Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.

Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…

Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти – мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.

Може, я колись навчусь дивуватися. Усі свої нещастя я змалечку приймала як щось природне. Коли б навіть якийсь варіят ударив мене по лиці, я б вважала, що він має на це підстави.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Дедалі більше людей щезає без сліду. Дівчинка тринадцяти років поїхала до міста й не повернулась.

Бабуся, 77 років, іде до сусідки поверхом нижче й зникає.

Щоб зникнути, не треба бути у певному віці. Кожен із нас може зникнути, і кілька днів радіо оголошуватиме наші прикмети, але марно.

Про моє зникнення радіо ще не голосить. Я можу щезнути і ніхто про це не знатиме. Бо я тут сама, й у мене багато місць, де я можу бути, але де мене нема. Ось що таке свобода, сестра самотності.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Ця жінка живе у домі з привидами. Вночі вона чує, як у сусідню порожню квартиру приходить юрба людей. Вони п’ють, співають, потім б’ються між собою, а коли змовкає останній зойк убитого, настає тиша. Жінка лежить у своєму ліжку й плаче від безсилля, бо не може перешкодити вбивству. Це все нагадує виставу.

Щоночі ллється вино і кров, щоночі б’ється посуд. Сусідка повертається з нічної зміни, коли все прибрано, труп схований у підвал. П’є чай і йде спати. Але одного разу, прокинувшись, заходить на кухню і бачить ніж, встромлений у хлібину так, що кінчик леза застряг у столі. Коли у неї вихідний, вона йде ночувати в сусідню квартиру і чує за стіною все, що відбувається в її хаті. Обидві жінки знають: зарадити нічим не можна. Вони приречені до кінця життя бути свідками вбивства. Це вже нагадує не виставу, а покуту.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли я була зовсім малою, ми з сестрами сиділи в хаті й чекали на маму, яка поїхала до міста. Я добре пам’ятаю, що тоді падав холодний дощ і нам було не по-дитячому сумно. Того дня мали ховати дівчинку-семикласницю, яка ступила на обірваний провід. Сестри казали, що вона може ожити в могилі і задихнутися.

Мама приїхала і привезла нам бісквітний торт із рожевими квітами й зеленими листочками. Ми їли той торт без радості. Може, мені передався настрій сестер, бо я дуже добре уявляла собі, що таке прокинутись у труні під землею.

І тепер бачу, як та дівчинка йде надвечір зі школи, з портфелем у руці, сама під вітром і дощем, як квапиться, бо змерзла й голодна. По дорозі хлюпає вода. Вона оминає її й хапається рукою за дріт, щоб не впасти.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Трава така висока й непролазна, ніби я знову стала дитиною. Вона заполонила город. Я боюсь туди навіть зайти. Здалеку дивлюся на білі лілеї коло картоплі, що починають цвісти. Трава якась дивна, і на деревах нема ні вишень, ні черешень, ні яблук, бо весною цвіт засипало снігом. Але можна ходити в ліс чи дивитись на захід сонця з тераси покинутого дому. Побачити на річці чорного лелеку і величезний кущ червоних маків, каміння довкола якого всіяне пелюстками.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЗАСМУЧУЄ. Мій серединний світ. Уріж лишається гірко самотнім і недоторканим навіть для мене. Він знову виштовхує моє чужорідне тіло за свої межі. Чи можна без кінця повертатись і покидати його?

Нестерпно болять ноги ось уже п’ятий день, а я не можу знайти причини, бо надто втомлена, щоб її шукати.

Ззовні нічого не проникає. У просторі, наповненому запахом лілій і заново асфальтованої дороги, гуснуть телефонні дзвінки. Листи не падають на дно поштової скриньки.

Я лишаюся непоміченою там. А там я лишуся непоміченою тут.

Вже не рву квітів, але хіба моє ставлення до людей, здебільшого, не байдуже?

