Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 20 страниц)

Тоді він відступив, щоб не сполохати дівчинку, і спустився з горища. А ввечері непомітно вислизнув з дому, щоб перевірити, чи повісили замок на двері. Ні, замка не було. Можливо, вона досі там, ота дівчинка, що шиє срібними нитками. Хлопець довго не міг заснути. Тіло охопила гарячка, раз у раз він притуляв чоло до холодного металевого бильця ліжка. По постелі блукали довгі смуги світла від фар машин, що під’їжджали до будинку, і врешті почав падати великими клаптями сніг.

З того часу він почав виходити на вулицю, здебільшого, вранці, коли всі на роботі або в школі, і спальні райони порожніють. Йшов повз гастроном і невеликий критий ринок, тоді звертав наліво й доходив до великого скверу. Не зупиняючись, повертався іншою дорогою, попри школу, до якої могла ходити та дівчинка. Якщо вона взагалі ходила до школи. Може, вона була така, як він?

Витримавши заледве три дні, він піднявся знову на п’ятий поверх, і побачив, що замка немає. Його мати теж могла б вішати білизну на горищі. Він протягнув би для них дріт, і не довелося б у дощ знімати непросохлі лахи. Цього разу на дротах висіли джинси, спортивні штани і светри, і не було отих білих вітрил, які могли зрушити дім з місця, якби раптом наповнились попутним вітром. Звісно, це дурниця, але, можливо, на світі є будинки, що за допомогою вітрил переїжджають, куди подме вітер.

Дівчинки цього разу не було, але місце коло віконця, яке йому самому сподобалось, було вже позначене її присутністю, зайняте. Тут була фанерна коробка з-під посилки, на якій вона сиділа, коли Н. побачив її вперше. Поруч стояла облізла тумбочка з відламаними ніжками, лежав згорнутий дірявий матрац, виварка з діркою і дитячий велосипед без одного колеса. І ще – тріснуте дзеркало, приставлене до стіни. Пил з нього був витертий, але недбало. Н. зазирнув у дзеркало і побачив себе. І ще одного себе. Обох Н. розділяла тріщина. Ясно, ніхто не стане тримати таке дзеркало в хаті.

Наступного разу Н. виявив схованку в тумбочці. Побачив, що дверцята прохилені, й зазирнув. Згорток тканини він не став чіпати, але відчинив бляшану коробку, де знайшов білі й темно-сині нитки і жмут дощику на ялинку, що не рветься, а розтягується. І ще шматок гірлянди з фольги. Збоку воно виглядало не так казково, як спочатку, але потребувало пояснень: чому та дівчинка шила на горищі, а не в себе вдома.

Він не був певний, чи впізнає дівчинку на вулиці, одягнену в куртку і шапку. Ще менше шансів було її зустріти в будинку. А потім нападало снігу, і вони з матір’ю стали проводити багато часу надворі, розчищаючи подвір’я і посипаючи стежки жовтим піском. І впізнав він її легко, бо на голові в дівчинки не було шапки. Вона поверталась додому з наплечником. Отже, вона тут мешкає. Швидше за все, на п’ятому поверсі, і на горищі її родині належить дріт для просушування випраних речей. Тепер йому хотілось побачити, як вона виходить зі школи, до якої ходять діти з їхнього будинку. Дім, школа – це було середовище, до якого згодом додасться робота. Н. навіть не уявляв, що може бути поза цим, які незвідані обрії. Почуття його були нерозвинені, він читав здебільшого фантастичні й пригодницькі книжки та всіляку науково-популярну літературу. Вони не виховували почуттів, як це роблять романи. Той, хто любить читати фантастику й пригоди, залишається дитиною довго.

Тим часом наближався Новий рік, другий рік без тата. Тепер Н. жив за власним часом. Думки про дівчинку з горища майже витіснили сум за батьком, втрата якого мала для Н. величезні наслідки. Можливо, мати й шкодувала, що забрала його з інтернату. Він міг здобути там якесь пристойне ремесло, маляра чи столяра, а натомість став лицарем мітли і грабель. Утім, краще прийняти з гідністю все, що приготує тобі доля, аніж довіку скиглити над втраченими можливостями, яких і так обмаль.

У вітринах крамниць з’явились ялинки, прибрані іграшками, лотки торговців заблищали китайським новорічним товаром. Одного дня він купив пакетик дощику, такий, яким вона вишивала, тільки не срібний, а золотий, і поклав на ящик, на якому вона сиділа. До тумбочки, крім того першого разу, він не зазирав. Це було б схоже на підглядання. Те, що робила дівчинка на горищі, мало стосунок до Нового року. Тільки діти відчувають магію цього свята. Коли Н. поступив у інтернат, вдома перестали ставити ялинку. Матері досить було тих ялинок, які виносили на смітник через кілька днів після Нового року. Н. доводилося бути присутнім при їх спаленні.

Мати залізла в борги, щоб поставити на могилі батька пам’ятник, і та допомога, яку вона отримувала на неповнолітнього сина, відколи той пішов з інтернату, дуже їй знадобилася.

