Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.
Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:
– Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.
– То ти журишся за нею? – спитав він із жадібною цікавістю.
– Чого журитися? Їсти, правда, нема що.
– Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.
Я ледь не розреготався.
– Моя жінка не вміє шити. Вона – лисиця.
– Яка лисиця?
– Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.
– Щось я тебе не розумію.
– Почитай давніх китайців.
– Ну, добре, піду я…
– Йди з Богом, – відказав я, і тут мене осяяло: – Слухай, у тебе є що випити?
І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.
– Ти ходив до моєї жінки! – вигукнув я.
– Чого я маю ходити до твоєї жінки? – знизав він плечима. – Я виходив дихати свіжим повітрям.
– Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.
– Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?
– І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?
– Нема.
– А в сусідів?
– Зараз третя година ночі.
– Я сам піду попрошу.
Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.
– Хочеш, відведу тебе додому? – спитав Моряк. – Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.
– Розумно, – згодився я, і ми пішли.
У хаті я кинувся до шафи.
– Що ти там шукаєш? – спитав Моряк.
– Дивлюся, чи жінка не забрала свої лахи. Ні, ніби є все…
Мене вдарила думка, що вона може мене покинути. Таке може прийти тільки в п’яну голову. Чоловіки кидають жінок, а жінки чоловіків – ні-ні!
– Знаєш що? – сказав я Морякові. – Я зараз зберу своє манаття і поїду. Хай вона знає!
– Спочатку поспи, а вранці вирішиш, що робити далі.
– Вранці я не зможу. Треба зараз. Слухай, у тебе є щось випити?
Всі меблі в хаті мали якийсь перекривлений вигляд, і ліжко опинялось то там, то тут. Кінець кінцем я злапав його і придавив усією вагою. Жовнір накрив мене коцом і вийшов.
Кожного разу, як я починав пити, зі мною робилося щось подібне. Жінка, певно, записувала всі мої п’яні слова і вчинки в свою чорну книгу. Вона прощала мені, але нічого не забувала.
…Вранці Моряк приніс трилітрову банку пива. Ми похмелились. Моряк пішов, я побіг до їдальні за пивом. Потім з кимось пив самогонку коло панського дому. Там і заснув. Серед ночі побачив над собою зірки і здивувався, що вони так погано гріють, бо одежа на мені промокла від роси. Я б не хотів, щоб коло мене зараз сиділа зневажена мною і обпльована дружина. Вона ще дужче роз’ятрила б мені душу, і я міг би вдарити її. Було б добре, якби тут сиділа мама, котра все прощає і все забуває, але й перед нею я почував би велику вину. Перед усіма на світі я був винен, бо всім приносив нещастя.
Жінка:
Сиджу третій день в чужій квартирі, сплю, читаю, іноді вибираюся в місто. Коліжанка приходить з роботи стомлена, швидко йде спати. Час повертатись. Час збирати каміння, кинуте в моє вікно. Що я скажу чоловікові? «Йду від тебе, бо мене вподобав інший. Буду з ним». І він вдарить мене в лице і назве повією. А той інший – чи не привид він, чи не витвір моєї хворобливої фантазії? Що скаже він? Слабка я, ніби довго пробула у воді й вийшла на берег.
Мене чекало вдома щось інше. Чоловік, виснажений пиятикою, сліди якої були всюди, кинувся до мене, як дитина до мами. Цілував руки, просив пробачення. Я не могла видушити з себе жодного слова, бо це було не вперше. Наше життя поверталось час від часу на цей круг пекла, що зветься замиренням. Я вибігла з хати. Була б глибока річка, високий берег, я б кинулась у воду.