Мої самотні друзі. Пам’ятаю, як мені було сумно, коли я не мала сім’ї і входила до чужої, почуваючи власну неповноцінність. Тепер я знаю, що думають мої друзі, коли приходять до мене. Намагаюся втішити їх подарунками, розважити, але якимось чином їхня присутність підточує мій тимчасовий дім. Тому ліпше нам зустрічатися на нейтральній території. Річ не в тім, що я хочу захистити власну сім’ю. Річ у тім, що в моєму домі ми нерівні.

ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮ ЗАРАЗ УПІЗНАВАТИ. Впізнати себе у комусь і злякатися – зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі. Думаю, саме це мав на увазі Сковорода – маю велику спокусу перекласти його «узнай себе» як «упізнай себе». Ніхто чужий не може дати про мене неспотворену картину. Сковорода не прагнув створити школи самовпізнавання, бо будь-яка школа – насильство.

Я не можу жити зараз так, як мені хотілося б, попри всю мою невибагливість і внутрішній спокій. Не можу піти туди, куди мені хочеться, і повернутись коли завгодно. Тільки пізно ввечері, коли зникає годинник, я належу сама собі, тобто мої мозок і тіло не зазнають ніякого насильства. Це, мабуть, єдиний привілей кожної людини – слухати себе, бо аскетизм – це дієта для хворого.

ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях – це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.

Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.

Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.

Я не маю змоги бути одночасно уважною й доброзичливою до всіх речей і всіх істот.

Усі ці мої скарги пов’язані одна з одною і є, по суті, єдиною скаргою, з якою я звернулась би до Бога в одній зі своїх покірливих молитов.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ТІШИТЬ. Запах верболозу, що йде від мого волосся.

Моя стара кішка, що спить на кріслі, дуже рада, що я приїхала, бо я нарешті її зрозуміла.

Спека і змога ходити босою.

«Книга ночі», яку я закінчу, коли захочу.

ТЕ, ЩО НЕОБХІДНО УСВІДОМИТИ. Віднедавна я почала думати над тим, чим раніше не турбувалася: чи не йде моє життя намарно? Адже мені легше жити у вигаданому світі. Я не повинна його зраджувати. Мені судилася роль творця, а не виконавця. Хай світи, які я вигадую, недосконалі, але в них перенесеш деталі з того світу, де я змушена жити; і я не надто високо стою, щоб упасти й розбитися. Вони, як моя дитина, з плоті й крові. Тим паче, що кожна людина здатна створити багато світів. Я не знаю, звідки у мене ця потреба, як вона виникла. Певно, це сни. Всі мої книги народжені снами, чи напівсонними видіннями. Довколишній світ – це уламки, з яких я творю інші світи.

Ліс, гори, річка, поле. Каміння на березі річки, у воді. Дві гори, між якими вона тече. Високі трави. Різні ракурси, різні пори року. І вітер, що зриває дахи і викорчовує дерева. Це – дійсний світ, і уявний, коли в ньому оселяються люди, яких я не можу навіть описати, бо це не так важливо.

Чи все це не свідчить про нереалізовані можливості, про те, що я опинилась не там, де мала б опинитись, хоч мої світи досить привабливі? Там дім може не мати даху, але завжди надійно захищений. Він захищає мене, то навіщо мені звикати до реального світу з його ворожими стосунками?

ЩО НЕ ДАЄ МЕНІ СПОКОЮ. Якось мені привиділось, ніби наді мною стоїть хтось високий і темний. Змахує ножем. Я кричу й отямлююся. Нема нікого. Тільки біль у серці. Це не був сон. Це був прихід із якогось створеного мною світу, в якому теж існує зло і смерть, але вони існують не для того, щоб мене знищити, а щоб застерегти.

КІЛЬКА РОКІВ ПІЗНІШЕ, ЗОВСІМ НЕДАВНО. У старих будинках присутні тіні багатьох людей, що колись там жили. Я не боюся.

