Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
У лісі залишились звірі, птахи, Старший і Сіренький. Старший був старий, а Сіренький мав дев’ятнадцять років, хоч виглядав на чотирнадцять. Він усе глибше занурювався в ліжко, а коли вкривався з головою й відвертався до стіни, то здавалось, ніби хлопця там немає, лише зім’ята ковдра.
«Коби лікаря, – думав Старший, – але кілько то треба грошей, аби привезти до нас лікаря!»
Він не знав, скільки це коштуватиме грошей, але, мабуть, дуже багато. Поки вони наскладають, Сіренький вмре. Ліпше було для нього вмерти, ніж отак мучитись. Але Сіренький хотів жити, бо нарешті йому було добре, як ніколи перед тим. А тут треба вмирати…
Старший вже три дні не був у місті. В Ігорка знайшлася робота – рити яму в одного пана на дачі, а Катя мусила їздити з Семком, бо той сам би не дав собі ради. Гроші могли відібрати, а про те, що треба дати частку міліціянтам, і як дати – й мови не могло бути. Катя знала, що й до чого. У місті Старший збирав пляшки, папір, залізо. З людьми завжди можна домовитися. Мав Старший пару своїх смітників, якщо приходив на сьому ранку. А ні, то кривий Друцик ними опікувався, свій чоловік, хоч і пияк страшний. На смітнику можна часом найти порядні речі – лахи, взуття, посуд. Іншої роботи Старший не міг собі знайти, бо застарий, годився лиш на збирача. Місто – то скарб, правдивий острів скарбів. Люди стали добре жити, бо викидають у сміття таке, що аж дивно. Якось вони з Ігорком привезли цілий килим й застелили ним підлогу в кімнаті, де спить хворий Сіренький. Зразу стало тепліше. Червоний килим з узорами, видно, дорогий, хіба в одному місці пропалена діра.
Сіренький заворушився, потім принишк, відчуваючи його присутність. З кожним днем ставав усе тихіший та мовчазніший. Радості б йому трохи. Але звідки її взяти? Надворі зимно, похмуро, пізня осінь. Та й влітку, по правді сказати, ялиновий ліс не дуже веселить.
– Сірий, ти спиш?
Певно, задрімав. Вночі не спить, крутиться, встає. Позавчора впав у коридорі, чоло розбив. Прийде лікар, тільки похитає головою: не вберегли хворого.
Хай ще поспить, а він тим часом дров нарубає. Дров вистачало, але для Старшого то була розривка – вийти, помахати сокирою, провітрити легені, послухати, як звук сокири відлунює в глибині лісу.
В лісі багато сухостою. По селах усюди газ. У суботу вони троє – Старший, Ігорко і Семко, – поки Катя пере лахи, ходять за дровами, заглиблюючись усе далі й далі. Віддаляються від світу людей, серед яких так само, як серед дерев, є живі й мертві.
Хлопець чув кроки Старшого, його подих, але не хотів озиватися. Він дійсно заснув під ранок, а до вечора, коли повернуться інші пожильці, було ще дуже далеко. Як від Землі до Місяця.
Вони були на Землі, а він на Місяці зі своїм болем. Він був переконаний, що на такий великий біль потрібні ліки, що коштують великих грошей. Тоді він не буде кусати собі руки, аби не кричати вночі.
Коли надворі зацюкала сокира, Сіренький перевернувся на спину й розплющив очі. Він отримав свободу рухатися, дивитися і навіть стогнати. Там, у лівому крилі, є маленька комірка, а в ній лежить матрац. У ній Сірий нікому би не заважав. Комірка без вікон, світло не ріже очі. І так холодно, що біль замерзає. Якби ще замкнутись зі середини, але хтось повиймав усі замки з дверей.