Пішла в ліс. Там була галявина з високою травою. Я лягла в ту траву і слухала, як дзижчать комахи. Додому я не могла вертатись. Коли їхала, сподівалась, що чоловіка нема. А він вернувся, затулив сонце своїм великим тілом. Я бажала, щоби він зникнув назавше, щоб ніколи не лежав поруч, не цілував мене, не проникав у мене. Мені добре й самій. Хай не приходить і той інший, котрий не встиг мене змінити і не встиг принести мені зла. Хай плаває щасливо в південних і північних морях, і згадує мене. Я теж буду згадувати про нього і так житиму.
А тепер мушу вставати і вдавати, що нічого не сталося, бо так найрозумніше. Йти в пекло першою, терпляче чекати свого часу.
Все, що трапилося між мною і Моряком, здавалось мені неприступною горою, що виникла за одну ніч. Мушу йти зараз не до його хати, а до своєї. Цей чоловік здатний пустити її з димом, зробити мене й себе вічними блукачами, якими ми, правда, й були. Він заразом знищить Уріж у моєму серці, і воно зійде ностальгією.
…Хата стояла на місці. Я зайшла і почала прибирати. Поставила варити бульбу. Нагодувала чоловіка. Потім прала. Потім пішла на город, де в малиннику був пеньок, і там сховалась. Увечері постелила собі у вітальні і рано погасила світло.
Вранці пішла до лісу по гриби і вернулась опівдні разом з коровами і пастухами. Вони переходили річку вбрід, а я йшла по запилюженому мості. Варила їсти, потім давала лад у паперах. Листи, які назбирались за півроку, склала в мішечок і віднесла на горище.
Моя затята мовчанка мене губила. Я видавала себе, підкреслюючи, що на цей раз трапилося щось незвичайне.
Увечері чоловік прийшов до мене, коли я вже була в ліжку.
– Ти все знаєш?
– Що все?
– Про ту жінку.
– Яку?
– Ту, до якої я хотів піти. З нею все покінчено. Я хочу, щоб ти це знала. Я любив тільки тебе. Я не буду більше пити. Можеш мене зневажати, але не проганяй. Без тебе я вмру під плотом.
– Перший раз чую про якусь жінку, – і тут я вигукнула: – Господи, чи матиму я колись спокій?! Мені не треба від тебе нічого, тільки не бачити тебе, тільки щоб ти не з’являвся мені на очі!
– Ти ж хіба вчора приїхала. Правда, я був з перепою. Чого ж я раптом тобі набрид?
Мені стало страшно. Я безнадійно опустила голову.
– Не бійся, я тебе не буду чіпати. Завтра поїду. Навіть ворог заслужив би більшого милосердя.
Я чула, як він скидав у валізу одежу. Досить було одного слова: «Не їдь», – щоб настало примирення. Я погасила світло, лежала тихо-тихо до ранку. З мене не вийшло хорошої дружини. І не вийде. Житиму якось без нього.
Вже почало сіріти, коли я заснула. Перша моя думка, коли я прокинулась, була піти в спальню. Чоловік спав. Я гірко посміхнулась. Куди він мав їхати? До кого?
І куди мені дітися? Як швидко б усе вирішилось, якби був ще один Уріж.
Потім прийшов Моряк.
– Де твій чоловік?
– Спить.
– Ти йому сказала?
– Що я мала йому сказати?
– Про те, що його кидаєш.
– Ми про це не говорили з тобою.
– Ти ж не хочеш з ним жити?
– Не хочу.
– Тоді я його розбуджу і все скажу. Підемо до мене. Ти що, гадала, що все це іграшки? Втікла від мене. Я приходив, стукав у двері. Потім напився з твоїм чоловіком.
– Пив?
– Він був такий, що ліпше було з ним випити. Ти ж його знаєш.
– Та знаю.
– Не хочеш, щоб я будив, лиши записку. Будеш жити зі мною, а на зиму я найму квартиру в місті. Треба вирішувати: так або ні. Зі мною інакше не може бути.
– Я б не хотіла бути зараз в Урожі.
– То давай поїдемо до мого вуйка. Побудемо зо три дні.
– Добре.
