Текст книги "Записки Білого Пташка"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Ми домовилися поїхати через два дні. Я навіть не питала куди. Мені здавалось, що якогось дня я непомітно вивільню руку в натовпі і зникну назавжди.

…Коли ми пили каву, в сусідній кімнаті щось загримотіло. Ми здивовано перезирнулись. Мені стало якось не по собі, і я згадала камінь.

Моряк пішов подивитися.

– Ходи сюди, щось побачиш.

Портрет Емілії Бандрівської впав, розбилось скло.

– Як страшно, – мовила я.

…Напередодні від’їзду ми востаннє пішли на річку. Трава висохла й поруділа, а вода набрала осінньої синьої барви.

– Ходімо до того місця, де ми вперше зустрілись.

Літав пух з будяків. Вітер заганяв його у воду.

– Ми вернемось, коли все стане жовтим і червоним.

За річкою невеликий гурт пас худобу. Люди дивились на нас.

…На терасі хрупало скло з повбиваних шибок. Якби я йшла боса, то залишила б за собою криваві сліди.

– Дивися, двері відчинені. Ти ще не був всередині?

– Ні.

– Не лякайся, там усе таке знищене.

– Може, не варто?

– Там все одно гарно.

Я перша розчинила двері. Іржаві завіси заскрипіли. Зразу перед дверима лежав мій чоловік, давно мертвий, але в його розплющених очах відбились наші постаті, увесь розкішний урізький світ в його передосінньому надвечір’ї.

Моряк:

Я сказав:

– Може, зайдемо? Двері відчинені, а я ще не був всередині.

– Там усе понищене. Йди сам. Я почекаю.

Перемагаючи в собі якесь неприємне хвилювання, я переступив через поріг.

Господи! На брудному цементі лежав мертвий. Я знав його і ніколи не бажав йому смерті. Не було крові, але порвана одежа свідчила про боротьбу.

Я вийшов, зачинивши за собою двері.

Жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце.

– Як гарно! – сказала вона, повертаючи до мене усміхнене просвітлене лице.

Записки Білого Пташка

Посеред зими, вогкого сірого ранку, ви побачите великий міський будинок, у якому навстіж розчинені вікна на першому поверсі. Що це може означати? Лише те, що господаря немає. Він вийшов через вікно, бо двері замкнені або замуровані. Негоже виходити через двері, коли маєш намір ніколи не повертатись. Зіщулившись, ви майнете до черги на автобус, трохи стривожені й засмучені, але й легкі від цілющого дотику нереальності.

З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.

СПОКУСИ ДИЯВОЛА

Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.

Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.

Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.

«Ти змерз? – питає жінка. – Я запалю газ». Але не рухається.

«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».

Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.

Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.

Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.

Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.

Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.

Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.

Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.

Доти вона боятиметься смерті.

Доти вона бажатиме смерті.

МИНУТИ ДОБРИХ

Хвилина – від слова «хвилювати», а минута – від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі – лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.

Життя Білого Пташка – нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю – тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе, ти покинутий. Тільки Білий Пташок і Бог не залишають тебе. Це і є минути злих.

Ну, а минути добрих, коли земля йде повз них. Коли перед смертю покидають жаль і біль. Коли після нещасть настають легкі минути і ви кажете собі: сонце заблисло, доля посміхнулась. Як я тішуся тоді, хоч знаю: це ненадовго, бо минути минуть. Я ж не змінюю нічого. Щебечу, буджу від поганих снів, втішаю… Нічим особливим похвалитись не можу, однак іноді мені вдається когось переконати, що між світами немає смерті, згасання, є лише Велика Минута, яку я можу їм відкрити. Часу для мене не існує, а от людині важко зрозуміти, що минути – це і є вічність.

Якось я мав бесіду з одним паном. Він ішов напідпитку, розмахуючи руками, але до мене поставився досить приязно, бо таким людям завжди хочеться з кимось поговорити. Він спитав мене, чи сп’яніння є минута добра, а чи зла.

