Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
МИНУТИ НЕДУЖИХ
У хворих є велика потреба у сонячному промінні. Невже я теж хворий? Це, звичайно, хвороба духу, а не тіла. Може, це синдром клітки, у яку садовлять птахів? Аналізуючи власну хворобу, проникаючи вглиб свідомості, я відчуваю чорну тінь, яка постійно мене супроводжує. Якщо це Твоє випробування, Боже, то я, мабуть, знайду вихід. Я вже знайшов: крилата думка, яка прониже геометричні форми Всесвіту і сягне того щедрого місця, яке у всіх живих істот зветься раєм. Тому Сонце-Pa так притягує мене до себе, аж до неспроможності поворухнутись. Однак я не відчуваю припливу енергії. Вежа темною тінню приростає до моєї свідомості. Отже, треба її знищити. Сам я не зможу. Чи не це і є крилата думка: Вежу треба знищити?
Бо вона об’єднує і веде до Абсолюту, золотої верхівки, жалюгідної імітації Сонця. Усе, що створене людиною, треба знищити. Право творіння належить Богові.
Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним – дітьми.
Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір – це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.
Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.
Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЛІТА
Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.
Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.
Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.
– Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.
Я так і зробила, аж заболіла шия.
– Не так, – сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.
Я довго не могла нічого побачити. Потім виникла блискуча цяточка. Вона поволі збільшилась до світляного кружечка. У ньому з’явився отвір.
– Розповідайте, що бачите!
– Бачу отвір, наче вікно.
– А що в ньому?
– Почекайте, дуже погано видно.
– Зосередьтесь, будь ласка.
– Бачу якийсь пейзаж. Це ніби гори з терасами, оранжево-коричневі. Угорі щось червоне, ніби розпечений метал…
– І все?
– Так.
– Тоді досить.
Я опустила голову. Пекли очі.
– Що це було?
– Точка А. Ви ще побачите інші точки: теперішнього і майбутнього.
– Як?
– Побачите.
– Ми з вами більше не зустрінемось.
– Зустрінемось.
– Навіщо ви мені це показали?
– Щоб ви про це думали.
– Чому?
– Можливо, наступного разу ви побачити щось цікавіше.
– А чому ви обрали мене?
– Бо ви – самотні. Є й інші причини.
– Я не зовсім сама. У мене є Білий Пташок.
– Справді? – засміявся чоловік. – Ходімо, бо нашу відсутність можуть помітити.
Отаким був мій перший день літа. Увечері я вийняла із шухляди старі фотокартки, де, крім себе, нікого не впізнавала. У мене виникла спокуса зосередитись на якійсь із них так, як на точці А. Однак я подумала, що це дуже небезпечно.
БЛУКАННЯ У ЛАБІРИНТІ
Моя недуга не відступає. Схоже на те, що вона невиліковна. Я примушую себе жити з нею, піддатись їй. Люди вміють це робити краще. Варто у них повчитися. Що ти сильніший, то більший тиск мусиш витерпіти. Моя господиня не здатна кинути виклик і піти у вогонь, хіба що її притисне і не буде жодного виходу. Тому я вирішив теж чекати безвихідної ситуації, розмірковуючи то над тим, то нам сим, не матеріалізуючи думок, бо то найпідліша річ. Приклад: ота потвора, що затуляє мені сонце. Я не завше її ненавиджу. Іноді вона нагадує мені котел, де кристалізується філософський камінь (не у його звичному розумінні).
Небезпеки пропорційні величині духу. Я зовсім не зневажаю людські нещастя. Жорстка організація будівництва, що позбавляє людей імен, віку, долі, мене трохи смішить, хоч бути людиною незмірно тяжче, ніж Білим Пташком. Мені загрожує напад з боку того, хто, бажаючи зла, творить добро. І знаючи, що у нас нерівні сили, я не стану відчайдушно знищувати себе у двобої. Я засвідчу перед ним власне безсилля і вестиму потаємне життя. Навіть якщо він знатиме мої наміри, все одно нічого не зможе вдіяти. Лежачого не б’ють.
Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.
Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.
Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це – лише дар. Моя матерія – не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло – думки.
…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш – і робиш.
Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.
Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка – кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.
А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.
Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице – лице щастя.
Вежу не можна будувати без радості.
МИНУТИ РАДІСНИХ
Сьогодні я йшла вулицею і думала, як швидко набридає спека, так само холод, хоч останній стократ неприємніший. Зрештою, чи не все одно, доки існує безперервна зміна пір року, доти є бодай трохи спокою на душі. Мине літо, мине осінь, мине зима, мине весна. Ми ближчі до творіння, ніж до Творця. Він завжди закритий від нас хмарною запоною. А влітку дерева одягають інший одяг і ми – інший, так само восени і так – взимку. І серце взимку сповільнюється, руки сковує холод. Так само і в дерев. Усе, що живе, міняється і минає. І що з того? Та нічого. Вічне повторення, яке теж викликає в душі спокій. Либонь, цього не забере у нас навіть Вежа, якщо, звісно, нас у ній не зачинять. Ще якийсь час наші тіла пам’ятатимуть, що за стінами осінь.
Досить мені подивитися на дерево, на хмару, сонце, і я розумію, що вилікувати клаустрофобію неможливо. Моя свідомість розширюється, навіть коли я зосереджуюсь на польоті мухи.
Усе частіше я блукаю вулицями, парками. І таке гарне оце кружляння, наче танець. Недаремно мені часто сниться, що я танцюю, не думаючи про те, чи вмію.
Порозчиняла вікна, і Білий Пташок кудись полетів. Якщо забажає, то повернеться. Добре, що я не зробила його своєю власністю. Яким би він став жалюгідним!
Нині ми з ним схожі, як ніколи: трохи вільні, здатні обходитися одне без одного. Найбільше калічить живу істоту залежність від собі подібних.
Іноді згадую того чоловіка, який показав мені у Вежі точку А. Нам часто доводиться чути про диверсії, вибухи, про загублених у лабіринтах. Це жахає, але я настільки самотня, що кожен крок убік – це крок від самотності, вивищення душі, хай навіть ціною смертельної небезпеки. На одиноку душу завжди знаходиться ловець. Боже, як мені уникнути ловців, як мені уникнути спокуси? Як знайти вірний шлях у цих лабіринтах, що існують повсюди: у душі, в щоденності, у Вежі? Чим старшим стаєш, тим важче пізнати себе і тим легше впійматися у сіть, бо коротшає життєвий шлях і нічого не зроблено.
Уже давно мене ніхто не помічав і не вирізняв серед інших. Якщо знову хтось підійде і запропонує побачити точку А, В чи С, я не зможу відмовити. Сліпий може або йти за поводирем, або сидіти нерухомо, простягнувши руку за милостинею. Але сам не знатиме шляху.
СПОВІДЬ ВІДРЕЧЕННЯ
Я здатний літати над недобудованою Вежею, і не сумніваюсь, що і над збудованою також. Якщо вона постане, то тільки для втіхи марнославних, тобто це не буде Вежа духу. Тут і там височать окремі обеліски, якщо Господь не дав їм з’єднатись, то хто зможе?
Навіщо Він терпить це блюзнірство? Зруйнував же колись Вавилонський зикурат, наділивши людей різними язиками. А нині ті ж самі люди будують знову його подобу, не знаючи призначення: чи це лише намагання відвернути людство від проблем, чи маяк для інопланетян, чи монумент, чи вмістилище для гігантського комп’ютера?
Профанація ідеї починається там, де кінчається її таємниця. Отоді Вежа стане мені байдужа, як і її будівники. Тоді я матиму до них більше милосердя, рятуючи їх у снах. Я й далі виконуватиму свою роботу: рятуватиму від пожежі, повені, відвертатиму занесений ніж, відмиватиму занечищене сумління.