Я боялась, щоб чоловік не прокинувся. Взяла дещо з одежі. У сінях зустрілася з Ольгою.
– Ти знов їдеш? – здивувалась вона.
Моряк вийшов:
– Ми обоє їдемо.
– На закупи? – залепетала сусідка.
– У гості. А потім заберу вашу сусідку до себе. Ви самі казали, що без господині зле.
– Таж тота господиня має чоловіка!
– Вона з ним розходиться.
Всю дорогу в автобусі я продивилась у вікно. Моряк погладив мене по руці, і я здригнулась. То в романах чоловіків міняють, як рукавички. Моя бідна голова не витримувала навального наступу думок. Він же такий самітний і безборонний, як я, цей Моряк, і ставить на карту власну долю.
У Б. ми одразу пішли до Морякового вуйка. Він жив у маленькій двокімнатній квартирі, захаращеній старим мотлохом. Зовні був схожим на старого Бандрівського, але без його величної постави сільського вчителя, коли вчитель ще був фігурою на селі, а не жебраком, як нині.
– Вуйку Богдане, познайомтеся з моєю дружиною.
– Дуже радий, пані?..
Я назвалася. Старий, він уже мав років шістдесят чи більше, поцілував мені руку.
– Прошу сідати.
– Я, вуйку, вирішив набратися нахабства і ще раз скористатися вашою гостинністю. Ми хотіли б зо три дні у вас перебути.
– Об чім річ! Я поїду до доньки в С. Якраз збирався завтра, але можу й нині. Дозволь спитати, коли це ти встиг оженитися? Де знайшов собі суджену?
– Вкрав, вуйку, в Урожі. Ми до вас просто з автобуса, але, позаяк ми ще не відмітили цієї події, я на хвилю вийду.
– То не обов’язкова річ… – засяяв старий.
Моряк пішов. Я сиділа, наче проковтнула цвях.
– Все збирався до вас приїхати, подивитись, як обновив племінник наше родинне гніздо… Як там Уріж? Я, коли їду до доньки, проїжджаю його, але дому звідти не видно. Не раз жаль бере, але ні, не хотів би я там опинитись назавше!
– Чому?
– Ви ж, пані, з Урожа? І, видно, з інтелігентної родини, не питаю, якої, бо я хлопцем поїхав з Урожа. То я вас питаю, чи добре жити молодому в самотині? Перепрошую, ви були замужем?
– Так.
– То вам було легше. Та й ви жінка. Мені на роду було написано їсти вчительський хліб, бо я був оден у свого батька. Або йти в священики, зістарітись і вмерти в Урожі. Я дуже противився цьому в душі, але не ті були часи, щоб перечити батькові. Один випадок поклав край усьому. Не хочу вас, пані, страшити, лиш застерегти.
– Розповідайте, – сказала я. – В Урожі завжди відбувались дивні речі. Чи ви маєте на увазі щось інше?
– Ви правильно вгадали, пані. Дивні речі, містичні, я б сказав. Але коштували вони життя не одному чоловікові. І то були найліпші люди: здорові, молоді, з характером.
– Ви маєте на увазі опирів?
– То, радше, відьмаки, пані, але раз їх зовуть опирями, то й ми їх так назвемо. Не дивуйтесь, що я вам кажу все так, з мосту у воду, хоч ви, може, все ліпше знаєте, ніж я. Але той випадок трапився зо мною. Мав я колегу в Урожі. Хлопець як хлопець, але якийсь був понурий трохи і товаришив хіба зо мною. Звали його Степан. Я до книжок не був охочий, любив волочитися по лісах, не раз зі Степаном цілими днями пропадали. Раз за худобою хлопці завели мову про опирів. Казали, що в упиря є ззаду хвостик. А один ляпнув: «Може й серед нас є опирі». Каже: «Ти Степане, з нами не купаєшся, може, в тебе є хвіст?» Той побілів, а хлопці давай до нього сікатися, щоб показав. Степан утік. Але з того часу затаїв на мене злість. А може, встидався. Він і раніше був зі мною то добрий, то уникав мене. Але то була злість інакша…
Тут вернувся Моряк. Приніс шампанське, горілку, якісь наїдки.