У вагоні було тепло, і Н. почало трохи морозити. Можливо, від того, що він перейшов межу світів. Невиспаний мовчазний люд – базарні торговці, робітники, студенти – то був їхній потяг. Вони привласнили собі вагони, тамбури, дерев’яні лавки, контролерів, стоп-крани, вікна, які так само важко відчинити, як і зачинити, липкі поручні. П’ять днів на тиждень усе тут належало тим, хто їхав із сіл чи дрібних містечок, пройшовши лісом або полем два-три кілометри, бо залізничні колії оминають населені пункти, ховаючись за деревами і пагорбами. Н. потрібно було їхати майже годину, а дехто витрачав на дорогу дві-три, щоб врешті потрапити на будову, завод чи базар з отих, що, наче ракова пухлина, розростаються на околицях великих міст. Чим більше безробітних, тим більші базари, це остання станція перед неповерненням назад, повним крахом життя людини, яка навчилася робити лише щось одне, і раптом потреба в цій роботі зникла. Утім, не йому судити цих людей. Він теж не вмів нічого робити, тільки підмітати вулиці, але для нього це був форпост незалежності. У житті Н. нічого не змінилось, коли він два тижні тому звільнився з жеку і став підмітайлом на базарі, місці, де людину, яка мала кращий фах, так легко скривдити. Але не Н.
– Як справи? Що снилось? – міг би запитати його Бог, подавши руку для вітання, бо більше не було кому спитати у вагоні серед цілком незнайомих людей. І тоді в серце йому б хлюпнула блакить з білою дорогою, якою прямують безсмертні в свої холодні й чисті палаци. Який то був час доби – початок праці чи, навпаки, повернення з роботи, сонце не змогло би вказати, бо його тьмяне осіннє світло було розлите за хмарами. А стрілка годинника на цифрі 8 теж може означати ранкову або вечірню годину. У дитинстві в Н. висів над ліжком фабричний килимок з видом німецького містечка. Годинник на ратуші показував так само восьму годину, і важко було визначити, ранку чи вечора. Площу перетинала служниця з дитиною. Вона могла вести дитя до школи чи, навпаки, забирати звідти.
Однак плутатися в часі могли б лише ті, хто не належав цьому життю, не годував його своєю кров’ю, і взагалі був з іншого світу. Утім, безсмертним, що прошкували небесною дорогою, було байдуже до земних доріг. Вони перестали ними ходити вічність тому.
Напрям руху потяга і посвіжілі після сну обличчя людей вказували, що це час, коли люди їдуть на роботу, – початок дня. Поки Н. спав у ямі, наповненій листям, його внутрішній годинник теж спав і прокинувся трохи раніше. Як завжди. Однак цей день був зовсім іншим. Днем, коли він здобув новий досвід. Він ночував у лісі вперше і пережив щасливо цю ніч. Йому вдалося себе переконати: він не прийшов у ліс вмирати, тому й не воскрес. Просто заснув і прокинувся. І для того, щоб відбулися якісь зміни, це треба робити знову і знову.
Н. погойдувався разом з вагоном, заплющив очі, від сонливості почали німіти руки й ноги, а спина ставати м’якою… Аж тут вискнули гальма, потяг зупинився. За вікнами тягнулись безкінечні ряди залізних скринь-яток, що невдовзі розкриються й вивергнуть з себе розсипи китайських іграшок, сувої штор, стоси рушників, поруч вишикуються торси манекенів, одягнутих у светри і футболки, – пластикові родичі Ніки Самофракійської, обдертої зі складок хітона. Що ж, це теж тріумф життя – бажання вижити, хай там що, і готовність захищати останній бастіон нормального людського існування.
Ось тут він був винесений на перон хвилею пасажирів, в основному жінок, які знають справжню ціну свого товару, але собі самим не складуть ціни – своїй безмежній терплячості. Струмки торговців з різних вагонів злились в один потік у вузькій кривій вуличці, де на хідниках стояли схололі за ніч пікапи й фургони, що возять різний крам.
Н. розчинився у цьому потоці. Вулиця була вже підметена тим, хто встає о 6-ій годині ранку й стирає з асфальту сліди нічного життя. Він знає те, чого не знають інші: трагедії випорожнених гаманців, розбитих окулярів, любовні пригоди презервативів і кримінальні драми викрадених каналізаційних люків та знятих автомобільних коліс.
Н. теж колись вставав так рано, кружляючи довкола будинку, в якому мешкав, але тепер він залежить від того, коли встає сонце, і статус його теж змінився. Він обслуговує тих, хто обслуговує інших. Хоча йому пропонували зайнятись власним бізнесом: продавати образки і церковні календарі однієї якоїсь конфесії. Тоді замість синьої роби він носив би респектабельне чорне пальто.
