Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.
Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:
– Добрий вечір!
– О, а я вже думав, що пан не прийде! – замахав руками старий.
– Ми, власне, тут не домовлялися…
– А що, Нуся нічого не казала?
Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.
– Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.
Я назвав себе.
– А мене кличуть Перевізником, – сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.
– Сідайте. Ногу підвернули?
– Та… Упав у рів.
– Он як! – гмукнув Перевізник. – Де ж ви той рів знайшли?
Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.
– Не бійтеся, то Місько.
Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.
– Певно, він дуже розумний?
– Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.
– Нічого, перейде. Ваше здоров’я!
Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.
– Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, – зауважив старий.
На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:
– Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім – раз! – і ти собі летиш. Файно! А він, – показав на Перевізника, – не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?
– Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.
– То ваш автобус? – запитав я.
– Мій, а що?
– Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.
– Усім треба звідси вибратися.
– То правда, – щасливо підтакнув старий. – Прошу пана, можна сісти?
– Сідайте, хіба не засніть.
– Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.
За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.
– Чому вас кличуть Перевізником?
– Бо я перевожу людей.
– Куди?
– З місця на місце.
– То ви водій?
– Певною мірою.
– Ви знали Анну?
– Яку ще Анну?
– Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.
– Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.
– Ви не відповіли на моє питання.
– Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?
– Ще ні.
– Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?
– Я вже здогадуюсь.
– Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.
– А якби я заглянув?
– Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.
– Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.
– Прийде час – повезу.
– Дивно. А якби я заплатив за нього?
– Ціна задорога для вас.
– Чим же вам платять, доларами?
Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:
– Життям.
– Що за дурний жарт?
– Ви питаєте, а я відповідаю. Ми – квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.
– Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.
– Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.
Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.
Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.
– Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, – хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. – Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.
– Я бачу, ви добре вивчили тексти Анни.
– Пусте! Слова, як і думки, літають у повітрі. Коли холодно, буває, замерзають, а потім відтаюють. Вогнище легко їх розтоплює.
– Я, здається, починаю вірити, що смерть – це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить.
– Хіба тепер починаєте? От біда! У нашому містечку навіть найменша дитина знає, що річ, яка пропала, не зникне. Її можна відшукати у найнесподіванішому місці.
– Ви тутешній?
– Аякже. І ніколи не виїжджав, хоч знаю, де що діється.
– Коли я тільки сюди приїхав, то заблукав у лісі і натрапив на дивний будиночок на галявині…
– Остерігайтеся! Остерігайтеся! Хто вам повірить?
– Ніхто. Але я там був. Усередині.
– Але більше там не будете. На світі є багато подібних місць. Вас добряче струсонуло. Але поштовх був не ззовні, а зсередини.
– Це місто наче острів, у якому застигло життя. Це призводить до виродження.
– Зовнішнє життя – так, але не внутрішнє. Шкода, що ви не хочете цього відчути, як готується вибух. Зрештою, коли повернетесь додому, будете тужити за нами. Візьміть на згадку хоч один жовтий листочок. Покладете собі в книжку.
– Дякую, я так і зроблю!
– Перевізники всі язикаті. Ви ще й до того скривдили Анну…
– Звідки ви можете знати?
– Щораз виразніше на вашому обличчі проступає піт сумління.
– А хто ви за професією?
– Перевізник. Удень вожу мертвих, а вночі живих, як трапляється. Я тут замість Харона. Непогана професія, га?
– Якраз для циніків.
– У мене, чоловіче, троє дітей, і всі хочуть їсти. Треба прибрати, взути, книжки купити. От і працюю в комунальному господарстві.
– Я б не зміг дивитися щодня на людське горе.
– До всього можна звикнути.
– Ви… і Анну?
Мені аж перехопило подих.
Перевізник кивнув головою.