Спостерігаючи ті сни, де фігурувала Вежа, я зауважив, що навіть там свідомість заблокована. Вежа користується величезним пієтетом. Коли вона розсипається на порох, то життя втрачає сенс.
Не буду вдаватись до психоаналізу, бо кожна Вежа уві сні чи поза ним – фалічний символ, який пригнічує як чоловіків, так і жінок. Раб-будівник не може бути маленькою дитиною або старим дідом: та і той однаково безсилі. Втім, я збирався писати про зовсім інші речі: про відвідання Острова. Це місце, куди сходяться лінії наших телепатичних зв’язків, а при потребі – суд і чистилище. Десь раз у рік ми збираємось у вирій, щоб очистити своє біле пір’я і зміцнити дух. Там – добре, але Брама кожного разу викликає трепет. Потрібно зайти у неї, перед тим відповівши на кілька питань.
Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.
П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?
В і д п о в і д ь. Так.
П. Чи одержимий ти, Брате?
В. Так.
П. У чому твоя одержимість, Брате?
В. Я одержимий людським.
П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?
В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.
П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?
В. Так.
П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?
В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.
П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?
В. Не смію сподіватись.
П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?
В. Не спокій, а Ясність.
П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?
В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.
П. Що ти бажаєш чути від мене?
В. Ясного слова, у якому є сила.
П. Що ти бажаєш?
В. Сили крил і чистоти пір’я.
П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.
НА ОСТРОВІ
Острів – це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.
Острів – це точка, у якій сходиться все те, що є найкраще у світах.
Згодом кожен з нас буде себе запитувати, навіщо так щедро роздається блаженство скромним Білим Пташкам, навіщо їм стільки сили, якою вони так і не можуть скористатися сповна.
Земля – це клітка для нас. Острів – безмежність. Ми проводимо час у бесідах, роздумах. На початку я згадував про Вежу, але вже відсторонено. Вона якось змаліла для мене.
Брати розповідали про інші Вежі, які будувались, руйнувались, зникали. З ними неодмінно щось траплялось, що підтверджує думку про нетривкість усього, створеного людськими руками.
Тут я почув одну притчу про те, як чоловік багато років підряд поливав усохле дерево на горі. Він щодень носив з долини воду. Так і помер, не дочекавшись, коли дерево оживе. Його син, так само одержимий, продовжив цю справу, і тільки онук побачив, як всохле дерево вкрилось цвітом. Ця історія чимось близька до міфу про Сізіфа, великого хитруна і безумця. Абсурдністю, бо посадити дерево легше, ніж оживити мертве. Тільки люди здатні захопитися абсурдною ідеєю, доки час не залишить їх далеко позаду.
Сенс існування Білого Пташка у тій тисячі крил, якою він володіє і які дарують йому внутрішню самодостатність і нерухомість. Жодному пташкові не спаде на думку щось створювати; з нього вистачить лише пізнавати, ледь підправляти пізнане, вносячи у нього трохи світла, легко іронізуючи при цьому.
Бога неможливо висміяти, бо Він сміється голосніше за всіх. Світло – це і є посмішка Бога, а темрява – її протилежність, хоч я не чув, щоб Бог коли-небудь плакав. Така вже недосконала людська мова, що створює антоніми. Якби світ складався з протилежностей, він би швидко загинув у двобої із самим собою. Темрява боролася б зі світлом, життя – зі смертю, зло – з добром (даруйте за банальність підбору). Стан безперервної війни зробив би безплідним будь-яке існування, і ніхто не мав би від того втіхи, навіть сам Творець. Темрява виникає тоді, коли зі світла виростає якийсь предмет, вивищується над рівною поверхнею. Тінь – це атрибут життя, добра, світла, любові. Як же можна воювати з тінню? Чи можна боротись з ілюзією? Я був достатньо передбачливий, щоб не зненавидіти Вежу, але недостатньо зрілий, щоб сприймати її як тінь. Можливо, Вежа – це тінь усіх людей.