Спочатку був сон, ніби я заходжу до темної кімнати й хочу увімкнути світло. Торкаюсь чогось м’якого й вологого, чого не повинно там бути. Раптом хтось хапає мене за плечі й підкидає в повітря. Я відчуваю доторк до своєї потилиці не то дзьоба, не то носа. Ця істота вперто тягне мене до вікна, надвір. Я не можу звільнитись, запекло обороняюся, пробую перехреститись, але не можу цього зробити. Хапаю зі столу свічку, ще теплу й м’яку, – єдине, що маю під рукою. Намагаюсь обернутися, щоб побачити лице цієї істоти. Це для мене дуже важливо. Нарешті істота ніби слабне, опускає мене на ліжко й зникає перш, ніж я встигаю її побачити. Я залишаюсь зі стиснутим кулаком, у якому б мала бути свічка. Запалюю лампу. Третя година ночі. Час, коли щезають усі привиди. Боротьбою я виграла час.

ЗАХОДИ СОНЦЯ В УРОЖІ. Люблю дивитись у мілку воду, де плавають дрібні рибки, такі малі, що просвічуються наскрізь. Копають писками мул, виринають на поверхню і в жарку погоду зблискують над водою сріблястими боками. Далі – поле з травою, переповненою насінням, квіти, а там ліс, над яким синіють важкі хмари, а між ними переломлюється світло.

Люблю сидіти на терасі покинутого панського дому, на порозі забитих дошками дверей. З кожним роком бузина, ясен і черемха дедалі дужче розростаються між плитами, їхнє коріння в підвалі, темному й вогкому. З тераси видно ліс, за яким падає сонце, саме падає, ніби хтось його квапить.

З мого подвір’я теж видно, як заходить сонце. На небі відбувається справжня містерія, як на картині Альтдорфера «Битва Александра Македонського з Дарієм». Хмари збираються над лісом. Вони мають усі відтінки, крім зеленого. Небо живе тільки в цьому місці. Всюди воно блідне, сіріє. Потім настає ніч.

ТЕ, ЧОГО СЛІД ОСТЕРІГАТИСЬ. Треба уникати як надто швидкої, так і надто повільної зміни поглядів. Щось повинно лишитися в нас від Бога: мова, яку він нам дав і яку ми забули. Адже мова символів колись була спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть себе.

Треба остерігатись надмірної праці. Іноді просто дивитись, іноді просто спати. Коли щось робиться в ім’я людства, воно неминуче обертається проти нього. Коли щось робиш для себе і близьких тобі людей чи уявних однодумців, часом помиляєшся, бо знаєш, чого вони бажають і чого бажаєш ти. Жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на чиєсь сумління.

Мої найперші дитячі роздуми над смертю були найвірніші: я не вмру, ніхто не вмре з близьких: ні мої батьки, ні сестри, ні друзі. Зараз я тільки можу продовжити цей список. І ще – хай я помру першою.

Ці думки – рештки старої мови. Нову не потрібно створювати, бо ми втратимо свій єдиний захист.

Ще з дитячих думок: треба вміти повертатись якнайшвидше і якнайпростіше. Найкраще – пішки. Я не боюсь мандрів, але, заїхавши далеко, думаю, як повернутись назад, коли відмовлять усі цивілізовані засоби пересування.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не пишу нічого нового. Все сказали до мене. Можна без кінця писати «Книгу ночі» і без кінця згадувати, що було, є і буде. Тим часом на городі відцвітуть лілеї, у лісі з’являться гриби. Моя доня підросте і взнає ще більше казок. Я знову поїду і знову повернусь. Щось трапиться зі мною, а щось з іншими. А наостанок доведеться оповісти казку про білого бичка, жорстоку і смутну.

ТЕ, ЩО ВРАЖАЄ. У липні частину гори Ласки, де було раніше пасовисько, розорали. Ми ходили по ріллі і бачили дивне каміння, жовте, як людські кістки. Поміж них траплялися скульптури: пташки, фалічні символи, півкола. Були й великі брили з витесаними ріжками. Цим скульптурам щонайменше сорок тисяч років. Люди, що їх створили, певно, молились, як і я, заходові сонця.