Через вузьку фіртку, що замикалась на ніч, він пройшов разом з жінками й чоловіками на поле битви за існування, де єдиною зброєю був язик, а за обладунок правили металеві будки, куди складався вбогий товар. Н. не мав ні того, ні іншого. Він мав березову мітлу, совок, брезентові рукавиці й пластикові чорні мішки для сміття. На ринку працювало ще кілька прибиральниць – старих жінок, що заробляли копійчину до пенсії, тому йому припала найважча робота.
Об 11-ій годині ранку всі пили каву, не спускаючи ока з потенційних клієнтів. У павільйонах вмикались електричні чайники, а на лотках відкривались термоси, чи підходили жінки зі своїми великими термосами, наповненими кавою і чаєм, зі скриньками пиріжків. Усе як у місті. Колись вони мали роботу в різних конторах, школах, лікарнях і звикли пити чай об 11-ій. Було б великою кривдою заборонити їм робити це тут. Тому товар ніколи не привозили в цю пору.
Скраю були лотки з бакалією, м’ясом і фруктами, й відповідно найбільше сміття. Але бабусі-прибиральниці вважали це місце найкращим, бо завжди могли розжитись на надгнилий овоч чи розсипану крупу. Вони знали ціну їжі, бо пережили голодне дитинство. Той, хто колись голодував по-справжньому, завжди думатиме найперше про їжу, а вже тоді про інше.
Іноді Н. кликали допомогти відчинити замки на лотках, і тоді злі й розпачливі сльози зникали в жіночих очах.
Небо світлішало.
Ігорко помахав їм рукою й почимчикував у бік панських дач. Катя провела його поглядом, наче хотіла запам’ятати, як він виглядає, а Семко вже виймав гітару з мішка. Знайшов колись на смітнику. Старший підклеїв деко, а Катя купила струни. Раніше гітара належала, напевно, якомусь дітваку, бо на корпусі була наліпка від жуйки з Мікі Маусом. Дітвак побавився трохи й кинув, а може, гітара пролежала в кладовці, аж доки дітвак не пішов до армії, а тоді в домі вирішили зробити ремонт і, побачивши, що гриф тріснув, а струни порвані, винесли до сміття разом зі шкільними підручниками, де її побачив Семко. Старший показав йому, як тримати гітару, бо в молодості його колега по кімнаті в гуртожитку трохи бренькав. Хоч Семка ніхто не вчив грати, але усім здавалось, що в нього виходить. Не завжди, а в певні моменти, коли Семко забуває, що грає. Та й коли співаєш «Нова радість стала», «Червона ружа трояка» чи «Цвіте терен», то не дуже має значення. Ніхто не чує музики за різким голосом Семка, до якого часто приєднувався тонкий Катин голос, коли Семко раптом губився, а губився він, як тільки відводив погляд убік. Цих пісень Катя навчилась від бабці. Та часом співала, шурхочучи швейною машинкою. Бабця вмерла, коли Каті було вісім років, і малу забрали в дітдом. Спершу в один, а тоді, як виросла, в інший.
Катя йшла попереду Семка, тримаючи його червону шапку. Ігорко, коли водив Семка, ховався за спиною у того, ніби він тут ні при чому. Шапка виглядала з відстовбурченої кишені Семка, люди кидали в неї гроші, а Ігорко лиш наглядав, аби чогось не сталося. Ну, щоб хтось не кривдив Семка чи не сміявся з нього, бо були й такі дурні, що сміялись. Звісно, п’яні. Тверезий чоловік, як щось йому не до вподоби, просто відвернеться і буде дивитися у вікно, а п’яний міг допровадити Семка до плачу своїми злими жартами. Це дуже сердило Катю: хіба не видно, що Семко не може працювати на будові чи на заводі, і що, як на те пішло, він має пенсію, але не може її забрати, бо нема паперів. Каті жінки на базарі підказали, що треба йти в соцзабез, а там спитали, чи є в Семка паспорт з пропискою. Катя сказала, що Семко не знає, чи є в нього паспорт.
– Де він живе? – спитали тоді.