А Н. у ці передноворічні дні жив у своєму світі. Йому приснився сон, що допоміг зв’язати докупи усі здогади. Як Вона стоїть перед дзеркалом, але не тріснутим, а цілим, і на голові в неї корона, а на лівому плечі в неї місяць, на правому – сонце. Пройшло чимало років перш ніж він зрозумів, що це було: Космос, Всесвіт, що сам себе створював, перекроював, нищив і створював заново. А не маленька кравчиня, яка вирішила зробити собі свято, яка хотіла, щоб її любили. Яка здогадувалась інтуїтивно, що спершу мусить полюбити себе саму.

Він засинає у мертвому листі і уві сні підіймається на горище, завішане чорними полотнищами, відчиняє запилену тумбочку і виймає звідти згорток – сукню дорослої жінки з неоковирно пришитими рукавами й подолом, розшиту не лише срібними, а й золотими зірками, кожна з яких неповторна. Там же й корона з картону, обклеєна фольгою й намистинами. Він пригортає все це до себе.

Він пригортає її до себе у ямі, заповненій листям, вона кладе йому голову на груди й вони бесідують між собою, бо тепер і тут це нарешті можливо.

Вона зайшла до бібліотеки, коли Н. був там, і, звісно, не впізнала, бо не очікувала побачити в такому місці сина двірнички. Н. тим часом гортав журнал «Вокруг света», який не давали на абонемент, і чекав на замовлені книжки. Видно було з усього, що дівчинка нечасто сюди приходила, бо не почувала себе впевнено. Та і фото її на стенді кращих читачів не було. Вона стала передивлятись каталог, а він спідлоба приміряв до неї ту сукню, чи доросла вона до неї за рік. Ні, у неї була така сама постать підлітка й дитячі риси обличчя. Вона не прагнула стати дорослою, як дівчатка її віку. До школи йшла сама, без товаришки. Верталась так само. Ніколи не затримувалась на подвір’ї. Це я знав, але не знав, якого кольору в тебе очі.

(Карі.)

Я відчував, дивлячись, як ти перебираєш картки, заряд надзвичайної потужності у тобі. Якби я міг попередити тебе про небезпеку…

(Мені часто снився сон, ніби я зменшуюсь і зникаю. Ось коли по-справжньому було страшно.)

Тобі снилось те, що стане після вибуху.

(Мене не задовільняла любов, яку пропонує цей світ. Я хотіла справжньої, великої, як Сонце.)

Нічого дивного. Любові завжди мало.

Бібліотекарка, що знала про мою ваду, подала мені знак, щоб я підійшов. Вхопивши книжки, я прожогом кинувся з бібліотеки. Забув навіть покласти журнал на полицю. Я знав, що ця приємна старша жінка помітить моє збентеження і збагне його причину, бо більше відвідувачів, крім нас, не було. Але я не міг впоратися з почуттями. Вони виявилися сильнішими, ніж я собі уявляв. Якби я був нормальним хлопцем, то скористався б рано чи пізно з нагоди. Наприклад, спитав, що читаєш, і ми б повернулись разом з бібліотеки. Ми б ходили до однієї школи, і я би вчився добре. В інтернаті у мене були найкращі оцінки. По суті, мене не надто турбувала моя вада. Батьки відгороджували мене від усього, що могло б засмутити, відчути неповноцінність. Утім, я відчував неповноцінність – бідність. Чесна і безнадійна бідність. Для нас було недоступним усе. Така бідність часто переростає в убогість духу.

Після смерті матері я почав працювати, і трохи тебе забув. На горищі висів тепер замок, бо хтось покрав білизну. А попередній просто поламався, й ніхто не хотів купувати. Люди, що мешкали в нашому будинку, жили ненабагато краще, ніж ми, доки не змінились часи.

Часом я піднімалась туди, коли сварилась з батьками, а якось мати заявила, що я, певно, воджу туди хлопців, і колись мене зґвалтує якийсь наркоман. Як можна було таке сказати! Взагалі, батьки розмовляли зі мною дуже грубо. Моя сестра вийшла заміж за алкоголіка і теж почала пити. Часом вона приходила під школу, і я давала їй копійки, що зекономила на обідах. Але сестра ніколи не приходила до батьків просити допомоги. Ніколи! Це вона подарувала мені на день народження свою випускну сукню. Я боялась принести її додому, бо мати довідалася б, що я зустрічаюся з сестрою. Вона б викинула ту сукню в сміття. Тому я сховала сестрин подарунок на горищі, а вже потім мені спало на думку переробити її до невпізнання і піти в ній на шкільний новорічний карнавал. Знайшла вдома стару штору й доточила рукави й поділ.

І ти ходила на карнавал?

Ні, я захворіла на грип тоді. І, правду кажучи, мені це не було вже потрібно. Я стільки разів уявляла його собі.

Я бачив тебе у цій сукні уві сні.

(Чи в якомусь іншому світі.)

Сестра померла через рік. Тобто загинула – її зарізали в п’яній бійці. Вдома про це не говорили. Я навіть не сміла сказати в школі, що моя сестра померла і я сумую за нею. Бо я її любила. Вона мені подарувала єдину коштовну річ, яку мала, – свою випускну сукню. У мій день народження. Батьки щось купували за півроку і казали, що то мені буде на день народження.

