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.
– Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?
– Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.
– Будиночок у лісі і собаку Альфу?
Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.
– Ви там були?
Дівчина мовчала.
– А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.
– Я нічого не знаю.
– Вам наказала мовчати пані Стефа?
– Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.
– Чому б вам не створити культу з власної родини?
Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.
– Є люди, – сказала вона, – які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей – більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.
– А коли я цього не хочу?
– Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.
– Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.
– Так, смерть, – повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.
«У мові людей, що приходили до нього, Перевізник зауважив одну й ту саму думку: я хочу вмерти. Я хотіла б зупинити власні страждання. Я не бачу сенсу у власному існуванні. І це при тому, що кожен із них міг тішитися плином чистої ріки, шовковою травою лугів, м’якими обрисами діброви. І погамувати в собі бажання самознищення. Але очі їхні були опущені додолу, обличчя вкривав піт страху, рухи були невпевнені, а голоси глибокі, як пустельні колодязі. „Чи вони вважають мене за ката? – подумав Перевізник, тихо граючи на сопілці. – Чи за суддю?“ їм так хочеться перепливти ріку і залишити на березі старі речі свого немилого існування. Невже їх хтось переслідує?
Були й такі. Одних переслідували з любові, інших з ненависті. Не раз брали нещасного за руку і провадили його додому, хоч надії на зцілення не було. Перевізник, скінчивши грати, брав до рук книжку Ніцше і так потрапляв у її полон, що сам ставав Заратустрою і не відділяв уже добра від зла. Але то на певний час.
Коли йшлося про реальні можливості, то човен не міг вмістити всіх бажаючих, бо відпливав лише один раз, після заходу сонця. Але іноді він зовсім не мав роботи і міг бавитись у Заратустру. І Ніцше, і власний досвід, і ріка з роками додавали йому мудрості, виліплюючи образ, який звався Перевізником, і треба було грати уже якусь роль. Людям це було зручно, а Перевізник думав, чи справді човен належить йому, чи це ілюзія, якої треба позбутися. Бо ж знайдуться інші Перевізники.
Люди навіть не звертали уваги, що на тому березі ріки грузький пісок, сухі пагорби з жалюгідними кущиками, а далі – мертва пустеля. Вони хутко йшли від ріки, не озираючись. Прикрий колючий вітер стирав їхні сліди. Ніхто звідти не вертався, і Перевізник здогадувався, що той пустельний край – лише пограниччя нової реальності, де на мандрівників чекають небачені втіхи: забуття і спокій, що бальзамом виливаються на душу».
(«Бесіди з Перевізником», стор. 45)
Після розмови з бібліотекаркою я вже знав, що маю робити. Ось, здається, та сама лавка. Правда, зараз на ній сидів якийсь старий. Я проминув його, але він гукнув мені вслід:
– Прошу пана! Нині маємо стрітися на пиві!
Я про це вже забув.
– Дякую, обов’язково прийду!
Невже і я на старості буду такий прикрий? Я вже боявся починати розмову з будь-ким. Далі, далі… У тілі з’явилась якась слабкість, серце шалено билося, хоч я йшов по рівній дорозі.
За тих кілька днів усе дуже змінилося. Більше нападало листя і розвиднілося. Ця гіркувата прозорість, що ніби висотувалася з дерев, зараз із нічим у мене не асоціювалась. Я входив у неї, перебуваючи у гніві, і нічого доброго з того не могло вийти. Як шалений, я дерся стежкою вгору. Якби хтось зупинив мене на дорозі, то я, можливо, й отямився б і не став шукати будинок на галявині. Я не пам’ятав дороги і незабаром потрапив між високі ялиці. Землю вкривала повзуча ожина, якщо під нею взагалі була якась твердь. Я провалювався у ями, не сягаючи дна, опираючись лише на пружні пагони. Це тривало вічність. Я міг би пропасти в цих горах, але тепер я запам’ятовував зворотній шлях, чіпляючи на гілки клапті газети. Хтось подумав би, що я зваріював.