…Наступного дня була п’ятниця. Йдучи на пошту, щоб подзвонити дружині, я дійшов висновку, що мені просто морочать голову. Проте, хто знає, що я думатиму ввечері. Як мені вибратися з-під цього важкого листя? Я не спав майже до ранку. Коли я залишав старого в автобусі, той спав, і обличчя його було непорушне. Замість блаженства, що він таки доп’яв свого, у кутиках вуст зачаївся біль.
А Перевізник, що, власне, Перевізник? Як правдивий Харон, він нагадував ангела смерті у своїй чорній шкірянці. Його обличчя ніби розпливлося в моїй пам’яті, і я, напевно, не впізнав би Перевізника при денному світлі.
Бамкали дзвони у церкві. Люди йшли туди, а я в протилежний бік. Від того чувся не найліпше, але що мав робити?
Може, поїхати нині? Бажання підхопило мене на хвилю, як порив вітру, і відразу опустило. Я загруз по коліна в хаосі пронумерованих сторінок. Хтось, може, читає похапцем, але я вчитуюся в кожне слово навіть найлегковажнішої книжки. Коли я читаю, час відступає: потаємна насолода кожної людини, котра хоче випасти з системи. Я зловтішно подумав, що більшість тих людей, які зараз ідуть до церкви, виконуючи святковий ритуал, теж належить до Системи. Спасеться від неї лише той, хто діє сам, хто жертвує усім заради самотності. Поміж мною і дружиною виросла тонка шкаралупа. Коли я дзвонив, ми обоє це відчули.
– Що з тобою діється? – запитала вона. – Приїжджай скоріше.
Краще висловитись неможливо. Підла душа теж може бути віддана іншій підлій душі. Ми ніколи не згадували про це парі. Програвши, дружина зненавиділа Анну по-жіночому. Підлі душі підтримують одна одну, пильнують, щоб хтось із них не виліз із болота і не торкнувся чистої води. Покара буде жахливою.
– Якщо ти не приїдеш завтра, я поїду по тебе!
– Я приїду.
На пошті було дуже тихо. Буяли вазонки на вікнах, ліниво повзали осінні мухи. Коли впаде сніг на це містечко серед гір, то це не впаде покара, лише сніг.
Я вийшов, притримавши скрипучі двері. За цей тиждень я просякнувся незрушністю, властивою жителям цього містечка. Тут можна добре відпочити, але я весь час перебував у такому напруженні, що почувався цілком знесиленим. Не знаю, що мені загрожувало, але в кожному разі не втрата честі, бо я давно її втратив. Можливо, найнебезпечнішим було саме повернення, бо що довше я залишався з книгою Анни і з її наближеними, то тісніше, до болю, пригортав мене цей загублений світ.
І якийсь віщий сон приснився мені сьогодні. Щойно я згадав його, побачивши калюжі після вранішнього дощу. Ніби ми з Анною удвох ідемо під дощем дорогою і мирно розмовляємо про якісь дрібниці. Доходимо до грубої дерев’яної лавки. І Анна мені каже:
– Я далі не піду.
Сідає на лавку. Падає дощ. Я йду далі вже сам. Чийсь голос мене питає, де Анна, і я відповідаю:
– Вона залишилась там.
Дуже простий сон. Цілком у стилі Анни. Я читаю її рукопис, де пропущені літери, закреслені слова. Можна усе це переписати, але я не маю права. І ніхто не має права.
Несподівано переді мною виростає купа лахміття. То Гандзуня котиться тротуаром, втупивши очі в землю, ніби щось шукає. Я вітаюся.
– Що, йдете туди?
– Ага. Завтра від’їжджаю.
Я зазираю у її ясні великі очі, й мені здається, що це очі Анни і що зараз я проламаю тонку шибку і полечу сторч головою в якийсь антисвіт.
– Я хтіла би-м щось спитати. Чи у тім великім місті, де ви жиєте, є така аптека, де продаються ліки від серця?
– У всіх аптеках продаються ліки від серця.
