Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

– Хочу бандуру! – каже Семко.

Катя замислюється. Трохи далеко до того магазину. Називається він «Мелодія». Але коло нього є взуттєвий магазин. Хочеться глянути на зимові чоботи. Звісно, вона собі купить в секонді, але добре подивитись, яка тепер мода. Буде про що Ігорку розповісти, поки не заснуть.

– Тільки скоро, Семку!

Як пропустять ту електричку, то за півгодини буде інша. А Ігорко почекає.

Катя сама несе торбину з харчами. Тримає Семка за холодну руку. Чаю не випили, зате дві гривні зекономили. Вона відщипує від батона для себе й Семка. Вже майже стемніло, засвічуються вітрини.

Н. турбує, що він не зможе відшукати в темному лісі своєї ями. Поки допоміг вантажити сміття, вже геть стемніло. Машина пізно приїхала. День не залишив у ньому сліду, тільки сон з літнім лагідним небом і білою дорогою, що веде у нескінченність. Він би міг йти нею рік, десять, тисячу, і йому не набридло б. Бо все, що потребував нині, це ізоляції від образів цього світу, від дотиків і запахів. Може б час від часу позирав униз, як ото визирають з літака, і врешті наздогнав би трьох мандрівників зі сходу. Уві сні вони йшли на захід, так йому здавалось. Якби він навіть йшов на схід, то міг би їх зустріти. Ні, вони не могли йти по колу. Не велика штука ходити по колу. Просто в якийсь момент поняття сходу, заходу, півдня й півночі зникли б разом із землею. Але тоді зникла б і блакить. Воно мусить бути, оте блакитне світіння, а не якась чорна прірва з підвішеними на ній зірками, що рухаються, підкоряючись тільки їм відомим законам. Зірки тільки б відволікали його від білої дороги. Знизу вона здавалась ніби припорошеною снігом – рівчак, що залишили м’які шини велосипеда. Та навряд чи там відчуватимеш холод, тепло, втому, голод чи спрагу.

Коли він йшов від базару, під ногами було вже інше сміття – денне. Шкурки від бананів, пакетики від чіпсів, недогризки яблук. Таку вулицю треба прибирати кілька разів на день, і він поспівчував тому чоловікові чи тій жінці, що відповідає за цю територію. Пізніше, коли базарну браму зачинять, вулиця стане тупиком. Знову зашурхотить мітла, і сміття, зсипане в чорний пластиковий мішок, чекатиме на вечірній сміттєвоз.

– Мені треба в туалет, – каже Сіренький, насилу відвертаючи погляд від вогню, що надто швидко пожирає трухляві цурпалки.

Він йде, плутаючись у коці, врешті той падає на підлогу.

– Відро за дверима. Там ще видно. Чи дати тобі ліхтарик?

Сіренький шкандибає, як старий дідо. Хоч би Катя не забула про таблетки. Та ні, голова в неї добре варить, дивно, як вона опинилась в притулку для убогих. Мало щось бути. Та то не його діло. Добре, що у них є Катя. Може, їсти не дуже вміє варити, і голку боїться до рук взяти, але випере, купить усе, що треба. І хлопці її слухаються.

Як помре Сіренький, стане легше. Але то легше на руки, – поправляє себе Старший, – а не на серце. Ще довго Сіренький ввижатиметься то на ліжку, то в кутку коло печі, то в коридорі.

Дверці пічки відчинені, щоб тепло йшло на хату й було видніше. Старший засовує поліно в глибину, щоб не курилось, коли займеться, і обпікає руку.

Сіренький, тримаючись за стіну, бреде в майже повній темряві до слабкого світла затуленого шматками фанери вікна, потім звертає наліво, намагаючись подолати цей відтинок шляху швидше, бо вже біль накидається на нього знову, кусає, як пес. Хлопець задихається від застояного запаху цвілі й хлорки, прочиняє двері до туалету, де залишився потрісканий унітаз, сідає на нього, притуляється спиною до холодної стіни. Добре, що штани в нього на гумці. Зціплює зуби, щоб не стогнати, хоч Старший і так не почує. Останнім часом він ходить за Сірим назирці, бо той пару разів уже впав. Хлопець тоненько скрикує від пронизливого болю. Старший каже, то він забагато п’є таблеток, але він то і сам знає. Нутро в нього – суцільна рана.