– Залежить від випадку, – відповів я. – Коли ви зараз спіткнетесь і впадете, це буде добра минута.

– Це ж зло!

– Так, але воно мине. Ви мали поганий день, бо вас образили. Тому й випили, щоб заглушити біль. То це буде зла минута.

– Е, нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

Ця думка доводить, що люди таки розуміють діалектику минут. Я похвалив співбесідника за мудрість. Той аж розцвів.

– Знаєш, Пташку, я піду зараз спати і ніколи не буду носити цеглу.

І він так би й зробив, але, на жаль, у його хаті були двері і до нього міг зайти майстер з його жорстокими підлабузниками. Це мучило чоловіка усю ніч. Він прокидався і стогнав:

– Де ти, Пташку?

– Я тут, коло тебе, не бійся!

Ми забарикадували двері, але йому весь час снилося, що треба вилазити через вікно з шостого поверху, а немає мотузяної драбини. Уранці прокинувся з болем голови, покірно відсунув від дверей шафу і, тяжко зітхнувши, поволікся на роботу. Що я міг вдіяти? Ось він, маленька мурашка серед тисячі інших мурашок, зайнятих каторжною працею. А я літаю зверху, над велетенською Вежею, яка, згідно із первісним задумом, має поєднати небо і землю, але з’єднує механічно лише добрі й злі вчинки, перетворюючи їх у якусь антиречовину.

ВСЕЛЕННЯ ДИЯВОЛА

Біснувата у червоній куртці загородила двері автобуса, штовхає кожного, хто ненароком її торкнеться:

– Не чіпайте мене! Геть!

Люди притихли. Я пурхаю між ними, заглядаю у їхні здивовані й сумні очі. Сідаю біснуватій на плече і кажу:

– А ти вийди…

– Ловіть його! – кричить вона. – Тримайте!

Перш ніж я встигаю відлетіти, затискає мене в жмені. Я проникаю через її долоню. Вона, звісно, не відчуває болю, але бачить діру.

– О-о-о! – вихоплюється у неї крик жаху.

Тепер усі бачать діру в її долоні, бачать чудо. А я опиняюсь у підземеллі, де темно і вогко, немає жодного вікна, кубляться гади й стоноги. Вони жеруть червоне тепле м’ясо людських сердець. Тяжка задуха.

– Мамо! – чую голосок. – Де ти?

– Не бійся нічого!

Я вихоплюю маленьке дитяче серденько. Воно легше за пір’їнку. Куди ж мені з ним подітися, щоб на нього не впало ні краплі отруйного слизу?

– Хочеш, полетимо до чарівної країни?

– А я вернуся додому?

– Звісно. Коли захочеш.

Чи знаєш ти, дитино, як важко вибратися з підземелля? Навіть мені, Білому Пташкові?

…Горбок, долинка, стежечка. Усе притрушене торішнім листям. Котрась із стежечок веде до чарівної країни. Треба спочатку тричі пройти між двома зрослими корінням деревами. Не озиратись. Ось круглий камінець. Це – знак. Будемо шукати ще знаків, які вказують шлях до Чарівної країни.

Пам’ятай про це все життя, дитино. А тепер твоя зупинка. Можеш виходити. Чарівна країна вміщується і в горішку, і в маковому зернятку. Автобус жаху зникає, не лишаючи рубців на серці.

ІНШІ ВИМІРИ

Антикіт п’є антимолоко. Ретельно вилизує мисочку, більше нема. Увечері прийде господиня, дасть ще. А тепер можна сісти на підвіконні й дивитись, як розбирають Вежу. Десь серед цих людей в однакових сірих халатах і його господиня. Цеглу складають на купи, вантажать і вивозять у той світ, де з неї будують Вежу.

До Білого Пташка антикотові немає діла. Він мружить жовті очі, його вуса досі пахнуть молоком. Я сиджу на настінному годиннику, стрілки якого рухаються назад.

