Текст книги "Записки Білого Пташка"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)
– Ти собі зле все уявляєш, – посміхнувся я.
Тут вона заплакала, і я мусив її погладити по спині. А потім поцілував руку, чого ніколи не робив.
– Я приношу людям нещастя, – сказав я. – Це я казав дружині перед шлюбом, але не переконав. Тобі я скажу те саме, і ти теж не повіриш.
– Коли в мене горе, я поплачу, і мені стане легше.
То правда.
Жінка:
Я довго лежала, прислухаючись до дощу за вікном. Ми сьогодні мали йти забрати деякі речі з моєї хати. Ця думка не давала мені спати. Мала відчуття, що вчиню щось негарне, хоч чоловікові не потрібні мої сукні й светри. По голій стіні ліниво повзла муха. Хата виглядала все ще пусткою. Вона була завелика для нас двох.
Я вже одягнулась, коли хтось постукав у двері. То був вуйко Моряка, уже трохи напідпитку, з величезною чорною парасолею.
– Не чекали? Де мій племінник?
– Ще спить.
– Ну й лиє! Подивіться, як я обхляпався. Але ноги витер.
– То не біда. Роздягайтеся.
– Ага. Знаєте, чого я приїхав?
– Чого?
– На похорон! Він вмер!
– Хто?
– Той, опир! – вигукнув радісно вуйко. – Сказали вчора хлопці у пивбарі. Іду засвідчити своє співчуття.
Він засміявся.
Я поставила парасолю в кут.
– То є поважна подія в моєму житті. Ви, доньцю, не судіть мене, що я тішуся. З моєї душі впав камінь.
– Я розумію. Будете пити чай чи каву?
– Гербату, доньцю. Я снідав. Тілько гербату!
Моряк вийшов.
– О, кого я бачу!
– Я приїхав, синцю, в дуже поважній справі.
– Та я вже чув. Ви так тішитеся, ніби на весілля приїхали. Хіба не знаю, при чім тут опирі. Ви мені нічого не розповідали.
– Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.
– Дні так швидко летять.
– Ясне діло! – підморгнув старий. – Підем зі мною?
– На похорон? – Моряк скривився.
– Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.
– Ви що, там до ночі збираєтесь бути?
– Боже збав! Одну годину – і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.
– А як дурить?
– Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?
– Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.
– Як місток вода знесла, то судьба, – завагався старий.
Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.
– Може, і ви, пані, з нами підете?
Я аж здригнулась:
– Я не ходжу на похорони.
– Хіба ви не бачите, що надворі дощ?
– Ні, то ні, – муркнув збентежено старий. – Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.
– Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.
– Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.
Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:
– Замкнись і не йди нікуди без мене!
– Добре.
Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.
Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.
– Що з тобою?
– Нічого.
І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село – само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.
Чоловік:
Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.
Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік – дуже зворушливе явище.
– Колись, – сказав, – ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.
– Угу, – відповіла вона.
Натомилась бідолашна за день.
Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.
Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.
Коханка сказала журливо:
– Приїжджай пошвидше знову.
– Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.
– Ти здурів?
– Менше було б клопоту.
– Я приїду, як хочеш, і наведу лад.
– Обов’язково, але хай пізніше.
– О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.
Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.
Я встав одразу після неї.
– Побув би ще день.
– У суботу важко виїхати.
– А коли приїдеш?
– На тому тижні.
– Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.
– Що?
– Що ми з тобою, – вона зніяковіла.
– Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.
В її очах спалахнув вогник цікавості:
– А що то за чоловік?
– Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина – особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.
– Таке скажеш!
Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.
…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.
Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? – питаю. – Чого ти плачеш?» – «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». – «Чого ж ти не зайшла до хати?» – «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». – «Куди?» – «Під дощ. Хіба ти не знаєш, що я мушу пильнувати, аби дощ не завалив неба?»
