Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)
Спалене листя
Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнить його для нового життя.
Як мені цього не хочеться, мушу почати зі смерті, бо вона нагадала всім нам, де ми є. Через неї зі світом щось дивне діється. Правда, це ще не дуже помітно. Треба повернутись у минулий рік, у те містечко в горах, де трапилася смерть, і треба бути свідком, як я, не маючи від цього жодних привілеїв, бо тільки зараз я відчув мерзоту власного існування, випавши з автоматизму, який спотворює душу кожного, хто ледь вийде за межі дитинства. Це, певно, воля Божа, знак Його уваги, рідкісний на наші часи випадок.
Йдеться не про мою смерть, звісно, хоча письменник стає мертвим, вичерпавши творчу снагу, іноді після першої ж книги. Бідолаха не має що більше сказати: жадібно хапається за все, що може його підживити – літературні плітки, газетні статті, незвичайні події. Легко опиняється в полоні ілюзій, властивих кожному літературному ремісникові: ні дня без рядка, або підхльостує себе амбіціями, алкоголем. Він ціле життя будує холодний гробівець, щоб було що показати нащадкам, ввести їх в оману, бо не знає іншого способу позбутися власної незахищеності. Так чинить чи не кожна людина, ergo, письменник – теж людина. І ніхто не вказав нам іншого шляху, хоч про нього можна вичитати у багатьох книгах. Як оте осіннє листя швидко згоряє, такий же короткий час нашого існування. Не встигаєш запросити когось змерзлого до свого багаття, як уже мусиш сам відходити у зимову ніч, шукаючи навмання тепла і світла. А там усе залежить від випадку – кого стрінеш: розбійника, святого пустельника чи веселе гульбище картярів і розпусників. Вибирати не доводиться, справа лише в тому, скільки часу ти грітимеш руки над чужим полум’ям. Це я про себе. Я прибився до багаття, яке за всіма фізичними і метафізичними законами мало давно згаснути, але натомість розгоряється щораз дужче. Може, таке трапляється і з тими багаттями, які ми вважали давно згаслими? Хтось приходить до них потайки, гріє пальці, посміхається, спостерігаючи за золотими саламандрами, які бавляться у найгарячішому полум’ї. Певно, отаким вогнем можна спалити власну оселю.
Я вважаюсь молодим письменником, і всі мене запевняють, що колись напишу щось геніальне. Серед нас повно геніїв. Ця наївна віра дає нам змогу пережити лихі часи. Можна вважати це слово жаргонним. Я не знаю товариства, де міг би таке сказати навіть на п’яну голову. Бо я – при посаді. Дрібненька, абсурдна посада з мізерною платнею, зате вона дає мені змогу частіше потрапляти на очі редакторам і видавцям, і з декотрими бути на «ти». Щоб компенсувати цю залежність, я буваю іноді безкорисливий, як-от зараз. Запитую себе: чому це сталося зі мною? Чому я лежу зараз на верхній полиці брудного потяга і мене всього аж викручує, і не вистачить цинізму усієї літературної братії, щоб зняти тягар із душі? Я спливаю холодним потом, безмежно самотній і німий, не готовий жити в божевільні, не здатний засміятися і висміяти. Ніч – це прокляття для тих, хто не спить. Я знаю, що не повернуся звідти таким, як був, і найгрубіша брехня мене не забруднить. Я ходитиму чистий до кінця життя, хоч би в яке болото кидався. І все це через смерть чужої людини, яку я мало знав, яка була жінкою тридцяти семи років і писала книги. Зрештою, чи хтось її знав? Вона була невидима для звичайного ока.
Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.
Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років – це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.
Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» – забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», – відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.
Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.
За рогом я випив горілки, а до неї кави, хоч то на ніч не зовсім добре. Приїхав на вокзал, сів у потяг, насичений запахом циганських шмат і туалетів, такий собі бідний, обшарпаний поїзд, який може перерізати одним махом людину навпіл.
Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.
Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», – казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.
Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому – «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, – потягнувся я, – правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».
Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.
Пора було вертатись до готелю, а я й не помітив, як парк перейшов у ліс, опинившись на невиразній стежці, що завела мене в гори. «Пройшовши шлях земний до половини», я заблукав у лісі. Тепер я зрадів би, почувши шурхіт мітли старої фурії. Довкола мене виростали старезні дерева, обвиті плющем і вкриті мохом. От тобі й на! Заблукати в парку. Нічого, як сказав Чеширський кіт: куди б не йшов, все одно кудись потрапиш. Спокійно, не хвилюйся. Це не ніч, а ранесенький ранок, і мусить стрітися бодай одна жива душа. Краще сісти на цей повалений стовбур, з’їсти канапку, і чекати на того, хто з’явиться.
Справді, з’явився пес. Радше схожий на вовка, ніж на пса, хоч мав ошийник. Зрештою, може, тут такий звичай, що вовки носять дорогі посріблені ошийники. Я віддав вовкові рештки канапки. Той понюхав, узяв у зуби і поніс. «Чекай! – крикнув я. – Куди ти йдеш? Візьми мене з собою!» Бо він мусить десь жити поблизу. Я раптом опинився у такій гущавині, що мусив стати на коліна. За комір посипалася суха хвоя, мертві й живі комахи, лице обліпило павутиння. На мить я зіщулився, збираючись із силами, а тоді рвонув уперед, куди завгодно, тільки б вирватись із цієї гидкої трухлявини. Я добряче обдерся, перш ніж відвоював собі трохи простору, аби розігнутись. І не побачив жодної стежки. Тоді у відчаї запитав себе: невже це я, невже це моє тіло у хащах? Так, ніби звідкись повернулась моя душа і дуже здивувалась. У дитинстві я відчував щось подібне. От до чого призводить один крок убік! Якщо повернутись до природного стану речей, тобто до фактів, я приїхав у містечко C., щоб залагодити справи з творчою спадщиною померлої письменниці. У моєму портфелі – відрядження, квиток із поїзда. Тільки я згубив портфель із сорочками, шкарпетками, бритвою і документами. Гарна ситуація! Правда, вовк не буде вимагати від мене посвідчення особи. От матиму що згадати! Скільки це я років не був у справжньому лісі? Цілу вічність, якщо не вважати пікніки з шашликами. Їхній запах перебивав усі спогади про ліс.
Я став прислухатися, чи не почую який голос цивілізації. Але вуха мені міцно заткнула тиша. Кричати було соромно. Я ж не міг далеко відійти від парку, це ж не джунглі. Цієї пори люди ходять по гриби. Я пішов навмання, точніше, поліз. Роздер плаща, що його не буде кому зашити. Не знаю, чи зможу я розпалити вогонь, якщо не виберуся звідси до ночі. Ніхто не шукатиме мене.
Я чувся геть вичерпаним. Глянув на годинник: одинадцята година. Тоді сів на пеньок, щоб тверезо обміркувати своє становище. Цей ліс – лабіринт. Щомиті можна знайти вихід, але можна його не знайти ніколи. Що більше хвилюєшся, то довше шукаєш. Згори просочувалось жовтувате сонячне світло, поволі нагріваючи землю, і мені стало легше дихати. Я перебував у сні й мені не хотілося з нього йти. Стало затишно, спокійно. Я вимкнув свій час…
Певно, задрімав і здригнувся від гавкання, як ото пси, буває, гавкають заради власної втіхи, щоб просто чути свій голос. Спина заклякла, бо я дрімав, опустивши голову на руки.
Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї – невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом – того пса і дівчинку-підлітка у джинсах і сірому светрику. Я втішився, що вони мене не злякались і спокійно чекали, поки я надійду. Аж занадто спокійно, ніби знали, що я маю вийти з лісу. Я чомусь розгубився і залепетав під їхніми поглядами:
– Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?
Дівчинка похитала головою:
– Тут немає ніякого міста.