ТЕ, ЩО МЕНІ ЗАРАЗ ЗДАЄТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НІ. Я – ніби острів, який омивають хвилі. Він не може пливти, бо непорушний. Я не певна, чи то достатньо тверда основа, чи просто пута на ногах. Зрештою, чи не все одно при такому стані повного розумового і фізичного знесилення, коли хочеться підвести підсумок, хто знає, чи останній, але вже не перший? І нема потреби лукавити і прикрашати себе вінками. Як-не-як, ніч. Попри жах і сумніви, вона приносить відпочинок.

ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ І З ІНШИМИ. Бувають дні, коли гарячково шукаєш спокою і відчуваєш потребу в ласці. Чекаєш тієї ночі, не дочекаєшся. Робиш усілякі справи, читаєш, пишеш, дивишся на годинника. Час тягнеться дуже повільно. Нарешті ніч вступає в свої права. Стелиш постіль, кладеш дві подушки, лягаєш першою, повертаєшся до стінки. Щосили себе стримуєш, щоб не заплакати, наче то остання ваша ніч, і завтра ви розійдетесь, розчинитесь у болотному кольорі дощового дня. І так засинаєш, як сказала би Сей Сенаґьон, із мокрими від сліз рукавами, хоч близька людина спить коло тебе, не здогадуючись, як вона тобі потрібна. Зрештою, всі ми острови в океані, аж доки нас не зруйнують хвилі і час. Острови з мокрими від сліз рукавами.

А буває інакше – коли тебе потребують, і ти намагаєшся сховати в мушлю голе беззахисне тіло, саме собі негарне, саме собі осоружне, чекаючи ранку, щоб почати яку-небудь роботу, що, хоч і безглузда, але підтримує небо над головою своїми твердими від натуги руками.

ТЕ, НА ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ. Посеред лісової дороги запалити вогонь і підкидати в нього тоненькі сухі гілочки й торішнє листя, цінуючи кожну мить горіння.

Дивитись на дощ, який швидко минає, серед осяяних сонцем дахів. Можна йти вулицею, куди тобі треба, хоч ціль нікчемна: пошта, крамниця, афіша. А з вікон лине музика, вищать трамваї, і не треба перебігати дорогу.

Люблю дивитись на річку з висоти мосту, коли вертаюсь до Урожа. Осіннього дня річка синя від неба.

Люблю дивитись на квітку, посаджену кілька днів тому, коли вона вже пережила перше потрясіння, вчепилась за землю, не думаючи навіщо. Як і ми, люди, не знаємо, для чого дорослішаємо. Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все дерево.

ТЕ, ЩО ПРИНОСИТЬ ЗІ СОБОЮ ДОЩ. Холодний липневий дощ спотворює лице землі, аж шкода на неї дивитись. Пахне вогкістю в кімнатах, де досушуються речі, випрані напередодні. Вони не вміщаються на кріслах, письмовому столі, полицях із книгами і, кінець кінцем, висихають тоді, коли кінчається дощ надворі.

Ладуся починає знову цікавитися книжками і не проситься надвір. Наш пес Марс час від часу плаче, бо хоче до хати.

Але тільки в тому разі, якщо дощ падатиме цілий тиждень, по-справжньому розіллється ріка, хоч раніше їй вистачало два дні. Люди беруть парасолі, дощовики й ідуть дивитися, як жовті величезні хвилі несуть цілі смереки з гір. Вони дивляться на повінь, як японці на квітучу сакуру. Я переживаю давно знайомий стан: небажання що-небудь робити. Власне, у дощ можна тільки вдавати, що працюєш – ми не риби, щоб жити у воді. Рухи вповільнюються, коли вода підступає вище колін, а там починає збивати з ніг. Далі вона вже владарює над нашим тілом: шпурляє, як тріску, сковує пальці смертним холодом… Добре відійти від поручнів мосту і більше не дивитись у воду.