Але Катя не сказала, що вони живуть у лісі. Старший просив, аби вони не признавалися, де мешкають. Та вона й сама знала, що так їх можуть знайти, і Старшому буде клопіт. Коли треба було помити під’їзд чи винести сміття після ремонту, Катя казала, що вона зі села Стрілки. І то була правда. Село, де вона жила дитиною, називалося Стрілки.
Ігорко стояв перед масивною залізною брамою і не знав, що йому робити. Спочатку він пробував її відчинити, тоді поторсав клямку. Щось загриміло, і зовсім близько загавкав пес. Ігорко дуже боявся псів. Маленьким вони його мало не загризли. Може, це трапилось з кимось іншим, бо сам він не пам’ятав про це, не міг сказати, звідки в нього той трикутний шрам на щоці. Міг десь почути, що когось в дитинстві покусали собаки, й перенести це на себе. Факт, що він боявся собак і не любив отих глухих парканів з колючим дротом нагорі. Як в інтернаті. Але Катя вмовила його і найняла до господаря копати яму під басейн. Катю треба слухати. Вона дуже мудра. Часом в Ігорка починала дуже боліти голова, так ніби з неї мало щось вилупитися. Раніше він боявся, що вилупиться щось страшне, та Катя сказала, що і в інших людей болить голова і треба пити таблетки. Він і в інтернаті пив таблетки, від яких починав забуватися. Та то все пусте. То не страшно. Катя купує йому таблетки і вони помагають так само.
– Ви що тут робите?
Ігорко аж підскочив. Не помітив, як підійшов мужчина. А якби пес наскочив ззаду?
– Я тойво… на роботу.
Чоловік був невисокий, але широкий в плечах. Вбраний по-робочому, в камуфляжній куртці. Ігорко мав пакет з канапками на обід і термосом чаю, що грів йому ногу.
– Ага, – кивнув чоловік і натиснув на чорний ґудзик вгорі хвіртки. Поли його куртки розійшлися і стало видно сокиру за поясом.
…Тріски летіли в усі боки, поширюючи довкола терпкий дух живиці. Цей запах завжди викликав у Старшого хвилювання. Він поклав сокиру на ковбицю і пішов на кухню. Там в пакеті лежало кілька трохи підгнилих мандаринок. Катя вчора принесла. Він узяв одну, відколупнув нігтем шкурку й поклав плід до кишені. Тепер запахи хвої і мандаринів злились в один, захищаючи Старшого від тривожних думок, і заодно розбудивши ялиці, що росли біля дому. Живі ялиці теж пахли, але зараз туман не давав їхньому запаху пробитись.
– У мене своя сокира, – сказав Бодьо. – До чужої треба звикнути, та й ненароком можна спортити. Я раз натрапив на кулю в деревині, надщербив. То з мене вирахували гроші на нову сокиру. Тобі так само треба мати свій інструмент.
Ігорко аж перемінився на виду, коли уявив, що може зламати чужий рискаль. Досі таке з ним не траплялось, а Бодьо тим часом зосередився на своїй сокирі.
– Розбирали ми зі швагром у його цьотки стару дровітню, і знайшов я її в куті. Ще австрійська. Почистив від іржі, погострив, вставив древко. Такої сокири тепер не купиш. І нікому в ласку не треба стояти…
– Ага, – кивнув Ігорко і акуратно встромив рискаль у землю. Треба пошукати у них в сараї рискаль, почистити, погострити. Тільки за пояс рискаль не встромиш. А як в електричці? Поставить в кутку, щоб не заважав людям, і раптом забуде.
Господар вивів машину з гаражу. Брама сама відчинилась і зачинилась. Одразу по тому настала тиша. Пес сховався у буді. Що то за порода, Ігорко не знав, але пес був моцний, жовтої масті й пелехатий. Поки господар був у хаті, пес сидів на високих сходах. Чи лишався ще хтось у хаті, чоловіки не знали. Господар обіцяв повернутись після обіду. Ігорко завше чувся несмілий перед чужими, а що вже казати про тих, хто тобі платить гроші. Вони так дивляться на тебе… Ніби ти зле зробив свою роботу.
Бодьо сів на ковбицю і зі смаком закурив цигарку. Виглядав тепер не таким здоровилом, як при зустрічі, наче з кожним видихом диму з нього виходила сила.