– То є добре, синцю, – сказав старий, – хіба ти забув мінеральну воду. Знаєш, що я горілку запиваю?
– Зараз принесу.
– То йди, а ми з твоєю жіночкою прилаштуємо стіл.
Коли Моряк вийшов, старий підморгнув:
– Не хочу, щоб він чув.
– Чому?
– Чому? Вам, пані, в голову не збреде то, що йому може збрести. Той Степан жив за рікою, знаєте де? По тім випадку минуло два чи три роки: ми вже бавилися кавалєрки. Якоїсь неділі я пішов до Степана, але не застав. Пішов до його сусіди. А там дівки, хлопці. Забавився до ночі. Хлопці казали, щоб ночував там, не йшов через річку, але я, по правді, боявся свого тата більше, ніж опирів, і пішов додому. Було видно, як при місяці. Я почув, що хтось біжить за мною, і давай собі бігти. Як я втік, не знаю, але мама, як увиділа мене, то збіліла. Я мав на тому гарячку, а коли виздоровів, стрів Степана. Той довго дивився на мене, а потім сказав: «Я ще догоню тебе, небоже, догоню». Ну, давайте на стіл накривати. Я тут маю лишки батьківського посуду. То файна порцеляна…
– А далі що?
– Що далі? Уявіть собі, пані, що вас ціле життя будуть переслідувати і бажати вашої смерті. А ви не смієте сказати, хто то, бо до тижня вмрете. Аж коли опир сам вмре, тоді можна сказати.
– Ви в це серйозно вірите?
– Думаєте, його звали Степан?
– Певно, що ні.
– Сила зла незміренна, дорога моя пані. Той мій товариш не заподіяв би зла, якби я не сміявся над ним. Досить було малесенької іскри. З тих пір усе в мене пішло як-небудь. Пив, жінка мене лишила, потім вмерла. Донька, правда, мене любить. Їжджу до неї коли схочу. Грошей, що дав мені за хату твій чоловік, я не схотів брати, але він у тебе гордий…
– Він ще не мій чоловік.
– Я у ваші справи не мішаюся. Казав, що жінка, то так воно і є. Жийте три дні, жийте тиждень, як вам треба. Він міг би купити квартиру в місті, але не схотів. Я кажу, синцю, що ти міг би квартиру купити, бо жінці буде сумно в Урожі, як ти поїдеш на свої моря-окіяни.
– Як я можу лишити жінку? – весело відказав Моряк. – Скінчились мої плавання.
– То добре, синцю. Давай сядемо і вип’ємо за твою жінку і за тебе, щоб рід наш не перевівся. І що ви знайшли в тому Урожі? Я зненавидів Уріж ще замолоду і не піддався спокусі вернутися туди, хоч як мені бувало зле: і з роботи виганяли, і хати не мав. Зараз п’ю трохи менше, бо став дідом і маю онуків. Правду казала моя цьоця Міля: «В Урожі добре лиш тому, хто не має часу догори подивитися».
– Це та Емілія, що її портрет висить в хаті?
– Ага, то я втнув таку штуку, як вмер тато. Найшов на стриху. Цьотку не пам’ятаю, бо вона вмерла молодою. Мій тато був молодший від неї на десять літ. Правда, на зло я те робив, але кому на зло, як усі цьотчині вороги давно дали дуба. Всі її картки повидирані з альбома. Та охота вам ворушити таку давнину?
– Розкажіть! – попросила я.