Я прокинувся від цієї нісенітниці, переповнений ніжністю до цієї змоклої істоти і страхом від останніх її слів. Залишок тієї ніжності носив у собі цілий ранок, перш ніж уяснив собі сон. Я хотів би бачити її божевільною, хворою або мертвою, бо тільки такою прийняв би її назад. Гадаю, що і їй сниться щось подібне. Але вся біда в тому, що вона нормальна, тільки легковірна. Моряк забрав її, і тепер вона під владою цієї страшної людини. Ось до чого призводить надлишок свободи. Певне, вона віддалася йому перед тим, як він умикнув її з хати. А може, він загіпнотизував її, як удав кроленя, а тепер їй гордість не дозволить вернутись?
Жінка:
Я місця собі не знаходила того дощового дня, коли Моряк з вуйком пішли на похорон опира. На ріці, певно, за ніч побільшало води, а місток такий хисткий…
Тинялась по порожніх кімнатах. Книжка випадала з рук. Магнітофоном я не вміла користуватись. Мене поривало вийти надвір і трохи поблукати. О, вийти до містка їм назустріч!
Я швиденько взула гумові чобітки, накинула куртку з каптуром і гукнула пса. Через мряку з горба не було видно ріки. Дощ шелестів по каптуру і заглушував усі довколишні звуки. Я зважилась іти через городи, хоч борозни були вщерть налиті водою. Кукурудза шмагала мене по лиці шорсткими листками. Нарешті я спинилась, щоб віддихатись. Шуміла ріка, жовта й побільшена. Десь метрів за триста якісь сміливці пасли корови, закутавшись у величезні чорні плащі. Як ченці, подумала я.
У дитинстві бабуся застерігала мене не ходити опівдні річкою. Сама вона бачила, як колись поверх води йшла дитина у білій сорочці і плакала. Слава Богу, що на річці були люди. Я вийшла на берег і обережно зазирнула вниз. Ріка ковтала шматки глини і каміння. Я відступила, щоб не провалитись у воду. Зійшла туди, де була дорога до містка. Власне, місток заливала вода і через годину мала б геть його покрити. То не біда, коли вгорі є бетонний міст. Я стояла, причарована винахідливістю і впертою роботою води, яка випробовувала кілька варіантів, перш ніж відшукати найслабше місце для руйнування.
Де ж вони забарились? Я б гукнула, щоб пішли в обхід, і побігла б додому сушитися. Але жодна жива душа не виходила з тих хат, що за рікою. Я вже збиралась вертатись назад, коли помітила за річкою чорну пляму. Незабаром вона вирізнилась у постать в чорному дощовику, похмуру на тлі жовтого берега і брудно-сірого неба. Той чоловік, певно, не знав, що місток небезпечний. Я відійшла убік і почала спостерігати. Він не стишив ходи і перейшов через хисткі дошки, як по твердій землі. Пес заскавулів і вперся мені в коліна мокрим боком. Дивлячись поперед себе, чоловік пішов городами до села.
– Час і нам іти, – сказала я псові.
Легені набрякли водою, і я важко дихала. Де ж вони пропали? Я вже починала сердитись. Відімкнула хату і почала роздягатись. Була вже перша година. Я змерзла. Підійшла до столу, щоб взяти банку з кавою, і завмерла: на столі лежав брудний мокрий камінь.
Але ж я замкнула хату і ключ взяла з собою! Я обдивилася камінь: нічого особливого. Рудуватий пісковик. Слідів на підлозі не було жодних.
Жарт? Може, знак? При всій своїй непохитній вірі в парапсихологічні явища я віддавала перевагу іншій версії. Коли стрінусь зі своїм колишнім чоловіком, то зажадаю від нього пояснень. Колишнім, якщо не зазирати в паспорт. Від тієї думки у мене потемніло на душі, й без того пригніченій.
Можна було б кинути камінь в шибку. Це б нікого не здивувало. Я викинула камінь надвір, у траву, витерла стіл.
Моряк прийшов сам.
– Ти чому не зачинилась? – грізно запитав він, і мені зразу стало веселіше.
– Я виходила.
– Куди?
– На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?
– Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.
– Він задоволений?
– Я з ним посварився.
– Чого?
– Він поліз до кишені і знайшов там камінь.
Я похолола.
– Ну?
– Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.
– Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.
– Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.
– Певно, що так.
Моряк подивився на мене якось дивно:
– Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.
Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.
– Скажи щось.
Я мовчала.
– Може, ти хочеш вернутись?..
– Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.