Це приємно, хоч лише віддзеркалення. Білому Пташкові не пасує заглиблюватись у метафізичні проблеми, хоч їх не бракує ні тут, ні там.

Колись я знав самітника, якому завдавав клопоту один камінь. Він ніяк не міг порушити його цілісність, і коли вогонь розколов камінь, то самітник так страждав, наче порушили його власну цілісність. Адже і в каменя є серце, хоч і кам’яне.

Коли я кимось опікуюся, то маю справу з багатьма істотами в одному тілі, між якими ніколи не буває злагоди. Літаю поміж них, і аж серце мліє від безконечних сварок. А ось у цьому антикотові немає більше котів. Він напівсонний, розслаблений, його душа чиста і світла. Навіть уві сні йому завжди вдається втекти від небезпеки. Я вже, здається, казав, що між світами немає смерті. Частка антисвіту присутня і в цьому світові, так, як у тілі людини присутні інші істоти.

Коли самотня жінка вертається з роботи додому, запалює газ, варить собі каву, а потім, скупана, зігріта, сідає перед телевізором, радіючи, що завтра може спати до полудня, то це і є антисвіт: стрілки рухаються у зворотному напрямку.

Спочатку телевізор вона бачить у двох вимірах, потім пірнає туди рибкою і її душа мандрує світами. Правда, тут існує страшна небезпека: зустріти у тих світах саму себе і загинути. Адже дзеркальна й абсолютна тотожності – це зовсім різні речі. Дзеркала брешуть. Я сам їх не люблю і рідко туди заглядаю, бо зсередини, оком душі, бачиш себе справжнішим. Я ніколи не пускаюся в мандри телевізором, щоб не потрапити до пастки. Зустріти себе самого – означає злитись в одну істоту і залишитись там назавжди без жодного права на переміщення.

Тому я або дрімаю, або йду собі з кимось побалакати. Люди бувають такі зворушливі! Задають питання, на які сам Бог не знайшов би дотепної відповіді. Наприклад, про майбутнє. Вони уявляють його собі таким:

Майбутнє

Теперішнє

Минуле

А воно ось таке:

_____________________

Чи вдасться нам побудувати Вежу?

Але ж ви будуєте Вавилонську вежу.

Чи є життя після смерті?

Вам же просто хочеться перейти в інший світ. Для цього не потрібно вмирати.

У чому сенс життя? Навіщо ми живемо? Ну як може на них відповісти безсмертний Білий Пташок, не схильний до цинізму? Правильно поставити питання можна лише тоді, коли наперед знаєш відповідь.

Ця покинута жінка не знає, що її вже ніколи не покинуть. Повинна б чутися щасливою. А натомість тривожиться, що її покинуть знову, бо сама прагне зазнати цієї солодкої муки.

Тривога породжує багато істот. Це дуже плодюча матрона.

ПОРОДЖЕННЯ ДИЯВОЛА

Ви, що вірите в Бога поодинці, створюючи для себе різні його образи і подоби, чи не здається вам, що ви – сироти, замкнені в тісних комірках, і Батько-Мати ще належать вам, а ви їм уже не належите? Та й не знаєте, хто ваш Батько, бо ніколи його не бачили. Це дуже небезпечно – відгороджуватись один від одного, не впізнаючи у ближньому ні брата, ні сестри. Цеглини у стінах Вежі покладені без любові, а любов замкнена на всі замки, бо що оці комірки, як не антисвіти, де антикоти п’ють антимолоко і купаються в задушливому сяйві ласки, злагоди, ніколи не покидаючи антисвіту?

Ось і ця жінка, усім схожа на інших жінок, у своєму антисвіті спалахує, як наднова зірка, усіма притлумленими пристрастями. Я бачив, як у ночі повного місяця до неї прилітав інкуб, намагаючись зачати з нею, але у них нічого не виходило. Можливо, саме тому я не чинив перешкоди цим відвідинам. Жінка не бажала завагітніти від Диявола, отже, один із шляхів, темний, був для неї закритий. Це тішило мене, хоч я ще не знав, чи вийде вона взагалі.