НАПІВСОННІ ВИДІННЯ, ЯКІ ДЕКОЛИ МЕНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ. Вже пора заснути, але свідомість ще хвилюється. Тоді, буває, з’являються видіння, схожі на кольорові слайди. Лише мить – і їх уже нема. Вони наче блискавичний спогад про те, що не відбулося.

Великий золотистий камінь у чорній оправі.

Шмат пейзажу: камені в піску.

Лице білявого чоловіка, вродливе і відштовхуюче водночас, яких не буває в дійсності.

Павук на столі.

Одним із найперших видінь був город із високими білими лілеями, котрі аж випромінювали неспокій.

Уламок мармурової руки в болоті.

І завжди це частина чогось, що справді нагадує слайд, підсвічений сонцем чи лампою проектора.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли вранці йдеш містом, помічаєш на тротуарі сліди крові. Небагато: рівно стільки витече з розбитого носа. Але все одно моторошно, бо це людська кров, яку за день зітруть бруд і сміття. Є й інші сліди: загублений черевик, сережка з червоної пластмаси, розбита шибка в порожній квітковій будці. Все це трапилося з кимось іншим. А я приїхала сьогодні і не причетна до залишених слідів. Боюся тільки загубити ключ від тимчасового пристановиська. Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім загубити від нього ключ.

ТЕ, ЩО МАЄМО. Жодній істоті не доводиться зазнавати стільки страху, як людині. Жодна істота не зазнає стільки принижень і насильства. Тому ми повинні відчувати на цьому світі не великий смуток, а велику жалість до кожної людини. У дитинстві, та й нині, я прощала тим, хто зробив мені кривду, як тільки вони зазнавали нещастя. Нестерпно бачити приниженого ворога.

УЯВЛЯЮ СОБІ старого діда, котрий живе у перенаселеній квартирі з дітьми та онуками. Його ще люблять, але він усім заважає. Єдине, чим він володіє, це альбом з фотокартками й пенсія, яку він складає собі на похорон, але ніяк не може наскладати, бо бачить, як бідують його діти й онуки. Дід просить собі смерті, бо, доки він живе, не народиться правнук у його хаті. Він висох, як скіпка, і вже не ходить, а совається, не говорить, а шарудить. У старечий дім його не беруть, бо немає місця. Нарешті одного дня дід виходить із помешкання й зникає. Жодні пошуки не дають наслідків. Чорне пальто, цигейкова сіра шапка – ці два кольори запліснявілої старості лягають, наче тінь, на бруківку перенаселеного вбогого міста. Але може бути, що старий не вийшов на вулицю, а просто спускався вниз і вниз зі свого четвертого поверху. І досі йде вниз, не зустрічаючи нікого. Наше терпіння – безконечне.

ТЕ, ЩО РЯТУЄ У СКРУТНІ ХВИЛИНИ. Листи від друзів і листи друзям. Правда, я дедалі рідше пишу про свої невдачі, бо на папері вони видаються смішними.

Чуже горе більше за наше. Воно чимось споріднене з апокаліптичними пророцтвами, які роблять наше життя вартіснішим.

Плин річки і шелест лісу. Але взимку ліс дуже смутний.

Молитва.

Коли вигаданий світ знову повертається до тебе лицем і запрошує увійти.

Ворожба на руці чи на картах.

Не може бути, щоб не знайшлося бодай маленької радості. Треба тільки її шукати, вдивляючись у речі, обличчя людей, сторінки книжок. Радість – вічна, бо вона повторюється і має безліч виявів. Вона береже нас від усього лихого.

ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Жорстокості. Вона породжується тіснотою і щомиті може спалахнути. Я вважаю, що жорстокість властива нам від народження і її слід переборювати все життя, уникаючи скупчень людей, надто тривалих контактів із ними. Бо жорстокість тісно пов’язана з утомою й відсутністю спокою. Підла людина не обов’язково мусить бути жорстокою, а пряма й відверта, як правило, безжальна й жорстока, особливо, коли підпала певній ідеології. Такі люди руйнують душу, нищать її коріння, зупиняють наш ріст. Ми ще можемо стати кращими, а вони ні.