Тепер він трохи перепочине й піде.

Старший з Сіреньким самі пришивали ґудзики чи латали собі шкарпетки. Катя не брала навіть голки до рук, чи, може, то голка боялась випасти з її коротких негнучких пальців. Ця жіноча робота була не її. Хоча Катина бабця була кравчинею і шила на машинці. На ось такій, як на вітрині. За машинкою сидів старший чоловік в окулярах і крутив ручку. Не живий, а лялька. Під ногами у нього лежали різнокольорові клаптики тканини. Катя малою викладала з них цілі картини, припасовуючи один до одного. Вона так хотіла, щоб бабця зшила усе це докупи, перетворила на щось цілісне й непорушне. Як килим чи ковдра. Машинка туркотіла їй над вухом, клацали ножиці, а Катя сиділа на підлозі й дивилась угору. Тепер вона була на рівних з чоловіком-кравцем, їх розділяло тільки скло вітрини. Катя не помічала перехожих, яким доводилось її оминати, забула про Семка і свого Ігорка. Її душа і тіло належали зараз механічному кравцю, що на очах у неї зшивав її життя в суцільний килим з червоними, чорними, коричневими й квітчастими латками.

…Ось її веде сусідка по білій засніженій дорозі за чорною труною на вантажівці, а потім забирає до себе додому. Катя прокидається вночі, хоче вийти, побігти додому, але не може відчинити важкий засув. Кожна подія пришита одна до одної міцно: інтернат, тонкі ковдри, запах хлорки в туалеті, вічний голод. Світ уже покроєний і зшитий без неї. Бабину машинку забрала сусідка, заховала в коморі. А ще бабині перини, подушку й ходики зі стіни. Величезна рука крутить ручку, щоб пришити Катю до твердого й холодного матраца, що тхне сечею, тисячі голок впиваються в тіло, накриваючи її синім коцом…

А Семко стоїть перед іншою вітриною й не зводить очей з бандури, яка стоїть на застеленому зеленим сукном підвищенні, наче на траві.

– Дивись, – каже він до гітари, виймаючи її з мішка, – скільки в ній струн і яка вона широка. З нею не підеш по електричці, бо ще когось зачепиш, і поб’ють. З нею треба сидіти на стільчику, обійняти, поставити на коліно. І обов’язково треба мати вишиту сорочку і високу шапку, а взимку ще й кожух. Мені Катя з Ігорком куплять. Зароблять грошей і куплять. А Старший збирає грошей на доктора для Сіренького, він не дасть грошей. Доктор робить боляче. Семкові не треба доктора. Семко – здоровий. Семко хоче пити. А потім їсти.

Семко притуляє гриф до скла, щоб гітара добре роздивилася.

– Дринь! – каже найгрубша струна, від звуку якої у Семка завжди лоскоче у животі.

– Скоро будемо колядувати. Нова радість стала, яка не бувала! Не бійся, я тебе не лишу. Один день буду грати на бандурі, а другий – на гітарі.

Знову ховає гітару в мішок, бо змерзла.

– І мені зимно, – зітхає Семко. – А бандурі тепло.

Ще би їй не було тепло в магазині, за склом.

– Нічо, – шепоче він, як Катя, – нічо.

З носа тече. Семко знімає з голови червону шапочку, витирає нею носа. Наговорився.

Йому легше говорити з гітарою і бандурою, ніж з Катею чи Ігорком. Він не має з ними про що говорити, бо вони ніби квапляться сказати за нього самі, заповнити час між словами, які Семко вимовляє по одному. Говорити – то зовсім інше, ніж співати. Коли співаєш, слова ніби тримаються за руки, щоб не загубитись.