Зате довкола повно спритників, які пишуть листи Дияволу, щоб дав їм гроші і владу. Вони, буває, пускають ці листи за вітром або кладуть їх під цеглини Будови. Яке марнославство! Боже, Ти, що зруйнуєш колись цю Вежу, матимеш певні докази мерзенності людського роду. Чому Ти не створив замість людей Білих Птахів, які не сіють, не жнуть, а всім задоволені? Ніяк не збагну волі Твоєї і Твого заміру. Зате скільки повсюди породжень Диявола: видимих і невидимих! Це все колись вибухне: речі, злосливі думки, заздрість, ненависть… Із цього всього лайна будується Вежа. Ви все це знаєте. Дуже добре знаєте. Нікому не хочеться готувати собі загибель. Але й випустити з рук цегли ніхто не може. Вона приросла до рук. Це – минута всіх, але нестерпно довга, довша за життя.

ТІ, ХТО НЕ БУДУЄ

Хто не будує, той лежить навзнак і дивиться угору. Білому Пташкові не збагнути, що таке життя і що таке смерть, бо він не живе і не вмирає. Він – існує.

Ті, хто не будує, не мають сорому.

Є ще немовлята, діти, каліки. Але й вони не убезпечені від будови в майбутньому. Здавалося б, їм найлегше вийти. Але вони не дозріли для цього. Виходити треба свідомо. Я охоче бавлюся з дітьми, хоч деякі з них ладні скрутити голову першому-ліпшому пташкові. Іноді прилітаю до них, щоб заспокоїти їхні сни. З дітьми легко, бо вони нічого не просять, а питають за всілякі приємні речі.

Жінка розповіла мені свій сон. Ніби з неба на повітряній кулі спускається старий у довгій до п’ят сорочці. Хтось з дітей питає: «Це Бог?» І всі кидаються до нього з проханнями. Старий тікає, а люди з лементом біжать за ним.

Хіба можна просити щось у когось? Той, хто має, завжди дасть сам. Ця жінка нещасна, бо вона просила і їй не дали. Хотіла поєднатися з іншими, відчути себе в родині, а зосталась сиротою і пішла у антисвіт. Правда, не кожен має антисвіт…

Сьогодні я бачив знову ту божевільну в червоній куртці. Вона йшла посеред вулиці й повторювала: «Петре, зачекай!» Я не бачив того Петра. Певно, він покинув її або й відрікся взагалі. «Петре, почекай! – повторювала вона безтямно. – Петре, почекай!»

Попереду була порожнеча, позаду-теж. Її потрібно було пройти. Ми пройшли її разом, купили цигарки в перекупки, а потім жінка кудись зникла: її оточили неголені чоловіки в чорних шкірянках, з-під яких час від часу висовувались важкі, схожі на щурячі, хвости. І наче крізь землю провалились.

Я влетів до гастроному, коло якого весь час товклися перекупки з цигарками, горілкою, навіть з квітами. Я примостився на найвищій полиці і ще якусь хвилю спостерігав за наростанням людського натовпу, доки не склепив повіки і не задрімав у затишному куточку, що пахнув шоколадом.

Розбудив мене дитячий лемент, викликаний, як виявилось, моєю персоною:

– Хочу цього пташка!

– Він не продається. Це опудало.

– Купи! Купи! Хочу опудало!

Я, не бажаючи бути опудалом, злетів униз, трохи покружляв над мамою та її вередливим синочком і полетів геть. Отак мене ледь не купили. Однією з особливостей цього світу є та, що кожна людська істота оцінює вартість речей у грошах і вибудовує собі з того систему вартостей. Слід дякувати долі, що ти Білий Пташок.

