Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
«Ти – моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»
Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.
– Вогонь, – каже він.
– To – мій вогонь.
– Погаси.
Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:
– Зараз знову стане темно.
Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.
Жовнір питає:
– То правда, що у мене стріляли? На мені кров.
На що я розважливо відповідаю:
– Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.
Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.
Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.
Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.
Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла – добре було б розкласти вогонь.
Жовнір каже:
– Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…
– Що ти кажеш?
– Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.
Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.
Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.
А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.
Жовнір посміхнувся:
– Я хотів колись мати острів, а на острові замок.
– Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.
Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.
Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.
Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:
– Цього не може бути! Це – неправда!
Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.
– Тихше! – вхопила я Жовніра за лікоть. – Це правда. Не гнівай його. Будинок є!
Справді, все стихло.
– Дивися, он там є двері, збоку.
Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.
– Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, – сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.
Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.
– Лишайся тут, – порадила я. – Треба подивитися, що там є ще.
Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.
– Добре, – сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.
Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», – подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.
Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.
Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною – ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.
Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.
…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.
– Ходи, поїж, – сказав він. – Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.
– А де ж вони?
– Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.
– А чому ти не пішов з ними?
– Ти знаєш, що мене шукають, – значущо мовив Жовнір.
Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.
Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.
«Почекай, – спинилась я. – Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.
Я вийшла в коридор, відімкнула двері. Мені здалося, що будинок гойднувся, коли я ступила на сходи. Внизу було досить світла від довгих вузьких вікон із матовим склом. За ніч на першому поверсі виник коридор із кількома дверима. Я відчинила перші двері. Кімната була обставлена вишуканими старими меблями, на стінах висіли ґобелени, а підлогу вкривав квітчастий килим. Я спересердя грюкнула дверима, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Мій Жовніре, я ніколи не питатиму тебе, що ти будеш робити далі. У нас нема ні годинника, ні календаря, ні часу. День переходить у ніч, як догорає свічка. Зрідка падатиме дощ і залітатиме вітер. Сонце буде сходити щораз в іншому вікні. Ти сидітимеш у своїй кімнаті, а я у своїй, тільки не забувай закручувати кран у ванній, щоб не сталося потопу. Ми відповідаємо за цей дім, доки він не пересититься нами і не виблює нас у море, а сам піде спати на дно, на білий пісок. Тільки не приходь до мене. Я почуваю відразу до тебе, чужого і мертвого.
Я стояла на верхній сходинці, коли у дім хтось зайшов. З горла вирвався здушений крик. Тремтячими руками я ледь встигла замкнути двері на ключ. Жовнір вибіг зі своєї кімнати. Я притислася до стіни, вся мокра від поту, а у двері нелюдськи гатили.
– Сховай мене, сховай мене! Боже, я більше не можу!
Я не була певна, що двері витримають.
– Хто там? – голосно спитав Жовнір. – Чого вам треба?
Я кинулась до своєї кімнати. Жовнір спіймав мене, коли я намагалася розчинити вікно. Він штовхнув мене на постіль.
– Не відкривай! Не відкривай!
– Заспокойся!
Я перестала кричати. Грюкіт припинився. Ми довго прислухалися.
– Хто то був? – пошепки спитав Жовнір.
– Мій батько.
– Що?! Чого ж він тебе так настрашив?
– Розумієш, він давно помер. Він прийшов мертвий.
– Ага. Привид є привид.
Я захитала головою:
– Він дуже страшний.
Як я могла йому описати напіврозваленого трупа, зомбі, котрий часто з’являвся мені уві сні й не мав нічого спільного з моїм татом. Він ніс мені смерть. Видно, Жовнір зрозумів мій переляк, бо більше не допитувався. Натомість сказав:
– Добре, що ти тут не сама.
– Я б не жила тут сама.
– Дивний цей дім. Якийсь недоладний.
– Зате на острові.
– Він сам острів. Я спочатку думав, що цей дім прислухається до моїх бажань і є нашим слугою. Але це не так. Він пішов на деякі поступки – і ми більше його не обходимо.
Я не погодилась:
– Цей дім збудований з уламків нашої свідомості. Дякуй Богові, що він не гірший.
– Чого я маю дякувати Богові за те, що мені не належить? Я не причетний до цього дому. Ти мене сюди привела. Не можу сказати, щоб тут було зле. Маю свою кімнату. Але це умовно моя кімната, бо вона збудована з уламків твоєї свідомості. А тепер у дім ще й заходять мерці. Ти сама їх викликала, хоч це твої проблеми. Бракує, щоб ти випала з вікна, ставши жертвою власних галюцинацій.