– Але то мусить бути така, де хіба від серця ліки!
– Та ні, певно, у цілому світі нема такої аптеки.
– У цілому світі… – протягнула Гандзуня. – Шкода!
– А ви хочете ліків? Я би міг вам купити.
– Ні, ні! – замахала руками Гандзуня. – То я так питаю. Ідіть собі з Богом, а як ще хтось тутка вмре від серця, то не вертайте! Ви – не доктор, я добре виджу, що не доктор! Доктори у білім убранню ходят і з чумайданом…
Візок швидко покотився. Божевільна, подумав я, але від того не стало легше. Анна померла якраз від серця: дивна смерть для молодої жінки, котра ніколи на нього не скаржилася.
Я йшов далі. За ніч ще нападало листя, і воно лежало пластами, посклеювавшись від вологи. Комусь важко буде його змітати. Звідки в мене такі думки? Я ніколи не цікавився мокрим листям і сміттярами. Сказати комусь – буде сміятися. Це тут поважно закивають головою на знак згоди, і в очах виникне безмежна порожнеча, в яку можна впасти навіки. У старечих очах і навіть дитячих.
На розлогому подвір’ї я побачив Лілю, котра колихалася на гойдалці, довкола котрої було нагорнуто купи листя, щоб м’якше падати.
– Привіт! – сказав я.
– Привіт!
– Твоя цьоця вдома?
– Вдома.
– Я вже завтра від’їжджаю.
Ліля промовчала.
– Не знаю, як тобі сказати, але мені страшно повертатися назад. Там – усе зовсім інакше.
– Я розумію.
– Але ж ти не була там, де я живу. То – велике місто…
– Я прочитала все, що мама написала. Цьоця каже, що мама пише так, як б’ється її серце. Серденько…
Ліля вхопила повітря і зітхнула.
– Але ти будеш жити інакше. У тебе власне життя.
– Я знаю. Мама так і каже.
– Це жорстоко, але скажи мені, чому ти говориш так, ніби твоя мама живе?
– Не бійтеся, я не буду плакати. Мама мені колись сказала: «Я буду з тобою доти, доки буду тобі потрібна». А вона мені завжди потрібна.
– Ти маєш рацію. Це справді так.
І я з жахом подумав, що може статися із цією дитиною у світі бруду і фальшу.
– Скажи мені, Лілю… Ти ж знаєш, що я мовчатиму про все, що тут бачив і відчув, бо це не можна висловити словами. Чи той дім на галявині – правда? Я був у ньому?
– Я вас годувала млинцями з ожиною. А потім ви злякались і втекли.
– Мені важко у це повірити.
Ліля засміялась:
– Як можна не вірити в те, що бачиш? Альфа, Альфа!
З кущів поважно вийшла величезна вівчарка зі срібним ошийником. Ліля обхопила її шию руками і поцілувала в голову.
– Можете погладити. Вона ще нікого в житті не вкусила.
Я обережно простягнув руку…
«Так уже сталося, що я бачу захід сонця, коли надворі ще білий день. Так уже виходить, що я описую те, що колись трапиться зі мною. Це легко, бо подібні ситуації виникають знову. Господи, як усе просто! Ось у чому секрет безсмертя і що можна витворити з нього: дім у лісі на горі, містечко внизу, великого розумного пса, спогади про завтра. На зміну зимній порожнечі заступає світлий день з безліччю дрібних справ: нагодувати доньку і собаку, піти по воду до джерела, зустріти мишку, яка вміє лазити по тоненьких гілочках, послухати Моцарта. Увечері сидіти на ґанку і дивитися на зорі, не впізнаючи жодного сузір’я, крім Великої Ведмедиці.