Але є речі, які мене турбують більше. Усі переконані, що Вежу слід будувати і що це доцільно, необхідно. Зрештою, вона так довго будується не перше покоління і стала такою характерною прикметою пейзажу, що обійтися без неї неможливо. Заради такої прекрасної ідеї можна не гребувати засобами й офірувати навіть шлюбні обручки. Міф буде важче зруйнувати, ніж саму Вежу.

Час від часу в її лабіринтах випадково когось замуровують, і ті нещасні спілкуються між собою лише перестуком, наче в’язні в тюрмі.

Гадаєте, хтось колись мене спитав:

– Навіщо ця Вежа?

Ніхто й ніколи. Зрештою, я сам не знаю відповіді. Може, для сховку, може, для житла (там і живуть замуровані). Чи задля братства усіх людей. Гадаю, усі ці припущення помилкові. Бог створював цей світ для того, аби побачити, що це добре. Я б радше порівняв людей з термітами, які бачать сенс життя в будуванні термітника.

А я – в тому, що нічого не створюю і не будую.

МАЛЕНЬКЕ ВЕСНЯНЕ ІНТЕРМЕЦЦО

У тому лісі, де повно весняних квітів, здебільшого білих і жовтих, як у предковічні часи, коли всі квіти були або жовті, або білі, сойка сповіщає про мене, і невдовзі під моєю улюбленою грушею збираються птахи і звірі. Вони дивляться на Білого Пташка як на вищу істоту, але і мене, і їх це не вельми бентежить.

– Що чувати у світі? – питає виголоджений за зиму Вепр.

– У якому? – жартую я.

– У світі людей! – бурчить Вепр.

Тут і кілька лисів, і зайців, білочки, миші й птахи, що вже повернулися.

– Те, що й раніше: будують Вежу.

– Нехай, – відказав Вепр, зітхнувши.

– Нехай! Нехай! Нам яке діло? – закричала Сорока.

– То й нехай. А ви як зимували? Чи всі живі-здорові?

– Та начебто всі. Зима була, нівроку, тепла.

– Захотів вас провідати, – кажу, а в самого серце стукає, бо відвик бачити чисті, довірливі очі.

– Поживеш у нас?

– Трохи поживу. Втомився. А як там гнізда, нори – все гаразд?

– Та помалу справляємось. Ходи подивишся.

…Увесь день я провідую домівки любих моєму серцю істот, моїх друзів, дихаю чистим, дзвінким повітрям, а ввечері Сойка допомагає мені зліпити таке собі гніздечко, щоб я не змерз уночі. Воно вистелене мохом і гостро пахне весною, тепер уже справжньою. Я сплю чутливо: уві сні проганяю снігову хмару, аби мандрівці-пташки не замерзли після довгого перельоту.

Годі казати, що цей ліс особливий. Сюди не приходять люди і ніколи не прийдуть. Мешканцям лісу вони видаються дивакуватими істотами, такими собі великими мурашками, які завжди чимось заклопотані. Коли я розповідаю про людей, мої приятелі весело сміються. Тоді я почуваю себе одним із них, підвладним лише порам року, залежним від стихій. Перелітні птахи розповідають те саме, бо вони летять високо і бачать світ людей з пташиного польоту, згори.

Цей ліс я колись посадив, приносячи в дзьобику насінинки, і оточив його ріками, як Господь Бог – Едем. Ніхто про це не знає, однак мої друзі переповідають леґенду, згідно з якою їхній ліс постав з кількох насінин, які приніс Великий Білий Птах. Перший ліс загинув, бо ніколи не відпочивав, а лише ріс. Тоді Білий Птах посадив ще один ліс, давши йому час для сну – зиму. Сонцеві це не сподобалось, і тепер воно віддаляється від лісу взимку, через що і холодно.

Певна річ, мене не вважають Творцем. Я для цього надто маленький. А моя білість – лише ознака індивідуальності, яку мені вибачають не знати чому.