– Ти що, хати не замкнула?
– Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…
– Його міг принести твій чоловік.
– Він кинув би його в шибку.
– То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там – дяк, священик. Всі хрестились, молились.
– Опирі не бояться хреста.
– Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?
– Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?
– Ти дуже злякалась?
– Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.
Моряк здивовано завмер, а потім сказав:
– Дивна ти жінка.
Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.
Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.
– Слухай, мала. Я, певно, завтра поїду до старого, втішу його другою каменюкою. Хочеш, поїдемо разом?
– Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.
– Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.
– Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, – розсміялась я.
– А може, ти з ними водиш дружбу?
– Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?
– О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?
Я погладила Моряка по голові.
– Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.
– Ти пускаєш мене?
– Мушу пустити.
Чоловік:
Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.
– Привіт! – сказала вона.
Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.
– Ти, певно, хотіла щось забрати?
– Ні, вирішила з тобою побалакати.
– Я тебе слухаю.
Вона знітилась:
– Ти шукав колись мене.
– Так. Один раз я приходив.
– Що ти хотів мені сказати?
– А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.
– А зараз не хочеш знати?
– Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.
– Живи собі тут, скільки хочеш.
– Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося – навпаки. Він співчуває мені.
Вона хмикнула:
– Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.
– При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.
– Я нічого не розумію.
– Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село – це просто скупчення жителів? Це – організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі – це санітари, вовки!
– Що ти про них знаєш! – розсердилася вона.
– Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії – центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.
– Яка ж його роль?
– Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі – не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.
– Мені набридло це чути.
– Зажди, – спинив я її, – вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.
– Хіба наше життя було щасливим?
– З обивательського погляду – ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.
Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.
Жінка:
Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.
– Сідай, коли прийшла.
– Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.
– А що було вчора?
– Дощ.
– Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?
– Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.
– А Моряк де був?
– Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.
– При чім тут я?
Мені стало незручно.
– Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?
– Все добре. Скоро я виїду звідси.
– Ти можеш тут лишатися.
– Досить з мене, – буркнув він. – Хочеш чаю?
– Ні, не хочу. То я піду.
– Зачекай! А ти… як живеш?
– Добре.
– Він знає, що ти тут?
– Я йому скажу, не переживай.
– Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?
– Ти не любив мене.
– Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!
– То сказав би.
– Не знаю. Я боявся тебе вразити.
– Ти боявся все обірвати. А я обірвала.
– І не каєшся?
– Хоч би й каялась, назад не вернуся.
– Ти-така. Щоправда, якби повернулася, нічого не змінилося б. Увесь дім повний тобою. Всюди натикаєшся на твої лахи, листи, книжки, навіть волосинки. Я лишу по собі лише брудну постіль і порвані шкарпетки. Жінки, коли кидають чоловіків, виносять з хати усе. А ти так поводишся, ніби перебралась на дачу.
– Бо мені не треба багато речей. Якщо щось буде потрібно, то заберу.
– Твоя правда. Я й так звідси поїду. Будеш зовсім вільна.
– Я й так вільна.
– Пусті слова! То зі мною ти була вільна. А тепер не дозволиш собі з’їздити на день до коліжанки.
– Я не відчуваю в цьому потреби. А коли відчую, хіба хтось мені заборонить?
– Твій хтось дасть тобі копняка в одне місце, вибач на слові, якщо тебе це шокує.
– Шокує. Мені пора йти.
– Я сам би це зробив давно, якби знав, що на тебе це вплине.
Я хряснула дверима. Треба стриматися. Я не була там, не було цієї розмови, але я її пережила в душі.
Годинник цокав на всю хату. Я замкнулась, я була в безпеці, але відчувала небезпеку. Не те, щоб боялась каміння на столі: злий жарт, підозрювати в якому я могла всіх, крім себе. Портрет тієї жінки, що стільки пережила, висів на стіні, але вже не над ліжком, а між вікнами. Мені не хотілось згадувати цю історію. Її тінь і тіні жорстоких родичів, тінь немовляти не вступалися з обновленої хати, не звільняли мені місце. Я була чужа жона, що вчинила смертний гріх – перелюбство. Тяжко так жити, коли ти не засліплена коханням, лише повна тихої вдячності. Слава Богу, він не просить у мене нічого більше того, що я спроможна йому дати.