Що ж, я мусив визнати, що ні страх, ні гнів не відкриють переді мною таємницю. У цих горах стежки з’являються і зникають, а дерева переходять з місця на місце. Я втратив свій шанс ще тоді, коли злякався, що побачу Анну в тому будиночку на галявині. Спілкування з мертвими небезпечне для живих, хоч чи достеменно вона мертва? Я не бачив її такою, навіть не був на цвинтарі. Тому, що боявся цієї зустрічі ще тоді.
Мій запал трохи вщух. Я обіперся об стовбур ялиці. Хотів лише побачити цей дім знову. І не заходити, пощо заходити?
Ті жорстокі обриси мого тіла й душі, які я виплекав ще в молодості, почали розпливатися, мінятися. Мене б могли не впізнати вдома, а значить, не повірити. Я поводився з цими людьми зверхньо, апелюючи до здорового глузду, гнівався. Тим-то й заслужив їхню недовіру. Вартувало бути поблажливим, терплячим. Я не стану нікому заважати. Дочитаю Аннині рукописи серед тиші, запам’ятаю те, що маю запам’ятати. Єдине, що дозволено з собою забрати.
«Галявини мого дитинства заросли лісом і там давно вже не ростуть суниці. Натомість виникли інші, які теж колись заростуть. Прогалини рано чи пізно заповнюються, але завжди залишається порожнє місце. Мандруючи, ти неодмінно впізнаєш його: там не сідають птахи і не хочуть рости дерева, там не знайдеш ні краплі води. Звір не ляже там відпочити.
Є люди, як оті порожні місця, де нічого не може вирости на затруєній землі. Шкода їх, але розумієш, що зусилля марні. Їх не поверне до життя навіть усмішка маленької дитини. Вони стоять поза межами добра, а не поза межами зла. І, поячи землю чорнилом, здобрюючи її папером, чекають, поки вона щось вродить. Але сон почуттів породжує бісів…»
(«Досвід самотності», стор. 64)
Я міг би тепер написати тобі листа, Анно. Розповісти про пошуки тебе в лісі, пошуки тієї галявини, яка неминуче заростає, коли земля відпочине. Я зустрів твоїх охоронців: дівчинку, недовірливу старшу жінку, безногу каліку, юну бібліотекарку. Певно, є інші: такі ж слабкі і вперті. Дивно, що вони не бояться Сета. Анна розповідала про сон, який часто їй снився: начебто війна, і вона тікає до лісу шукати там притулок. Анна добре розуміла, що треба звідкись утекти, аби втекти, і мати причину для втечі. Сет виник на її замовлення, задля рівноваги, хоч вона, певно, цього не бажала. Тож нам над цим нема чого замислюватися, це – фікція.
Я не помітив, як сплинув час відтоді, як вийшов з лісу і опинився у Анниної тітки, котра запропонувала мені вмитись і налила тарілку борщу. Певно, здогадалась, де я тинявся.
– У вас є ще якісь рукописи, окрім цього? – поцікавився я.
– Нема.
(Тобто, якщо і є, то не призначені для моїх очей).
– Ну, що ж, скоро доведеться вас покидати. Моя місія закінчується.
– Вам, певно, шкода вертатися з порожніми руками?
– Не зовсім із порожніми. Доведеться знову звикати до свого оточення. Але як письменнику мені цей досвід знадобиться. Ви знаєте, що письменники – жорстокі люди.
– Радше корисливі, – посміхнулась пані Стефа. – Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?
– Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.
– Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.
– Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.
– Звичайна проблема жінок-творців…
– Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?
– Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.
– То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?
– Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.
– Цікава думка, – зауважив я. – Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.
– Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?
– Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.
– Вибачте.
– Нічого, ми все це пережили і змирились.
Різко і довго подзвонили у двері.
– Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.
– З вашого дозволу я прийду ще завтра.
Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.
– Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».
Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:
– Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!
– А хто тобі сказав?
– Дерева!
І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.
«Господи, – подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, – яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній – безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»
Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.
І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.
З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.
Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.
Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.
Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.
Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.