Вічність – це не те, що безсмертя. Вічність страхітлива. Життя стає тягарем, коли думаєш про неї. Не хочу пускати її собі в душу. Там стільки всього назбиралося: очі покинутих дітей і старих псів, голови калік, монотонні поклони жебраків, плач у порожньому будинку на світанні. Так боляче діткнутись ще чогось. Вічність роздягає мене, я мерзну. Я пропадаю, залишається тільки ритм мого серця. Кров витікає з нього, заливаючи увесь світ. Я…»
(На цьому закінчується рукопис.)
ЛІЛЯ:
Їй часто сниться, як вона підіймається вгору і раптом бачить, що їхній будиночок зник. І, прокинувшись, плаче, бо нічого страшнішого бути не може. Мама заспокоює: «Доки ти хочеш потрапити в цей будиночок, він не зникне».
«І ти не зникнеш?»
«І я. Знаєш, нам пора посадити сад. Будемо спостерігати, як він росте».
«О, кілька яблунь, сливок, груш. І вишні. Вишні обов’язково. А як ми його посадимо?»
«Із зерняток. Спочатку посадимо їх у вазонки».
«Але ж то буде дуже довго!»
«У нас – ні. Уявляєш, як буде гарно, коли сад зацвіте. Ми поставимо собі лавку і будемо ним милуватись».
Отже, сад у них уже є. Правда, ще в землі, але то ненадовго. Мама не дає їй сумувати. Одного разу з таємничим виглядом повідомляє, що у Альфи будуть цуценята. Швидше би!
Отак минають їхні дні. І зовсім не треба йти в гори: досить захотіти – і ти вже там. Але це таємниця. Правда, цьоця про неї здогадується. І безнога Гандзуня, мені дуже шкода, що вона не може ходити. Гандзуня колись мені сказала: «Донечко, можеш мене не боятись. Я слаба на голову, ніхто мені не повірить». Але я не сказала. Я ще мала і не маю права говорити. Мама мені довіряє. Вона переживає через мене. Мама зараз вільна. А я ще мала і не можу бути вільною. Мама мене вчить не боятися і бути сміливою. Я вже не боюся мишей і висоти. Не боятися поганих людей ще не навчилась. Але Альфа мене захистить.
Мама часто сидить і сумує. Я пробувала її навчити вишивати, але в неї нічого не виходить. Якби вона хоч писала… Я пам’ятаю, який у неї був гарний настрій, коли вона писала. Я спитала її:
– Мамо, чому ти не пишеш?
І пожаліла, бо у мами зразу ж набігли на очі сльози.
– Я не можу.
Я нічого не зрозуміла:
– А ти спробуй!
Я побігла і принесла їй аркуш паперу і свою ручку (зараз дуже шкодую). Мама неохоче взяла ручку і написала моє ім’я:
ЛІЛЯ.
І тут трапилося щось дуже страшне: спочатку спалахнули літери, а тоді папір.
– Ось бачиш…
Я заплакала:
– Чому так, чому?
І тоді мама прочитала напам’ять уривок зі своєї останньої книжки:
«Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнив його для нового життя».
1998 рік
Небесна кравчиня
Стежка то з’являлась, то зникала, можливо, то була вже інша стежка, не та, що спершу. Стежки й стежечки бігли, залишаючи на твердій, без жодних ознак трави послання людям і звірям. Останні принаймні могли прочитати те, що написане, і в їхній свідомості спалахували образи чоловіка з рушницею, лисиці, миші-полівки, змії… Стежок було ще більше, якщо пригадати мурах, зелених жуків, волохату гусінь. Стежки в повітрі, на землі й під землею. Мертве не прокладає стежок, бо мертве нічого не створює, не шукає, не переслідує.
Наближався час відпочинку – зима. Хтось засне, хтось користатиме із запасів, зроблених на зиму, а хтось матиме лише тимчасовий прихисток, міняючи його залежно від обставин: рятуючись від переслідувань, шукаючи їжу, просто рухаючись, щоб не перейти в стан незворотності, який називають смертю. Зима вимагає терпіння від духу і тіла.