– Як її жених загинув, Емілія втікла до Львова. А по якімсь часі не прижилася, чи гадала, що родичі пожаліють її. Вернулася з дитиною на руках. Нині посварили б за байстря, та й на тім скінчилося б. А ті не вигнали, ні, але зробили Мілі справдешнє пекло. Заставили до найтяжчої роботи, їсти давали, як псові. Пішла вона прати взимі на рінь і дістала гарячку. А по якімсь часі і дитя забрала з собою. Ото вся історія. Знаєте ту стару частину цвинтаря, де самі горбки і нема хрестів? Десь там і її зарили. Мій тато був дев’ятилітньою дитиною, як то все діялось.
– А що трапилось з женихом? – спитав Моряк.
– Опирі замордували, – весело пояснив підпилий старий. – Як здиблють вночі когось у лозах, скачуть на плечі – і давай вези через воду. А то тягар!
– Як я вас питав, ви нічого не розказували, – дорікнув Моряк.
– Аби ти вночі боявся спати в хаті? Та й що тобі до того? Всі вже давно в могилі. Я би не розказав, але твоя жінка дуже цікава. Все хоче знати…
– Раз я живу в Урожі, то хочу знати, – відказала я. – На свою біду маю час догори подивитися.
– Е, та ви обоє молоді і дасте собі раду, як захочете вибратись з Урожа. Налий жінці, синцю, і мені. Треба вже вибиратись, бо вечір надходить.
Моряк повернувся швидко. Я якраз встигла прибрати.
– Посадив старого в таксі. Дуже тішився, що поїде так гонорово. Як він тобі?
– Нічого.
– Балакучий! Давай я все поховаю. Я добре знаю, де що лежить. Отак. Ходи до мене… Сюди. Ми самі й далеко від Урожа. І там нема нічого страшного, і там нам буде добре. Все зле минеться. Ти вся тремтиш, пташко моя. Люби мене, як я люблю тебе, і нічого нам більше не треба…
Чоловік:
Розпочинаю свій плач покинутого чоловіка. Моя жінка навряд чи почула би щось подібне, якби я її покинув. Пожурилась би трохи, але швидко відновила б рівновагу.
Натомість я ходжу з кутка в куток і не можу знайти виходу. Все село бачило, як голуб’ята втікали автобусом до міста. Швидко вони змовились. Я чекаю їхнього повернення, щоб отримати відповідь на деякі запитання і вирішити, що далі робити з хатою, врешті-решт, з моїм побитом тут, позаяк я чужинець. Моє становище, завдяки чистому сумлінню, краще, ніж їхнє. Але смішне. Цікаво, які звинувачення вона висуне, чи тремтітиме від страху? Зайшовши в глухий кут, я було змирився, навіть полюбив її другою любов’ю, ні, як дитина горнеться до матері. І почуття мої зараз змішані: це образа, гнів, – більше, мабуть, образи, ревнощі, жаль за тим гарним, що було у нас.
Хай навіть це пропало навіки, я змирюся. Врешті, моя коханка приїжджатиме сюди. Тепер вона приїде.
Сьогодні вранці я виявив, що пес зник. Значить, вона повернулася в Уріж. Могла б зайти і взяти, що їй потрібно. Я дочекався вечора, щоб на мене не витріщались люди, а тоді пішов. У Моряковій хаті світилося. Пес кинувся до мене лащитися, але я його, зрадника, відіпхнув. Моряк щось стругав ножем. Жінки не було.
– Привіт!
– Привіт, – відповів він. – Сідай, коли прийшов.
– Я хотів поговорити.
– Я збирався зайти до тебе завтра. Ми тільки сьогодні приїхали.
– Де вона?
– Трохи зле себе чує. Лягла.
Я рушив було до другої кімнати, але Моряк нагадав мені правила гарного тону:
– Не чіпай її. Можеш говорити зі мною.
– Тоді поясни мені, що сталося.
– Ну, що ж. Я щасливий, що вона у мене є, що прийшла у мій дім. Ти живи собі в тій хаті.
– Я хотів би чути, що вона мені скаже.