Кожен видих наближає нас до смерті і є репетицією останнього видиху. Хмари розійшлися і між ними зблиснуло біле сонце, непевне і кволе.
У деревах – кулі, в землі – снаряди.
– Хто любові не знається, той горя не знає! – виводив Семко, намагаючись заглушити стук коліс. Після цих слів він починав просуватися по вагону. Перший куплет був задармо, а за інші вже треба платити. Слів Семко уже не забував. Навчився зосереджуватись не так на червоній шапці, як на внутрішньому ритмі, що починав тепло пульсувати у ньому. Семко поволі втрачав зір. Ще бачив здалека, але близькі предмети наче розпливались і світились по краях білим. Коли він осліпне, казала Катя, втішаючи його, то може заробити більше. Тоді можна буде купити бандуру. У центрі коло пам’ятника сидить один такий, правда, вже дідо, з вусами і у вишитій сорочці. Дуже добре заробляє. Сліпий зовсім. Хтось його приводив і лишав, а потім забирав.
Обійшовши чотири вагони, Катя з Семком сіли перепочити. Катя купила їм чаю в Марії, що носила в термосах каву і чай. Та не хотіла брати з них гроші, але Каті нічого не треба задарма. Давали їм небагато: хто десять копійок, хто двадцять п’ять. У будний день Катя віддавала провідниці десятку, а в неділю – п’ятнадцять. У неділю можна було заробити до п’ятдесяти гривень. Скоро почнеться коляда, то будуть більші заробітки. Аби хіба Семко не застудився.
– Може, канапку з’їси? – спитала Катя хлопця. Той дивився на синю від неба ріку. У його свідомості не існувало поняття майбутнього, тому він не думав про те, що колись не зможе побачити цієї ріки, що сніг і дощ пізнаватиме лише на дотик, як хліб і чай. Темрява захистить його від неприємних виразів людських облич і від вигляду смерті. Катя справді була мудрою жінкою. Вона знала, що кожен з них потребує.
Виміняла дрібні на дві п’ятки, щоб віддати провідниці.
– Я вам завтра яблук принесу, – пообіцяла Марія, підіймаючи своє важке набрякле тіло з лави. Зараз мала бути її зупинка. Вдома вона наповнить термоси чаєм і кавою, з’їсть вчорашнього борщу і піде до наступної електрички, залишивши в хаті сплячого кота, що, вигулявшись вночі, теж пообідав разом з нею. Чай у Марії добрий – з вишневих і малинових гілочок, а кава забілена молоком, яке приносить з села жінка два рази в тиждень по дві літри. Мусить їздити, бо пенсія мала. Двадцять п’ять років простояла за станком, акурат лишався рік до пенсії – завод закрили. Тепер з нього зостались голі стіни, та й ті на цеглу розбирають.
Марія ступила на перон. Вітер жбурнув їй в лице дрібні краплі, шарпнув до себе торбу з двома спорожнілими термосами. Що за погода – то сонце, то дощ. Добре, що не сніг. Вона не любила, коли сніг випадав зарано.
А з того боку, де сидів Семко, світило сонце і сяяла синя ріка. Він сидів у човні, спиною до течії, що було незручно. Семкова свідомість, збурена співом, ніяк не могла вгамуватись, а озирнутись і глянути, куди ж він пливе, хлопець не наважувався.
Катя не відчувала того збурення. Їй було неприємно від поглядів, які звертались на них, коли Семко брав перші акорди. Вона не любила, коли на неї дивились. І завжди переживала, щоб Семко чогось не втнув: не забув слова чи не зачепив когось з людей гітарою. Проте її тривога була на поверхні, тим часом, коли в момент виступу в Семковій свідомості й навіть тілі все переставлялось, підганялось, навіть кров текла по-іншому. Він не міг того пояснити, не міг підібрати слів, але якби хтось побув ним, хтось мудріший, то означив би Семків стан одним словом – НАСИЛЬСТВО. Це, певно, найгірше, коли ти змушений чинити насильство над собою, пливти супроти течії. Людей Семко не помічав, якщо ті його не штурхали чи не били. Біль нагадував про те, що люди все ще існують і їх треба боятись. Правда, болю тепер стало зовсім мало. Катя й інші не давали кривдити Семка. Однак сидіти проти течії для Семка було майже все одно, що відчувати біль.