– Але ж до тебе приходили твої батьки…
– Вони справжні, і що тут дивного, коли мене провідують мої батьки? Може, ти їм це заборониш?
Я аж задихнулася від обурення:
– Як, по-твоєму, батьки сюди потрапили, коли довкола вода? Припливли?
Жовнірове лице ствердло:
– Тут все можливе. Головне, що вони не викликали в мене жаху. І взагалі, я не люблю подібних розмов. Піду до себе.
– І пускатимеш у відчинене вікно паперові літачки?
– Ні, думатиму.
Небезпечно думати в такому місці, не маючи конкретної теми. Я вкриюся коцом і обмірковуватиму щось реальне, що не заведе мене у нетрі страху й сумління, наприклад, про голубів.
…їхній політ важкий, особливо, коли вони зриваються з промерзлої землі. Крила їхні спричинюють таке коливання повітря, що воно може звалити з ніг необачного. Пил із пір’я іноді викликає хворобу орнітоз, схожу на грип. Коли голуба можна впіймати, це означає, що він хворий. Самотній голуб завжди хворий.
У дитинстві ми підібрали голуба, котрий вирвався з пазурів яструба. У нього був розірваний живіт. Ми присипали рану стрептоцидом, але голуб не вижив. Тоді ми викопали ямку, обклали її квітами й урочисто поховали голуба.
Одного разу три білі голуби тричі зробили коло над моєю головою.
У місті голуби безпосередні, як пси. Коли сидиш на лавці, вони заглядають до сумки, аж наче принюхуються. Якщо скажеш, що нічого нема, вони відходять. Літаючі пси, яких знищують, коли їх багато. Послід вкриває дахи, їхнє м’ясо отруйне. Але, на відміну від безпритульних псів, у них нема потенційного господаря. Міських голубів можна порівняти ще з циганами, котрі втратили смак до мандрів. Є багато видів голубів і багато цікавих відомостей про них. Іноді вони гинуть під колесами машин, але не частіше, ніж люди, їхній стогін нагадує голос зозулі. Коли літній дощ скропить молоде листя, стогін голубів наповнює серце невиразною надією. Він ще довго відлунює між квітучими липами.
Голубка, принісши маслинову гілку, сповістила про закінчення потопу. Якщо сюди залетить голуб, це означатиме майже те саме. Коли сниться голуб, це до щастя. «Будьте лагідні, як голуби, і мудрі, як змії».
І вже заходить сонце. Певно, дім обертається, раз воно сходить і заходить у моє вікно. Ніч минула спокійно. Я слухала, як вода омиває будинок і він двигтить. Дерев’яний лев дивився разом зі мною. Я ніяк не могла згадати, чи хтось відламав йому хвоста, чи він сам відпав.
Десь у мене був дім, де я народилася, але це було в іншій країні, такій близькій, що я могла б перейти до неї через струмок. Але ніхто не сказав мені, де той струмок і чи варто це робити. Вернутись туди – це прийняти на себе весь бруд і тягар минулого, зістарітись, нести покуту безлічі речей та обов’язків, вернутися з порожніми руками і таке інше.
Я матиму тут спокій. Відмовлюся від спокуси писати листи і вкладати їх у порожні пляшки. Цей дім тісний для мене і Жовніра, але то моя вина – не можна було його сюди брати, не можна будити мертвого.
Він ще скаже:
– Нащо ти мене збудила?
– Бо не могла тебе поховати. Тіло треба поховати, інакше душа буде мучитись і не знатиме спокою.
– Знайшлися б такі, що поховали.
– Нікого не було. Нікого на світі, крім мене.
– То поховай мене тепер.
Тоді я починаю плакати, бо це неможливо. Словами важко виразити, чому я пожаліла цю безпритульну душу, яка зараз їсть, п’є, спить, робить паперові літачки і грубо зі мною розмовляє. Всі ми Боже твориво, всі ми безцінні й тендітні, мов квіти, і поводитися з нами треба належно: дуже делікатно, не заслоняючи сонця. Я ж не чіпаю Жовніра, не питаю його ні про що. Хай він сам собі вирішить, чи розмовляти зі мною, чи ні.
«Може, я теж мертва? Я довго блукала. Був темний ліс. Ріка, підземелля, міста, гори, ліс. Живий не витримав би того надлюдського страху, якого я зазнала, перебуваючи в цілковитій самотності. Може, то було пекло, а зараз я у чистилищі?»