– Як то немає?
– Навколо ліс.
– А ця стежка куди веде?
– До джерела.
– А ось ця?
– До ожини.
– Ну, добре, – сказав я, – щось придумаємо. У тебе гарний пес.
– Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.
– Дякую. Мене звати Ігор.
– А мене – Ліля.
– Твої мама з татом удома?
– Мама скоро прийде.
– А ти хіба не ходиш до школи?
– То ви йдете чи ні? – насупилась Ліля.
– Іду-іду!
Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей – велика мапа зеленого кольору.
– Сідайте, – наказала дівчинка, і я покірно сів.
Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.
Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.
– Дуже дякую, – сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. – Може, ти ще й виведеш мене з лісу?
Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.
– Слухай, Лілю, – спинив я її, – що то за мапа на стіні?
– Хіба ви не знаєте?
Я розвів руками.
– То мапа світу.
– Якого світу?
– Нашого.
– Чекай, хіба наш світ – це ліс?
Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.
– Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, – говорила дівчинка собаці. – Будь чемна!
Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.
Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.
– Нею зацікавились якісь підозрілі люди, – пояснила ця сувора жінка.
– Хто?
– Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.
Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.
– Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.
– Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.
Жінка зблідла.
– Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!
– Певна річ, – погодився я. – Коли вони були?
– Два місяці тому.
– І ви не питали, навіщо їм рукописи?
– Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.
Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.
– То з Києва, дивіться…
На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.
– Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.
– Зробіть таку ласку, – пом’якшала пані Стефа. – Щоб мені було спокійніше.
– Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?
– Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.
– Він так і не з’явився?
– Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.
– Я хотів запитати у вас про одну річ…
– Питайте.
– У вас немає часом будинку в лісі?
– Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.
– Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…
– Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.
– Це було б чудово, – збрехав я.
Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.
«…і золоте листя, щедро розсипане по лавах, стежках, ярах, квітниках із поблідлими квітами, породжує щемливий смуток за тим, що відходить, даруючи нам тлінну красу. Це відчуття подібне до безладу в домі самітньої жінки, куди ніхто не приходить, бо господиня боїться найменшої присутності чужого. Вона розучилась бути потрібною чоловікам, жінкам, дітям, але її ще тішать речі, яким можна служити. Їхній дотик вона сприймає з бентежною вдячністю.
Її посмішка – це посмішка Деметри, що боса стоїть на стерні, склавши на порожньому животі руки.
По садах палять листя. Ще вогке, пружне, воно димить – офіра Деметрі. Нехай її порожня душа, як порожнє лоно, наповниться димом, і вона стане легкою, відірве зранені ноги від колючої стерні.
Але навіщо битись краплям дощу об шибки знадвору, а метеликам – зсередини, коли і там, і тут холодно?..»
(«Бесіди з Перевізником»)
Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки – не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.
Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.
– Зет? – перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.
– Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.
– Ну, ти даєш! – захихикав Бодя. – А хіба таке буває?
– Я маю візитку з адресою, але без телефону.
– Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…
– Не треба, – сказав я. – Дізнайся.
Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.
– Тут така краса! – бадьоро вигукнув я, додзвонившись до дружини. – Золоті гори, чисте повітря! Я мов на курорті. До речі, нас запрошують сюди відпочивати.
Але дружина не поділяла мого захоплення. Її цікавило інше:
– Чим ти тут займаєшся? П’єш?
– Я займаюся виключно архівом.
– Коли приїдеш?
– Ще не знаю. Слухай…
Тут нас роз’єднали і я більше не став набирати номер. І так усе зрозумів. Нас давно об’єднує звичка, хоча і звичка – це досить вагома підстава, аби жити разом. Я ні до кого не маю претензій. Ніколи не почував шаленої пристрасті й ніколи її не описував. То в Анни було палке серце, хоча зовні вона справляла враження незворушної особи. Протягом багатьох років Анна вибудовувала власний світ, щоб оселитися в ньому, як, буває, переходять з одного дому в інший. Вона відходила повільно, не кваплячись, озиралася, може, хтось покличе її, попросить повернутись. Та хіба таке буває? Хоча, можливо, вона обернулася востаннє і покликала мене. Я маю добре обміркувати це, щоб не прийти до її тітки таким, як сьогодні: діловим і байдужим.