Він навіть не помітив, коли все перемінилось. На одній зі станцій перший вагон став останнім і тепер метлявся з боку на бік, заважаючи Каті рахувати гроші. Вона зсипала в сумку решту, й притисла торбу до живота.
Ігорко. Вона подумала про нього не з тривогою – як він там, чи добре йому ведеться, чи зустріне вона його увечері на станції. Бо все може статись. Натомість намагалась пригадати його ласку, дотик, як несміло й обережно занурювався він у її тіло, як потім клав голову їй на груди. Катя займалась цим з десяти років. Вночі у дівчачу спальню прокрадались старші хлопці, накривали чомусь лице подушкою, робили боляче і, скінчивши свою справу, йшли. Катя знала, що треба терпіти. Всі дівчата терпіли, бо й директор інтернату робив те саме з деякими з них, вони вертались з його кабінету непевною ходою і заплакані. Видно, він робив їм дуже боляче. Катю жодного разу директор не кликав. Була вона негарна – з лицем, вкритим ластовинням, з кривими короткими ногами.
Ігорка в тому інтернаті не було. Вони зійшлися з ним багато років по тому, коли збирали яблука в саду. Катя вперше знала, хто з нею, бо Ігорко не затуляв їй лице подушкою, та й подушки не було – м’яка висхла трава і замість потрісканої стелі – вечірнє небо з цяточками зірок.
Старший, усі так кликали його, бо він не тільки був старий з виду і з серця, а й господарем усього статку, вартівником, вирішив, що наразі досить. Освітлена сонцем просіка на мить привабила його погляд. Перше, що він запам’ятав у житті, – він виходить надвір, бачить освітлене сонцем сусідське подвір’я й без вагання прямує туди, де сонце…
Та тепер сонце сховалось, просіка зникла, й так само згасло бажання Старшого поніжитись в теплому світлі. Він відніс нарубані дрова до шопи, в сухий кут, а решту склав у кошик.
«Тут має бути все як є, чуєш? – так йому сказали. – Чим гірше, тим дешевше».
Це означало не заважати стихії і часу руйнувати дім: помалу, непомітно. Так, щоб будинок стояв на краю прірви, але не падав у неї.
«А потім я приїду. Буду привозити тобі зарплату. Маєш за три місяці. Мене може довго не бути. Маю тепер бізнес».
Директор сів у новісіньку машину і поїхав. Тоді ще була дорога, тепер все позаростало ожиною. Директора Старший знав років десять, як він міг йому не вірити… Коли інтернат закрили, вони обидва залишились без роботи, але директор дав собі з тим раду, а для Старшого роботи не було, а якщо й була, то несправжня, де не платили зарплати, а тільки дурили людей. За рік перед тим вмерла йому жінка, Люся. Від раку. Ще як слабувала, попродали все: і дачну ділянку, і чеський сервіз. Телевізор продав Старший, аби поховати Люсю. А ще через півроку з’явився її син і сказав, аби він забирався, бо то не його квартира. То правда, Старший оженився з удовою, прийшов до неї з гуртожитку. Десять років прожили вкупі, й добре прожили, хоч під кінець через хворобу Люся стала прикра. От Сіренький не прикрий, хоч по тілу пішли ґулі й геть пожовтів на лиці. Це значить, скоро кінець. Лікар, може, поклав би Сіренького в лікарню, але Старший вже надивився в тій лікарні. Люди лежать в коридорі, нема місця, ліки купуй за свої гроші. І все своє треба мати: харчі, постіль, навіть ложку й миску.
Старший чувся винним, його охоплював розпач, бо мусив пройти ще раз довгу дорогу смертельної хвороби, відпровадити близьку людину до залізної брами й вернутись назад, коли брама зачиниться. Хоч би одним оком глянути, що там і як там.
Директор більше не приїжджав. Якби Старший був круком, що має найтонший нюх, він знайшов би тіло директора на другому кінці лісу, на глибині півтора метра, загорнуте в целофан. А так служба його тривала. Зовсім випадково три роки тому ноги занесли його подивитися, а раптом інтернат знову відкрили і всі туди вернулись, хто працював раніше, а його не могли знайти, бо він більше не жив там, де раніше. Хоча життя навчило його даремно не сподіватись: у світі все йде не до ліпшого, а до гіршого. Закортіло подивитись – от і приїхав. Замок зірваний, вікна майже всі побиті, а забираючи залізну браму, розвалили сторожку, де він чергував. Лишилася одна стіна зі змитим дощами календарем.