Коли груша вкривається біло-рожевим цвітом і всі довкола починають співати, я теж співаю, переповнений силою почуттів. Птахи паруються. Знову настає тиша. Мої друзі наче забувають про мене. А я не чую себе справжнім птахом, не маючи пари. Не знаю, чи жінка я, чи чоловік. Стаю легким, і при місячному світлі моє тіло просвічується наскрізь. Час вертатись.

ЧАС ВЕРТАТИСЬ

Утопіє, зіткана з ілюзій, що мені до тебе? Що мені до тебе, сіра антиутопіє, хай навіть верхівка твоя буде зі щирого золота? Я можу повернутись до тебе спиною, можу заплющити очі, і ти зникнеш. Вартісне лише те, що не зникає зовсім. Наприклад, дух, інакше кажучи, свідомість. Довкола Вежі я помічаю тільки чорну і сіру ауру, пекельне клубочіння здіймається вгору чи стелиться долі. Я бачу це очима своєї душі: сірість і чорноту, і це моя покута від Тебе, Боже. А їхнє життя в Антиутопії – де їхня покута, тяжке випробування, якому можна тільки поспівчувати. Позад мене тремтить синій вогник газової плити, який забула погасити господиня, а може, залишила навмисно, щоб повернутись увечері до теплої хати. Вона ще не знає про моє повернення і її чекає приємна несподіванка.

Я лише Білий Пташок, сили мої малі, але можу бодай дещицю зробити супроти темних хмар свідомості. При такому скупченні людей це дуже ризиковано, але я трохи перепочив.

…Скеровую промінь-лезо не в саму гущу, бо так можна й не повернутись, а в сірий туман, щоб розрідити його. Чую глухе шипіння, в якому можна почути слова невдоволення, навіть обурення, а потім благання, аж доки туман не розсіюється. Тепер ця світлина допомагатиме боротись з густішим туманом, шукатиме в ньому слабкі місця. Найважливіше – роз’єднати свідомості. Чисті прозорі душі рідко поєднуються. Вони надто обережні, щоб мучитися в земному шлюбі. Натомість лихе чіпляється за лихе, як реп’ях до реп’яха. Ці чортові гачки – страх. Світлина послаблює їх, тоді я відсікаю гачки. Щілини, крізь які пробивається світло, поволі розширюються. Треба кожен клаптик пітьми обхопити світлом і тиснути на нього, доки він не перетвориться у макове зерня. Рідко вдається визволити бодай три свідомості за один раз, та й дія світла нетривка. У кращому випадку вони перейдуть у прозору сріблясту сутінь.

На свідомість самотньої людини діяти легше, безпечніше. Вона не має багато пазурів, окрім тих, якими чіпляються за затишок, антисвіт. Але надії на повне видужання мало, та й неможливо людині з плоті і крові уподібнитись Білому Пташкові.

Допомагаючи іншим, я допомагаю собі, але дух сумніву для мене те ж, що для людей – дух страху. Слабкий – боїться, сильний – вагається.

…Жінка знайшла мене заціпенілого на підвіконні й заголосила:

– Пташку, мій Білий Пташку, що з тобою? Чому ти такий зимний? Чому твої лапки геть попечені? Боже, що мені робити?! Що зробити, аби тобі допомогти?!

Її сльози капали на мене. Я лежав у неї на долоні, і пір’ячко, витримавши неймовірне напруження, було збурене, але все ж біле. Якби я кинув виклик чорноті, то згорів би.

– Нічого страшного, – сказав я, але за голосінням жінка мене не почула.

– Ти хотів погрітися, бідненький? Хіба можна пташкам наближатися до вогню? Ти ж міг згоріти!

Вона цілує мене, руки шорсткі й не дуже чисті. Я зігріваюсь поволі, відновлюю сили.

Жінка знаходить коробку з-під печива, встеляє її ватою, кладе мене в це гніздечко.

– Ось тепер тобі буде м’яко й тепленько. Заснеш і прокинешся здоровим.