(А мені мама на день народження пекла яблучний пиріг.)

Розумієш, я мусила зробити ту сукню своєю, хоч не вміла ні шити, ні вишивати. Щоб тільки я знала, кому належала сукня раніше.

Ти перетворила її на небо з зірками, сонцем і місяцем. Воно в космосі так і виглядає, коли вийти за межі земної атмосфери.

Скільки років вони не бачились, відколи батьки її переїхали? Вона б так і далі росла на його очах, але якось мама покликала його допомогти винести одежну шафу пожильцям з п’ятого поверху. І він зустрів її в передпокої з великою картонною коробкою в руках. Лице її було як біла маска, але коли вона упізнала його, то відгорнула газету. Н. побачив жмути переплутаного золотого і срібного дощику поверх ялинкових прикрас. Вона знала, що він бував на горищі! Можливо, якби не було цієї миті, він би забув про ту дівчинку. Вона зникла б назавжди, і він втратив би єдину відраду. Н. думав про неї, навіть коли сидів коло мертвої матері, одурманений запахом розігрітого воску. І коли підмітав вулицю чи прибирав сніг, то дивився на вікна, через які вона колись дивилась. Тепер він робив усю роботу сам. Приймав рішення, ходив до контори, сам прибирав сніг і опале листя, мив сходи. Навколо нього обертались зорі, місяць і сонце, і раз на рік, наприкінці грудня, він знімав замок з дверей на горище, щоб вона могла увійти і вийти. Бо сукня може їй знадобитись. І протирав тріснуте дзеркало від пилу й павутини. То було правильне дзеркало, дивлячись у яке, людина не почувалась самотньою, бо бачила себе і себе.

Коли вона виросте, то відірве від сукні бутафорські рукави і поділ, повитягує золоті й срібні нитки, позбудеться сонця на правому, а місяця на лівому плечі. На той час усі забудуть, кому належала та сукня. Вона зможе її забрати з горища, притулку для заплаканих мрійників. І відпустить його. З нею нічого лихого не трапиться, не здійсняться пророцтва батька й матері, які нібито бажають добра, а насправді забирають усі шанси бути собою. Не таким, як вони, як усі інші.

Він прокидається у холоді й темряві і перед ним розчахуються бронзові двері пекла. Ті самі темнозелені панелі, оббиті вантажниками шаф, диванів і двоспальних ліжок, шорсткі й холодні металеві східці на горище, на дроті забуті рушник і шкарпетки… І тінь, підвішена до балки, відкинутий ящик з-під посилки. Мертві вуха оживають від твого власного крику, що схожий на крик звіра.

Н. розгортає листя й дивиться у світанкове небо, обрамлене чотирикутником дерев – криницю, з якої не вибратися, бо в цій криниці живуть, і нічого, звикли, бо можна й так – на дні. Розум не може змиритися з реальністю – білою дорогою в небі, по якій можна ступати спокійно, весело й твердо. Та це розум, обтяжений знаннями, нашпигований цитатами і озброєний вертким язиком. А таким, як H., залишається розповідати свою історію самому собі, домішуючи до неї вигадку. І вірити в те, що одного разу він ще побачить Безсмертних і Досконалих. Цього разу вони помітять його на дні й спустять драбину. Н. підніметься в небо і побачить, що воно саме таке, яким його бачила та маленька дівчинка, коли вишивала на горищі срібними й золотими нитками.

Він повертається з лісу, ступаючи по листі, вкритому памороззю, зупиняється перед будинком з проваленим дахом, вибитими вікнами й знятими дверима. Він заходить туди, вдихає запах плісняви, бачить сліди тимчасового людського побуту: підремонтовану пічку, накриту бляхою, закопчену каструлю, пожовклий календар, порваний черевик, розірваний матрац і покинуте осине гніздо в кутку.

– Розкажи, Сіренький, як ти мене знайшов.

– Як ми позбирали усі яблука й горіхи, то нас мали відвезти. Але ніхто не приїхав за нами з нашого інтернату, бо ми були новенькі і про нас забули. Ми хотіли їсти і дуже померзли. Весь час падав дощ, і сарай протікав. Я не пам’ятав дороги до нового інтернату, тільки до старого. Але Катя казала, що можна знайти роботу в місті, й забрала з собою Ігорка й Семка. Кликала і мене. Я теж пішов.

– І ви заблукали?

– Катя заблукала, і ми з нею. А тоді я впізнав залізничну колію і сказав, що ми можемо повернутись у мій старий інтернат. Я не сказав їм, що його закрили. Та всі були такі змучені, що це вже не мало значення.

– І тоді ви прийшли…

– І побачили тебе. Ти ще не хотів нас пускати.

– Неправда.

– А що ти хотів? Прийшли чужі люди. Добре, що я впізнав тебе потім. І подумав: «Ну, раз з ними Сіренький, то боятись нема чого. Сіренький не приведе бозна-кого».

Осінь 2011 року.