Між братами на Острові не існує ніякої духовної ієрархії. Ми, як щойно вилуплені пташенята, рівні між собою, гріємось вкупі і разом приймаємо поживу, яку постачає нам Всесвіт. Наша безтурботність, наш сміх, наша злагода – не інфантильність. Це та справжність, яка існує лише на Острові, де немає жодної тіні.
Острів досконалий, як яйце, гладенький і блискучий.
ПОВЕРНЕННЯ
«Сутінки – це тріщина між світами». Я завжди пригадую собі ці слова, коли небо меркне, забарвлюючись у рожеві, фіолетові та зелені кольори, а залишки лісу темніють. Трава ще свіжа, і листя молоде, іноді долинає запах бузку і акації. У час сутінків, час тіней виникає думка про смерть, бо вона поруч. Смерть – це тінь між одним життям та іншим.
При яскравому сонячному світлі почуваєш невдоволення, бо воно виявляє тріщини, плями, пилюку. Ні про що інше не думаєш, як про безлад у довколишньому світі й неможливість його впорядкувати.
Але присмерк (яке неприємне і страшне слово!) вкупі з утомою налаштовує на філософський лад.
Мого Білого Пташка все ще немає. Власне, ця бетонна скринька, у якій я проживаю, не місце для такої чудової, бездоганної істоти. Йому більше пасує дерев’яний будиночок, де завжди сутінь від старого саду, де напівстерта чиста підлога заслана смугастими хідниками, голосно цокає годинник, а на підвіконні – вазонки. Я мала колись такий дім. Він залишився по той бік тріщини.
З часом біль вгамувався, і мене тішить думка, що дім не знищено, не зруйновано, і він житиме в моїй пам’яті довічно, і деколи я маю щастя бувати у ньому уві сні.
З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього. Не треба кудись їхати, блукати по щасливих місцях дитинства. Усе це живе у мені, досить лише згадати. Пам’ять залишається з тобою до кінця.
Хоч Пташка і немає тут, я не відчуваю порожнечі. Мені стало ясно, що я належу сама собі й ніхто не має на мене права, – і це добре.
Варто лише зануритись у минуле – і стаєш недосяжною для людей. Мене вбиває відкритість, що геть деформувала мою свідомість, загнала в кут. Якби я могла частіше залишатись у домі, затіненому садом, то б врятувалась. Сама констатація цього факту приносить полегкість.
Я можу повернутись у минуле, утопію, увійти до якогось братства, що візьме мене під свій захист, або повільно гинути в лабіринтах Вежі. Я маю на увазі не тільки лабіринт будови, а той, у якому ми всі блукаємо день у день, рік у рік. Було б легше, якби я могла поговорити про це з кимось. Це не заборонено, але ніхто не бажає розмовляти про такі речі, лише про втому, бруд, нестачу їжі, якість розчину для блоків, наче ми будуємо свинарник. Хтось мусить порушити мовчанку. Для цього треба двоє людей.
Сьогодні я купила на вулиці газету. Вона була невеличка, погано віддрукована і називалась дивно, латиною «Ab ovo», тобто «від яйця». Власне, мене змусили купити. Я несла в кулаці здачу за хлібину, і, наче від дитини, у мене її відібрали, тицьнувши газету.
Вдома я розгорнула газету. Там були всілякі новини, сенсації, які миттю забуваєш, кілька статей про психокінезію, привидів та вампірів і оголошення. Я люблю читати оголошення. Мою увагу привернуло одне, навіть вразило:
«Міняю будинок із старим садом на квартиру навпроти Вежі, на першому поверсі».