Коли ж казати про світ людей, то нині в ньому весь час панує зима. Це в лісі можна стріти всі пори року: і літо, і весну, й осінь. Люди неохоче йдуть взимку до лісу, бо тоді він нагадує їм про безпритульність і самотність, про незахищеність і втрату ілюзій. Таке їхнє життя насправді, коли обтрусити з нього усі блискучі прикраси. Однак ніхто не наважиться сказати вголос:
– ЖИТТЯ НАЧЕ ЛІС УЗИМКУ.
У лісі не бракувало ярів, ям, що колись були норами, тонесеньких кволих гілочок, на яких ще бовтались жовто-зелені листочки, готові впасти від холодного вранішнього подиху пізньої осені, старих пнів від зрізаних чи просто померлих від старості дерев, які випускали миршаві пагони, що їх язик не повернувся б назвати відродженням. Так, просто перехід в іншу форму існування – паразитичну, або, щоб не вживати це неприємне слово, вторинну.
Навіть згори ліс виглядає величезним. Це міг би підтвердити крук, віщун смерті, її покірний слуга. Ліс тягнеться на північ, а далі вже рівно розкреслені чотирикутники й трапеції полів і купки сіл. Але це може побачити людина з літака. Крук, натомість, бачить те, що вже померло, або невдовзі помре. Він бачить людину, що йде лісом від електрички, чує запах її сонного поту, зауважує повільну непевну ходу. Це – не його здобич. Самого бажання померти недостатньо, потрібно, щоб плоть почала відмирати й повідомляти про наближення часу смерті. Люди – не дерева, вони не переходять в іншу форму існування. Їхня смерть – незворотна.
У сірому небі порожньо. Птахи відлетіли у вирій, та й день добігає кінця. Крук робить коло над місцем, куди привів його інстинкт, і відлітає до завтра. Запах поживи – це теж пожива.
H., чоловік років тридцяти, хоч з вигляду можна дати йому більше, не помічає, як стежки роздвоюються, зникають, йому, здається, байдуже, куди ці стежки ведуть. Він намагається не ступати по добре втоптаних смужках землі й сахається розбитої трактором грузької лісової дороги, рваної рани, в заглибинах якої зібралась густа темна волога. Він різко звертає убік, і з якоюсь безнадією ступає далі по твердій стежці мисливців за грибами, яка різко обривається над неглибоким яром, стіни якого вкриті плямами моху. Н. переходить на той бік яру, бо за ним виростає у сутінках чорна стіна ялиць. Він ступає між двох велетенських стовбурів, наче входить у браму нічного старовинного міста, де не сплять тільки вартові, визираючи з веж, чи не зайнявся десь дім.
Тут було тихо й затишно. Земля вкрита шаром глиці, з якої мурахи будують собі високі житла. Н. старанно обходить заснулі мурашники, потім дивиться вгору, де сходяться крони старих ялиць.
Вгорі – живе, внизу мертве. Знову ж таки інша форма життя. Не така, як у пагонів, що виростають з останків дерев. Чи проміжна стадія, коли ріст припиняється. Стадія зрілості.
Він довго так стоїть, намагаючись щось збагнути чи навіть пригадати, але в голові виринають лише банальні думки. Наприклад, який він нікчемний супроти цих велетнів. Трохи далі його ловить повзуча ожина, що обплела напівзотлілий стовбур дерева, яке впало, мабуть, дуже давно. З-під клаптів кори визирає поточена комахами темно-жовта деревина. Щоб обійти ожину, Н. мусить звернути вліво, і незабаром зауважує, що ялиці приховують не що інше, як старий дерев’яний дім з кількома цегляними прибудовами. Він знав про його існування, але ніколи не бачив за тих кілька разів, що вибирався до лісу. Здогадувався по ледь чутному запаху диму і тих вібраціях, що виникають, коли повітря у просвітку між деревами наштовхується на якусь перешкоду.