Семко натягає шапку й помічає на склі тінь. Можна поговорити зі своєю тінню, поки Катя не прийде. А Катя вже потрапила в коліщатко, яке крутить рука механічного кравця, знову ставши маленькою дівчинкою. Колесо хурчить, нога тисне на педаль Зінґера. Катя не зрушить з місця, доки працюватиме машина. Але то недовго триватиме. Продавець тканин витягне шнур з розетки, опустить жалюзі на вітрині, й сіра металева плахта без жодного шва сховає шовки, ситець і вовну від захланного ока ночі.

Ігорко сидів на лавці під стіною станції, чекав на потяг з Катею і Семком. Думки про зламаний рискаль ще тривожили його, але зрідка. Засвітились ліхтарі на платформі, хоч було ще видно. Іноді Ігорко обертався назад, зазираючи у вікно залу очікування – в інше життя, де люди розглядали куплений товар, читали газети або просто дрімали. Але Ігорко не хотів туди йти, бо міг би пропустити електричку, якщо засне. Таке вже раз було. Ігорко заснув, і його розбудив пізно ввечері черговий по станції. А тим часом Катя зі Старшим шукали його. В залі тепло, він точно там засне.

По колії ходили горобці, видзьобуючи між шпалами лушпиння від насіння, а потім, наче по команді, спурхнули і полетіли до станційного складу, довжелезної будівлі без вікон. Ігорко спершу подумав, що горобці відчули наближення потягу, але насправді для них настав час повертатися у свої гніздечка.

Без горобців стало нудно і ще холодніше. Денне світло гасло, ліхтарі розгорялися. Повз Ігорка прошкандибав, низько опустивши голову, жовтий пес. Ігорко провів його напруженим поглядом, потім зіщулився, запхав руки в кишені й закрив підборіддя шарфом. Вдома він розповість про дерево на даху. Може, воно для птахів, щоб прилітали й співали.

У них вдома нема горобців. Старший каже, це тому, що горобці люблять, аби під дахом було тепло, та й їхній дім покинутий. Ні горобці, ні голуби не живуть в покинутих будинках.

Ігорко завовтузився на твердому сидінні. Тепер вони живуть в тому домі, і під дахом тепло від комина. Може, горобці повернуться. Але не це турбувало Ігорка. Він боявся, що коли не буде слухатися Старшого, той його прожене. І Семка також, бо Семко його брат. Лишить у себе Сіренького, бо той хворий. І Катю, бо вона вміє все робити. Старший не з інтернату, він не такий як вони. То його робота – пильнувати дім. А Ігорко не має роботи. Він зламав чужий рискаль і тепер не має роботи. А скоро зима, не можна буде копати замерзлу землю.

Ігорко став розгойдуватися, щоб заспокоїтись.

– Не плач, Ігорку, – сказав Семко до відображення у вітрині. – Ми попливемо по ріці, на човні. Далеко-далеко.

Була пора, коли Старший востаннє виходив надвір, прислухаючись до голосів електричок, що їхали зі сходу на захід і з заходу на схід, виглядав, чи не вертаються Катя, Семко й Ігорко. Більше нікого він не хотів бачити на зарослій лісовій дорозі. Колись бачив у надвечірньому тумані самотнього чоловіка. Той пройшов повз будинок і навіть не подивився на нього. Одного разу двоє підлітків проїхали на роверах.

Влітку не треба було палити в кімнатах, і Старший пересиджував на ґанку. А Сіренький приєднувався до нього, і вони собі балакали про всяке. Гарно було. А наприкінці літа Сіренькому стало зовсім зле.

Старший прислухався. Скільки часу минуло, відколи хлопець пішов? Напевно, ліг у себе в кімнаті. Там тепленько, тільки постіль не постелена. Але у спальні не було Сіренького. По кутах стояли тіні, як чотири ангели смерті, готові зімкнутися над ліжком хворого. Однак ліжко було порожнє. Часом серед ночі Старший прокидався від тиші, й ніколи від звуку. Віддавна тиша не належала до його приятелів.