Жовнір не знайде, що відповісти. Все є так, як сказано. Якби не було отих слів, усе так і залишилося б: гіпотеза про рай, пекло й чистилище стала б фактом. Але слова щораз інші. Вони накочуються, як хвилі на берег, і відкочуються назад. І так ціле життя в морі слів, у припливах і відпливах, які деколи завдають фізичної урази, спонукають до вчинків, але здебільшого зникають безслідно. Наші слова руйнуються швидко, розпадаються на звуки, які майже нічого не означають. Отак відлетіли голуби, домашні й дикі, стали невидимими вдень і вночі. Може, вони повернуться і згадаються.
Більше сюди ніхто не прийде. Знизу долинають якісь голоси. Вони належать до тих покоїв. Відбринять і зникнуть. Я ж хотіла жити в старому домі, уже прирученому, зігрітому. Там не так самотньо і є кому втішити. Стіни, меблі зберігають голоси. Про старий дім думаєш завжди з ніжністю. Я знала один дім, який будували з любов’ю, і в якому прожили лише п’ять років. А п’ятдесят він стоїть порожній. Коли заходиш туди, він аж ніби зітхає від задоволення. Заглядає в очі: може, ти його господар. Цей дім стоїть над річкою, і з вікон його видно дві гори. Господар лежить у землі поряд: через дорогу, біля розваленої каплиці. Звали його Антоній.
Жовнір, певно, знає про мене все. І має слушну нагоду мене ображати. Фотокартку мою він знайшов десь на лісовій стежці. Я йому її не давала. І не знаю про його попереднє життя нічого. Хтось із нас піде перший. Дім візьме інших господарів. Кажеш, ні? Цей Жовнір із тих, хто палить Золоті храми. Але ти – не Золотий храм. Ти-для життя. Бережеш себе, терпляче вибираючи господарів. Коли довго не бачиш собі подібних, робишся всемогутнім. Нема кому тебе гнати, переслідувати, лякати. Але це ще не найкраще в безлюдності. Відбитки чужих облич стираються з твоїх очей. На губах з’являється лагідна усмішка. Помічаєш довкола себе життя, де навіть недбало кинутий камінець уже є порушенням гармонії. Це пам’ятають діти: іграшка повинна лежати там, де її поклали. Що вже казати про кактус, який хоче, щоб на нього дивилися, щоб його поливала та сама рука? Людина повинна благословити речі, засвідчуючи їм свою пошану. Жовнірові не слід було робити літачки з того чудового паперу, на якому мали писатися вірші й листи. Цим він відштовхнув від себе дім. Пошани до речей люди здебільшого не мають. Як же вони можуть ставитися тоді одне до одного? Коли тікаєш, не бери з собою нічого, лише думки і тривогу за покинутими речами й людьми. Вони захистять тебе й допоможуть повернутися назад. Але кожен із нас розривається між любов’ю й ненавистю, свободою і обов’язком, бо чогось одного недостатньо. Отак і йдемо, звертаючи з дороги на дорогу, піддаючись умовлянням. А коли нікого не чуєш, душа відпочиває, не грішить. Не грішить той, кого не спокушають.
…Одного разу настав погожий день і я вийшла з будинку, сіла на сходах. Дві нижні сходинки були під водою, не дуже чистою, але досить прозорою. Побачити корабель, хай навіть із вітрилами, мені не хотілося. З самотності виходиш так само важко й повільно, як із довгої хвороби. Хоч гріх було б називати самотність хворобою. Це – спосіб самозахисту, коли не бажаєш, щоб у тебе щось забирали, хай навіть час. Той час – клубочок, нитку з якого витягуєш залежно від потреби.
Я взяла з собою дерев’яного лева, щоб він подивився на своє віддзеркалення у воді. Поставила поруч. І знала, що не забуду забрати назад, бо цей лев буде потрібний іще моїм дітям. Просто у роззявлену пащу лева світило сонце, і вона сяяла благородним червонуватим полиском. Скільки минуло часу, відколи я кутала лева у хустку і клала спати? Всі втечі й поневіряння були сном, і я знову прокинулася, сповнена бажання пізнати деталі життя, бо в них суть усіх великих явищ. Гарно сидіти й дивитися у воду.