Це було щось цілковито абсурдне, бо ніхто із здоровим глуздом не став би міняти власний дім на казенне житло. Я вхопила ножиці й вирізала оголошення. Зателефонувати можна було й від сусідів, але я воліла не давати їм ніякої інформації.
На вулиці мене охопило вагання. Однак треба було набрати цей номер, щоб я могла заснути, не маючи жодних ілюзій. Після довгих пошуків я знайшла справний телефонний автомат, набрала номер. Обізвався чоловічий голос:
– Слухаю.
– Я прочитала оголошення.
Чоловік засміявся:
– Я знав, що ви подзвоните відразу. Йдеться не про будинок, а про точку В. У нас немає іншої можливості зв’язатися з вами. Завтра на роботі до вас підійде чоловік в оранжевій спецівці…
ТОЧКА В
Я заспокоювала себе тим, що мене втягнули у якусь гру, бо все це виглядало по-дитячому, наче у шпигунському романі. Те, що я побачила в точці А, могло виявитись легеньким гіпнозом.
І нікому не можна розповісти. Увесь вечір я просиділа, обмірковуючи цю пригоду. Звичайно, я піду завтра у Вежу, щоб працювати, і не зможу відмовити собі в оранжевій спецівці. Це не забере багато часу, однак я мушу спитати, за що така честь моїй непримітній особі. Хай навіть не отримаю відповіді, але побачу якусь реакцію на моє питання.
Спала я кепсько. Серед ночі прокинулася від страшної порожнечі в грудях, наче звідти вийняли серце. Виникло болісне почуття туги за ранком, а надворі йшов дощ і не квапилось світати.
Господи, помилуй мене… Я дуже рідко молюся, а зараз повторювала цю безперервну молитву. Коли нічого не трапляється, з життям звикаєшся, як із власною кімнатою, де речі лежать в усталеному порядку і між ними існує певна гармонія. А тут мені здавалось, що я втратила будь-яку просторову орієнтацію і не знаю, де в мене вікна, а де двері.
Цілком вичерпана, я заснула. Потім задзвенів будильник. Дощ продовжував падати. Коли дощ починається під вечір, то це надовго. Я не брала з собою парасолі, лише накинула на голову каптур, що весь час падав на очі. Було дуже прикро переходити через купи мокрої глини, щебеню, дроти з бракованих бетонних плит.
На контрольному пункті я вийняла свою картку, і машина вибила на ній ділянку № 256. То було досить далеко. Я налічила шість зупинок, доки не оголосили мою ділянку. Іноді мені доводилося працювати майже надворі, а сьогодні я мала провести кілька годин у лабіринті, де було важко дихати. Правда, з роботою пощастило: відмивати плитку на стінах.
Нас було п’ятеро, і кожна взялася до праці ретельно, хоч поблизу не крутився жоден наглядач. Потім погасло світло. Ми терпляче чекали. Взагалі, це не викликає паніки, бо на будові таке трапляється часто. У кінці коридору з’явилась постать в оранжевій спецівці. Я навмисне байдуже сказала:
– Піду спитаю, де можна взяти води.
Мої сусідки сприйняли це так само байдуже, але я знала, що вони не спускатимуть з мене очей. Неквапно пішла довгим коридором. Раптом чоловік зник. Наша зустріч не могла відбутись при сторонніх, та коли я теж звернула за ріг, то не побачила там нікого. Такий самий коридор, скупо освітлений жовтими лампами. Не знаю, скільки я там простояла, але щось мене не пускало. Нараз я відчула, яку мій мозок проникає хтось чужий: брутально і відчайдушно намацує собі шлях. Зі мною не було ніколи нічого подібного, навіть уві сні чи при великій утомі.