Нічого, подумав він, знайдеться. Про всяк випадок освітив ліхтариком кімнату, навіть зазирнув під ліжко. Нема Сіренького. Знав, що колись той піде звідси, але хай не сьогодні. Сьогодні – це завжди сьогодні. І завтра теж буде сьогодні, і післязавтра. А тому всі, хто живе сьогодні, безсмертні.

Старший не наважився гукати в коридорі. Трохи недочував і не хотів, щоб Сіренький витрачав сили. За час хвороби вони так звикли один до одного, що Старший навіть почав дихати так, як Сіренький – часто-часто, як дихають птахи, бо серце у них б’ється дуже швидко. І лице його так само вкривав холодний піт. Із Люсею так не було. Люся відразу поставила між ними стіну: я хвора, а ти здоровий, нам нема про що говорити. Так промовляли її очі. А очі Сіренького промовляли: «Вибач». І так само очі Старшого, коли той дивився на цю хвору дитину, казали: «Вибач».

Сіренький лежав на матраці в комірчині без вікон, і йому було добре. Ні звуків, ні світла. Він уявляв, що море викинуло його на берег, як Робінзона Крузо, і поки що він не має сили, щоб підвестися й почалапати назустріч новому життю. Сіре з білим море – іншого Сіренький не знав. Телевізор у них в інтернаті був чорно-білий, а що було перед тим, Сіренький зумів забути. У кожному разі, ні моря, ні телевізора там не було. Він знав, що море синє, але його, Сіренького, море було сіре, з білими баранчиками хвиль. Там він міг нарешті бути сам, без нікого. Там його зболене тіло, що поїдало само себе, могло викричатись, а погляд не зупинявся ні на ялинкових іграшках, ні на коліщатах швейної машини, ні на бандурах на зеленому сукні, ні на ключах, що не можуть відімкнути жодні двері, навіть на небі, по якому білою дорогою йдуть люди в старовинній китайській одежі. Прохолодний пісок і пагорб, з якого видно захід сонця, – ось його справжній світ. Бо те, за що можна вчепитись, було не його. Навіть ведмедик, подарований Старшим, спізнився.

Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.

– Відпочивай, коли так, – сказав він. – Але не спи, бо замерзнеш.

– Я трохи полежу, – відповів Сіренький. – Я такий змучений…

– Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.

– Про що?

– Розкажи, як ти мене знайшов.

Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.

Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.

– Може, тебе чимось вкрити?

– Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.

– Ти дуже добре зробив, малий.

– То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?

Старший кивнув.

– Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?

Старший знизав плечима.

– Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.

– Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.

– Еге ж, – погодився Старший, – на новому місці не спиться.

Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку, хлопець забув про біль і навіть сів, обхопивши коліна руками. Очі в нього заблищали, коли він розповідав свою історію, яка годилася навіть на те, щоб її записати на папері.

– Якось в їдальню прийшла директор з незнайомим чоловіком і спитала, чи не хочемо ми попрацювати.

– Я кожному заплачу! – запевнив нас чоловік.

Ми всі підняли догори руки. Він вибрав серед нас п’ятьох, в тому числі й мене. Я ще тоді не був такий худий. Їхали ми довго, цього разу я не запам’ятовував дороги, бо думав, що нас увечері привезуть назад. Але ми залишились там надовго. Посеред великого саду стояла довга будова з дощок, вистелена сіном. Там ми і спали вночі, а вдень збирали горіхи й обривали яблука. Там були люди й з інших інтернатів.

– Гарна робота, – зауважив Старий. – На свіжому повітрі…

Він знав, що буде далі, але сподівався, що Сіренький додасть нові деталі.

– Мені найбільше подобалося шукати в траві горіхи. На деяких була зелена шкірка, яку я любив відлущувати. Кожне дерево треба було обходити два рази в день. А з яблук мені найбільше подобався сніжний кальвіль. На світлі в ньому можна було побачити зернятка. А ранети були шорсткі, неприємні на дотик.

– Моя жінка робила запіканку з ранет і вермішелі.