Будинок був цілковито занедбаний. У напівповаленій огорожі з поржавілої металевої сітки просвічували велетенські діри, а на дротах, протягнутих між дерев’яними стовпчиками, застигли запрані простирадла і ще якесь строкате лахміття. Останній притулок – ось на що воно було схоже.
Від цього видовища на чоловіка одразу налягла втома. Правда, він пройшов уже чимало. Від електрички навпростець через поле, де повітря дзвеніло під напнутими дротами високовольтної мережі. Подекуди лежали трупи ворон, вражених струмом чи, може, якоюсь іншою невидимою зброєю. Кожного разу йому було боляче дивитись на загиблих птахів, а якось він навіть позаздрив спокою, який отримали ворони, не шукаючи його навмисне. Втім, птахи теж можуть бути схильними до самогубства, що ми про них знаємо…
Н. пішов далі, ще далі, ніж збирався, бо раптова поява будинку на його шляху ніби порушила угоду, яку він вже встиг укласти з лісом: не мав наміру втручатися в його життя, і ліс йому повірив. Взаємна довіра – найдосконаліший спосіб співіснування.
За ялицями були густі кущі ліщини чи, може, граба, що виросли на давньому зрубі, й сухі видолинки, з яких заморозки висмоктали всю вологу. Біля скам’янілого пенька він знайшов западину, надійно захищену від цікавих очей, і взявся нагортати в неї листя. Воно було вогке, і в сутінках виглядало блідим, а під ним був шар сухішого, торішнього. Чоловік горнув листя, аж доки не дістав до вологої масної землі. Він аж зіпрів, і все ніяк не міг наповнити яму. Можливо, то була вирва від снаряду часів останньої війни, деякі яри теж мали штучне походження. Утім, за десятки років дух війни геть вивітрився.
Чоловік приніс ще кілька оберемків листя, а тоді занурився у яму і став нагортати її пахучий терпкий вміст на себе. На ньому була тепла непромокальна куртка з каптуром, на голові плетена вовняна шапка, а грубий светр він міг натягнути на підборіддя. Обличчя він залишив вільним, щоб дивитися в небо, як воно темніє, а темніло воно цієї передзимової пори швидко. Та якою б глибокою не мала настати темрява, вона не була абсолютною, мала безліч відтінків. А от тиша для цього чоловіка була справжньою тишею. Він не чув навіть биття власного серця.
Н. повернувся на правий бік у цьому мертвому морі, де не можна потонути, яке пахло так, як годиться пахнути мертвому: цвіллю, тліном, а на губах осідав гіркий пил. На зміну тривозі й хвилюванню, бо це він зробив уперше, прийшла тиха радість. Він переступив якусь межу, зважився на вчинок, хоча ще годину тому не міг собі уявити, що здатний це зробити. Тепер це справді виглядало на ритуал, здійснений уперше.
Занурений у листя чоловік став дихати рівніше, але його все ще непокоїло те, що існувало вгорі: холодний безжальний світ. Понад усе він прагнув зараз заснути, як засинають деякі тварини взимку. Коли він засинав, йому снились гарні затишні сни, але вже тривалий час його мордувало безсоння. Засинав на коротко, і тоді прокидався. Дійсність навалювалася на нього хвилею неспокійних розпачливих думок, викручувала руки й ноги, і ранок він зустрічав уже знищений, розтерзаний, спустошений. Кілька разів виходив з квартири на вулицю, сидів на лавці, але місто жило вночі надто агресивним життям, за іншими, аніж вдень, правилами, не вдягаючи маски. Хтось під’їжджав на машині, хтось заходив-виходив, а згорблена самотня постать на лавці надто впадала в очі, викликаючи недобрі думки в роздратованих нічних істот, яким він не міг нічого сказати: ні висловити згоду, ні співчуття, чи просто відповісти на питання. Він розумів, що викликає страх, відразу, підозру, які у вседозволеній темряві ночі легко переходять у гнів.