Оте щось почало метушитись, наче потрапило в пастку, застукане мною. Воно не чекало опору. Я була приголомшена вторгненням до моєї свідомості. Що їм потрібно від мене, адже я нічим не відрізняюсь від інших? Можливо, мене з кимось сплутали. 1 я одним порухом звільнилась від чужої присутності. Ступила крок убік, не для того, щоб втекти, а щоб відзначити свободу, і тут перед очима виникло видиво: куточок райського саду, де на галявині, оточеній кущами з великими білими квітами, паслися єдинороги. Не такі сліпучо-білі, як я собі уявляла, їхня шерсть була ледь жовтувата. Я їх бачила ніби згори. Це нагадувало не картину, а радше фільм: вітер колихав траву, єдиноріг підняв голову, насторожено прислухаючись. Потім усе зникло.
…Я стояла у довгому, порожньому коридорі, відчувши великий тягар на душі. Потім вийняла з кишені шматочок крейди і написала на стіні:
Точка В.
УСЕ ЩЕ НА ОСТРОВІ
Я весь час перебуваю у блаженному спокої, серед тепла і світла. Тут я не особистість: немає з ким боротись, нема себе кому протиставляти. Який жахливий світ людей, які вони нещасні! Кожна людська душа тоне і виринає серед безлічі потоків свідомостей, чистих і брудних. Вона не може, як риба, без цього моря. Потрапивши на берег, вона вмирає.
Звісно, Білий Пташок мусить чутися зле в подібній ситуації, як чує себе пір’їнка у вирі. Якби між людьми була духовна єдність, вони б не борсалися і не комплексували. Уся історія людського духу – це ряд безкінечних і марних спроб створити братства. Побудова Вежі – це одна з таких спроб. Ніхто, навіть самі будівничі, не вірить, що це вийде на добре. Чи бачив я хоч одне радісне обличчя серед тих, хто поспішає вранці на будову? Самі лише скам’янілі маски. Хто знає, які нові випробування чекатимуть на мене, коли я повернуся?
Наше блаженство не є абсолютним. Кожен Білий Пташок мусить зцілити свої рани. Серед нас є і ті, кому доводиться виконувати тяжку роботу: полегшувати перехід від життя до смерті. Труднощі полягають у тому, що про смерть ми знаємо ще менше, ніж люди, однак мусимо вселити вмираючому думку про змирення і любов, щоб душа не принесла зла у вільний світ. Є серед нас і такі, що посилають радість у найчорнішу годину. Я ще не доріс до цього, хоч іноді мені вдавалося зробити щось схоже, коли при пробудженні після гарного сну людина ніби воскресала і міняла своє життя.
Існує міф, згідно з яким кожен з нас був колись людиною, багато страждав і очистив свою душу любов’ю, після чого став Білим Пташком. Що ж, у цьому є доля правди, бо ми живемо у світі людей не з примусу, а з любові до них і співчуття, от тільки чому в нас немає пам’яті про наше народження?.. Я зовсім не почуваю себе вічним і древнім, тим, хто вже все пізнав. Чи не для того ми опиняємось на Острові, щоб піднятись на сходинку вище? У нас немає ідолопоклонства, лише бажання краще слугувати людям, які нас потребують: самотнім, нещасливим, хворим, зляканим. Імена наші: Радість, Спокій, Полегшення… Так нас називають люди, не знаючи, як ми виглядаємо…
МИНУТИ ДОЩУ…
Той сад з єдинорогами досі стоїть перед очима. У ньому теж падає дощ, як і в цілому світі. Маю нині вихідний день і можу довго лежати в ліжку, обмірковуючи ту дивну ситуацію, в якій я опинилась.
Минув тиждень, відколи я знайшла точку В. Якщо припустити, що світ існує завдяки сполученню трьох точок, то я маю побачити ще одну точку – С. Тоді всередині Вежі утвориться трикутник – ABC. Більш нічого не можу придумати, тільки з’єднати ці точки. Та й ніхто не придумає чогось іншого. А може, ще існує точка D і тоді варіантів з’єднання буде трохи більше?