Старший чекав продовження історії, яка закінчувалася завжди одними й тими словами: «А тоді ми побачили тебе!» Сам же він навіть не міг сказати, чи на добре вийшло. Чи такий уже рай, оцей покинутий прогнилий інтернат для калік та розумово відсталих, і чи теперішнє їхнє життя можна взагалі назвати життям. Але тепер їх, принаймні, ніхто не кривдив.

Сіренький замовк.

– Сірий, ти мене чуєш?

– Чую… – прошелестів хлопець.

Він не опирався, коли Старший відніс його до теплої кімнати, добре вкрив. Старший сів коло нього, відчуваючи, як щось у ньому відтає, крижина з тріском відпадає, і теплі сльози течуть по давно неголених щоках.

– Нічо, – сказав він собі, – нічо…

Н. увійшов у темний ліс, і його охопив прадавній страх цивілізованої істоти, не готової боротись з духами й демонами. Потім у ньому прокинувся власний демон – відраза до світу, що змушує вибирати між домом, що раптом став осоружним, і незнайомим лісом. Ні, всі будинки злились в один проклятий дім. Хоча він розумів, що справа не в будинках, не в тих, хто їх населяє, а в тому, що оселилось у ньому самому. За все життя Н. був у лісі три або чотири рази, і то недовго, але куди він міг податись ще? У лісі було найбезпечніше.

Його бунт був сліпий, а сам він – глухонімий від народження. Кілька років пробув в інтернаті, але мати після смерті батька забрала його звідти, бо не могла залишатись сама. Вона працювала двірником у їхньому будинку і хотіла, щоб Н. з часом зайняв її місце. Тато був різноробочим на заводі. Обоє батьків були з дитбудинку, тож не мали жодних амбіцій. Вони так і не змогли подолати відчуження між собою та життям, яке почали пізнавати вже дорослими.

У школі для глухонімих, що розташувалась у приміському селищі, Н. навчився читати, писати, розмовляти мовою жестів, стругати дерево рубанком і збивати рамки для картин. Він багато читав в інтернаті, але вдома книжок не було, і мати відвела його нарешті до районної бібліотеки.

Н. видихнув міське повітря і вдихнув лісове, таке саме, як учора: вологе і затхле, але вже знайоме. Було вже пізно, але цього разу він купив ліхтарик на тому ж базарі, де працював, щоб освітлювати свої лісові дороги. Він знайшов іншу дорогу, рівнішу, але вирішив усе-таки йти до своєї ями, наповненої листям. Невдовзі мав випасти сніг, ба навіть завтра вранці він міг прокинутися вкритим поверх листяної ще й сніговою ковдрою, якщо перший сніг зуміє пробитись крізь ялинове віття.

Мати не навчилася мови жестів, а більше він не мав з ким розмовляти. Просто читав по губах і носив зі собою блокнот з олівцем. Після материної смерті йому не доводилося багато витрачатись на блокноти. Зі шкільними товаришами він не бачився, бо ті були з різних міст і сіл, а на зустрічі випускників його не запрошували, адже Н. не закінчив школи. Та він і не був ні компанійський, ні амбітний, тому не переймався цим. Щовечора вони з мамою дивились телевізор. Мати вже о восьмій починала дрімати, і Н. ніби залишався сам. О 9-ій вони йшли спати, хіба що Н. хотів дивитися якийсь фільм. Але вставав все одно тоді, коли й мати. Іноді доводилось вставати серед ночі, коли починався снігопад, й до ранку розчищати сніг. Раніше зими були сніжні. Снігу випадало багато і ставало затишніше і тепліше. Серед ночі, освітленій вуличними ліхтарями, вони прокладали стежки на подвір’ї. Впоравшись з цією роботою, повертались до хати, пили чай і лягали спати. Лице ще довго пекло від холоду. Материн сон був чутливий. Вона переживала, щоб сніг не засипав сходи до під’їзду.

То була робота, яку не можна не помітити. Йому подобалось відразу бачити її результати. Хоч дні були схожі один на одного, події траплялись рідко, але відчуття щораз інші. Якби Н. вів щоденник, то кожен запис відрізнявся б від попередніх, як ото відрізняються кольори. Думки не повторюються, течуть, як вода. Варто зупинитись на одній, як усе застоюється. Це якщо вести щоденник думок. Однак більшість людей воліє фіксувати події і враження від них.