Моряк не приїхав увечері. Я то запалювала, то гасила світло. Це від страху. Моторошно ночувати в хаті, якої ще добре не знаєш. Десь опівночі я злякалась. Гупало серце. Чого боїшся, дурна, втішала я себе, ніхто не знає, що ти сама. Ніхто не бачить, як ти перевертаєшся на широкому ліжку в темряві, вслухаєшся в кожен звук і шепочеш: хай швидше настане ранок. Tiat lux. Ненаситна ніч, коли прокидається соромливе сумління і викручує тебе, як мокру ганчірку. Я зробила не так, не так треба робити. Слід було зникнути, забути про власне існування і знайти прихисток тоді, коли не шукаєш його.
Я запалила світло, глянула на годинник. Четверта. Злі духи покинули Уріж і весь реальний світ. Тепер легше діждатись ранку. До зупинки йти десь сорок хвилин. Перший автобус о шостій. Я зберуся і поїду. І вже не вернуся ні сюди, ні до хати. Тут мене розділили на дві половини. Один не віддає душі, інший – тіла. Тому я така убога зараз, тому така розгублена. Я довго не буду вертатися, скільки витримаю бродячого життя, аж доки все втихне, і опирі найдуть собі іншу жертву. Кожен з них тримається Урожа завдяки мені, а я живу, бо то моя рідна земля, яка годувала і моїх предків. Коли я зникну, вони покинуть Уріж. Найліпше жити десь непомітно, не привертаючи уваги, віддатись цілком самотності, бо на що я пущу свою силу?..
Он на столі лежить книжка, яку читає Моряк. «Фієста». Еге ж, всі ми втрачене покоління. Мені, правда, набридло збирати шипшину, лікарські трави, гриби, варити варення, мити посуд, садити і сіяти, але я не можу цьому віддатися сповна, бо розчиняються двері й холодний протяг виганяє мене з життя. Нема кому погладити мене по голові і сказати: «Бідна…» І гладять, і кажуть, але не так. З книжки виглядав пожовклий листок. Ага, це лист Емілії.
«У Львові паде дощ, такий самий, як у нас…»
Справді, коли у Львові паде такий самий дощ, чи варто туди їхати зараз?
Заскавулів пес. Це вже до мене. Двері відчиняться самі по собі, спочатку одні, потім другі, і на порозі стане істота з очима, повними нелюдського блиску, червоним лицем і розкуйовдженим волоссям. Вона засміється і простягне до мене довжелезні руки з синіми пазурями. Я закричу, кинусь до вікна, пробуватиму його розчинити. Може, мені вдасться втекти…
Боже, дай мені пережити час до сходу сонця. Я вмила мокре від поту лице, уникаючи дивитися в дзеркало: мало що можна побачити там вночі. Потрібно заспокоїтись, тримати себе в руках. Нічого, власне, не сталося. Я не витримала більше напруження. Балачки про опирів, камінь на столі, сни, ніч в порожній хаті… Чого ця жінка так на мене дивиться? Хай щось скаже!..
– Я не любила його, коли він був живий. Була панною на порі. А тут трапився поручик, неабияка партія для бідної попівни… Заінтересувався мною. Любив природу, музику – Шопена, Огінського, мріяв колись зажити дідичем. Родичі мали маленький фільварок поблизу С. Ми вже заручились. І тато позволив, аби я їздила з нареченим на прогулянку. Цьоця Стася зі Львова пошила мені темно-зелену амазонку зі старих портьєр, а вдома ми мали гніду кобилку, навчену ходити під сідлом. По обіді ми виїжджали. Коні переходили ріку і йшли полем до самого лісу, де стежки були вузькі і траплялось болото. Тому ми здебільшого спинялись у лозах, де росли пахучі цвіти. Я плела вінок, і мій наречений звав мене дріадою. Білі цвіти дуже пасували до мого чорного волосся і зеленого убрання. Я розпускала косу, і волосся вкривало мене аж до пояса. Ми стратили розум ще до шлюбу. За три дні мало бути наше весілля. По неділях приїжджали іноді цьоцині сестри Уляна і Марися, ще зовсім молоді дівчата, і наш сусід Влодко, що вчився в семінарії і мав тепер вакації. Хотів зі мною женитися, але не встиг освідчитися, і тепер банував. Я була до нього ласкава, аби не стратити доброго приятеля.