Безперечно, мене втягують у якусь небезпечну справу, хоч вона виглядає якось по-дитячому. Зрештою, я можу теж прикинутися дурною і полегшити покарання. Але ж, Господи, я вже й так покарана безпам’ятством, сірим, сумним життям. Якби хтось потребував мене, жива істота із плоті й крові, я б не почувала такого страху, навіть обурення, що стала знаряддям у чиїхось руках і сліпо виконую божевільні накази. Кому вигідно звалювати мені на плечі тягар? Може, тому, що я не маю сім’ї? Та чи ж мало на світі самотніх людей, тихих і непримітних…
Я сформулювала кілька питань, на які мушу знайти відповідь:
1. Хто ці люди?
2. Що вони задумали?
3. Яка роль відведена мені?
Якщо я знатиму відповідь, то зможу сказати «так» або «ні» й діяти з власної волі…
Та мене здолала лінь, і я не пішла шукати телефону-автомата. Дощ. Філософія дощу, ледача і розслаблююча. Я б не вийшла на вулицю, хоч би тут чигала смерть. Дрімала б собі під монотонний гул вічного вогню газової плити.
Сонце може виглянути завтра, адже літо. А я тим часом поміркую над точками А і В. Отже, мертві скелі, розтоплена палаюча лава, творення матерії, вогонь. З іншого боку – ефемерний рай з єдинорогами, які, за переказами, неймовірно хоробрі, здатні перестрибнути найширше провалля. Світ безмежних можливостей. Небо. Однак якби все було просто і зводилось лише до тріади… Хто може знати, що я бачила? Мене ж не питали. А вторгнення у мою свідомість важко назвати насильством. Самотній втрачає обережність. Він підставляє лице кожному променю уваги, доки його не запече і він не втече знову до свого темного закапелка.
ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА
Це було так несподівано: світлий туман розвіявся, і я побачив довкола себе пустелю й сонце, що нестерпно палило. Я сидів на піску посеред горбкуватої безмежності й бачив себе наче згори: маленька тендітна істота з тонким пір’ям, яка от-от перетвориться в купку попелу.
Можливо, я все ще перебував на Острові, а можливо, невблаганна рука шпурнула мене сюди, щоб зайвий раз довести велич матерії. Проте я досить швидко отямився: оточив себе кригою, а там, де вона розтопилась, утворилось кільце води, трохи каламутної, змішаної з піском. Треба вибратися звідси так само легко й невимушено. Перехід з Острова до світу людей іноді закінчувався для нас трагічно.
Я був на Острові, тепер – у пустелі. Ні там, ні тут не можна залишатись. Я втратив пам’ять. Тимчасово, доки не виберуся звідси до заходу сонця. Темрява спалить мене. Небагато інформації. Суть справи лише в тому, куди мені летіти, де знайти місце. Якщо я знатиму це, то врятуюсь.
Я силкувався згадати щось із розмов на Острові, але марно: я лише літав. Отже, буду літати, бо рух – це життя. Птах, який не літає, – не птах. Отже, мені не відібрано остаточно пам’яті. Трохи залишилось інстинкту. Його не так легко стерти.
Я полетів на захід. Так легше спостерігати за сонцем. Хай воно мене наздоганяє, а не я його. На спеку й пустелю я не зважав. Вони були єдиною реальністю, яку я знав, так само, як її видозміни: воду й темряву. Я летів, і піді мною була все та ж пустеля, і це тривало безконечно, доки я не зрозумів, що не рухаюсь зовсім, але час минає і сонце хилиться до заходу. Гарячково шпортався у свідомості, шукаючи хоч який-небудь орієнтир, але марно. Мене охопив розпач. Я махав крилами і втрачав силу. Боже, що мені робити?
Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..
Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця – доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.
Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.
ПАВУТИННЯ ТРІЩИН
Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.
Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.
А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.
Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.
Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.