Якось у бібліотеці його попросили принести фото, щоб повісити на стенді серед фотографій кращих читачів. Було йому тоді шістнадцять років. Мати відвела Н. до фотосалону, примусивши вдягнути білу сорочку й краватку, що залишилась після тата. Вона пояснила фотографу, для чого потрібна фотографія, і той приязно заусміхався і привітав H., потиснувши йому руку. Цього було занадто. А потім вони з матір’ю пішли до кафе їсти морозиво: три кульки – біла, шоколадна і рожева. Видно було, що мати силує себе робити ті всі речі, бо продовжує вважати читання книжок дорогою, яка нікуди не веде, або ще гірше – здатна змінити їхнє таке досконале життя. Зрештою, вона цілком могла мати рацію. Життя як у всіх – це досконалість, якої прагнуть ті, хто пройшов крізь пекло сирітства. Їй пощастило, і хоча вона втратила чоловіка, зате мала сина, тихого і слухняного. Її рай був зворушливо-прекрасний – сісти ввечері перед телевізором після того, як вся робота зроблена, й поринути в блаженну теплу дрімоту. Однак у цьому раю бракувало любові. Вона не вміла любити ні когось, ні себе. Цього не вчать в дитбудинках. В інтернаті Н. дуже скучав за батьками, але вдома між ними пролягало відчуження, яке могли подолати лише слова. Він думав, що так само нездатний любити, і це було страшніше, ніж його вада, яка закрила йому доступ не лише до гармонії, а й до дисгармонії. Людина, яка не чує музики, не може жити згідно законів Всесвіту. Таке Н. прочитав у одній китайській книжці й відчув страх перед китайцями і Китаєм. Якщо тут його ваду вважали вадою тіла, то в Китаї її стали б вважати вадою душі.

Мама теж боялась китайців, що ті нападуть на Радянський Союз. Китайці й справді напали, заполонивши ринки дешевим і неякісним товаром. Народ, що так возвеличував музику й прагнув жити за законами Неба, наповнив світ товарами для бідних – ліхтариками, що не працювали, годинниками, що псувались, взуттям, яке розвалювалось, і одягом, що після першого прання нагадував ганчірку. Логіки в цьому не було. Або в Китаї не залишилось мудреців, або там вмерла музика. Або всі вони поглухли.

Вдома у нього був кращий ліхтарик – важкий, солідний, а цей, здавалось, міг зламатись, як стебло квітки, й давав світла не більше, ніж запалений сірник, тільки не гаснув так швидко і не обпікав пальці. Один раз Н. схибив і впав просто обличчям у смугу крихітних ялиночок, що ніколи не виростуть великими, просто перетворяться на суцільний килим викривлених стовбурів. Кожне дерево потребує простору. І людина також. Тільки в людини це потреба духовна, а у дерев – фізіологічна.

Н. підвівся і вчепився у стовбур якогось дерева, щоб передихнути. Загасив ліхтарик, щоб прислухатися до свого серця, й ледь не задихнувся від розпачу: як би він не намагався, все одно не знайде достатньо глибокої нори, щоб сховатися від себе.

МАЛЕНЬКА КРАВЧИНЯ

Н. подумав, що треба якось позначити те місце, наприклад, почепити на гілку білий папірець. Він завжди носив з собою дешевий китайський блокнот для розмов, завбільшки з долоню. У шухляді мав чимало списаних блокнотів, з якими не знав, що робити. Ні викинути в сміття, бо хтось прочитає, ні спалити – бо нема де.

Під ногами скрипіло листя – торішнє, позаторішнє, а позапозаторішнє – чи стало воно вже землею? Він не знав законів природи. З листям коло будинку вони з матір’ю обходились як зі сміттям. У дворі росло два клени й три липи, й один горіх, і восени з листям було менше мороки, ніж зі снігом. Вони брали граблі й згортали листя докупи, а тоді зсипали в пластиковий мішок і відносили до контейнера. Найперше осипалося листя з клена, потім з липи, а горіх осипався після заморозків. Як би діти не обносили ще зелені горіхи, Н. завжди знаходив бодай кілька в опалому листі. Він дуже тішився цим, бо горіхи були дорогі. Гроші восени йшли на три мішки картоплі, мішок капусти, яку вони квасили, і сітку цибулі – стратегічні запаси на зиму. Усі в будинку це робили.