Пригадую, як у нас на кухні вона здавалася пришельцем з іншого світу, вражаючи нас щирістю. Ми поважали цю щирість, боронили жінку, доки могли, від закулісного бруду літератури. Однак вона вирвалася з-під нашої опіки, вирішивши, що достатньо знає життя великого міста, і покинула його, продовжуючи далі створювати власні світи, де, певно, одній їй було затишно. Дружина вважала, що вона використала нас, як піддослідних кроликів, але я вважаю, що нам не вистачило снаги для спражньої дружби. Такі стосунки у нас ніхто не припиняє, раптом на щось згодяться. І все наше існування покрите змертвілою лускою, яка шурхотить, засмічуючи все довкола.
Отож, ми були різними, бо мене становище зобов’язувало, а її ні. Я потайки заздрив, що вона вільна не сходитися з літературними імпотентами, котрі ніколи не мали власної думки. Зараз вони себе називають герметиками, хоч важко уявити собі герметиків укупі, які самі не знають, що то є герметизм. Крім того, усі вони переобтяжені комплексами, хоча для мистецтва це незле, особливо комплекс неповноцінності, який можна подолати, видавши кілька книжечок і отримавши за них добрі гроші. А потім залягти в долинці чи зайнятися шоу-бізнесом. Мені не пощастило подолати цей комплекс.
Сонце цього невдалого дня нарешті заходило, то спалахуючи, то гаснучи. Я згадав, що не вечеряв, і вийшов. Мене обгорнув м’який прохолодний вечір. Збоку готелю був буфет, де товклося повно люду. Спершу я не захотів іти, але попереду мене чекала самотня ніч. Та й цікаво було подивитись на розваги тутешніх мешканців.
Їм теж було цікаво дивитись на мене. Нічого, звикнуть. Я попросив пива, дві порції сосисок і, поки буфетниця з видовженим жовтим лицем і пригаслими очима все це готувала, запримітив собі столик, за яким сидів старий чоловік, котрий, певно, утік від жінки, живої чи на цвинтарі. Єдина відрада старих чоловіків – пиво і доміно.
Я привітався і спитав дозволу присісти.
– Прошу! Прошу! – і одразу ж поскаржився: – Тілько живу на світі, а він не хоче мене брати до автобуса!
Я подумав, що старий напідпитку переживає якісь давніші події, кивнув, і взявся їсти.
– Йой, біда, біда… Я ’го вже просив: забери мене, чоловіче, та ж в автобусі повно місця. Я тобі доплачу. А він одно: колись візьму вас задурно, а нині не можу. І видит добре, що я такий самітний і слабий. Молодих бере, чого би й мене не взяти? Я би сів у кутику, на бамбетлі. А ви, пане, їжте. То вам коцур так руки подрав, чи сте на гриби ходили?
– Та то пусте. Заживе, як на псі.
– Та воно так… Я чого про коцура питаю? Бо маю вдома старого коцура. Як йду до автобуса, беру ’го з собов, аякже. Він не драпає, хіба спит коло п’єца, або на ліжку, і все чисто розуміє, лиш не говорит. Я ’го не лишу. Жінку би лишив, а його – ні. Бо воно старе, бідне, не дасть собі ради без мене. Нусько, прошу дати мені ще гальбу пива, бо вже пора йти в люлю. А мому Міськові заверни щось у папірчик, як є.
– Добре, – буркнула Нуся.
– Файна кобіта, – зауважив старий. – Як би моя рідна донька. Але я плачу! Нігди в житю не пив-єм наборг, вірите, пане?
– Так, – посміхнувся я.