Не треба про це думати зараз. Цього вже нема і не буде. Він перестав виходити вночі з дому. Не тому, що боявся, а тому, що боялись його. І він змінився, усвідомивши, наскільки великою є його залежність від цього будинку. Колись ця залежність була солодка, сповнена надії, але тепер вона стала абсурдною і нестерпною. Звільнення було неминуче.
Після довгих болісних пошуків виходу з безсоння йому нарешті вдалося виділити рятівний екстракт.
Чоловік заснув легким сном, що не зовсім був сном, бо навіть тепер він продовжував відчувати і думати.
…У вранішньому тумані виднілись три постаті: дві чоловічі й жіноча. Один з чоловіків, високий на зріст, накульгував, перехиляючись на бік, за спиною мав мішок, з якого виглядав гриф якогось музичного інструмента, обрисами схожий на гітару, а супутники намагались пристосуватись до його ходи, не виказуючи ні невдоволення, ні нетерпіння, хоча їм треба було встигнути на електричку до міста. Вбрані вони були в одежу, яку люди купують на секондхенді, а тоді, вдягнувши раз чи два, виносять на смітник в поліетиленових мішках, де її забирають ті, кому важливо, щоб одежа була тепла й зручна: трохи розтягнуті вовняні светри, мішкуваті міцні штани, куртки, що застібаються водночас на блискавки й ґудзики. Жінка була одягнута в довгу картату спідницю й чобітки.
…У сні-видінні Н. стояв на витоптаному пустирі, освітленому теплим сонцем, й вдивлявся у небо. Там по синьому була прокладена біла дорога, і нею йшли двоє чоловіків, вбрані в гаптовану золотом червону й зелену одіж, а за ними дріботіла кругленька жінка. Може, вони були китайці, може, монголи, ці троє небожителів.
А ті, що йшли в тумані через ліс, раптом почали сміятись, згадавши вчорашню чи, може, позавчорашню пригоду. Жінка тримала чоловіка під руку. Була вона трохи вища і значно повніша за нього. А третій, що йшов попереду, мав на голові яскраву червону шапочку, щоб не загубився у натовпі, бо це з ним надто часто траплялось. Низенький чоловік носив цигейкову шапку-вушанку й виглядав на майстра чи підмайстра. Сміялись вони удвох – чоловік і жінка, згадавши, як позавчора хлопець намагався зайняти для них місце в електричці і влігся на лавці.
– Дивіться, людоньки, вже напилося! – перекривляв когось писклявим голосом чоловічок у вушанці. – Не давайте йому грошей, бо проп’є!
Жінка засміялась ще дужче, згадавши, як хлопець лежав на спині, обнявши гітару, наче дівку, тільки дівка була зверху, а не знизу, як то має бути. Утім, їхній Семко не виявляв інтересу до дівчат, нічого не знав про плотські бажання. Розуму в його маленькій голові поміщалось небагато, і він би пропав, якби не їхня маленька громада.
– То не так, – казав Старший, що нині залишився вдома варити їсти й доглядати хворого Сіренького, – наш Семко дуже мудрий. Він прилетів з іншої планети і думає по-іншому.
– Ви теж прилетіли з іншої планети, – втішив Семко, – але раніше, ніж я!
– А що я казав! – переможно всміхнувся Старший.
«Але мій Ігорко найліпший!» – подумала жінка, хоча йшлося про інше, а не про краще. Однак їй приємна була сама ця думка, яку вона не мала кому висловити, лише собі. Та навіть якби мала – не наважилася б.
– Ходімо швидше! – сказала вона. – А то нам електричка втікне.
Вона пришвидшила ходу, і Семко опинився позаду. Він розмахував довжелезними руками, наче плив у тумані. Старший казав, що таке повітря нездорове. Як тільки вони вийдуть з лісу – зразу стане світліше й веселіше.