ПЕРЕВІЗНИК
Коли я озирнулася, дому вже не було. Я не відчула жалю, та й домові більше подобалося бути деревом у величезному саду, який з одного боку омивала ріка, а з другого починалося поле з нерівною рудуватою травою, а двох інших сторін я ще не дослідила. Коли я підійшла вперше до рівчака, що відмежовував сад від поля, з’явився високий худий чоловік у чорному одязі й запропонував мені руку, щоб я перескочила. Але я пам’ятала дитячий сон, у якому подала руку, не замислюючись, такому самому чоловікові, тож повернула назад. Чим старша людина, тим вона обережніша. Але річ не лише в обережності: я вибрала інший хід, і це мало змінити все моє життя. Сад не може бути безкінечний, як ліс. Він твориться людськими руками, які не вічні. Тому втішно знати, що сад де-небудь закінчується і не є витвором диявола. Спочатку я опишу його.
Від ріки сад був старий, і деяким деревам вода попідмивала коріння, що вони вже хилилися. На горбі рівно ріс одинокий горіх, на якому статечно сиділо кілька ворон. Величезна крона домінувала над садом. Внизу теж росли горіхи і, хоч вони трималися купи, однак мали вдосталь сонця. Абрикоси теж росли гуртом і навесні своїм цвітінням фіксували існування саду. Старі черешні зі всохлим нижнім гіллям і гладкими сірими конарами були недосяжні для того, хто хотів би улітку поласувати гіркуватими чорними ягодами. Зате вишні з присохлими грудками червоного клею можна було завжди пригнути, ризикуючи зламати яку-небудь крихку гілку. Старі сливи з розпанаханою корою, під якою видніється закривавлена деревина, з віком лагіднішають, позбуваються колючок і набувають плавних спокійних обрисів. Смужка аличі виходила якраз до заходу сонця і мала боронити сад від холодного зимового вітру. Вона втрачала свою войовничість, коли переходила в округлі кущі терну і неспокійну шипшину з довжелезними пагонами. Три груші росли осторонь, переживаючи навесні й восени паломництво бджіл і ос. Запах цвіту й опалих груш має в собі щось хвилююче. А насамкінець сад був заповнений яблунями, найменш надійними для тих, хто очікує врожаю, особами. Яблуня зацвіте, але може не вродити. Вона потребує, щоб її просили. Дасть очікувані плоди, але ви їх не з’їсте, бо вони зігниють на гіллі ще до осені. Багато чого може трапитися з яблунею, бо вона наполовину створена людиною і не має того захисту, що інші дерева, котрі з зернятка, занесеного пташкою, ростуть у густій лісовій хащі.
Подекуди дерева обплутав дикий виноград, листя якого восени набуває сліпучої пурпурової барви. Видно, що садом давно ніхто не опікувався, але він не дичавів. Дерева люблять, щоб хтось до них приходив, дивився, іноді зривав плід, неквапливо витираючи сизу паволоку.
У моїй пам’яті жило багато садів. Цей – один із них, тільки колись частини його були розкидані поблизу чужих домів.
Я не дам себе викинути за межі саду після холодних ночей і дому, що зумів себе протиставити мені, але скімлив, як покинуте цуценя. Дім перетворювався в акацію. Навіть тут він пам’ятав, що я люблю те, що цвіте.
Жовнір стояв коло акації, у чистій білій сорочці, зі спокійним лицем, наче для фотографії.
– Ти вже йдеш? – спитала я.
– Я радий, що йду. Як хочеш, ходи зі мною.
– Я тут, певно, лишуся.
– Ну, то бувай.
– Щасливо.
Він зник, як оті паперові його літачки. Натомість я відчула, що вгрузаю в землю. Обдираючи до крові руки об грубу кору акації, я щосили трималася. Ще раз на пагорбку зблимнула біла пляма сорочки і зникла назавжди.
А в саду почали з’являтися люди. Бліді діти з сумними очима, каліки безрукі й безногі, знищені баби й діди. Вони вмощувалися під деревами і засинали. На їхніх обличчях застиг вираз полегшення від почуття сповненого обов’язку. Я вирвала ноги з землі, схожої на розбурханий мурашник, і пішла до ріки, чистої, як сльоза. Довго мила лице, руки, ноги. Потім відчула, що позаду мене хтось стоїть. Обернулася і впізнала Перевізника. Він не казав мені нічого, лише мовчки дивився. Нарешті йому стало мене шкода:
– Ти можеш вертатися чи не вертатися. Але ліпше вертатися.
– А вони повернуться?
– Ті, що не стануть деревами і травою, повернуться.
– Я піду з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяв повезти мене на зелений острів?
– Ти на ньому і є. Уві сні потрапила, але не зі мною.
– Так, із ним, – мені стислося серце.
– Не бійся, – спинив мене Перевізник. – Ти повернешся додому і будеш жити, почуваючи від цього втіху. Лише іноді відчиняй вікно і дивися в Сад, де кожна квітка і кожна травинка вічні.