Тут побували варвари. Вони зруйнували все, що не могли забрати з собою. Якщо в покинутому домі вітер розбиває хоча б одне вікно, воно стає входом для варварів. Спершу приходить хтось один, потім приводить з собою цілу зграю. Потім, напившись свого лихого зілля, варвари починають бачити духів померлих, а тут померло багацько, і всі вони лежать на краю міського цвинтаря під однаковими маленькими надгробками без імені. Утім, кажуть, що Бог знає всіх поіменно.
Іноді Старшого кликали фарбувати труну з простих ялицевих дощок, а потім фарбу перестали видавати, то він тільки допомагав заносити труну з тілом до фургона.
Знявши з себе, наче павутину, думки про смерть, Старший помив руки й пішов до Сіренького. Той сидів на краю ліжка, звісивши ноги в піжамних штанях.
– Старший, – спитав він, – а що буде потім з тими ґулями?
– Щезнуть.
– То добре, – втішився Сіренький. – Я й думав, що то нарив. У мене був колись нарив на зубі, коли ми ще всі тут жили. Але ти, певно, не пам’ятаєш.
– Ходи снідати, – буркнув Старший. – Я на тебе чекав, не їв. Будеш вбиратися зараз?
– Потім.
– Ну, як хочеш, але бери куртку й коц, бо в коридорі зимно.
Трохи задалеко була кухня, то правда. Раніше вона взагалі розміщувалась в іншому корпусі, разом з їдальнею. На щастя, у спальному корпусі була кімнатка з плитою. Там персонал варив собі щось, аби не труїтись стравою для пацієнтів. Інтернат опалювався почасти дровами, почасти вугіллям, воду качали з криниці насосом (тепер доводиться набирати відром). Ніколи тут не жило більш ніж двадцять пацієнтів, тобто доживало, бо то не можна було назвати життям.
На сніданок була гарбузова каша. Сіренький її любив. Старший найперше дбав про хлопця, аби його нагодувати. А на вечір зварить на всіх зупу з «Мівіною»: морква, мівіна, пару картоплин і заправка зі смаженої цибулі.
На плиті стояло горня з шипшиновим напаром, але Сіренькому більше смакував чай з прутиків малини. Під пильним наглядом Старшого хлопець з’їв три ложки каші. І то добре.
Був би в них город свій чи садок, але в такому темному лісі навіть чорнобривці не хотіли рости на клумбі. Ліс поглинав усе світло. Кажуть, що інтернат закрили через грибок, що міг завестися тут від вогкості. Хоча дехто шептався, що директор мав свої плани і спеціально не дав комісії на лапу. Не встигли звідти піти люди, як на даху почало рости деревце. Почався незворотний процес руйнації.
Але Старшого і тих, хто почав мешкати з ним два роки тому, не надто бентежила ця перспектива, бо кожен з них звик до того, що не має жодної перспективи. Аби день перебути – і то вже щось. День за днем. Кожен день – як прихильний дар долі. А стане доля неприхильна – і на то знайдеться рада.
Сіренький проковтнув ще ложку каші й подивився винувато на Старшого.
– Молодець! – похвалив його, але цього разу хлопець не посміхнувся, як завжди, кволою посмішкою. На лобі виступили краплі поту й очі посоловіли.
– Зараз, зараз!
Старший запхав йому до уст дві пігулки, потім ще одну. Мав пройти нестерпно довгий час, перш ніж ліки подіють. Сіренький випростався. Намагався не дивитися на Старого, ніби це могло прискорити процес звільнення від болю. Старий відвернувся, взявся мити ложки й миски, а далі поставив баняк з водою на зупу. Чув у такі хвилини неприязнь до решти співмешканців, таких нетямущих і безпорадних, але потрібних. Сорок гривень, усього сорок гривень в бляшанці з-під кави. А як Сіренькому стане геть зле? Люсю пару разів відкачували – і жила далі. Мучилась, але жила. Другу операцію вже не робили – не було грошей, та й не допомогла би та операція. Лікар Опанас Іванович в останній місяць навіть грошей не хотів з них брати. Правда, ліки все одно треба було купувати.