– Тутка люди файні, але без розуму. За багацтво думают. Палаци будуют, а по тих палацах вітер свище, бо нема кому жити. Діти по чужинах пороз’їжджалися. Я вас пивом угощу, але після п’ятого, бо пенсії акурат на хліб. Приходіт ліпше шостого, бо на один день можут затримати. Молоко мені сусіда раз у два дні носит. Мій Місько дуже молоко любит.
– Маєте пиво, Іване Гнатовичу. А то вашому котику.
– Дякую, Нусю. Я тому панові казав, що ти мені як рідна донька. Така файна, пристійна кобіта, любо дивитися!
– Давайте гроші, як маєте, бо в мене нікого за касою нема, – почервоніла Нуся.
– Може, я вас пригощу?
– Е, ні, боронь Боже! Я маю гроші. Але шостого приходіт.
– Дякую, прийду.
– Тут дві сосиски трісли, ще тепленькі.
– То файно, Нусю, бо мій коцур старий, не має зубів. Буде тішитися.
– Ви, як мама, біля того кота.
– А він свою службу знає! Мишей до хати не пустит, та й ноги мені гріє. Небіжка теж ’го любила, найшла маленьким у фосі. На тобі, Нусю, гроші. Прийду шостого.
Нуся пішла і вже не здавалася мені такою непривабливою. Була висока, рівно випростана, і від неї віяло спокійною силою.
– Ага, то мій Місько з’їсть нині одну, завтра другу, молочком зап’є, – файно! – бурмотів старий, кладучи пакунок до кишені.
Я підвівся і попрощався.
– То шостого?
– Добре, прийду. Добраніч!
– Добраніч, добраніч!
Буфет заливало тьмяне жовте світло. Ніхто не розмовляв надто голосно, не палив. Може, тут такий звичай.
– Ви надовго? – запитала буфетниця, коли я прощався з нею.
– До шостого буду точно.
Вона засміялася:
– Іван Гнатович вчив мене і мою маму. То дуже порядний чоловік.
– Він мені щось казав про автобус, ніби його не хочуть туди брати.
– Не знаю, – очі в неї непривітно звузились. – Стара людина, що ви хочете від старої людини? Щось йому в голові плутається. Але шостого мусите прийти. Добраніч!
– Може, й так. Добраніч!
Тієї ночі я спав неспокійно. Знявся вітер, і вранці поменшало листя на деревах., З хвилини на хвилину мав початися дощ, і я фізично відчув, як тонка матерія мертвого листя буде прогинатися під краплями, запливаючи болотом. Я не пішов тією алеєю, ледве стримав себе, щоб не піти. Все одно між мною і зустріччю на галявині лежать непрохідні хащі, і вдруге я не зможу туди потрапити, бо не вірую, і навіть подряпані руки не є достатньо переконливим аргументом. Ця оманлива прозорість дерев, спокусливо тиха стежка, безлюддя викликали у мене відразу, в якій я не міг нікому признатися. Ніхто й не питав, навіщо я тут, хоч моя поява була всіма зауважена. У готелі наразі не було пожильців, хіба кілька водіїв міжміських автобусів, які рано вкладалися спати. Якби хтось грубувато і безцеремонно поговорив зі мною, як це мають за звичку прості люди, випитавши про сім’ю, ціни у Львові, мою зарплату, я б упевнено зіграв роль важливої персони з великого міста, яка любить народ, не зіпсутий цивілізацією. І легко зумів би приборкати стару вчительку, від якої цілком залежав успіх мого відрядження.
Я купив ще вчора коробку цукерок і дійшов до будинку, прибравши покірливо-покаянний вираз обличчя. Може, цього разу крига розтане. Удома я ще спав би. Дорогою мені стрічались жінки з кав’ярками на молоко, діти з ранцями, яких супроводжували безпородні пси, дядьки на роверах. Я піднявся на другий поверх і подзвонив.