Вони – наче в огорожі. Але хіба хоч одна огорожа була доцільною? Вона не дах і не стіни, не двері і не вікна. Але вважає себе гідною дому, важливішою за нього.

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАРАЗ НАЙБІЛЬШЕ СМУТКУ. Побачила некролог у газеті: помер чоловік, із яким я познайомилась місяць тому. Йому був лише 41 рік. Рак. Зовні він був схожий на одного померлого, і я злякалася, коли він простягнув руку. Той чоловік до останнього дня не йшов у лікарню. Не дай мені, Боже, його думки за місяць перед смертю…

ЩО Я НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛА. Є люди, котрі роблять добро від беззахисності. Вони допомагають усім, чи намагаються допомогти, і тому їм живеться досить стерпно серед чужих людей.

Настільки зле чуєш себе серед інших, котрі шукають у тобі вигоди, що врешті починаєш їх уникати. Хоч би як надійно вони прив’язували себе до системи, їм не вийти з самотності, й у їхніх очах застиг тваринний жах перед кожною новою людиною.

ТЕ, ЩО СЛІД ЗАПАМ’ЯТАТИ. Коли виходиш із дому, краще бути спокійною й доброзичливою. Але так буває рідко, бо здебільшого вибігаєш із будинку, думаючи лише про справи, а не про тих, хто йде чи стоїть поруч, їх легко поважати, бо нам не доведеться у них нічого просити, а вони у нас нічого не відберуть. Ми вільні від усяких обов’язків перед ними, а вони перед нами, їм досить того світла, що випромінює наше лице.

ТЕ, ЩО ІНОДІ ЗБУВАЄТЬСЯ. Мої пророцтва сховані в давніших рукописах, книжках, які я не розгортаю. Багато з них уже здійснилося. Деякі, найгірші, сподівання – ще ні. Але я щаслива, бо не знаю, що буде далі: злет чи падіння, багатство чи бідність.

Сьогодні на березі річки збирали чебрець, а дуже низько над нами пролітали військові вертольоти. Завтра я піду з Марсом по гриби, і це справдиться з дивовижною легкістю і невимушеністю.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. На подвір’ї повно дітей. Бавляться в ігри з книжки, яку я купила; їм не хочеться йти додому, хоч уже майже темно. Діти приносять червоного коня на коліщатах і білого котика з подряпаним носом, навдивовижу спокійного й доброзичливого. Врешті-решт Ладуся падає і починає голосити. Діти розбігаються, забравши з собою білого котика. Червоний кінь іде до стайні.

Я відчужена від цього прекрасного світу, але тішуся, що не заважаю дітям і нічим їх не образила.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Хату б’є дрож у передчутті майбутнього ремонту. Безпритульно навалені книжки, повно іграшок на підлозі й підвіконні. Кактус зацвів одразу чотирма білими квітками. Я блукаю серед того хаосу і поволі переймаюся настроєм нашої старої хати, яку треба обновити, щоб вона служила ще багато років.

Як несумісне все це з людиною, котра викликає тебе на відвертість, залишаючись при цьому байдужою. Неприязнь менш образлива.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НЕ ЗІ МНОЮ. Ангел наказав душі жовніра летіти додому, хоч той його не мав. Народився й виріс у гуртожитку у великому місті. Мама писала, що вони отримали квартиру і вже переселилися туди, хоч не мали ще меблів. Однак душа полетіла в гуртожиток. У їхній кімнаті горіло світло. Жовнір сподівався побачити там маму, тата і сестричку, але не застав. Душа легко увійшла через віконне скло. Немовля, що спало в ліжечку, заплакало, і до кімнати вбігла молода жінка з мискою, у якій біліли випрані пелюшки. «Мати-одиначка», – вирішила душа й зачекала ще хвильку, поки дитина заспокоїлась. Жінка стала розвішувати пелюшки на батареї. Жовнірова душа зауважила, яка ця кімната маленька, а вони ж жили тут учотирьох. Певно, дитя піде до армії з цієї кімнати.