Матір збила машина, коли вона йшла з базару. Вона загинула на місці і її відвезли до моргу, а звідти на цвинтар. Н. тоді виповнилось вісімнадцять і його взяли на материне місце. Вона й далі ніби працювала поруч. Хлопець озирався, відчуваючи її присутність, але не побачив жодного разу худеньку постать в оранжевій куртці й коричневій хустині, зав’язаній під підборіддям.

Мама несла додому півкіло полуниць, хоча в цю пору вони були ще дорогі. Однак щось підштовхнуло її купити полуниці. Й вона квапилась донести їх додому, щоб не пустили сік. І не помітила машини. Хто б її не збив, він зробив це ненавмисне. І може й добре, що водія не знайшли. Ніхто не просив у Н. вибачення, не плакав, не тицяв гроші. Міліція сказала, що мати переходила на червоне світло і сама винна.

Втрату відчуваєш згодом, коли минеться штивне заціпеніння.

Н. не впав, а радше зісковзнув у яму, яку спершу не помітив. Ліхтарик зачепився об корінь, і поки він шукав його, то обстежив усю заглибину. Лишився задоволений: ця яма була краща за попередню, більш захищена з боків, і до запаху прілого листя домішувався терпкий запах хвої. А вгорі дерева утворювали щось на зразок вікна в небо. Н. виліз із ями, хапаючись за коріння, і почав з лівого боку нагортати листя. Добре, що взяв з роботи брезентові рукавиці – не намокнуть вовняні. Цей вечір відрізнявся від попереднього. Н. уже знав, як це – ночувати в лісі, у ямі з листям. Учора він не знав, чи переживе ніч, чи не замерзне, чи не трапиться з ним іншого лиха, про яке він не мав уявлення.

У дитинстві Н. дуже хотів зануритися у величезну купу прохолодного золотистого листя, але не наважувався, бо мати була поруч. Серед того листя, що він зараз носив і скидав у яму, траплялися гілки. З них можна було б розпалити вогнище. Однак він не мав такого наміру і не носив зі собою сірників. Але й ті, кого шторм викидав на берег, як Робінзона Крузо, теж не мали сірників, а проте рано чи пізно давали собі раду. Коли хочеш вижити, то стаєш винахідливим. Можливо, колись Н. зважиться і на багаття. Невдовзі зима, випаде багато снігу. Зрештою, коли яма достатньо глибока і взяти з собою спальний мішок, то можна і взимку сюди прийти. Ця думка вдома в теплій квартирі могла б його злякати, але тут він сприймав її як щось цілком нормальне. За одну ніч щось у ньому встигло змінитись. Завтра у нього вихідний, можна буде спокійно поспати.

По суботах мати мила сходову клітку з першого по п’ятий поверх. А мешкали вони в квартирі номер один. У них було дві маленькі кімнати. Мати піднімалась догори, міняючи брудну воду на кожному поверсі, спускаючись кожного разу до своєї квартири. Намагалась зробити це, поки батько спить. Коли Н. повернувся з інтернату, то підносив їй воду. Йому було цікаво дивитися, як влаштувалися люди на інших поверхах. Найзатишніше було на останньому поверсі. Металеві східці в закапелку вели на горище. Люди, що мешкали на п’ятому поверсі, виносили на горище старі речі, пакунки газет, і навіть вішали там мокру білизну. Мати, як двірник, мала ключ від горища, і могла б теж там вішати білизну, але соромилась. Та й носити мокрі лахи так високо було важко. Надворі, за будинком висіли металеві дроти, на яких всі інші мешканці вішали випрану білизну.