Якби Сіренького довезти до лікарні, на ліки потрохи назбиралося б. Старший би міг кожен день папір здавати, не сидів би тут, як пень. В уяві постала заросла лісова дорога з ямами, і в серце прокралася зневіра. Жодна машина сюди не заїде, але якби зробити ноші, й віднести Сіренького на край лісу…
Старший розумів, що це можна зробити і варто зробити. Однак це все треба було робити раніше, ще влітку. Поїхати до Опанаса Івановича, просити. Але Старший мав такий страх перед тією лікарнею, звідки виходять з надією, а в картці написаний смертний вирок. Йому здавалось, що доки Сіренький тут, вироку не буде. Він сховає бідаку від смерті в лісі, як сховав би власну дитину, хоч ніколи не мав дітей. Лікар закричить: чого так пізно! Лікарі завжди кажуть, що пізно.
Морква плавала в ледь теплій воді. Так варила зупу його жінка. Спершу морква мусить покипіти, а тоді вже можна додавати картоплю. Катя варила борщ, але кидала в нього все гамузом, і буряк вічно був недоварений і без кольору.
Надворі потемніло, як перед снігом. Коли випадає перший сніг, ніби камінь звалюється з плечей. Небо важке – от і тисне.
– Сірий, я тут дещо знайшов, – сказав Старший, а коли обернувся, то побачив, що хлопця нема.
У будні дні базар на околиці був зазвичай тихий. Пожвавлення наставало перед Миколаєм, Різдвом, Великоднем. Та ще, коли діти мали йти до школи. Зараз торгівля була прикра: мокро, зимно, вітряно. Прибиральникам, таким, як H., натомість добре: зарплата йде не від виручки, а сміття менше. Деякі ятки відчинялись лише по суботах і неділях.
Однак Н. мусив добути день до шостої. Бути на виду. Розмахувати мітлою, проходячи ряд за рядом, відносити порожню тару. Два рази на тиждень мити коридор і сходи в будинку адміністрації.
Н. ніколи не думав, що міг би знайти іншу роботу, а з нею почати інше життя. Стати слюсарем, електриком, штукатуром. Так наче він належав до певної касти, з якої не мав права вийти. Насправді, він не хотів виходити. Батько помер рано, а мама могла навчити його лише того, що вміла сама: підмітати, мити, виносити чуже сміття. І безконечного терпіння. Він ніколи не замислювався, що було б, якби він зважився на переміни. Єдине, що він міг зробити, це кинути все і ні до чого не пристати. Загубитись і зникнути.
Мітла шурхає, намагаючись не зустрітись з людськими ногами. Людям дуже неприємно, коли їх торкається мітла чи той, хто підмітає. Це їх ображає. Та все ж Н. іноді забуває про відразу, яку викликає своєю декваліфікованою нечистою роботою, й дивиться комусь в очі. Він відчуває в особі, що зустрічається з ним поглядом, розгубленість і паніку. Молодий чоловік з мітлою – це нонсенс. На вигляд начебто здоровий, наскільки може бути здоровою людина, що виросла в темній міській квартирі на картоплі й макароні. Такому не пасує займати місце пенсіонерок, що не можуть прожити на саму пенсію. Все це викликає підозру, навіть неприязнь. Наче ґвинтик вкрутили не на своє місце, і тепер машина може зламатись.
Та що він може з цим вдіяти? Тільки піти туди, де він нікому не заважатиме, де його розум, тіло і душа працюватимуть лише на нього. Але це не так просто. Тому він мете, зосереджуючись на тому, щоб уникнути найменшого дотику до світу людей. Н. знає, якими жорстокими можуть бути люди.
Від якого дерева був цей корінь? Від сосни чи дуба, від живого чи мертвого дерева? Ігорка наздогнала кара за безжурність вранішнього існування. Разом з держаком рискаля відламався металевий загострений кінчик. Хрускіт пролунав на цілий Всесвіт. Бодьо саме курив, відпочиваючи від чергового пенька.
Що тепер буде?!
– Во-во, – сказав Бодьо. – Що я тобі казав!