З Влодком би того не сталось… Вечорами, коли мої родичі лягали спати, ми чулися вільніше, жартували, оповідали різні припадки. Того нещасного вечора Уляна напрямки спитала Влодка, чи той пішов би на цвинтар вночі, де коїлися різні страшні речі: з’являлися три пани в чорних сурдутах і три чорні коні.
«З якої б то речі я мав волочитися вночі по цвинтарі?» – засміявся Влодко.
«А якби так сталося?»
«Відігнав би нечисть святим хрестом».
«А чи знає пан Влодко, – зауважила Уляна, – що в таких випадках тяжко знести руку до хреста?»
«Чому панна Уляна думає, що ті фацети мали би вчинити мені зло? То ж не опирі, щоб замордувати чоловіка на смерть».
«Є у нас і опирі, – сказала я. – У лозах».
«Де? – поцікавився мій наречений. – Там, де ми…»
Я почервоніла і скінчила:
«Там, де ми їздимо на конях».
«Ти гадаєш, вони нас бачили?»
Від тої думки мені сипнуло морозом по плечах:
«Не знаю. Кажуть, що там небезпечно хіба вночі».
Марися зробила круглі очі:
«О, я би там не пішла і вдень. То, прецінь, дуже страшно!»
«Я ж не сама була».
Уляна засміялась:
«Якби пан поручик знав об цім раніше, він би нікуди не пішов. Тепер не підете, правда?»
Мій наречений зблід. Його вразили слова тієї пустої кокетки.
«Може, панна Уляна бажає прогулятися туди зі мною?»
«Та ж Еміля буде ревнувати!»
«Так», – відповіла я.
«Тоді доведеться мені самому піти».
Я розгнівалась:
«Пощо заводити такі розмови проти ночі?!»
«Не гніви Бога, – вставив Влодко. – Нема потреб спокушати долю. Ти й так важиш життям на службі. Хай панна Уляна забере свої слова назад».
«Прошу дуже, – знизала плечима Уляна. – Хіба не видно, що я жартую?»
Мені раптом забракло повітря, і я підійшла до вікна, чуючи спиною, що всі чекають від мене рішучого слова. Але я знала, що моя заборона поставить нас обох в незручне становисько. Якби мій отець почув, що я сміло розмовляю з мужчиною і перечу йому, він би за коси виволік мене з покою.
«Вже пізно, – сказала я. – Добраніч».
І вийшла. Вони, певно, були здивовані, але я мусила припинити сю небезпечну розмову.
У моєму покоїку було душно. Я розчинила на хвильку вікно, щоб пустити свіжого повітря. Потім хутко розібралась і загасила свічку. Хтось запукав у двері, але я не обізвалася. Серед ночі я прокинулася від того, що хтось тримає мене в обіймах, притулившись до спини. Се не були обійми люблячої істоти. Якась сила вирвала мене з постелі. Я скочила в кут, перестрашена до смерті. Зрештою, то був сон. Місяць світив мені просто в лице і навіяв його. Я вклякла перед образом Матері Божої. Молилася тремтячим голосом, поки не відійшов мій страх і місяць не закотився за стодолу. Шукаючи сірники, бо стало темно, я наткнулася на щось холодне і тверде. То був камінь, звичайний камінь, що їх багато в нашій ріці. Я не клала його на стіл. Хіба хтось пожартував.