Одного разу Н. звернув увагу, що на дверцятах, які вели на горище, не було висячого замка. Хтось там був у цей час. З тих пір він завжди, коли підносив воду матері, обов’язково дивився угору.

Н. ще тоді не міг звикнути до думки, що прикріплений до цього дому. Дурне слово. Прикріплений-закріплений… Чому він має бути приречений носити відра за матір’ю, що так важко дихає, підіймаючись по сходах, чому кожен може коли завгодно прийти до їхнього помешкання й повідомити, що пропало світло, прорвало каналізацію чи дітиська розбили вікно. Тоді як двері в інших квартирах відчинялись тільки тоді, коли цього хотіли їхні господарі. Але матір вважала це нормальним.

У їхньому будинку люди не затримувались надовго. Він наче стояв на протязі, й людей видувало то в кращий, то гірший світ. Спочатку квартири обмінювали, потім стали продавати, і в кожного з’явилась персональна фортуна. Н. та його матір теж торкнулись переміни – їм стало гірше. Однак не настільки, щоб замислюватись над своєю фортуною. Н. було усього лиш п’ятнадцять і він був приголомшений смертю батька та поверненням додому.

Але якось він, скориставшись материною відсутністю, злетів на п’ятий поверх і побачив, що двері на горище не замкнені. Могли їх просто забути зачинити. А якщо там хтось є, то він одразу піде.

Була зима, сам початок. Часом залітав сніг, але жодного разу не вкрив землю. Білі простирадла, наволочки, рушники висіли штивно на дротах у три ряди, займаючи майже половину горища. Н. вдихнув запах крохмалю, схожий на запах кавуна. І так пахне сніг вологого туманного ранку. Денне світло просочувалось з віконця, хлопець залишив двері відчиненими, щоб хтось, бува, не замкнув його ззовні. Але навіть тепер він боявся від них відійти. У них в інтернаті теж було горище, куди часом вдавалось прорватись і побути на самоті зі своїм життям. Разів зо три він потрапляв туди й сидів на дерев’яному ящику, який приніс хтось з його попередників. Там було так само напівтемно, тільки пахло нагрітою бляхою й пилом.

Н. ступив перший крок, намагаючись не торкатись білизни, рушив вздовж обвислого дроту, а потім побачив біля іншого віконця схилену постать. Він ступав тихо й надмір обережно, та й віконце те було в протилежному кінці горища, далеко звідси. Хто б там не був, він не хотів його злякати. У його напівдитячому інфантильному світі ще не з’явились злодії, наркомани, волоцюги. Він навіть відчув симпатію до людини, що могла собі отак прийти на горище посидіти. Бо Н. мусив мати поважний привід піти туди, наприклад, поправити телевізійну антену – з горища був вихід на дах, або перевірити, чи десь не протікає. Мати б ніколи не зрозуміла цей порив – вийти за межі повсякденності, адже він мав свою кімнату, де й пересиджував цілими днями, то читаючи фантастику, то просто лежав на ліжку, розмірковуючи над прочитаним, або дивився у вікно.

Отак потрохи пересуваючись вздовж крайнього дроту, Н. підійшов ближче й побачив дівчинку-підлітка, що схилилась над чимось блискучим. На вигляд їй було років чотирнадцять, а обличчя затуляло пасмо каштанового волосся. Біла рука тримала срібну нитку, яка то опускалась, то піднімалась. Дівчинка була так захоплена своєю роботою, що він зумів наблизитися до неї ще на крок і розгледіти клапті темносиньої тканини, бляшану коробку з-під цукерок, в якій містилось щось блискуче. Випадковий промінь упав на її вміст, і все засяяло.

Н. занурюється в листя, заплющує очі, які досі болять від того блиску, сягає дна – у той день, коли все змінилось. Навіть серце калатає так, ніби до нього повернувся слух, такий потрібний для людського спілкування. Бо коли довкола темрява чи густі сутінки, ти не можеш читати по губах. Він затримав подих, доки в грудях не почали рватись легені, а тоді вдихнув запах опалого листя й ночі, щоб наповнити порожнечу всередині природньою гіркотою.