– Кажу, вона, здається, захворіла. Для неї не так просто було зважитись на цей крок. На мою думку, тобі не слід вимагати пояснень.
– Дати вам спокій, еге ж?
Він скривився:
– А що, битися? Як ти цього хочеш, можна й битися. Але не тут, в хаті. Коли жінка тебе не хоче, при чім тут я?
– Може, ти її спокусив чи обдурив?
– Вибач, але це тебе не стосується. Усе?
– Я не встиг її кинути, коли хочеш знати. Вона мене випередила. Бажаю тобі такого щасливого сімейного життя, як у мене!
Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.
Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.
Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.
Жінка:
Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.
Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:
– Чому твоя борода така колюча?
– Хіба тобі неприємно?
– Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.
– Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.
– Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.
– Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.
– Не треба, вона тобі пасує.
Моряк зітхнув:
– Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось – ти моя, дім – мій, роботу я собі знайду.
– До чого це ти?
– Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!
– Боїшся, що він мене вб’є?
– Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…
– Йому нікуди дітись.
– Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!
– Шкода, що я не чула вашої розмови.
– А що з тобою, власне, було?
– Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.
– Хто ж тебе міг зурочити?
– Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.
– Цікаво, що ми їм зробили?
Я посміхнулась у темряві.
– Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.
– Я цього не розумію, – сухо відказав Моряк. – Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.
– Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…
– За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…
…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», – сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», – сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», – сказала я. «Я з’їм тебе, – заявив чоловік у барвистому лахмітті. – Бо я – опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», – подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.
На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.
– Що ти робиш?
– Записую сон.
– А навіщо?
– Щоб витлумачити.
– Для чого?
– Ти читав Фрейда?
– Ні.
– Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.
– Я своїх снів не пам’ятаю.
Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело – це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті – мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, – цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.
Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», – продовжила я своє тлумачення.
Моряк вернувся з хлібом:
– Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.
– Та ні.
– Ну, як твоє тлумачення?
– Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.
– Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?
– Я ще можу тобі набриднути.
– Чи ти передумаєш?
– Ми не будемо жити з ним під одним дахом.
– Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?
– Піду в поля й ліси, – відказала я. – Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.
…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.
– Я думаю, – сказав він, стишивши ходу, – що, власне, тут нема ніякої таємниці.
– Чому?
– Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце – і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.
– Ти спалив би?
– Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.
– Я опинилась у дуже складній ситуації.
– Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.
– Давай поки що не будемо про це говорити.
– Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.
Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.
Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.
Питаю якось:
– То ти знав мене раніше, у восьмому класі?
– Я стояв на мості і бачив тебе.
– Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.
– Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.
Ці слова – ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон – це не смерть. Я ладна проспати усе життя.
Чоловік:
Серед ночі прокидаюся, і мені здається, що вона поруч. Самому невесело, хоч я завжди прагнув самотності. Дивно, що, втративши дружну, я відчужився і від коханки, не прагну шукати в неї захисту. Мабуть, я охолов до жінок. Адже й коханка може наставити роги. Я ж не блискуча партія: нічого не досяг у тридцять років. Тут би взяти себе в руки, але Уріж поховав мене, як у могилі. Друзі відійшли, і я звик до лінивого напівсонного животіння.
Поміркувавши трохи, я вирішив поїхати на кілька днів. Хай вона забере свої речі, зроблю їй таку послугу.
До Львова я приїхав перед обідом. Мав час до шостої. Пив каву, курив, ходив по книгарнях. Люди, розпарені й дратівливі, штовхались вулицею, над якою парував піт. Я був вільний від усього, перебував у якомусь ейфоричному стані. Хотілося сісти в електричку, як в юності, і мандрувати сам не знаю куди, а потім вийти десь навмання і зазнати всіляких пригод.
Але я вже не мав такого міцного здоров’я. Купив на базарі п’ять рожевих троянд і сів у маршрутне таксі. Двері відчинила худа жінка в окулярах. «Господиня у ванній», – пояснила вона, але пустила мене в кімнату. Жіночки, виявляється, гостилися. На столі була почата пляшка вина, під столом порожня. Коханка вийшла з ванної, стріпуючи мокрим волоссям.