– Ти зі мною будеш, Катю? – гукнув Семко до жінки.
– Ага, нині нема для мене роботи.
– А до магазину підем?
– Як буде з чим, то підем! – весело відповіла Катя, пришвидшивши ходу.
З Катею Семкові було ліпше, ніж з Ігорком. Коли вона з ним, то нічого лихого не може трапитися. Ніхто не відбере в них зароблені гроші, не викине з поїзда. Катю всі знають. Катя бойова. Вона – велика, а Ігорко – малий, хоча на зріст вони майже однакові. Ні, зріст тут ні при чім. Семко з Ігорком можуть загубитися, але Катя завжди їх знайде і приведе додому.
Якогось висновку з того Семко зробити не міг, тому застряг між цих двох думок, і тут ще й вчепилася третя, яку він викрикнув:
– У нас є що їсти, у нас є гроші, чому ми маємо щодень ходити на роботу?
Аж пара жбухнула в Семка з рота, ніби чайник закипів. Катя з Ігорком зупинились, хоч не варто було це робити, бо можна запізнитись на електричку. Катя хотіла було відповісти сама, але вирішила, нехай це зробить Ігорко, як-не-як то його брат, й спонукально штурхнула чоловіка в бік.
– Га? – озвався Ігорко.
Н. розбудив не холод, а внутрішній годинник: саме в такий час він вставав на роботу. Замахав руками, розгрібаючи листя, і відкрите лице миттю обпік ранковий холод. Хто б міг подумати, що можна спати в лісі в передзимову пору, – здивувався він. І хоч було ще рано й майже темно, краще встати. Він уже виспався.
І то гарно виспався. Не те, що прокидатись щоночі з відчуттям безмежної порожнечі в собі й довкола.
Н. сів. Над ним нависало мереживо чорного гілля на тлі темно-сірого неба, на якому просвічували тьмяні зорі, а, отже, небо мало б удень стати блакитним, і це вже добре, бо дощ йому ні до чого. Про сніг він ще не починав думати, хоч у цю пору року той уже залітав білими мухами. Вилізши на тверду суху землю, Н. довго обтрушувався від листя й пороху, і аж тоді роззирнувся довкола, хоча не було на що особливо роззиратися: усе по вінця наповнював туман, в якому тонули найближчі дерева й кущі. Хотілося пити, в роті пересохло й на губах осів гіркуватий пил перетертого листя.
Він вийшов на той будинок, біля якого висіла на шворці та сама білизна, що й учора, ще більш змокріла вогкої ночі. Можливо, вона висить там уже довго – тиждень чи місяць, а будинок покинули поспіхом. Н. принюхався: не чутно запаху диму. Зрозумів, що може тільки бачити дим, бо ніч у холодному лісі, в ямі, наповненій листя, відібрала в нього це відчуття. А наблизитись до будинку він не наважився: а раптом звідти вирветься зграя псів-демонів і до крові покусає йому ноги. Дім був наче бомба, а він – детонатор.
Н. пішов стежкою, всипаною глицею, сліди на якій зуміли би прочитати лише істоти, наділені розвиненим чуттям, звірі та мисливці, і через недовгий час вступив у зону, позначену вигорілими плямами від вогнищ пікніків, розкиданим погнутим пластиковим посудом, надламаними гілками низьких дерев, і зрозумів, що натрапив на вихід з лісу, не заблукав, навіть знайшов короткий шлях до залізничної станції. Залишалося пройти метрів двісті до платформи. Він пройшов половину шляху, коли задрижала земля під ногами, й переповнена електричка проїхала повз нього. Тепле повітря вдарило в груди і змусило відступити вбік. У цій електричці їхали Катя, Ігорко і Семко, а троє людей зі сну H., либонь, і далі чимчикували небесною дорогою до невідомої мети.