Лягаючи, вона кладе мою постіль коло себе, на журнальний столик. Я чую, як вона тремтить від холоду. Ми замерзли, витративши енергію, і найліпше здобути її уві сні. Ми зараз схожі, людина й Білий Пташок, полишені самі на себе, самотні, спираємось лише на чуття серця.

– Тобі боляче, мій Пташку? – питає напівсонна жінка. – Ти будеш жити, правда? Мусиш потерпіти. Я змазала тобі ніжки олією, щоб загоїлись. Терпи. Будемо разом терпіти.

І викликає цими словами у мене посмішку. Я не відчуваю фізичного болю. І не знаю, що таке терпіти.

БАЧЕННЯ ВЕЖІ З ВІКНА

Як дивно, думає жінка, коли дивишся з вікна на Вежу спросоння, рано-вранці. А ще дивніше бачити сірі стіни, обгорнуті туманом присмерку. Хтось сказав, що сутінки – це тріщина між світами. Здається, Карлос Кастанеда. Але я бачу лише тріщину в стіні. Можливо, вона була й раніше.

Падає рідкий лапатий сніг, не торкаючись землі, зникає. Цей проміжок між землею і снігом – теж тріщина. Так, певно, мусить бути. У грандіозному задумі передбачено навіть тріщину в стінах Вежі. Я не маю права сумніватись у її доцільності. Досконала будова – неможлива, бо це смерть. Здалеку тріщина видається вузькою. Моя рука, напевно, пролізла б у неї. Я не інженер, не майстер і не зобов’язана помічати тріщини. Кожне моє зауваження розцінять як замах, хоч, носячи цеглу, розчин, сіючи пісок, ми розмовляємо не лише про гроші, їжу, квартири, а й про Вежу. Кепкуємо з її форми, зі своєї роботи, мозолів, загублених рукавиць. Але у кожного з нас глибоко в душі панує шана до того, чого ніхто не здатний збагнути, – шана до Абсурду Вежі. Кожна матеріальна річ – багатозначна, таємнича, містить у собі безліч просторових варіантів. Звідси й виникає культ речі. Ми переживаємо Ренесанс, ранню весну його, і хоча Вежа росте догори, насправді вона відвернена від зірок, вростаючи вглиб, і підмурівок її – Ми, антиподи, Білий Пташку, що обпалив собі крильця. Скажеш, що повторюю чужі думки? Звісно, повторюю, бо мої надто недолугі, як не боляче це усвідомлювати. Але ж я не повторюю ті, які мені не подобаються. Уяви собі, Білий Пташку, сьогодні, посеред роботи, ми відчули раптом якусь дивовижну полегкість: зникли холод, біль, втома. І кожен глянув один одному в очі. Посмішки тремтіли на губах, ми ледь не заспівали. Мовчали. У кожної людини бувають такі хвилини, але вони минають.

І ось я, легка й радісна, повернулася сюди і побачила тебе, ледь живого, холодного, обпаленого. Якщо у цьому світі десь виникає добро, то в іншому – зло. Але добра ніколи не буває забагато.

МИНУТИ БАЙДУЖИХ

Ерос помер. Музи померли. Посивілий Нарцис заглядає у ставок, майже вщерть заповнений ряскою. Коли зникне і це маленьке дзеркало – помре й Нарцис. Залишиться – Вежа. Вона повільно поглинає кохання, творчість, самопізнання. Їхні трупи замуровані у Вежі, і крізь стіни просочується запає засушених троянд. Люди не помічають, що жертвують задля Вежі усім, обмежуючи себе до неможливості. «О, – скажуть вони, – ми ж маємо Ілюзію, Велику Прекрасну Ілюзію, і коли Вежа збудується, все зміниться і настане наше Воскресіння. Ми будемо такими, як є, а ти, Білий Пташку, рятуй нас від поганих снів».