Душа вилетіла в коридор, заставлений дитячими візочками, її супроводжував крик, плач, лемент телевізорів та магнітофонів, їй кортіло навідати свого товариша Сашка, але той десь повіявся. Старі спали.

Душа полетіла вулицями, шукаючи будинок, де батьки дістали квартиру. У новому домі так само світилися вікна, й душа легко знайшла ті, за якими були мати, батько й сестра. Батьки відшкрібали паркет і обличчя мали втомлені. Сестричка спала на розкладачці в порожній кімнаті. Мати відчула чиюсь присутність, підвела очі й побачила за шибкою величезне синове лице. Вона закричала. Душа не хотіла її злякати і зникла.

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ. Нетривкий міський побут розсипався на уламки. Меблі опинилися на чужому горищі, а все інше там, де було раніше: в Урожі. Я сиджу серед цих уламків і не маю сили скласти їх у цілість. По хаті невпинно снують засліплені нетлі. Мене ще довго ніхто не буде бачити в тій оболонці, у якій я зараз.

Чому, коли повертаєшся, доводиться щоразу створювати заново захист? Та ж нічого не змінилося, тільки роботи побільшало, та поменшало вільного часу. Але все ж таки відчуваєш загрозу ззовні, наче хтось намагається тебе вигнати звідси, налякати дитину, зганьбити в очах матері. Найдивніше, що я розриваюся між батьківською хатою і своїм неіснуючим домом, як між вірністю і зрадою, спокоєм і неспокоєм, здоров’ям і хворобою, котрі мають здатність мінятися місцями.

Але той день, коли мене знову заженуть у кут, відновить мій світлий розум і тверду волю.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАВНО І ЗОВСІМ НЕДАВНО. Іноді з’являються люди, які шукають тільки мене, хоч я, начебто, їм непотрібна. Один чоловік приїхав дуже здалеку, разом із великим псом, щоб розповісти про дім, який він будує для своєї сім’ї. Гадаю, він уже збудував його.

Зовсім недавно незнайомий, коли я виходила з автобуса, допоміг мені нести сумку і мовчки повернувся назад, у вечірнє поле.

Хоч би де я була, мене завжди можна знайти.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Отже, ми маємо те, чого заслуговуємо. І матимемо завжди те, чого варті. Оце подвір’я, за межі якого я не хочу виходити, дуже маленьке. На ньому вміщаються хата, кішка, пес, кури, квіти, кущі й дерева. Цього наразі цілком достатньо. На менше я не згодна. Дивовижне відчуття того, що мене оберігає якась добра сила й повсякчас шепоче: «ТАК треба».

ТЕ, ЩО ЗВОРУШУЄ. Дуже старі люди мало говорять, їхні голоси схожі на шелест сухого листя. Здебільшого не знаєш, про що вони думають. У хаті їхні постаті зливаються зі стіною, погожого дня – з пейзажем, їх треба заново вчити ходити. Іноді вони плачуть і хочуть поцілувати тобі руку.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. З’явилася сильна тяга до речей, намагання зробити все своїми руками. Речі кричать: полагодь нас, підмети, витри пилюку. Тягнуть, хапають за поли, аж доки не скінчиться день. Після заходу сонця вони втихомирюються і сплять до ранку. А я не помічаю різниці між речами і своєю донькою, яка бавиться ляльками у справжнє життя. Втім, речі не роблять нас жорстокими, коли усвідомлюєш, навіщо маєш з ними справу.

Чорний пес Циган два місяці тиняється по людях, і кожен каже, як у жорстокій казці про Телесика: «Нехай тебе задні візьмуть». Він уже втомився від цих блукань і ночує тепер у нас під хатою. Я йому даю трохи молока, зупи. Взимку він, напевно, спатиме з Марсом у буді. Цей пес не потребує багато, лише подвір’я, з якого його ніхто не гнатиме. Він дуже схожий на мене. Я теж прибилася до подвір’я, з якого мене ніхто не прожене, і намагаюся заслужити довір’я в речей, бо вони найнадійніші.