А на ранок мені принесли ту страшну вість, що переломила мене надвоє…
Чоловік:
Якби я отут вмер, мене б не скоро знайшли. А це неприємно – застати в хаті смердючий труп. Хоч би вона зайшла по своє шмаття чи навіть він, бо я здурію в цій пустці. Повна ізоляція і безвихідь. Коли ми жили разом, вона іноді їздила на тиждень і більше. Підсвідомо я чекав її. Спокійний і врівноважений сидів над книжками, ходив на прогулянку. У мене нема ненависті. Те, що вона зробила, виглядає дрібним порівняно з тотальною самотністю, яка висушує мій мозок і нищить тіло. Довго я так не витримаю. Їхати до коханки немає сили. Я написав їй, щоб вона приїхала якогось вихідного дня, і кинув лист вчора. Написав такого листа, що вона відразу зрозуміє, як мені зле. Може, це не самотність, а нудьга? При самотності речі набувають чітких обрисів, перетворюються на символи, все довкола страждає разом з тобою. Але нудьга має невиразне байдуже лице; на неї гидко дивитись. Відвертаєшся – і бачиш знову таке ж невиразне лице. І так у кожному кутку. Навіть зважитись на якийсь вчинок нема сенсу, бо за ним визирне потворне лице нудьги.
Зі мною це траплялось, але я міг розповісти про це дружині, бо вона переживала таке саме чи не щодня, та мусила ховатись, бо я висловлював невдоволення. Вона боялась мене аж настільки, що одразу кинулась в обійми до зайшлого волоцюги, першого, який трапився і покликав її. За це зневажають. Я аж тепер зрозумів її всю… Треба втратити, щоб прозріти. Але клята нудьга гугнявить, що, навіть якби вона повернулася, ваше життя ішло б так само. І навіть на Місяці, і навіть в палаці нічого б не змінилось. Хай буде так, як є. То моя карма – не любити нікого, навіть себе.
Я, коли біль притупила нудьга, не дуже кваплюся перебиратись до міста. Скоро осінь, а восени Уріж схожий на рай. Бракує тільки єдинорогів, які блукали би по горі Ласки і пили воду з джерела. Але й за те спасибі.
Прокидаюсь іноді і думаю, чи я ще живий, а як живий, то де я і що зі мною. Щоб не бути мертвим, встаю, беру сигарети і виходжу надвір. Сідаю на лавці. Тепер я розумію, що вона сумнівалась у тому, в чому сумніваюсь я. Нічний холод пробуджує. Дещо чутно. Кричать сови, власне, не кричать, а співають. У них дуже гарні голоси. Гавкають собаки, перемовляються між собою. Вогник від цигарки помітний і може привабити якогось нічного блукальця, у якого скінчились сірники чи сигарети. Ми б побалакали, сидячи на лавці. Я сам міг би підійти до когось, але не бажаю цього робити. Сиджу в човні, який пливе темною річкою, і починаю усвідомлювати, що інакше не міг би прожити свого життя, не залишивши по собі жодної люблячої істоти.
Куди вийдеш звідси? Нудьга з’їла мене. Ні гори, ні квіти, ні трави, де ми любились, не допомогли мені. Нудьга не торкнулась лише пустелі, казарми, кімнати з позатиканими щілинами, де солдати курили травку (тільки тоді була між нами злагода). Щоночі когось били, щомісяця вбивали. Чорний пекельний час обпікав нутрощі, і місяць захлинався у солоній воді мертвого моря.
Схлипнула хвіртка. Хтось йде до мене. Я мимохіть простягую цигарку, але рука зависає в повітрі. Ага, ви не курите…
Жінка:
Я беру в руки гребінь і проводжу ним по волоссі. Пасмо за пасмом падає мені на коліна, біля корінців темне, а на кінчиках золотавого кольору. Ось уже нічого нема на голові. Зуби легко виймаються з рота. Я їх кладу на коліна, не викидаю, наче вони мені ще знадобляться. Шкіра злазить клаптями. Я здираю її наосліп. Це, певно, жахливе видовище: тіло без шкіри. Жаль такий великий, що я не можу навіть заплакати.
Прокинувшись, пересвідчуся, що все на місці, але довго не можу заспокоїтись.
Моряк каже:
– Ти чимось зажурена.
– Я боялась, що ти не повернешся.
(Неправда, я цього не боялась. Ті два дні, коли тебе не було, я думала зовсім інше. Мої думки знову звільнились, бо їм вистачило простору. Пізно жалкувати за втраченою порожнечею.)
– Ти надто перевтомила нерви. Давай кудись поїдемо?
– Добре.
(Це справді єдиний вихід. Як втікати, то вдвох.)