«Щоб передати почуття звільнення, вдамся до такого образу. Коли входиш у море, занурюєшся у теплу легку воду, і вона поволі несе тебе від берега. Це не потребує багато зусиль. Важке – не потрібне. Багато людей тонуть не тому, що віддалися на ласку хвиль, а тому, що думають про повернення. Але ж можна пливти до темряви і вночі, під зорями, відпочиваючи на спині, пливти після сходу сонця. Тільки не озиратись. Погляд назад паралізує. Але прибережімо це звільнення на кінець, коли вже вичерпалися всі можливі виходи з безвихідного становища, і нам байдуже те, що ми залишили позаду…»
(«Досвід самотності», стор. 7)
Я відчув, як мене проймає дрож. Із цієї хатинки на галявині був лише один шлях назад – по колу, яке розширювалось і врешті викинуло мене у передмісті, де було більше городів, ніж людей, а людей більше, ніж садів. Яблуні родять через рік, а бульба – щороку. І морква, і капуста… Я плутав вузенькими межами, заходив у тупик, впираючись у пліт, важко дихав, бо сонце припікало. І, побачивши нормальну асфальтову дорогу, ледве не заплакав від щастя. На ручці портфеля залишилися сліди зубів. Отже, це було.
Листки сірого паперу з конторської книги, що вже почали жовтіти по краях, наче їх торкнулося полум’я, мали пояснити мені все: реальне і нереальне. Списаний папір свідчив, що Анна продовжує існувати. І я повинен, доки не пізно, покинути цей світ, де я чужий і який може мене покарати. Задля цього мене й заманили сюди.
Але наступної миті мені стало соромно, бо я почув тихий голос Анни:
«Як це просто повірити, що ти не сама і вже ніколи не будеш сама. Той, хто опікується мною, раз у раз примушує сміятися над нічними страхами. І каже: не рви квіток – хай цвітуть, скільки їм суджено; не вбивай комаху, бо не ти дарувала їй життя; сторонися недобрих людей, бо ти не можеш їх змінити, хіба здалеку посміхнися. Його вустами розмовляю зі своєю дитиною. Він заколисує нас до сну і будить, коли настає ранок. Він для нас обох – батько. Через те пишу тепер уранці, а не ввечері, коли втомлена, і свідомість увібрала, як губка, чужі думки, спокусливі тим, що їх дуже легко перекласти на слова і саме тому вважати своїми. Певно, сонце не єдине в небі: сонце, що сходить, сонце в зеніті, вмираюче сонце. Єгиптяни добре відчували цю різницю. Увечері я почуваюся зовсім вичерпаною. І, певно, що відшукування аналогій у природі допомагає жити…»
(«Досвід самотності», стор. 15)
Або ще:
«Можна вигнати пекло з душі, але куди? Ніщо не зникає. Це пекло засяде глибоко в підсвідомості й буде снитись, збаламучуючи цілий день, чи вчепиться до когось. Не знаю, що тут можна вдіяти. Я ніяк не опаную мистецтва жити…»
(«Досвід самотності», стор. 20)
Я приходив читати Аннин «Досвід самотності», і все було гаразд, доки я сприймав ці уривчасті записи як читач. Я ніби поринав у атмосферу кінця XIX століття, коли емансипація жінок була ще несміливою і наївною. Тодішні письменниці, вчительки, лікарки приваблювали жіночістю, на відміну від сучасних ділових амазонок, котрі погорджують чоловіками, і ніколи не вгадаєш, мають вони хоч трохи серця чи ні.
Але коли я дивився на всі ці записи тверезими очима, тобто очима людини, яка товчеться на літературній кухні, то не бачив поки що відкриттів. Провінція консервує, не дає доступитися свіжому повітрю. Це ще не найгірша втрата, однак хто видасть її книгу? У ліпшому випадку надрукують у журналі, якщо пані вчителька дозволять. А я б написав передмову.
Слава Богу, я далі міркую тверезо, як перед поїздкою сюди. Є шанси повернутися. Коли я прочитаю все, що мені дозволено, то забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.