– Вибач, що без попередження, – пробурмотів я.
– Я дуже рада, що ти приїхав!
«Слава Богу», – подумав я.
– Як здоров’я твоєї мами?
– Дякую, краще. Ось коліжанка до мене приїхала. Ти ніби схуд. Щось сталося?
– Я пішов від жінки.
Щоки її зарожевіли. Зраділа, подумав я.
– Це для мене несподіванка.
– Можна, я в тебе переночую?.. На кухні.
– Ти ще питаєш! Шкода, що не сама. Але в четвер…
– Я завтра поїду.
– Ні, я тебе не пущу! – патетично вигукнула вона і пригорнулася до мене розпареними грудьми. – Я скучила за тобою…
Я не вельми добре чувся у їхньому товаристві. Інша річ, якби коханка була сама, ми б не гаяли часу на балачки, а потім я виклав би усе, що мене мучить. Вона теж горіла нетерплячкою. Допили вино. Мій скорчений від кави й сигарет шлунок болісно прийняв наїдки, що були на столі, і повіки мої почали склеюватись. Мені постелили на кухні. Я солодко потягнувся на матраці. Жінки ще довго не спали, грюкали, аж невимитий посуд деренчав у мийці. Хтось приходив уночі, лоскотав мені шию хмільним подихом. Але я не бажав прокидатись і спав, доки мене не розбудив ранок. Вмившись, я заглянув до кімнати. Коліжанка солодко спала на дивані… Я згадав, що останнього разу віддав коханці свій ключ, і тепер якщо й вийду, то не зайду. Настрій у мене був паскудний. Не було б цієї кобіти, я б увімкнув магнітофон, валявся б на дивані, доки не прийде коханка. Але сидіти увесь день на кухні – бр-р!
Я знайшов рештки кави, зварив собі й похапцем випив, щоб не бути свідком пробудження коліжанки. А тоді пішов. Тинятися, як учора, по місті мені не хотілось, але треба було якось збавити час. Лишитись у місті я мусив, щоб вияснити стосунки хоч з однією жінкою. Та, друга, в Урожі, за один день збайдужіла до мене.
Я навіть не підозрював, що у неї є стільки жорстокості. Якраз найтерплячіші люди здатні на найстрашнішу руйнацію.
Деякий час я сидів на сонці, спостерігаючи за суєтним життям голубів та горобців. Чому б не піти на якусь виставку чи в кіно? Я вже не був закоханим, який лічить години до зустрічі, гасаючи, як пес під час тічки. Ліньки. Пий свою каву, небораче, і чекай до шостої години. У кооперативному туалеті глянув на себе і вразився, як я схуд і постарів. А як вона? Я її не бачив два тижні. На ринку бабці продавали цілі снопи білих лілій. Вона їх любить. Коли зацвітуть наші лілії, я їх обірву і кину під двері. Хай вчадіє від їхнього запаху. Зло опанувало мою душу. Я не міг переступити порогу церкви, піти на виставку енергетичного живопису, помилуватись панорамою міста. Як хворий, що не має сили прийняти ліки, хоч знає, що вони полегшать його муки.
Увечері ми сиділи вдвох. Подруга пішла до театру. Є ще такі варіяти, що ходять до театру. Ми сиділи рядочком, обоє сумні і втомлені. Моя коханка зітхала і казала: «Все, що робиться, це на краще». Ми наче розгубились, хоч зовсім недавно я мав твердий намір покинути дружину. Зрештою, це природна реакція.
– Поживеш у мене, – говорила вона. – Я не маю на тебе зла. Ти ніколи не знав, чого хочеш насправді. Знаєш, я їй заздрила, хоча знала, що ви погано живете. Ліпше жити так, ніж не жити.