Що лишається робити зневіреному Білому Пташкові? Я покидаю людей з їхньою Вежею. Я не здатний носити на гору каміння.

РОЗМОВА З БОГОМ

У крижаному холоді Сьомого неба, де не існує іншого світла, крім Твого, я не почуваю спокою. Мій розтривожений дух блукає, плачучи, кличе Тебе. Земній істоті не збагнути цієї солодкої туги, яку викликає близькість Всевишнього. Для того треба просіятись крізь небеса і постати в Сьомому небі з останнім питанням, останнім бажанням.

Жалюгідний, з мокрим, брудним пір’ям, тремтячий, я літаю у Твоєму світлі, кличу Тебе, сповнений туги і каяття. Так довго, ніби Тебе не існує.

Мене покидають останні сили, і скоро грудкою льоду я впаду туди, звідки повернувся, у гірке життя людей, охоронцем їхніх снів. Якщо я не можу зруйнувати Вежу, то чому Він цього не зробить? Чому не пошле промінь Свого світла, Своєї Благодаті?

– Мій маленький Пташку, був би ти ще трохи і пропав! Лежи-лежи, відпочивай…

Мені важко розплющити очі. Відчуваю дотик важкої, зашкарублої руки, тепло, що йде від неї, засинаю…

Уві сні чую старечий шепіт:

– Можеш лишитись у мене, Пташку, можеш вертатись. Люди самі впораються зі своєю Вежею.

Уві сні я чую й інші голоси:

– Господи, дай пережити мені цю ніч, цю чорну ніч!

– Господи, не дай пропасти!

– Господи, дякую Тобі, що Ти є і що завдяки Тобі я існую! Спокій, блаженство, тепло. Я нарешті втрапив у свій сон.

ТІ, КОГО ПЕРЕСЛІДУЮТЬ

Чим світліші дні, тим глибші лабіринти всередині Вежі і всередині нас. У цьому важко дотямити сенсу. Я ще пам’ятаю високу траву, що росла на пустирі. Зараз там гори глини, ями, калюжі, переплетіння труб, іржаві кістки бетонних перекриттів, і все це тягнеться, простягається, відганяючи від себе ліс. Кожному з нас випала честь бачити, як перед його домом будують Вежу. Нас багато, а вона одна. Незважаючи на нічні постріли, я чую себе в безпеці. Тривога змінилася спокоєм, відколи у мене оселився Білий Пташок. Як і раніше, я роблю все те, чого від мене вимагають, сяк-так підтримую вогник життя у байдужому тілі, цій осоружній шкаралупі мого жування. Але поза тим є щось невловне, подих зміни, подих запізнілої весни. Важко повірити, що цей чорно-білий фільм зміниться на кольоровий. Мені хотілося б прикрасити своє житло яскравою картиною. Я б дивилась на неї і, можливо, увійшла б до саду чи до палацу, перейшла б через річку. Але в мене немає грошей на картину, нема хисту, щоб самій намалювати. Зате на Пташка можна дивитись скільки завгодно. Моя знайома побачила його і спитала, чому він не у клітці. Якась божевільна, ніби не бачила, які ті птахи у клітках нещасні й неприродні! Спитала таку дурницю, замість поцікавитися, чому цей Пташок у мене, звідки він узявся. Я б відповіла їй: не знаю.

Певно, у нього є якісь підстави оселитись тут. З мого вікна, як визнають усі мої знайомі, чудовий вигляд на Вежу. Шкода, що я не житиму тут довго. Наш будинок знесуть, бо він заважає будові. Коли ми питаємо, що тоді буде з нами, на нас якось дивно позирають, мовляв, хіба це суттєво, коли йдеться про Вежу. Це я так собі міркую, певно, нас не залишать напризволяще. Може, поселять у Вежі? Але ж там немає вікон, Пташку. Бачиш, я вірю, що ти не зникнеш з мого життя…

А ще кажуть, що Вежа матиме верхівку з чистого золота і сяятиме на весь світ.