А тим часом усе ще доводиться казати людям: «Нехай тебе задні візьмуть». Хоч потім ніхто не попроситься, якщо й буде куди взяти. Єдина втіха, що я так і не навчилася просити, бо те, чого потребую, таке маленьке, що неважко самій здобути: вільні вечірні години з книжкою, кавою і чорною кішкою поруч.

ТОГО, ЩО БУЛО РАНІШЕ, не можу ніяк пригадати. Залишились окремі враження, уламки безконечних повторень: свята, будні, поїздки, зустрічі. Ті спогади потрібно довго оживляти, щоб вони задихали. А погане не хочу згадувати, бо це боляче, а отже, непотрібно.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Я дуже любила в дитинстві Новий рік. Це була єдина нагода стати такою, якою б я хотіла бути. Потайки шила собі маскарадний костюм на шкільну ялинку: знаходила на стриху старі сукенки сестер, порваний тюль. Ради тих двох годин біля ялинки я не спала вночі, уявляючи, що ще можна зробити і що знайти. Я не вміла шити, але могла зробити все, що хотіла. Тепер я розумію, що не вразити мені хотілось, не показати себе, а привести у повну відповідність зовнішню і внутрішню розкутість, бо моє дитинство було важке й похмуре, а рання юність ще гірша. Зараз я вже втомилася мріяти. Проте досі не можу без свят, маленьких, звичайно, бо великі лише побільшують мою самотність. Тішуся ними, і залюбки одягнула б на голову корону з позолоченого паперу.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я б хотіла мати дім на п’ятдесят кімнат, а коло нього великий старий сад із доріжками, викладеними цеглою. Звичайно, я ніколи цього не матиму, хіба би хтось мені подарував. Я хотіла б мати маленьку хатку в лісі, щоб самій ходити по дрова, ягоди, гриби, а вечорами читати й писати. Але й це неможливо.

А чому? Світ не належить мені, але і я йому не належу. Не почуваюся перед ним зобов’язаною. У нас нема взаємної ненависті. Проте я впевнена, що подібних до мене є трохи на світі: однаково прихильних до розкоші й аскетизму, до гніву і спокою. Ми наче квіти одного виду, що виросли на різних грядках, беззахисні лише перед сліпим випадком.

ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Великого натовпу в закритому приміщенні, бо в ньому є сумісні й несумісні люди.

Речей, які плекають тіло, але шкодять душі, їх надмірність робить нас непристосованими до життя.

Людей, які кажуть: «Якби ви знали, що вчора (позавчора, колись) було!» З цими людьми завжди щось трапляється, а через те може трапитися й із вами.

Дощу, коли немає парасолі.

Раптового багатства. Воно ніколи не йде на користь.

РАНКИ, ЯКІ МЕНІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ. Мені було років чотири. Я прокинулась, але ніхто не прийшов мене зібрати. Тоді я сама вдягнула сукенку з зеленими листками й берізками і вийшла надвір. На сусідському подвір’ї яскраво світило сонце і кукурікав півень. Я побігла туди. Згадую той день кожного літнього ранку, коли виходжу з хати і бачу сусіднє подвір’я, залите сонцем.

Ранок після безсонної ночі, коли відходить біль. Нарешті засинаєш і крізь сон відчуваєш, як сонце блукає по кімнаті. Тіло огортає тепло, і ти почуваєш себе в безпеці.

Ранок, коли прокидаєшся після страшного сну і, задивившись у вікно, зразу ж про нього забуваєш. Прозорі шибки і краєвид за ними вбирають те, що зачаєне в нашій свідомості. І все ж у вікнах є щось вороже: вони поглинають надто багато, їхні хрести нагадують про Розіп’ятого.

ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.

ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?